1998 р. Нарис історії Чернігова

Місто на Десні від княжої доби до сьогодення

Одне з найдавніших міст України – Чернігів – стоїть на високому березі “зачарованої” Десни. Події, що відбувалися тут протягом століть, визначали долю нашого народу, його культуру, духовність, економічний і політичний стан.

Сьогодні немає можливості говорити про рік заснування міста, бо люди жили тут з найдавніших часів. По долині ріки археологи знайшли і дослідили поселення часів палеоліту (більше 100 тис. років до Різдва Христового), а також поселення наступних часів пізнього палеоліту (30 – 10 тис. років до Р. X.), мезоліту (10 – 7 тис. років до Р. X.), неоліту (7 – 3 тис. років до Р. X.), епохи бронзи (кінець 3 – го початок 1 – го тисячоліття до Р. X.). У наступні століття долини річок Десни та Сейму були північним краєм володінь іраномовних народів, яких ми називаємо скіфами. З початку нашої доби тут вже мешкало в основному слов’янське населення – знайдено велику кількість археологічних пам’яток “київського типу”. Археологи простежують формування тут у VII ст. кількох городищ слов’ян – сіверян, які розміщувалися на горбах високого берега Десни, поритого ярами.

Географічно ця територія відноситься до українського полісся, але по долинах річок місцевість наближується за природними показниками до лісостепу. Племена, які тут жили, займалися мисливством на диких лісових звірів, землеробством, скотарством, рибальством і бортництвом. Тогочасні густі ліси були зовсім непрохідними; єдиними постійними шляхами сполучень були й улітку, й узимку річки. Саме тому великі поселення й виникали на річках. На місці впадіння річки Стрижня у велику й повноводну тоді Десну і почали утворюватися окремі городища, на основі яких потім сформувалось головне місто цих лісових земель. Місцеположення Чернігова дуже нагадує київське: такі самі високі гори на правому березі річки і плоска долина під горами – поділ.

На території сучасного міста археологи знайшли і дослідили три досить великих слов’янських городища: одне – на горі, де пізніше був центр міста – дитинець, друге – вище нього по Десні за Стрижнем і третє – трохи нижче, на Болдиних горах. Те, що тут був один із найперших осередків слов’янськихплемен – сіверян, асвідчує наявність величезної кількості могил – курганів довкола первісних городищ, пізніше, в князівські часи, таких курганів при похованнях вже не насипали. Дослідник архітектор проф. Д.Я. Самоквасов на початку 1870-х рр. нарахував із західного боку Чернігова, у місцевості, що обмежена річками Десною, Білоусом та Стрижнем, більш як 500 курганів [Грушевський М. С. Чернігів і Сіверщина в українській історії // Чернігів і Північне Лівобережжя. – К.: Держвидав України, 1928. – С. 101 – 119].

У 830 – 40-х рр. у зв’язку з посиленням експансії сусідніх племен хозар місцеве населення вимушене було укріплювати городища. У першій половині IX ст.із цих городищ виділилось одне, що стало політичним центром рпівнічних слов’ян. На початку X ст. Тут було вже велике місто, яке своїми розмірами і чмсельністю населення поступалось тільки Києву. Наш славетний історик і письменник М.С. Грушевський пов’язує швидке зростання міста і вєагалі залюднення сіверських земель із посиленням тиску кочівників на південні землі:

“Завірюхи у степовій зоні… проганяють з полудня менші і більші маси людності, змушують їх шукати схоронища в безпечніших місцях предстепової зони, а коли тут трудніше знайти вільне місце то і в північній, лісовій зоні: менше догідній для господаства й культури, але зате затишнішій… Сі переселення людності… скріплюють тутешню північну людність не тільки чисельністю, але й культурно: вони підносять її культурний рівень і життєві вимоги, узброюють досконалішим знанням і засобами хазяйства й продукції взагалі; запліднюють тутешнє життганізаційними формами – політичними й соціально – економічними; впливають на піднесення міст, збільшують мережу торгових зносин” [Грушевський М. С. Чернігів і Сіверщина в українській історії // Чернігів і Північне Лівобережжя. – К.: Держвидав України, 1928. – С. 102].

Вже наприкінці IX ст. Чернігів стає торговим центром – поруч проходила “путь із варяг у греки”. З тих давніх часів археологи знаходять тут речі, що були завезені зі Сходу і Заходу.

Про походження назви міста історики сперечаються вже близько 200 років. Найдавніше пояснення назви міста пов’язується з ім’ям легендарного князя Чорного і його доньки, похованих у великому кургані, але дослідження Д.Я. Самоквасова визначили, що те поховання треба датувати X ст., тоді як місто, а отже, і його назва, виникли набагато раніше. Інше пояснення назви виводять із племен чорнигів – чорних клобуків, які дістали від грецьких істориків таку назву тому, що носили чорний одяг. Ще одне пояснення виводить назву від наявності в довколишніх лісах великої кількості серн (серничів) і, нарешті, можливо, найбільш вірогідне пояснення виводить назву міста від темних чорних гаїв, що оточували його з усіх боків (чорний гай).

У XIX ст. Практично вже була сформована держава, яку ми називаємо Київська Русь, до неї як ондна з головних складових частин увійшла Чернігово – Сіверська земля, що раніше підлягала Хозарському каганату. Про це у літописі записано під 884 р.:

“Пішов Олег на сіверян і переміг їх, наклав на них легку данину, не дав їм платити данину хозарам, сказавши при тому: я ворог їм, і вам нема чого платити їм” [Повість минулих літ: Літопис. – К.: Веселка, 1982, c. 26].

