Літератори (Д – Н)

1952 – 83 у трикімнатній квартирі № 29 на п’ятому поверсі, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір’я – Дубов Микола Іванович (1910 – 83) – письменник. Був заступником головного редактора журналу «Радянська Україна» («Райдуга»).

Автор прозових книжок, присвячених, в основному, дітям і підліткам. У роки проживання в цьому будинку вийшли книжки: «Вогні на річці» (1952), «Хлопчик біля моря», «Небо з макове зерня» (обидві – 1963), «Біля самітного дерева», «Утікач» (обидві – 1966), «Колесо Фортуни» (1978), «Рідні та близькі» (1980). За роман «Горе одному» (кн. 1 – «Сирота», кн. 2 – «Жорстка проба») удостоєний Державної премії СРСР (1970).

1952 – 90 у квартирі № 75, потім у п’ятикімнатній квартирі № 68 на четвертому поверсі, вікнами на вулиці Б. Хмельницького та М. Коцюбинського – Забашта Любов Василівна (1918 – 90) – поетеса. Дружина письменника А. Малишка.

Автор збірок «Дороги дружби» (1953), «Гніздо голубки» (1960), «Пісня і хліб» (1961), «Незабудки» (1966), «Берег надії» (1974), «Вересневі світанки» (1978), «Київська гора» (1982), «Відлуння тривожних доріг» (1985); книжок для дітей «Паляниця білолиця» (1963), «Коли я виросту» (1975); поем «Квіт папороті» (1959), «Тернова доля» (1961), «Маруся Чурай» (1968), «Роксолана» (1971), «Леся Українка» (1973), «Софія Київська» (1982). Прозові твори: повісті «Крила Арсена Дороша» (1968), «Будинок мого дитинства» (1984), роман-хроніка «Крилаті мої кораблі» (1983), документально-художня повість «Спалення мадонни» (1989).

1964 – 83 у квартирі № 64 на другому поверсі – Коваленко Леонід Миколайович (літературний псевд. – В. Лемко; 1922 – 83) – критик, літературознавець. З 1948 працював в Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР.

Автор літературно-критичних праць, присвячених творчості А. Головка, О. Гончара, А. Малишка, О. Копиленка, П. Тичини. Досліджував розвиток української літератури, міжслов’янських літературних зв’язків. Брав участь у написанні «Історії української радянської літератури» (1964), «Історії української літератури» (1971, т. 8), «Історії радянської багатонаціональної літератури» (1972, т. 4), «Історії Києва» (1960, 1964), тому «Київ» серії «Історія міст і сіл Української РСР» (1968). Автор книжок: «Долаючи відстані і кордони» (1968), «Мовами світу», «Фронтовий щоденник» (опубл. 1986), «Статті та нариси» (опубл. 1987). Відзначений премією ім. О. Білецького (1988; посмертно).

1934 – 41, 1943 – 58 у квартирі № 37, потім у п’ятикімнатній квартирі № 72 на шостому поверсі, вікнами на вулиці Б. Хмельницького та М. Коцюбинського – Копиленко Олександр Іванович (1900 – 58) – письменник, театральний критик.

Під час Великої Вітчизняної війни працював на радіостанції «Радянська Україна». До Києва повернувся одразу після звільнення міста в кін. 1943. Навесні 1945 як спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна» був свідком штурму Берліна. Був членом редакційної ради «Дитвидаву» та видавництва «Молодь». Обирався членом правління Спілки письменників України.

Опублікував понад 100 книжок. Значне місце в творчості письменника посідають книжки для дітей та юнацтва. У роки життя за цією адресою написав романи «Дуже добре» (1936), «Десятикласники» (1938), «Лейтенанти» (1947), «Земля велика» (1957); збірки оповідань для дітей «Хатинка хлопчикамізинчика», «Петроградський хлопчик» (обидві – 1946), «Адмірал» (1948), «Сонячний ранок» (1949), «Подарунок» (1956); п’єсу «Чому не гаснуть зорі» (1944).

1978 засновано премію ім. О. Копиленка, яку вручають письменникам та художникам за кращі твори, присвячені дітям.

1934 – 38 у квартирі № 15 на третьому поверсі – Корнійчук Олександр Євдокимович (1905 – 72) – драматург, державний і громадський діяч, акад.

АН УРСР (з 1939) і АН СРСР (з 1943), Герой Соціалістичної Праці (1967), голова Спілки письменників України (1938 – 41, 1946 – 53).

У цей час написав п’єсу «Платон Кречет» (1935), героїко-романтичну драму «Богдан Хмельницький» (1938, удостоєна Державної премії СРСР 1941).

1934 – 41, 1944 – 52 у квартирі № 2, потім – у трикімнатній квартирі № 4 на другому поверсі, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір’я – Кочерга Іван Антонович (1881 – 1952) – письменник, драматург, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1950).

