Роман із Антарктидою
Леонід Говоруха про сувору землю та мужніх людей
01 серпня 1998
Правду кажучи, під час знайомства з Леонідом Сергійовичем я дещо здивувався: раніше уявляв собі полярників такими суворими й мовчазними людьми. З моїх уявлень справдилася хіба укладиста борода.
— Леоніде Сергійовичу, правду кажучи, не сподівався, що полярники такі життєрадісні люди. До речі, правда, що Антарктида змінює людей: їдеш одним — приїздиш іншим?
— Антарктида, як і інші екстремальні країни, до певної міри впливає на характер людини. Та здебільшого в кращий бік. Хтось їде туди по науковий матеріал, хтось — заробити гроші на квартиру, на машину, а багато хто — просто випробувати себе, перевірити свої людські якості та можливості. В Антарктиді є всі умови, щоб людина стала особистістю, коли у звичному житті в неї не було можливостей себе проявити.
— Коли розпочався ваш особистий роман із Антарктидою?
— Народився я і практично все життя прожив у Ленінграді, хоча батько мій родом із Волині й потрапив туди незадовго до революції. Тож після семирічки вступив до будівельного технікуму. Відтак за розподілом потрапив у відомство Мінбудмашу Курчатова. Жахлива, одним словом, була ситуація секретності. Це вже сьогодні я можу говорити, де працював і чим займався. А працював я з будівельниками і споруджували ми цехи та лабораторії. Однак пропрацювавши п’ять років, я зрозумів, що не моє це — сидіти біля кульмана, креслити будівельні конструкції. Під час відпусток я їздив займатися альпінізмом на Кавказ. Там мене дуже зацікавили як явище природи величезні льодовики. Невдовзі я вступив до Ленінградського університету на географічний факультет, а після його закінчення став гляціологом (дослідником льоду — Р.О.). За розподіленням був направлений у Ленінградський інститут Арктики й Антарктики. Займався програмами інституту, їздив у експедиції на землю Франца-Йосифа, на Північну Землю, на Таймир, потім уже багато разів, починаючи з 1969 року — в Антарктиду. Коротше кажучи, минулого року виповнилося 40 років, відколи я пов’язав своє життя з дослідженням льодовиків полярних країн. Не раз бував на радянських станціях, а 1993 року вирушив до Антарктиди вже у складі першої української експедиції. Хоча, звичайно, сотні українців і раніше брали участь у дослідженні цих земель. Однак тоді все було безлике.
Тепер ми самостійно здійснюємо свої дослідження на своїй станції. Продовжуємо значною мірою дослідження, започатковані британцями на станції «Фарадей» ще до того, як її було передано Україні і вона отримала назву «Академік Вернадський». Щоправда, ми проводимо роботу на більш високому рівні, оскільки маємо кваліфікованіших фахівців. Ми ж робимо інтернаціональну справу, як це роблять і інші країни-учасники Вашингтонського договору про Антарктику 1959 року. Головне, що ми не просто присутні в Антарктиді, а беремо активну конструктивну участь у її вивченні задля наших нащадків і стратегічних інтересів держави.
— Що мається на увазі під «стратегічними інтересами»? Невже правда, що «Континент миру» будуть ділити?
— Абсолютно очевидно, що в наступному столітті буде поставленo питання, щоб природні ресурси, які є в Антарктиді, розробляли й використовували учасники згаданого договору. Поки що всі роблять спільну інтернаціональну справу, а потім країни, котрі там працюють, матимуть свою частку у використанні ресурсів цієї льодової країни.
— Антарктида справді така багата?
За своїми багатствами вона не поступається Південній Африці. Чому? Антарктида і Південна Африка колись були частиною єдиного праматерика Гондвана, який свого часу розколовся на Антарктиду, Південну Америку, Австралію, Африку, Індостан. Після розколу частини цього материка в силу певних причин почали дрейфувати на Північ. Індостан навіть перетнув екватор і приєднався до Азії. У цьому місці, де вони «зістикувалися», здіймаються зараз Гімалаї. Усе це доведено. Скажімо, давні природні організми, знайдені в Південній Африці, були виявлені і в Антарктиді. Це підтверджує, що колись було єдине геологічне утворення.
— Чи є небезпека, що Україна залишиться осторонь під час розподілу антарктичних багатств, попри те, що українці стільки зробили для їх дослідження у складі Радянського Союзу?
— На задвірках вона не опиниться. Не стільки важливою є кількість станцій — одна, як у нас, чотири, як у американців, чи сім, як у росіян. Річ у тім, що головним фактором є конструктивна присутність в Антарктиді. За один рік ми зробили більше, ніж англійці за кілька. Однак у будь-якому разі ми змушені будемо ставити нові станції в місцях, найбільш багатих на мінеральну сировину. Щоправда, немає зараз фінансових можливостей, та через два-три роки подивимось. Принаймні, у планах це є.
— Можете згадати про якісь особливі здобутки українських полярників?
— Академік Олег Вялов, який був учасником першої радянської експедиції, зібрав першу колекцію гірських порід із Антарктиди. Частину колекції, яка вважалася загальносоюзною власністю, він привіз до Львова. Щоправда, коли тепер приїздили геологи, то стверджували: саме вони привезли першу колекцію. Я на таке відповідаю: «Книги треба читати, шановні. Ви що, забули своїх попередників? До вас був Олег Вялов».
— І все ж, наскільки реальними ви бачите українські антарктичні перспективи?