Чернігівська земля – це лісовий край, де в ті часи було багато лісових звірів – соболів і лисиць, хутро яких дуже цінувалося на Сході. Скарби монет, знайдені на Чернігівщині, свідчать про великий вивіз звідти товарів. Тут були знайдені мідні пантикапейські монети IV – II ст. до Р.Х., срібні динарії римських імператорів II – III ст. після Р.Х., великий скарб з 285 арабських монет VI – VII ст., візантійські монети IX – X ст. Це свідчить про інтенсивні торгові зв’язки зі Сходом спочатку через хозарські землі, а потім через “путь із варяг у греки”. У X ст. з’явилися місцеві ремісники, які виробляли керамічний і металевий посуд, прикраси із золота та срібла, військовеи знаряддя – зброю, щити, кольчуги, шоломи, а також побутові речі – гудзики, гребінці, прясла, ножі та ін.

У літописі Чернігів уперше згадується під 907 р., але йдеться не про заснування його, а про велике місто, друге на стародавній Русі після Києва. Літописець, розповідаючи про князювання Олега, пише:

«Пішов Олег на греків, залишивши Ігоря в Києві. Взяв же він із собою багато воїнів – полян, древлян, сіверян, хорватів, тиверців – відомих як товмачів; усіх греки називали “велика скіф”. І з тими усіма воїнами пішов Олег на конях і на кораблях, і було кораблів числом дві тисячі. Прийшли вони до Царгорода… І вийшов Олег на берег і почав воювати. Розбив багато палат, попалив церкви і немало зла заподіяв грекам. Греки ж, побачивши їх, злякалися і сказали через послів Олегу: “Не губи нашого міста, дамо тобі данину, яку хочеш”… І звелів Олег давати данину руським містам: перш за все для Києва, а потім для Чернігова, для Переяслава, для Полоцька, для Ростова і Любеча, а також для інших міст, бо в тих містах сидять великі князі, які підвласні Олегові… І повісив Олег свій щит на воротах Царгорода на знак перемоги» [Повість минулих літ: Літопис. – К.: Веселка, 1982, c. 26].

Історик М. Ю. Брайчевський стверджує, що цей договір із Візантією був укладений не князем Олегом, а Аскольдом у 863 р. Таким чином, згадка про Чернігів як велике місто Київської Русі відсувається у глиб віків ще на 44 роки.

Час Київської Русі – князівські часи – для Чернігова був періодом його найвищого злету і розквіту, він був столицею величезного князівства. Подальша його роль в історії все зменшувалась і зменшувалась. У наш час усьому культурному світу Чернігів відомий у першу чергу як місто, де збереглося п’ять храмів XI – XII ст., а ще для нас важлива його участь в українському відродженні другої половини XVII ст. Дуже гарно про це написав у 1920-х рр. М. С. Грушевський, тому наведемо ще одну цитату з його творів:

“Серед темних лісів і зелених лук помережена широкими смугами мочарів і повільних замулених річок дрімає нинішня Чернігівщина. І серед неї її старий історичний осередок, наша українськса Равенна – Чернігів, задуманно мріє про колишнє життя серед своїх старинних церков, музеїв і архивів… Життя пішло геть далеко на полудень, ближче до моря, до вугілля, до заліза, залишивши Півночі ці старі церкви, панські садиби, козацькі гробовища…” [Грушевський М. С. Чернігів і Сіверщина в українській історії // Чернігів і Північне Лівобережжя. – К.: Держвидав України, 1928, c. 101].

Тому варто докладніше зупинитися на тих давніх часах, коли Чернігів відігравав значну політичну і культурну роль.

За київських князів Олега, Ігоря, княгині Ольги і князя Святослава Чернігово – Сіверська земля входила до єдиної держави Київської Русі і чернігівські князі були тільки представниками центральної влади. Ситуація почала змінюватися після загибелі князя Святослава: тоді його син Ярополк у боротьбі за владу вбив брата Олега і сам був забитий Володимиром, який потім став Володимиром Великим – хрестителем Русі. Князь Володимир посадив на князювання у великі міста своїх синів, яких у нього від різних жінок було досить багато. Так, М. С. Грушевський налічував їх дванадцять; сучасні історики вважають, що їх було більше. Сини Володимира по смерті батька знову зчинили криваву боротьбу. Володимир помер у 1015 р., його старший син Святополк, який був у Києві, приховав смерть батька від братів, заманив братів Бориса і Гліба до Київської землі і підступно їх вбив. Молодший син Ярослав, котрий правив у Новгороді, прийшов до Києва з військом варягів і новгородців. На березі Дніпра він розбив дружину Святополка і зайняв престол у Києві. То був страшний, жорстокий і кривавий час; вчинки тих людей не можна назвати християнськими, хоча вони були охрещені. Напевне тому непомітні в історії Борис і Гліб, які, може першими серед правлячої верхівки, проявили християнський дух, були канонізовані церквою і шануються як святі.

Наступного 1018 р. Святополк у союзі з польським королем Болеславом знову захопив Київ, але в 1019 р. у битві на річці Альті Ярослав зумів перемогти Святополка, який після поразки ймовірно збожеволів. У літописі читаємо:

«І коли він тікав, напав на нього страх… Він лежав у немощах і, підхоплюючи сь, говорив: “Ой, женуться вже за нами, тікайте!”. Не міг він витерпіти на одному місці і побіг через усю польську землю, гнаний страхом і привидом смерті, і прибіг у пустельне місце між Польщею і Чехією і там закінчив своє зле життя” [Повість минулих літ: Літопис. – К.: Веселка, 1982, c. 42].

Ярослав, хоча і став київським Великим князем, мешкав не в Києві, а в рідному для нього Новгороді, бо був ще брат Мстислав (обидва вони були синами Рогнеди), який князював на самому південному краєчку Русі – Тмутаракані на Таманському півострові. У 1024 р. Мстислав Тмутараканський у союзі з хозарами і завойованими ним касогами пішов супроти Ярослава. Далі, за літописом:

“Того ж літа, коли Ярослав був у Новгороді, прийшов Мстислав із Тмутаракані до Києва, але кияни його не прийняли. Тоді він пішов і сів на престол у Чернігові. Ярослав же, довідавшись про те, послав за моря кликати варягів… І зустрілися полки перед урочищем Лиственом неподалік від Чернігова” [Повість минулих літ: Літопис. – К.: Веселка, 1982, c. 102].