1941 редагував журнал «Театр», під час Великої Вітчизняної війни – газету «Література і мистецтво» (у м. Уфа, РФ).

Основними жанрами творчості письменника були історична драма та соціальна комедія, водевіль і оперета. У роки проживання в цьому будинку вийшли п’єси «Підеш – не вернешся» (1935), «Чорний вальс» (1937), «Квартет» (1942), «Ярослав Мудрий» (1944), збірка «Історичні драми» (1948). Автор віршів, літературно-критичних статей.

1934 – 37 у квартирі № 46 – Кулик Іван Юліанович (справж. ім’я та по батькові – Ізраїль Юдельович; 1897 – 1937) – письменник, партійний, радянський державний та громадський діяч; член першого радянського уряду України (1917).

У роки проживання за цією адресою був членом ЦК КП(б)У, ЦВК УСРР, директором Партвидаву ЦК КП(б)У (1937), головою республіканського радіокомітету (з 1936), заступником директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка, першим головою Спілки письменників України (з 1934). Перший редактор журналу «Радянська література» (з 1934; тепер «Вітчизна»). Один з ініціаторів об’єднання громадськості України у справі охорони пам’яток історії та культури. 1937 заарештований за звинуваченням у керівництві контрреволюційною націоналістичною троцькістською організацією та в шпигунстві на користь Англії. Засуджений на вищу міру покарання, загинув 1937. У 1956 реабілітований.

Як письменник працював майже в усіх родах і жанрах літератури: поезії, прозі, критиці, літературознавстві, публіцистиці. Твори: збірник новел «Записки консула» (1934), поема «Змужніла молодість» (1935), збірка оповідань і нарисів «Васько Квасник» (1934).

Перекладав українською мовою твори Е. Багрицького, Н. Бараташвілі, М. Тихонова; в його перекладі вийшла «Антологія американської поезії» (1928).

1934 – 41, 1944 – 64 у квартирі № 9, потім – у трикімнатній квартирі № 38 на четвертому поверсі, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір’я – Кундзіч Олексій Леонардович (1904 – 64) – письменник, перекладач.

У перші дні Великої Вітчизняної війни добровольцем пішов на фронт, кореспондент дивізіонної газети, потім військовий кореспондент газети «Радянська Україна», з кінця 1941 працював у газеті «Література і мистецтво» (м. Уфа, РФ).

У період проживання в цьому будинку написав і видав повісті «Родичі» (1936), «Кола йде до Коломиї» (1941), збірку оповідань «Дорога на Крем’янець» (1946).

Перекладав українською мовою твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, Л. Толстого, М. Лєскова та ін. Виступав як публіцист, літературний критик, теоретик перекладу. Його перу належать збірки статей «Дієзи в ключі» (1956), «Слово і образ» (1966).

1934 – 52 (з перервою під час війни) у квартирі № 13 на другому поверсі – Ле Іван (справж. – Мойся Іван Леонтійович; 1895 – 1978) – письменник, учасник Великої Вітчизняної війни – співробітник політуправління Південно-Західного фронту, з 1943 – спеціальний кореспондент газети «Известия».

Автор книжок нарисів і оповідань «Новели» (1936), «Шляхами Полтавщини» (1949), романів «Історія радості» (1938), «Південний захід» (1950, у співавт. з О. Левадою), історичного роману «Наливайко» (1940).

1939 – 41, 1944 – 68 у чотирикімнатній квартирі № 63 на другому поверсі, вікнами на вул. Б. Хмельницького та на подвір’я – Лятошинський Борис Миколайович (1895 – 1968) – композитор, диригент, педагог, народний артист УРСР (з 1968), заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1945), професор Московської консерваторії (1935 – 38, 1941 – 44).

Професор Київської консерваторії (з 1935), в якій викладав з 1920. Виховав багатьох відомих композиторів, музикантів та музикознавців, створив композиторську школу. Був членом журі різних міжнародних конкурсів (ім. П. Чайковського в Москві, квартетного у Бельгії), головою журі республіканського конкурсу ім. М. Лисенка. Обирався членом правління Спілки композиторів СРСР, членом президії і правління Спілки композиторів України.

Творчість композитора охоплює всі музичні жанри. Написав дві опери, п’ять симфоній, чотири симфонічні поеми, три увертюри, чотири оркестрові сюїти, концерт для фортепіано з оркестром, дві кантати, ряд камерних творів, музику до театральних вистав та кінофільмів.

Твори періоду проживання за цією адресою: кантата «Заповіт» на слова Т. Шевченка (1939), Третя (1951), Четверта (1963) та П’ята («Слов’янська»; 1965 – 66) симфонії, «Слов’янська увертюра для симфонічного оркестру» (1961), музика до кінофільмів «Тарас Шевченко» (1951), «Григорій Сковорода» (1959), «Іван Франко» (1966), численні хори та романси.