— Перспективи нормальні. Та необхідно поставити нову станцію в багатих районах. У Антарктиді в окремих місцях є навіть алмазні трубки, не говорячи вже про газ. Та немає можливості фінансування.
— Коли Президент вручав вам орден «За мужність», не виникло бажання йому все це сказати?
— А я й сказав. Очевидно, що затримки з фінансуванням українських експедицій, які тривають уже не перший рік, можуть довести до того, що ми зіткнемося з новою челюскінською епопеєю. З Антарктидою жартувати не можна. Вона цього не любить. Не можна приходити туди наприкінці сезону, коли судна інших держав уже вирушають додому. Через такі затримки гальмується виконання запланованих робіт, люди працюють у екстремальних умовах. Починаються вітри, снігопади, «оживають» льодовики. Не можна економити на цьому. Можна лише втратити, що й сталося під час останньої експедиції, коли наше судно «Ернест Кренкель» більше тижня стояло в порту Монтевідео по дорозі в Антарктиду, і стільки ж — на зворотному шляху. Скупий платить двічі. Я сказав, що хлопці з Мінфіну і, в першу чергу, Ігор Мітюков мають щось думати.
— Що після першої експедиції змусило вас вирушати у другу, третю?
— Науковий інтерес, безумовно, у першу чергу. Однак, крім того, хто хоч раз побував у Антарктиді, на все життя заражується її «вірусом» і намагається потрапити туди вдруге. Бува, після закінчення зимівлі хлопці посилають все й зарікаються сюди повертатися. Та проходить час і все повертається. Однак для декого це закінчувалося погано: то жінка покине, розволочиться, м’яко кажучи, то ще щось…
— Правду кажучи, часті експедиції не надто йдуть на користь сімейному життю. Як це питання вирішувалося у вас?
— Ну як вирішувалося? Та ніяк. Це була робота, як і в багатьох геологів…. Тепер ось космонавти також по року літають. Коли взявся за гуж, то куди вже подінешся.
— Чи доводилося вам на зимівлях розчаровуватися в людях, яких давно знали?
— Так. Антарктида — це хороша школа. Коли вже поїхав сюди, мусиш поводити себе добре. У нас як: відпрацював вісім годин — і по домах. А тут, як на підводному човні, нікуди один від одного не подінешся. Тут негатив, схований у тебе всередині, одразу проявляється. І де сучий син — одразу видно. Там не дивляться на інтелігентські манери та сюсюкання типу «прошу», «будь-ласка». Дивляться на те, як ти ставишся до людей, як працюєш. Про це писали ще Нансен і Скотт.
До речі, ви знаєте, що в першій експедиції Скотта брав участь Антон Омельченко, наш співвітчизник із села Бацки, що в сорока верстах на північ від Полтави. Скотт узяв його за рекомендацією Нансена, щоб він піклувався про собак та поні. Омельченко до цього працював у експедиціях на Півночі Росії і добре знав цю роботу. Сьогодні така робота називалася б, наприклад, механік-водій. І 25-річний полтавчанин показав себе з найкращої сторони. До речі, після загибелі Скотта з товаришами Антон повернувся і прожив, якщо я не помиляюся, до 1943 року. Найближчим часом група з нашого Південного антарктичного центру, який базується в Одесі, вирушить на батьківщину Омельченка до його внуків. Відзначимо 75-річчя його участі в експедиції Скотта і 55-річчя його смерті.
— В Антарктиді ви мали змогу спілкуватися і з німцями, і з американцями… Там проявляється те, що в нас називають слов’янською душею?
— Аякже! Ми ж широкі люди! Хоча вони, звичайно, теж хороші. Там взагалі чудові стосунки між людьми різних національностей. Запросто можна прийти в гості на станцію, і тебе завжди радо зустрінуть. Наприклад, на День незалежності Індії ми літали на їхню станцію «Великий Ганг». А коли, скажімо, у катастрофу в горах Антарктиди потрапив бельгійський принц, його, ризикуючи життям, врятував радянський льотчик Пєров. Одного разу нашого тяжкохворого полярника зі станції «Молодіжна» врятували американці, які на своєму літаку «Геркулес» відправили його на операцію в Нову Зеландію. Був випадок, коли наш криголам витягнув японське судно, затиснуте айсбергами. Взаємодопомога там величезна. Все будується на людяності.
— Чого вам особисто найбільше хотілося в Антарктиді?
— Хорошого зв’язку. Супутниковий встановлюється елементарно, але на нього немає коштів. А так — раз на місяць поговориш із сім’єю три хвилини, бо центр ставить обмеження. А хотілося б не раз на місяць і хоча б по десять хвилин.
— Попри все, ще б поїхали?
— На сезончик іще б поїхав. А на зимівлю вже хай вирушають молоді. Ось львів’янин Мирон Колодко має і відповідний вік, і досвід, щоб очолити наступну, вже четверту українську експедицію.
P.S. Завершуючи нашу розмову з професором Говорухою, я зрозумів: якщо він сказав, що ще б не відмовився поплисти до білої землі, — то так і станеться. Україні дуже потрібні його знання та досвід. А вже потім нехай Леонід Сергійович відпочиває, якщо можна назвати відпочинком наукову роботу «на місці» та написання книг для нащадків. Тільки ось чи не «заплаче» за ним Антарктида?
Розмову вiв Роман Онишкевич, «День»
Передрук за