У битві новгородське військо разом із варязьким було розбите. Ярослав втік до Новгорода, а Мстислав повернувся до Чернігова. Наступного року Ярослав із новим військом прийшов до Києва; але все – таки недаремно його називали мудрим. Ярослав зумів помиритися з братом6

“Уклав мир з братом своїм Мстиславом. Розділили вони землю Руську по Дніпру; Ярослав взяв цю сторону [Київську], а Мстислав ту [Лівобережну], і почали жити мирно і в братолюбстві, затихли тоді міжусобні чвари та бунти, і була тиша велика в країні” [Повість минулих літ: Літопис. – К.: Веселка, 1982, c. 104].

Після цього Чернігів став столицею величезного князівства від Азовського моря до річки Оки. Мстислав Володимирович правив у Чернігівському князівстві з 1026 р. По 1036 р., на ці десять років припадає час інтенсивного розвитку і розбудови міста. Князівський замок, напевно, з кінця IX ст. Розміщувався на високому пагорбі неподалік від впадіння Стрижня в Десну. Тут знаходилось ядро давньоруського Чернігова, його центральна укріплена частина – дитинець, що за часів Мстислава займав площу близько 10,5 га. Укріплення його складалось із системи ровів, валів із баштами та брамами, стін, утворених дерев’яними зрубами, засипаних грунтом. Пізніше, з кінця XIII ст., у давньоруських містах дитинці стали називати кремлями. У дитинці розмішувався князівський двір і двори найвпливовіших бояр із челяддю, помешкання військовиків – дружини, головний собор і житла вищого духівництва. Дитинець у плані мав форму трикутника з гіпотенузою вздовж Стрижня, загальна довжина укріплень дитинця складала близько 1,6 км [Карнабіда А. А. Чернігів. – К.: Будівельник, 1980].

Під час правління князя Мстислава площа дитинця була збільшена в північний бік і в середині нової території був побудований Спаський собор; рів між старим дитинцем і новою територією був засипаний, залишки того рову виявлені археологами. До дитинця з північного заходу прилягало місто – околишній град, де знаходились житла купців і ремісників, боярські двори, монастирі, церкви, торгова площа – торговище. Територія міста також була захищена ровами і стінами, в яких були влаштовані міські брами. Міські вулиці мали радіальний характер і йшли від брам до в’їздів у дитинець. Багаті мешканці міста жили в будинках, розміщених у невеликих садибах, але забудова мала дуже ущільнений характер. На невеликих подвір’ях, оточених парканами, знаходи лись одно – або двоповерхові рублені або каркасні будинки з господарськими підклітами, окремі комори, сараї, льохи. Звичайно, чим багатший був хазяїн, тим більшу площу займала садиба і кращим був будинок. Житла ремісників із майстернями часто розміщувались у напівземлянках і мали дуже малі розміри.

До укріпленої території міста з трьох боків примикали ремісничі й торгові посади, що займали велику територію: здебільшого на початковому етапі не були укріпленими, але з часом місто розвивалося, і посади також укріплювали. Забудова посадів мала характер садиб, але окремі садиби займали більшу площу, ніж в околишньому граді; на подвір’ях окрім житлових і господарських споруд розміщували клуні та хліви. Найдавніший посад, що знаходився із західного боку від дитинця, мав назву Третяк; під горою на березі Стрижня знаходився Поділ.

Будівництво головного храму Чернігова – Спаського собору – було розпочато на кілька років раніше, ніж будівництво Ярославом у Києві Софійського собору, що свідчить про амбіційність князя Мстислава й тогочасну незалежність Чернігівського князівства від Києва. Але в 1036 р.

“Мстислав вийшов на полювання, захворів і помер. Поховали його в Чернігові в церкві Святого Спасу, яку він сам заклав… Був Мстислав тілом дебелий, гарний лицем, із великими очима, хоробрий у битвах, милостивий, любив дружину [військо] найбільше, не жалів для неї свого добра, ні в харчах, ні в питті ні в чому їй не відмовляв. Після того заволодів усією спадщиною його Ярослав і став самовладцем Руської землі” [Повість минулих літ: Літопис. – К.: Веселка, 1982, c. 105].

Отже, після смерті (а може, вбивства) Мстислава Ярослав знову став князем єдиної великої держави – Київської Русі. Наступного 1037 р. він розпочав грандіозне будівництво в Києві: оборонні мури із Золотими воротами, собори Святої Софії, Святого Георгія і Святої Ірини. Надалі під час правління Ярослава Мудрого з 1036 р. до 1057 р. в Чернігові не було свого князя.

Після смерті Ярослава землі були розділені між його п’ятьма синами: Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем і Вячеславом. Утворилось п’ять князівств: Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимирське і Смоленське. Святославу Ярославичу дісталось Чернігівське князівство, що об’єднувало сіверські, муромські та тмутараканські землі. Святослав, який княжив у Чернігові 19 років і кілька років одночасно був київським князем, започаткував династію чернігівських князів Святославичів. За його князювання знову настало піднесення Чернігова – місто збільшувалось у північно – західний бік, було засновано два славетних монастирі – Єлецький та Іллінський печерний, побудовані церкви в дитинці. Ці роки були періодом розквіту мистецтв, культури і духовності. З ім’ям Святослава Чернігівського пов’язані славетні рукописи “Ізборники Святослава”, вони були виготовлені в 1073 р. і 1076 р. для князя, який тоді одночасно правив у Чернігові й Києві.

Святослав помер у 1076 р. “від рєзанія гулі на тілі” [Повість минулих літ: Літопис. – К.: Веселка, 1982, c. 103] – напевно, від невдалої операції якоїсь пухлини або нариву. Князем став його молодший брат Всеволод Ярославич, який до кінця свого життя вів боротьбу проти братових нащадків – Святославичів, котрі претендували на північні землі.