За «Український квінтет» удостоєний Державної премії СРСР (1946), за музику до кінофільму «Тарас Шевченко» – Державної премії СРСР (1952), за оперу «Золотий обруч» – Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1971, посмертно). 1958 за ряд музичних творів на польську тематику композитор відзначений премією уряду ПНР «За зміцнення радянсько-польської дружби» та нагороджений ювілейною «Медаллю тисячоліття».

З 1981 ім’я Б. Лятошинського носить Київський камерний хор.

1937, 1952 – 70 у квартирі № 1, потім – у п’ятикімнатній квартирі № 68 на четвертому поверсі, вікнами на вулиці Б. Хмельницького та М. Коцюбинського – Малишко Андрій Самійлович (1912 – 70) – поет, перекладач, громадський діяч. Чоловік поетеси Л. Забашти.

Проводив громадську роботу, був заступником голови правління Спілки письменників України, головою Республіканського правління АПН, депутатом Верховної Ради УРСР 3 – 6 скликань.

Видав понад 40 поетичних книжок, у т. ч. «Нові горизонти» (1953), «Що записано мною», «Франко у Криворівні» (обидві – 1956), «Серце моєї матері» (1959), «Полудень віку», «Дубовий цвіт» (обидві – 1960), «Віщий голос», «Листи на світанні» «Тарас Шевченко» (усі – 1961), «Далекі орбіти» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Серпень душі моєї» (1970). Багато віршів поета покладено на музику («Пісня про рушник», «Стежина»), вони стали народними піснями.

Перекладав українською мовою вірші Г. Гейне, Я. Купали, О. Пушкіна, О. Твардовського та ін. Виступав як літературний критик. Йому належать книжки «Думки про поезію» (1959), «Слово про поета М. Т. Рильського та його творчість» (1960) та ін.

Відзначений Державною премією СРСР за збірку віршів «Лірика» та поему «Прометей» (1947), за цикл віршів «Дорога під яворами» (1969). Збірка «Далекі орбіти» відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1964).

Журнал «Дніпро» заснував премію ім. А. Малишка за кращу публікацію.

1934 – 37 у чотирикімнатній квартирі № 52 на п’ятому поверсі, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір’я – Микитенко Іван Кіндратович (1897 – 1937) – письменник, драматург, театральний діяч; завідувач літературної частини Одеського українського драматичного театру (1925 – 26); один з керівників ВУСПП (1920-і рр.), член оргкомітету Спілки письменників України (1932).

Був членом ЦВК України, головним редактором журналу «Советская литература», членом Міжнародного бюро боротьби проти фашизму. 1935 (Париж) і 1937 (Мадрид) був учасником Міжнародних антифашистських конгресів на захист культури. 1934 обраний членом правління Спілки письменників СРСР та секретарем правління Спілки письменників України. Восени 1937 у республіканській та всесоюзній пресі з’явилися матеріали, що звинувачували письменника у зв’язках з ворогами народу, приховуванні куркульського походження, троцькістсько-націоналістичних диверсіях. Його вивели зі складу секретаріату правління та президії Спілки письменників України, зняли з посади головного редактора журналу «Советская литература», виключили з партії. Загинув за нез’ясованих обставин. Протягом 20 років ім’я письменника замовчувалось. 1956 проведено його громадську реабілітацію, президія СПУ посмертно поновила його в правах члена Спілки.

Видав бл. 150 книжок, оповідань, повістей, поем, нарисів, п’єс, критикопубліцистичних творів. Найяскравіше проявив себе як драматург. Автор п’єс «Соло на флейті» (1933 – 35), «Бастилія Божої Матері» (1935), «Дні юності» (1935 – 36).

У ці роки написав також історичну п’єсу «Маруся Шурай» (1934; не опубл., але поставлена в кількох театрах), героїчну драму «Як сходило сонце» (1937; опубл. 1962).

1949 – 92 у квартирі № 52, потім – у квартирі № 27 на четвертому поверсі – Новицький Олекса Миколайович (1914 – 92) – поет, перекладач, заслужений працівник культури Грузинської РСР (з 1964).

1948 – 49 – завідувач відділу поезії журналу «Вітчизна», 1951 – 53 – завідувач відділу літератури і мистецтва журналу «Україна».

Писав українською та російською мовами. Автор текстів багатьох пісень, кантат, ораторій, написаних у співпраці з композиторами В. Верменичем, Г. Майбородою, П. Майбородою, Л. Ревуцьким, І. Шамо та ін. Пісні увійшли до збірок: «Україна сонячна моя» (1966), «Славлю мою Батьківщину» (1978). Перекладав з російської та інших мов. Упорядник антології «Поезія грузинського народу» (у 2-х т., 1961, у співавт.), антології молодої грузинської поезії «Сонячне гроно» (1970, у співавт.).