Літератори (А – Г)

1954 – 88 у квартирі № 55, потім у квартирі № 20 на п’ятому поверсі – Автомонов Павло Федорович (1922 – 88) – письменник, критик.

Учасник Великої Вітчизняної війни, яка стала основною темою його творчості.

Автор повістей «Ліс шумить» (1955), «Його прізвище невідоме» (1959), «Автограф сержанта Цибулі» (1967), «Льодовий десант» (1981), «Фронт не позначено» (1987); книжки нарисів «Партизани. Дніпро. 1943» (1973); трилогій «Коли розлучаються двоє» (1959) і «П’ята застава» (опубл. 1989); романів «Так народжувались зорі» (1963), «Каштани на спомин» (1975), «Другий фронт» (1980), «На Західному напрямку» (1985). Йому належать літературні записи спогадів партизанських командирів.

1957 – 84 у квартирі № 53, потім – у трикімнатній квартирі № 24 на другому поверсі будинку, вікнами на вулицю М. Коцюбинського та на подвір’я – Антоненко-Давидович Борис Дмитрович (1899 – 1984) – письменник, автор понад 20 книжок оповідань, повістей, роману, літературно-критичних нарисів і портретів.

1935 був заарештований за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації, 1956 реабілітований. Після відбуття 22 річного строку в таборах 1957 повернувся до Києва. Йому повернули членство в Спілці письменників, але під час т. зв. застою цькували, фабрикували персональні справи, «розбирали» на зборах. Друкували тільки «вибрані» твори. Письменник був членом Пен-клубу в Лондоні, українська діаспора в Нью-Йорку відзначала його 75-річчя, про нього розповідало радіо «Свобода», твори видавались англійською, німецькою, польською мовами.

Можливо, це уберегло його від повторного арешту, хоча у квартирі робились обшуки, вилучалися рукописи, письменника викликали на допити. 1971 для нього знову закрилися двері журналів та видавництв, його ізолювали від літературного процесу.

У роки життя тут написав книжки оповідань, повістей і нарисів: «Збруч» (1959), «В сім’ї вільній, новій», «Золотий кораблик», «Слово матері» (всі – 1960); роман «За ширмою» (1957); збірки статей «Здалеку і зблизька» (1960), «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964); мовознавчу працю «Як ми говоримо» (1970). Перекладав з російської та німецької мов.

За книжку «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки» удостоєний Державної премії України ім. Т. Шевченка (1992; посмертно).

1934 – 39 у квартирі № 31 на першому поверсі, 1939 – 40 – у двокімнатній квартирі № 76 – Бажан Микола Платонович (1904 – 83) – письменник, державний діяч, акад. АН УРСР (з 1951), Герой Соціалістичної Праці (1974), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (з 1964), народний поет Узбекистану (з 1968).

1940 – 41 редагував журнал «Радянська Україна».

У роки проживання в цьому будинку побачили світ збірки віршів та поем: «П’ять поезій» (1935), «Мати», «Батьки й сини» (обидві – 1938), «Ямби» (1940).

За переклад поеми Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» відзначений Державною премією Грузинської РСР (1937).

1952 – 94 у квартирі № 21 на першому поверсі – Бичко Валентин Васильович (1912 – 94) – поет, драматург.

Був головним редактором видавництва «Молодь», редактором журналу «Піонерія».

Автор книжок для дітей: «Літа піонерські» (1954), «Сонечко й Хмаринка» (1957), «Козачок» (1964), «Дід, баба та онуки» (1967), «Вогнище» (1969), «Лісова перепустка» (1971), «Сімейний альбом» (1976); автобіографічної повісті «Благословлялося на світ» (1969); збірок поезій «Біля серця близько» (1955), «Простота» (1963), «Колір часу» (1974), «Відкриття» (1982). Письменникові належать також тексти пісень, лібрето опер, художні переклади.

Відзначений літературною премією ім. Лесі Українки (1977).

1944 – 55 у квартирі № 39 – Ватуля Олексій Михайлович (1891 – 1955) – актор, педагог, народний артист УРСР (з 1940), заслужений діяч мистецтв УСРР (з 1935); вихованець Музичнодраматичної школи ім. М. Лисенка (1913 – 16).

Сценічну діяльність почав 1917, вступивши до «Молодого театру». 1920 разом з А. Бучмою, К. Кошевським, О. Рубчаківною, Г. Юрою та іншими був одним із засновників Київського українського драматичного театру ім. І. Франка, де грав протягом 35 років. Створив ряд визначних сценічних образів. Серед них: Гус, Гонта («Іван Гус», «Гайдамаки» за Т. Шевченком), Максим Кривоніс, Берест, Хмара, Горлов («Богдан Хмельницький», «Платон Кречет, «Макар Діброва», «Фронт» О. Корнійчука), Михайло («Суєта» І. Карпенка-Карого), Городничий, Осип («Ревізор» М. Гоголя), Прибитков («Остання жертва» О. Островського), Філіпп («Дон Карлос» Й.-Ф. Шіллера) та ін. Останньою роботою майстра сцени була роль генерала Стесселя у п’єсі «Порт-Артур» І. Попова та О. Степанова. Ролі в кіно: Гнат («Нескорені»), Кривоніс («Українські мелодії»; обидві – 1945, Київська кіностудія художніх фільмів).