Чернігівським князем до 1078 р. був Всеволод, а потім його син Володимир, прозваний Мономахом. Діти Святослава, які в ці роки переховувалися в Тмутаракані та Візантії, а пізніше на півночі Русі, продовжили боротьбу за спадщину батька – чернігівський престол. Ця боротьба завершилась тільки в 1097 р. – тоді на з’їзді князів у місті Любечі на Чернігівщині юридично було оформлено поділ колишньої великої держави Київської Русі на окремі, практично незалежні князівства, успадкування влади в яких здійснювалось у межах правлячої місцевої династії. Три сини Святослава отримали: Давид – Чернігівське князівство, Олег – Новгород – Сіверське, а Ярослав – Муромське. Про Тмутаракань у літописах більше немає згадки – очевидно, те князівство вже було захоплене кочівниками. Після того в Чернігові упродовж майже 100 років правили нащадки Святослава. Цей час князювання Святославичів був добою найбільшого піднесення для Чернігова, який став столицею князівства і, незважаючи на постійну участь в міжусобних війнах, міг самостійно розвивати своє господарське і культурне життя.

Завжди великі ресурси будь – яка держава направляє на розбудову своєї столиці. За часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого такою столицею для сіверян був Київ. Потім столицею була Москва, пізніше – Санкт – Петербург (Петроград), знову Москва. Чернігів усі ці роки залишався провінційним містом. Доля посміхалась Чернігову тільки 19 років у XI ст. під час правління князя Мстислава і протягом XII ст. за князювання династії Святославичів. За цей час розташовані довкола міста посади розширились і були укріплені, довжина міських укріплень тепер перевищувала 8 км – збільшився околишній град, загальна площа Чернігова сягала 200 га.

У XII ст. Чернігів був не меншим культурним центром, ніж Київ. У центрі міста було побудовано два кам’яних князівських палаци, а також величні церкви: Архангела Михаїла, Благовіщенська, Борисоглібська і ще одна, назва якої до нас не дійшла. На торговищі споруджена струнка церква Параскеви. Знайдені залишки ще кількох церков околишнього граду і посадів. Слід зауважити, що територія давньоруського Чернігова археологами досліджена тільки фрагментарно – безумовно, будуть знайдені ще залишки давніх мурованих храмів, а окрім мурованих споруд були ще дерев’яні палаци, церкви, каплиці та ін. Місто неодноразово горіло (особливо страшна пожежа сталася в 1112 р.), але знову відбудовувалося. І тепер подорожуючих, які під’їжджають до Чернігова з боку Києва, вражає панорама дивного міста, що височить над долиною Десни, і ми дякуємо Богу, що ця краса дійшла до нас і навіть не спотворена новою забудовою, як це сталося в багатьох містах.

На початку XIII ст. династія Всеволодовичів усе ж зуміла заволодіти Черніговом і князювати тут із невеликими перервами до середини століття. Після нещасливої для нашого народу битви на річці Калці в 1223 р. шлях кочівникам на Русь був відкритий. У 1239 р., на рік раніше, ніж Київ, столицю сіверських земель Чернігів після штурму монгольським військом було захоплено.

“І страшна битва відбулась біля стін Чернігова, і тарани на них направляли і камені, такі що тільки чотири мужі можуть підняти, кидали на місто. Переможений був Мстислав і багато воїнів його вбито, а місто взяте і спалене” [Чернигов. – Чернигов: Тип. Ильинского монастыря, 1863, c. 6].

У 1246 р. в Золотій Орді був страчений чернігівський князь Михайло Всеволодович, який поїхав туди за дозволом на князювання. У наступні роки Чернігівське князівство продовжувало дробитися на маленькі князівства з центрами в Снові, Стародубі, Сосниці, Глухові, Козельці, Трубчевську, Курську, де правили князі – монгольські васали. Чернігів, як і інші міста Русі в цей чорний час, геть занепав. Далі настали часи монгольського, литовського, московського, і польського володарювання, важкі для міста і темні для істориків.

З 1357 р. Монгольське іго для нашого народу закінчилось – Чернігово – Сіверська земля потрапила до складу Великого князівства Литовського. Почався повільний розвиток Чернігова, але з середини XV ст.. місто зазнає постійних нападів кримських татар. У кінці XV ст. землі Чернігова стають ареною військової боротьби між Литвою і Московщиною, Чернігівщина “на вічні часи” була віддана Польщі; тоді Чернігівстав головним містом Чернігівського воєводства і отримав магдебурзьке право.

Визвольна війна українського народу, яку очолив Богдан Хмельницький, для Чернігівщини закінчилась тим, що вона увійшла в складі автономної Лівобережної України до Росії. На Лівобережній Україні з часів Хмельницького склався полковий устрій, за яким адміністративна і військова влада була зосереджена в руках полковників, котрі підпорядковувалися гетьману. Чернігів у 1648 р. Став центром однойменного полку, що складався з 7 сотень, в яких було 1007 козаків; у 1764 р. Налічувалось уже 18 сотень з 9838 козаками. У той час Українське Лівобережжя мало спокій від ворожих військових нападів, населенн півдня знову, як у кінці першого тисячоліття, переходило на північ, крім того, православні, які зазнавали утисків на польських землях України, масово переселялись на Чернігово – Сіверщину і освоювали землі Слобожанщини.

Чернігів переживав другий етап піднесення: побудовано два нових великих храми – Троїцький собор і Катерининська церква, засновано друкарню. Храми княжої доби перебували в дуже поганому стані, до того ж вигляд їх не відповідав смакам нового часу, тому всі давньоруські храми, що вціліли, були реконструйовані й добудовані. При цьому навіть не намагались відновити стародавній вигляд храму – тоді будували за законами краси свого часу, стародавня архітектура була незрозуміла і чужа, ніякого уявлення про зміну художніх стилів будівничі тих часів не мали, а тому зовнішній вигляд храмів і їхні інтер’єри були виконані в пануючому на той час стилі бароко.

