Петров Микола Іванович (1840-1921)

Тетяна Ананьєва

Історик церкви, дослідник церковної археології, один з фундаторів Церковно-археологічного товариства та Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії, автор праць з історії літератури, краєзнавства; професор Київської духовної академії (з 1876 р.), академік УАН (з 1918 р.).

Народився в родині дяка, в с. Вознесенському Костромської губернії. Освіту отримав в духовному училищі, Костромській духовній семінарії, Київській духовній академії (1861-1865). По закінченні Академії викладав словесність у Волинській духовній семінарії. В 1868 р., одержавши ступінь магістра богослов’я, повернувся до Київської академії вже в якості викладача, продовжив наукову працю; з 1870 р. – доцент Київської духовної академії. У вересні 1971 р. обраний екстраординарним професором Академії, а в листопаді 1875 р. захистив дисертацію на звання доктора богослов’я. У вересні 1876 р. затверджений ординарним професором Київської духовної академії.

Один з яскравих представників історико-церковної школи Київської духовної академії. Великого значення надавав створенню джерельної бази церковно-історичної науки, збиранню речових і документальних пам’яток.

За указом Св. Синоду від 18 жовтня 1872 р. було створене Церковно-археологічне товариство, вже 17 листопада того ж року Петров був обраний його секретарем, а невдовзі й «блюстителем» новоутвореного Музею при Академії – першого церковно-археологічного музею в Російській імперії. Він очолював і особисто працював у всіх основних напрямках діяльності Товариства, передбачених його уставом: збирання, описування та публікація старожитностей.

Збирання матеріалів до Музею ускладнювалося ставленням деяких представників церковних кіл, котрі вважали недоречним і навіть неблагочестивим передавати церковні речі до наукових установ, де вони виходили з під повного й нероздільного впливу церковних осіб і ставали предметом вивчення науковців. Проте Петрову вдавалося знайти спільну мову з тими, хто прихильно ставився до ідеї музейного збереження та експонування церковних старожитностей. До таких належав ректор Київської академії архімандрит Філарет (Філаретов), в якого під впливом отця Антоніна (Капустіна) з’явився (за висловом Петрова) «археологический инстинкт» й інтерес до збирання старожитностей.

Новий музей став місцем збереження та вивчення надзвичайно цінних колекцій: Філаретівської колекції ікон, зібрань Андрія Миколайовича Муравйова та архімандрита Модеста (Стрельбицького), були отримані збірка ієромонаха Антоніна (Капустіна) (в якій, зокрема, знаходилися знамениті Київські глаголичні листки та кіпрські старожитності, які, за словами Петрова, «сделали бы честь любому западноевропейскому музею»), матеріали від Олександра Лазаревського та ін. Чимало експонатів потрапило до Музею за безпосередньої участі Петрова, як це сталося з безцінною колекцією єпископа Порфірія (Успенського).

Багато уваги приділяв Петров не лише формуванню, а й упорядкуванню, систематизації музейного зібрання. Він запрошував консультантів, листувався з провідними фахівцями, залучав до співпраці кращих науковців, привертаючи увагу наукової громадськості до Музею. В особі Петрова поєдналися збирач колекції музею (на 1911 р. вона налічувала понад 40 тис. експонатів), хранитель фондів, дослідник, публікатор.

Результати цієї роботи разом із власними науковими розвідками було використано при складанні описів колекцій Церковно-археологічного музею. Вивчення, оприлюднення досліджень постійно були в колі наукових занять Петрова. Микола Іванович власноруч складав каталоги речових і рукописних матеріалів, що надходили до Музею. Працюючи фактично один над описами колекцій, Микола Іванович склав 6 випусків описів, які були нагороджені золотими медалями Російського археологічного товариства. Він склав описи зібрань не лише Церковно-археологічного музею, але й інших книжкових та документальних зібрань Києва, які не втратили значення.

У 1877 р. Петров «облаштовував» Церковно-археологічний музей у наданих для цього приміщеннях Мазепинського корпусу Академії. З 1879 р. Музей було відкрито для навчальних занять студентів, а в вихідні дні й для відвідувачів.

1879 р. Св. Синод доручив Церковно-археологічному товариству спостерігати за збереженням старовинних пам’яток церковного зодчества. Коштів на відрядження та обстеження не виділяли, проте ентузіазм Петрова та його колег дозволив здійснити експертизи й огляди багатьох пам’яток під час їхніх ремонтів та реставрації, зокрема Кирилівської церкви, Софійського собору.

1881 р. Петров був обраний дійсним членом імператорського Російського археологічного товариства. Завдяки науковому авторитету та особистим стосункам Петрова Церковно-археологічний музей отримував наукові консультації від кращих фахівців з різних дисциплін. Вони були вкрай необхідні, оскільки зібрання Музею не обмежувалося виключно церковними речами. Згідно музейній концепції Петрова, церковну археологію слід було розглядати і вивчати в широкому культурному контексті, разом із синхронними творами мистецтв, літератури, побуту – всім, що, на думку Петрова, становило «общую подоснову археологической науки вообще или же давали богатый материал для сравнительного изучения памятников старины». На відміну від аналогічних музеїв, які виникли при Московській та Петербурзькій духовних академіях, київський Музей надавав можливість для наукової роботи не лише з богослов’я, але й з історії мистецтв, історії та споріднених дисциплін.

Музейна діяльність співіснувала в науковому житті М.І. Петрова з викладацькою роботою, редагуванням «Киевских епархиальных ведомостей» (1884-1887), власними науковими розвідками в галузі історії Церкви, духовної освіти, літературознавства, краєзнавства та ін. Плідна наукова праця Петрова отримала визнання наукової громадськості. Його було обрано почесним членом багатьох наукових установ і товариств (зокрема Петроградської, Московської духовних академій, НТШ у Львові, Товариства дослідників мистецтв та ін.), що свідчило про авторитет і значну роль Петрова в науковому та культурному розвитку країни.

Але не випадково серед документів особового походження, що складають архів М.І. Петрова, серед численних листів, нотаток, записок, спогадів – окремий мемуарний документ названий «Воспоминания старого археолога» і присвячений Церковно-археологічному музею. Ці мемуари є не лише цінним джерелом з історії науки та культури кінця XIX-початку XX ст, а й свідченням тієї ролі, яку музейницька діяльність відігравала в житті Петрова.

26 квітня 1883 р. Церковно-археологічне товариство обрало М.І. Петрова завідувачем Музеєм на необмежений термін. Але Миколі Івановичу судилося побачити загибель свого дітища. В 1919-1920 рр. Музей був позбавлений власного приміщення, його колекції розпорошені, збирацька та наукова діяльність припинена. Отже фактично вся історія створення та існування цього унікального закладу була пов’язана з ім’ям і творчістю М.І. Петрова.