Тривалий час викладав майстерність актора в драматичній студії при театрі ім. І. Франка, керував драматичною студією самодіяльного мистецтва київського Будинку вчителя.

Сценічну творчість поєднував з громадською діяльністю. 1944 разом з О. Білецьким, М. Рильським, Г. Юрою був одним з фундаторів Українського театрального товариства, 1948 – 51 – заступник голови президії УТТ. Керував шефською роботою театру ім. І. Франка на київському заводі «Укркабель». Виїздив з виставами до багатьох міст і сіл України та інших республік Радянського Союзу.

1938 – 2002 (з перервою під час війни) спочатку у квартирі № 1, потім – у № 74 – Вишеславський Леонід Миколайович (1914 – 2002) – поет, перекладач, критик, літературознавець, учасник Великої Вітчизняної війни – спеціальний кореспондент фронтових газет «Защитник Родины», «За нашу победу», друкувався в центральних газетах СРСР. 1958 – 65 очолював редакцію журналу «Советская Украина».

На честь поета названо одну з малих планет Сонячної системи (астероїд 2953) «Вишеславія».

Писав російською мовою. Твори (збірки): «Здрастуйте, сонце!» (1938), «Чайка» (1946), «Подвиг мрійників: Вірші і балади» (1949), «Молодість світу», «Пісня з Дніпра» (обидві – 1951), «Шляхами правди» (1952), «Спорідненість» (1955), «Простір» (1956), «Лірика і героїка» (1957), «Щедрість» (1960), «Це – Батьківщина моя!» (1961), «Мої вісті», «Зоряні сонети» (обидві – 1962; передмову до останньої написав перший космонавт СРСР Ю. Гагарін), «Сонети і балади» (1966), «Гіллясте дерево» (1969), «Ковток часу» (1970), «Грунт» (1973), «Вірші» (1974), «Річка» (1975), «Зоряні сонети і земні строфи» (1980), «Сковородинівське коло» (1980), «Сніжна весна» (1981), «Вибрані твори» (1984), «Близька зірка», «Моя планета» (обидві – 1987), «Дзвони крізь листя», «Напам’ять: Спогади» (обидві – 1989), «Фантастичні події на планеті Вишеславія» (1996), «Лірики» (1999), «Миколаївська колиска: Вірші про рідне місто» (2000).

Перекладав твори Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка.

За двотомник віршів «Основа» і збірку «Вірші» (обидві – 1974) поет удостоєний премії ім. П. Тичини (1975). 1984 за збірку віршів «Близька зірка» (1983) відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка.

1939 – 41, 1945 – 79 у квартирі № 10 на п’ятому поверсі – Воскрекасенко Сергій Іларіонович (1906 – 79) – поет, автор сатиричних віршів і фейлетонів.

Працював у журналі «Перець», під час Великої Вітчизняної війни – військовий кореспондент газети «За Радянську Україну!».

У цей час опублікував збірки: «Поезії» (1939), «Сатира» (1946), «Цілком серйозно» (1947), «Взагалі і зокрема» (1948), «Кому хвала, кому хула» (1952), «Березова каша» (1955), «З перцем!» (1957), «І всерйоз, і жартома» (1960), «Сатиричні мініатюри» (1965), «Рвись увись, але й під ноги дивись» (1973); книжки для дітей «Веселинки» (1972), спогади «Портрети зблизька» (1977). Автор поетичних перекладів.

1934 – 41, 1945 – 89 у квартирі № 25, потім – у чотирикімнатній квартирі № 55 на шостому поверсі будинку, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір’я – Голованівський Сава Овсійович (1910 – 89) – письменник, драматург.

З перших і до останніх днів Великої Вітчизняної війни був у діючій армії, кореспондент фронтових газет «Красная Армия» і «За честь Батьківщини». Не раз обирався до складу керівних органів Спілки письменників України. Видав понад 50 книжок: збірки віршів, нариси та публіцистику, романи, повісті і п’єси.

У роки проживання в цьому будинку написав поетичні книжки: «Перша книга» (1936), «Доля поета» (1939), «Дорога» (1946), «Близьке й далеке» (1948), «Роки» (1960), «Клени» (1967), «Досвід» (1970), «Біографія берези» (1974), «Синій птах» (1980), «Міст до людей» (1985), «Вічний вогонь» (1986); романи «Тополя на тому березі» (1965), «Корсунь» (1972); п’єси «Марія» (1936), «Сонячна сторона» (1955), «Істина дорожча» (1962), «Далека луна», «Тінь минулого дня» (обидві – 1967). На сюжет п’єси «Поетова доля» композитор В. Йориш написав оперу «Шевченко» (поставлена 1940 у Київському державному академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка). Вірші «Земляки» поклав на музику композитор Ю. Мейтус, «Про мою Україну» – І. Віленський. Перекладав з російської, німецької, чеської, польської, румунської, англійської мов.