Чернігів став центром торгівлі й ремісництва, тут діяли ткацький, швецький, кравецький, різницький, пекарський, золотарський та інші цехи – об’єднання ремісників; у місті працювали винокурні, цегельні, броварні, сукновальні, млини; чотири рази на рік відбувалися ярмарки. У 1700 р. відкрито духовний навчальний заклад – Чернігівський колегіум, а в 1789 р. – світське народне училище. Завдяки притоку православних із польської частини України тут, на Чернігівщині, були відновлені зруйновані монастирі та засновані нові.

У кінці XVII – на початку XVIII ст. настав “золотий час українського мистецтва” [Модзалевский В. Л., Савицкий П. Н. Очерки истории старой Украины // Чернігівська старовина. – Чернігів: 1992, c. 110]. На Чернігівщині, де були традиції польських шляхетських родин, з’явилась українська шляхта – козацька старшина, яка володіла величезними багатствами і ще не обрусіла. Лизогуби, Дунін-Борковські давали великі гроші на відбудову давніх храмів і будівництво нових, на коштовні прикраси святинь. Естетичні смаки цієї старшини поєднували дух українського народного мистецтва з надбаннями високого європейського бароко. Та не меншу роль, ніж багатство старшини, у настанні золотого часу українського мистецтва відіграло високоосвічене й амбіційне духівництво. Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Іоанн Максимович, Іоаникій Галятовський завжди пам’ятали про свої пастирські обов’язки і в той же час були філософами, поетами, будівничими, політиками – жили життям свого на роду. Але, на жаль, то була коротенька історична мить – лише кілька поколінь, коли старшина і духівництво відчували себе українською шляхтою і українськими пастирями, дуже швидко перші стали російськими дворянами, а другі – чиновниками духовного відомства при російському уряді.

Лише трохи більше 100 років Україна мала якусь автономію. Поступово російський уряд цілеспрямовано почав обмежувати її. У 1782 р. козацький устрій був повністю ліквідований і впроваджено Чернігівське намісництво на чолі з намісником, якого призначав російський імператор, а 12 квітня 1796 р. видано указ про утворення Малоросійської губернії, що в 1802 р. була розділена на Чернігівську і Полтавську. Тоді в Чернігові спорудили адміністративний центр із палацом губернатора, будинком присутствія, губернською тюрмою. В 1803 р. уряд у Петербурзі затвердив новий генеральний план Чернігова, згідно з яким старовинні укріплення – вали і рови – були зриті, у традиційну радіальну схему міських вулиць була механічно включена регулярна прямокутна сітка нових вулиць, що часто-густо пройшли по історичній забудові, нищачи її.

Поступово Чернігів стає пересічним губернським містом Російської імперії. Так, у 1808 р. тут мешкало тільки 4500 жителів. Про колишнє славне минуле столиці Сіверської землі нагадували тільки величні храми, що стояли між будинків сільського типу.

У XIX ст. тут будується кілька заводів, відкриваються гімназії та реальні училища, лікарні, видаються місцеві газети, кількість населення в 1861 р. зросла до 14 600 осіб. Цікаво подивитися дані земської статистики по Чернігову за останній рік XIX ст. У 1899 р. в місті було: церков – 14; монастирів – 2; молитовних будинків і синагог – 4; бібліотек – 2; книгарень – 3; музей – 1; гімназій – 2; духовних училищ – 3; шкіл: трикласна – 1, однокласних – 3, церковно-приходських – 3, ремісничих – 2, комерційна – 1, єврейських – 12; лікарень – 2; клубів – 2; банків – 3; підприємств: крупорушок – 6, пекарень – 9, кузень – 30, млинів – 9, цегелень – 6, свічковий завод – 1. Усього в місті мешкало 29 674 осіб [Описание Черниговской губернии: В 2 т. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1899].

З Черніговом пов’язане життя українських письменників: Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя, Л. І. Глібова, Б. Д. Грінченка, Марка Вовчка, М. М. Коцюбинського, В. І. Самійленка, П. Г. Тичини та багатьох інших. Тут починався творчий шлях славетної актриси М. К. Заньковецької.

Страшні 20 – 30 рр. нашого століття якось більш-менш обминули місто – тут не було знищено жодного старовинного храму, які руйнувалися по всій Україні. Проте страшних руйнувань зазнало місто під час війни в 1941 – 1943 рр. У повоєнний час його центральна частина була побудована практично наново.

Сучасний Чернігів – великий промисловий і культурний центр, у ньому живе близько 300 тис. населення. Як у далекому минулому, так і тепер Чернігів є великим релігійним центром, що розповсюджує християнські цінності серед нашого народу, піднімає рівень його духовності.

П’ять давньоруських храмів Чернігова складають виняткову культурну та духовну цінність для нашого народу. Варто відзначити, що з дев’ятнадцяти храмів України, пов’язаних із часом Київської Русі, тільки дев’ять зберегли свою первісну конструктивно-планувальну структуру: Софійський собор, Троїцька надбрамна церква і Кирилівська церква у Києві; Успенський собор у Каневі та п’ять чернігівських храмів. Решта святинь реставровані вже у XX ст. або являють собою будівлі, в які включені тільки залишки давньоруських храмів. Тому такий великий інтерес викликають храми Чернігова. Проте перед тим, як розповісти про кожний із цих храмів, трохи поговоримо про загальні засади будівництва в Київській Русі.

Північна Україна і в наш час густо поросла лісами, а в ті далекі часи тут були величезні непрохідні ліси, в яких домінували хвойні дерева і дуби. Без перебільшення можна сказати, що все життя далеких наших предків було пов’язане з лісом, особливо це стосується будівельної діяльності: житлові будинки простих людей і княжі та боярські тереми, господарські будівлі, мощення шляхів, міський благоустрій – усе робили з дерева теслі за допомогою найпростіших інструментів. Тому без усякого сумніву можна стверджувати, що і перші християнські храми, які будували до офіційного прийняття віри Христової, були дерев’яними, хоча вони до нас дійти не могли, бо довговічність дерева невелика – воно легко руйнується, гниє, а головне – горить. Про те, що ті храми мали складну структуру, можна дізнатися із зображень на іконах і книжкових мініатюрах. Просторово-планувальні рішення дерев’яних храмів вплинули пізніше і на архітектуру мурованих храмів. Деякі археологи дотримуються концепції, що наддніпрянські міста княжої доби складалися з храмів, палаців і напівземлянок. Але навіщо тогочасним людям було жити в темних і вогких напівземлянках, якщо деревина була в необмеженій кількості й досвід роботи з деревом був великий?

Після того як Володимир Великий зробив християнство державною релігією, виникла потреба у великих соборах, що змогли би достойно показувати красу і силу нової релігії та водночас міць і велич держави. На той час місцеві теслі не могли побудувати такого храму (хоча згодом у XVII – XVIII ст. українські майстри споруджували неперевершені у світовому мистецтві дерев’яні собори). Тому не дивно, що наступного року після хрещення киян Володимир Великий «… задумав поставити церкву Пресвятої Богородиці і послав привести майстрів з грецької землі» [Повість минулих літ: Літопис. – К.: Веселка, 1982, с. 79]. Таким чином, сприйняття давньоруською державою християнської віри від Візантії супроводжувалось запозиченням найкращих надбань візантійської культури і мистецтва. У будівництві храмів Києва і Чернігова брали участь візантійські майстри – будівничі, художники, декоратори та ін. Проте тут варто одразу зауважити, що на наших землях храми мають суттєві відмінності від тих, що були збудовані в самій Візантії та її провінціях. У наших храмах відчувається вплив місцевих смаків і європейської архітектури – спочатку романської, а потім і готичної.

Для наших предків дуже велике значення мав художній елемент, таке тяжіння до краси збереглось у ментальності українського народу протягом віків. Це можна простежити на безлічі прикладів: на одязі, вишивці, побутових речах, оздобленні приміщень і будівель та обрядах як родинних свят, так і богослужіння. Цікаво, як у «Повісті минулих літ» описаний вибір віри князем Володимиром – його посланці побували в храмах різних народів, і головним критерієм вибору була краса: «Ходили ми до болгар на Волгу, дивилися, як вони моляться в храмі, себто в мечеті, і нема в них веселощів, а тільки печаль велика… І були ми в німців і бачили в храмах різну службу, але краси не бачили ніякої, та ось прийшли ми в грецьку землю, і повели нас на святкову службу: запалили кадила і влаштували церковні співи і хори. Ми в подиві стояли і не знали, де ми – на небі чи на землі, бо нема на землі такого видовища і пишноти такої, і не знаємо, як розповісти вам про це. Знаємо тільки, що служба у них краща, ніж у всіх інших землях. Не можемо ми забути красоти тої, бо кожна людина, раз скуштувавши солодкого, не візьме потім гіркого» [Повість минулих літ: Літопис. – К.: Веселка, 1982, с. 71 – 72].

Можливо, щось подібне дійсно відбулося, а, може, то пізніша легенда, але ця розповідь, записана близько 1113 р., показує, що було найголовнішим для наших далеких предків: не політичні міркування, а краса ставилася на перше місце. Наші предки, сприйнявши від Візантії східний – православний – варіант християнської віри, отримали разом із тим красу богослужіння, красу духовної музики, красу малярства, красу архітектури храмів. Тоді й з’явилися на наших землях хрестово-купольні храми. Більше 1000 років по всьому православному світі будували такі церкви, на Україні це була домінуюча просторово-планувальна структура мурованих храмів.

І в наш час, коли воскресає в душах людей віра і по всій Україні будують сотні нових храмів і відроджують колишні, майже всі вони мають хрестово-купольну структуру, взяту Володимиром у Візантії як взірець краси. Два нових таких храми побудовані останніми роками і в Чернігові. Без сумніву, через деякий час у нас почнеться будівництво храмів із сучасних конструкцій, ті храми матимуть нові просторові структури, як це бачимо в державах Заходу, але поки що треба відродити те, що побудували наші славні предки.

Хрестово-купольний храм (рис. 1), або, як ще кажуть, храм типу вписаного хреста, у плані являє собою квадрат, оточений зовнішніми стінами, на який накладається хрест, утворений чотирма внутрішніми несучими стовпами – пілонам. Стовпи між собою з’єднані підпружними арками, що у плані утворюють квадрат – середньохрестя. Так само арками з’єднані стовпи зі стінами. На стовпи спирається круглий у плані (іноді овальний) циліндр барабана – підбанник, перекритий сферичним склепінням – куполом. Зовнішні обриси купола утворюють баню. У стінах підбанника виконані віконнні прорізи, що освітлюють середину храму. Навантаження від підбанника передається на стовпи храму через паруси – трикутники, що утворюються між підпружними арками і низі підбанника. Храм ділиться несучими стовпами на поздовжні приміщення – нави, або нефи [Поняття “нава” більше стосується базилік, там вони відділени одна від одної арками на колонах, але цей термін використовується і для опису хрестово-купольних храмів]. Середня нава, що є елементом просторового хреста, часто буває ширшою, ніж бічні: південна (праворуч) і північна (ліворуч). Поперечна частина храму під центральним куполом називається трансептом, він є елементом просторового головного хреста. Трансепт часто робиться ширшим і вищим від інших поперечних частин храму. Нави зі сходу у вівтарі закінчуються напівкругами в плані або гранчастими виступами стіни, що називаються абсидами (апсидами). Відносно сторін світу храми було прийнято орієнтувати абсидами на схід; головний вхід храму був у західній стіні. Покриття середньої нави і трансепту виконувалося у вигляді склепінь, що часто виходять на фасади, утворюючи зверху на стінах півциркульні арки – закомари. Комірки в кутах храму – між гілками головного хреста – перекривали склепіннями різного типу: циліндричними, хрестовими, зімкнутими, які також часто закомарами виходили на північний, західний і південний фасади. На східному фасаді абсиди перекривали склепіннями у формі півсфер – конхами.

Так утворювався найпростіший варіант хрестово-купольного храму – чотиристовпний, проте в Київській Русі у XII – XIII ст. будували також складніші шестистовпні храми (рис. 2).