1934 – 39 у квартирі № 18, 1939 – 41, 1945 – 72 – у чотирикімнатній квартирі № 71 на шостому поверсі, вікнами на вул. Б. Хмельницького та на подвір’я – Головко Андрій Васильович (1897 – 1972) – письменник.

Учасник Великої Вітчизняної війни, військовий кореспондент газети «Комуніст» («Радянська Україна») та фронтової газети «За честь Батьківщини».

Під час проживання у цьому будинку написав і опублікував роман «Артем Гармаш» (у 3-х кн., 1951, 1960, 1971); п’єсу «Райське яблуко» (1946); кіносценарії «Митько Лелюк» (1937) та «Літа молодії» (1940). За 1-у і 2-у книги роману «Артем Гармаш» удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1969).

1979 Спілка письменників України встановила щорічну літературну премію ім. А. Головка за кращий роман року.

1949 – 95 в квартирі № 65 на третьому поверсі – Гончар Олесь (Олександр) Терентійович (1918 – 95) – письменник, громадський діяч, акад. АН УРСР (з 1978). Учасник Великої Вітчизняної війни. Голова Українського республіканського комітету захисту миру (з 1973), член Всесвітньої ради миру. Голова правління Спілки письменників України (1959 – 71).

Твори: збірки оповідань «Південь» (1951), «Чари-комиші» (1958), «Маша з Верховини» (1959), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955), романи «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980) і повість «Бригантина» (1973). Новели: «Новели» (1949), «Геній в обмотках», «Народний артист», «Corrida» (всі – 1980-і рр.), оповідання «Чорний Яр» (1986). Літературознавчі, літературно-критичні й публіцистичні статті, нариси, зібрані у книжках «Про наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980). Розвідки про творчість Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, 1768ХМЕЛЬНИЦЬКОГО БОГДАНА ВУЛИЦЯ М. Коцюбинського, О. Довженка, А. Головка, А. Малишка, В. Симоненка; статті «Цвіт слова народного» (про українську мову), «Гоголівськими шляхами» (обидві – 1981), «Рабіндранат Тагор українською мовою» (1982), «На землі Камоенса» (1985), «То звідки ж взялася "звізда полин"?» (1987) та ін.

Автор сценаріїв художніх фільмів «Тронка» (1971), «Абітурієнтка» (1973), «Все перемагає любов» (1987) та ін., знятих на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. За його творами поставлено спектакль «Прапороносці» (1975), балет «Таврія» (1959) та ін. Очолив добродійний фонд відбудови Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, (з 1996 – Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-культурної спадщини ім. О. Гончара).

Лауреат Державної премії СРСР (1948, 1949, 1982), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1962), Ленінської премії (1964). Похований на Байковому цвинтарі.

1939 – 41, 1944 – 48 у квартирі № 62 на першому поверсі – Гофштейн Давид Наумович (1889 – 1952) – поет, перекладач, єврейський культурно-громадський діяч.

Під час 2-ї світової війни і після неї – активний діяч Єврейського антифашистського комітету (ЄАК) і єврейської секції спілки Союзу єврейських письменників. 1948 заарештований, 12 серпня 1952 розстріляний у справі ЄАКу. 1955 реабілітований.

Писав на ідиш. Автор збірок поезій «Нові простори» (1939), «Я вірю» (1944), «Вибрані поезії» (1945), «Вибрані твори» (1948). Твори письменника багато разів видавались у перекладах українською і російською мовами. Перекладав на їдиш твори О. Пушкіна, Ш. Руставелі, Т. Шевченка.

У кін. 1930-х рр. – 1941 у квартирі № 54 – Даніель Юлій Маркович (справж. – Меєрович; 1925 – 88) – прозаїк, поет, перекладач, дисидент. Зі школи пішов на фронт, воював на 2-му Українському та 3-му Білоруському фронтах, був тяжко поранений.

З 1957 публікувався в СРСР як перекладач поезії 20 ст. (вірші фінських, калмицьких, латиських, азербайджанських, вірменських та інших поетів), творів світової класики. З 1958 публікував за кордоном критично налаштовані до радянської влади повісті та оповідання (під псевдонімом «Николай Аржак»). 1965 заарештований, засуджений наступного року на п’ять років виправних таборів за антирадянську пропаганду (разом з А. Синявським; процес «Синявського – Даніеля»). Після звільнення з 1970 жив у Калузі, потім – у Москві, публікував переклади під псевдонімом «Юрий Петров».