Горизонтальне зусилля – розпір від арок і склепінь – сприймається в хрестово-купольних храмах зовнішніми стінами, тому їх робили масивними з малими прорізами для влаштування вікон; у місцях примикання арок стіни підсилювали зовнішніми і внутрішніми пілястрами або півколонами. Головні несучі конструктивні елементи просторової структури храму: стіни з пілястрами, внутрішні несучі стовпи, арки і склепіння покриття, купол із підбанником – визначали зовнішній вигляд та інтер’єр будівлі.

Центрична хрестово-купольна структура зумовлювала цілісність сприйняття внутрішнього простору, що розвивався від менших темних комірок бічних нав через більші об’єми рамен просторового хреста до великого, добре освітленого високого підкупольного простору.

У візантійській архітектурі головна увага приділялась не зовнішньому вигляду храму, а внутрішньому інтер’єру, оздоблення якого виконували, не шкодуючи коштів і матеріалів. Нам неможливо навіть уявити собі, яке враження справляв внутрішній простір храму на людей тих далеких часів, які, як правило, жили в тісних і темних помешканнях. Людина потрапляла в приміщення висотою до 30 м (це сучасний 9-поверховий будинок), яскраво освітлене свічками, лампадами і сонячним світлом, поверхні інтер’єру виблискували позолотою, багатокольоровими розписами і мозаїками, було чути церковні співи і відчувались пахощі кадіння. Тут згадаємо тих посланців князя Володимира, які не могли зрозуміти, де вони знаходяться – на землі чи на небі. Внутрішній простір давньоруського храму і створювався за принципом «небо на землі».

Людина, яка входила до храму через портал західного входу, спочатку потрапляла у притвор – нартекс. Колись, ще у стародавньому Римі, тут стояли так звані оглашенні – люді, які оголосили про своє бажання вступити до християнської громади, але ще не були прийняті, бо не були підготовлені. Висота приміщень нартексу менша, ніж в інших частинах храму, тому що на другому ярусі тут влаштовували хори, на яких співали хористи, а також під час відправи знаходився князь зі своєю родиною. Сходи з храму на хори влаштовувались у товщі стіни, а іноді в спеціальній башті. У стінах нартексу робили ніші – аркасолії для поховання найбільш шанованих осіб – князів, членів князівської родини, найвищого духівництва. У нартексі або поруч з ним влаштовували спеціальне приміщення для хрещення – хрестильню. У східній частині храму знаходився вівтар – місце, де відбувається таїнство безкровної жертви. Криволінійні поверхні зовнішньої стіни – абсиди – збільшують площу вівтаря і покращують акустику. Крім того, вони символізують печери, де народився і був похований Христос. У великих соборах в абсиді стояло парадне багато оздоблене крісло єпископа – синтрон. У середині вівтаря розміщувався престол, над яким влаштовували пишно прикрашений намет – ківорій. У Давній Русі його споруджували з мармуру або місцевого білого каменю, біля стіни вівтаря ставили стіл – жертовник. У зв’язку з тим, що за православною традицією на престолі можна правити літургію тільки один раз на добу, в храмах, де проводили по кілька служб Божих, встановлювали ще один або кілька престолів у додаткових вівтарях, які розміщували в бічних навах, а пізніше іноді на хорах або в підвалі.

У православних храмах вівтар відділяється від основного приміщення стіною з іконами – іконостасом, але такі іконостаси з’явилися тільки в XV ст.; у візантійських храмах це була невисока перепона (стовпчики з фіранками між ними) перед вівтарем, що не закривала стінопис у ньому.

До склепіння купола підвішували панікадило – світильник у вигляді обруча з штирями для кріплення свічок. У великих храмах панікадило робили з бронзи і прикрашали орнаментами.

Підлоги робили набірні з природного каменю або керамічних матеріалів, з яких викладали орнаменти, а іноді й декоративні зображення.

Внутрішні поверхні стін від низу до купола покривали зображеннями, що були священним писанням для неписьменних. У самій Візантії ці зображення робили в багатьох випадках мозаїчними – викладали з малесеньких кусочків кольорового скла (смальти) або кольорового природного каменю. Мозаїка створювала яскраві й дуже довговічні зображення, але була складна у виконанні і дорога. На наших землях мозаїчні зображення були у вівтарних частинах найголовніших київських храмів. У церквах Чернігова великих мозаїчних зображень не було, тут робили фресковий розпис, що не потребував дорогих матеріалів, але вимагав дуже високої як художньої, так і технічної вправності. Фресками тепер у популярній літературі часто називають будь-який стінопис, але правильно цим терміном називати розпис, виконаний на вологому, ще не затужавілому тиньку (штукатурці) за спеціальною технологією. Італійською «фреско» означає «свіжий». Фрескові зображення робили водяними розчинами мінеральних фарб по сирій штукатурці. Фарби просякали в її глибину на кілька міліметрів, завдяки чому такі розписи були дуже довговічні, руйнувалися вони тільки разом зі штукатуркою. Проте мінеральні, або, як їх іще називали, земляні, фарби не забезпечували яскравих кольорів розписів; деякі кольори – синій і блакитний – були досить рідкісними, тому часто фрески створювали в переважаючій вохристо – червоній гамі.

Виконання фрескових розписів потребувало ретельної підготовки і дуже швидкого малювання. Довговічність такого живопису залежить від якості матеріалів, тому вапно для тиньку заготовлювалося за кілька років до початку художніх робіт. Гашене вапно протирали крізь щільні сита й промивали чистою водою. Розчин готували на промитому білому піску, в який додавали трохи різаної соломи, що правила за дисперсне армування (щоб запобігти розтріскуванню тиньку від усадки). Робота виконувалась артіллю, до якої входили керівник, живописці різної кваліфікації та підмайстри. Спочатку на всю поверхню мурованої стіни наносили вирівнюючий шар розчину, а після його просихання – другий шар у межах тільки одного зображення. Починав малярську роботу керівник, який гострим стрижнем по сирому тиньку робив контури зображень. По цих контурах майстри швидко пензлями малювали головні елементи композиції; підмайстри та учні розмальовували ризи – одяг, наносили фон.

При взаємодії з повітрям тиньк тужавіє – набирає міцності й закріплює пігмент фарб; окрім того, на поверхні утворюється шар прозорого кристалічного кальцію, що захищає зображення. Такий розпис дуже довговічний – фарби не відлущуються від основи і не вигоряють на сонці.

Система розписів давньоруських храмів на першому етапі будівельної практики була строго регламентованою, підпорядковувалася ідеї «вознесіння на небо» [Асеев Ю. С. Джерела: Мистецтво Київської Русі. – К.: Мистецтво, 1980]. На поверхні склепіння головного купола зображували Христа-Пантократа (Вседержителя), під ним на барабані – ангелів, на парусах – чотирьох євангелістів, у верхній частині середньої абсиди – Богоматір, яка молиться за предстоящих у храмі («Оранту»); під нею – євхаристію – причастя апостолів Христом; ще нижче – отців церкви.

На парі передвівтарних стовпів зображували Благовіщення: на одному стовпі – вісник архангел Гавриїл із жезлом посланця та квітами, на другому – діва Марія, яка в той час, згідно з апокрифом, пряла. На стіні нартексу зображували Страшний суд, але не мучення грішників у пеклі, а прямуючих до раю праведників. Описана система розписів змінювалася в залежності від розмірів церкви, її присвяти або вимог замовника.

Коротко розглянемо основні конструкції та будівельні прийоми, що використовувалися під час спорудження мурованих храмів.

Фундаменти робили стрічковими під усіма стінами і перехресно-стрічковими під несучими стовпами. Підґрунтя фундаментів ущільнювали забиванням дерев’яних кілочків, зверху яких часто укладали дубові лежні. По лежнях викладали фундамент із природного колотого каміння або з валунів і заливали рідким вапняним розчином. Таке конструктивне рішення фундаментів викликає суперечки серед фахівців, які намагаються раціонально пояснити його. Проте, безумовно, попри всі пояснення, такі фундаменти були недовговічними – дубові лежні у грунті гнили через змінну вологу, міцність фундаментної стінки була низькою, внаслідок цього через деякий час після побудови стіни починали інтенсивно просідати, що призводило до розтріскування, а то и до повного руйнування споруди, але, на щастя, описана конструкція використовувалася не в усіх храмах. Напевно, це пов’язано з тим, що їх будували майстри різних шкіл.

Мурування наземної частини велося з тонкої цегли, схожої на плитку, що називали плінфою. Вона була завтовшки 30-45 мм і мала розміри сторін до 350 мм. Оскільки в XI ст. у Давній Русі плінфи випалювали мало, її економили, тому в мурування включали ряди природного каменю. Мурування велося на піщано-вапняному розчині з доданням товченої кераміки – цем’янки, що, взаємодіючи з водою, тужавіє (має гідравлічні властивості). Товщина швів між рядами цегли дорівнювала товщині цегли. Усі склепіння, арки, перемички виконували з цегли, встановленої на ребро по дерев’яній опалубці. Природний камінь при цьому не використовували. З фігурної (лекальної) плінфи робили архітектурні деталі.

Для зменшення навантаження від склепінь у їх мурування закладали глечики, які, крім того, покращували акустику приміщень – гасили звуки, їх називали голосниками. Середню частину масиву суцільних ділянок стін заповнювали сумішшю вапняного розчину, щебеню, каміння, що утворювало бетон. Цей будівельний прийом був відомий ще за часів імператорського Риму. У деяких випадках у мурування стін включали бруси – в’язі. Покриття храмів робили по мурованих склепіннях, на які укладали листи свинцю.

Для будівництва у Візантії широко використовували мармурові різьблені елементи – колони, капітелі, карнизи, сходинки та ін. Але родовищ мармуру на Україні не було, такі деталі доводилось привозити здалеку, тому частіше використовували місцеві матеріали: білий камінь (вапняк) та червоний шифер [Шифером називали камінь-плитняк осадового походження, що добували в районі сучасного міста Овруча. Цей камінь легко колеться на досить тонкі пилатівки і ріжеться]. Широко відомі різьблені капітелі чернігівських храмів і барельєфи на шиферних плитах, що використовувалися для огородження хорів і включалися в мурування стін.

Зовнішній вигляд храмів зумовлювався їх центричною пірамідальною структурою. Питання про те, яке оздоблення мали зовнішні поверхні стін, до нашого часу викликає суперечки фахівців. Одні стверджують, що стіни мали так званий строкатий малюнок, який утворювався двома-трьома рядами плінфи, що виступала, і кількома рядами заглибленої та затинькованої плінфи, а також рядами природного каменю. Крім того, на поверхнях стін із цегли викладались геометричні елементи: хрести, квадрати, орнаменти з ламаних під прямим кутом ліній – меандри. Інші дослідники стверджують, що поверхні стін були покриті тонким шаром тиньку, який потім розбивався прямими лініями на великі блоки – квадри, з яких ніби-то складені стіни. Напевно, треба стати на ту позицію, що застосовувалися обидва варіанти оздоблення стін, інакше навіщо було викладати візерунки з цегли, а в інших випадках – розбивати тиньк на квадри. Пізніше, відповідно до смаків нашого народу, зовнішні поверхні стін усіх храмів тинькували й білили, як і стіни навколишніх хат. Таким у загальних рисах було просторово-планувальне і конструктивне рішення кам’яних храмів у стародавній Русі. До нашого часу не збереглося жодного храму в первісному вигляді – усі вони неодноразово перебудовувалися в наступні роки. На початку нашого століття деякі з давніх храмів намагалися відновити в первісному вигляді, але це стосувалося, головним чином, зовнішнього вигляду. Проте таке відновлення досить часто було не науковою реставрацією, а більш або менш вдалою фантазією архітектора XX ст. на теми давньоруської архітектури.

Джерело: Віроцький В.Д. Храми Чернігова. – К.: Техніка, 1998 р., с. 7 – 31.