Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину,
якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

2009 р. Ми є інституцією, яка повинна зберігати поховання, а не нищити їх

Розмову вів Іван Дивний

Дата: 30.03.2009

Розмова з Романом Фіголем, науковим співробітником Державного історико-культурного музею-заповідника «Личаківський цвинтар»

30 березня 2009 року. – м. Львів. – Державний історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар».

– Романе Даниловичу, одним з найвідоміших личаківських поховань радянської доби є могила Ярослава Галана, відомого комуністичного публіциста, що загинув від рук, нібито, бандерівців і був посмертно перетворений на символ совєтізації Західної України. Яка нинішня доля цього поховання?

– Був такий час після війни, коли для поховань використовували старі плити. Самі розумієте: повний хаос, нестача матеріалів. От, власне, Галан дістав такий чужий надгробок – шикарну гранітну плиту з «Цвинтаря орлят». Конкретно – з могили генерала Івашкевича. Зверху на неї вже багато разів ставили тонку плиту-накладку з епітафією Галанові і щоразу вона тріскає. Чи це якийсь знак, якась сила дає знати…

– Може, сам Івашкевич нагадує Галанові, що це плита не його…

– Мабуть, що так.

– Але могила Галана ціла і неушкоджена?

– Одразу після того, як був влаштований Личаківський музей, від тодішнього директора Григорія Лупія вимагали усунути могилу Ярослава Галана. Була така течія… Могила Галана має стандартні розміри, але навколо розташувався дуже великий квітник, що не давав можливості заїзду транспорту через ворота у цвинтарній огорожі.

– Але заважала не могила, а саме квітник?

– Так, лише квітник. Але під цей шумок почалася хвиля «прибрати Галана», «він ворог» і т. п. Тоді ми зібралися і написали пояснювальну записку, що не варто виступати такими ж варварами, як ті, які були до нас, і нищити могили. Є версія, що Галана усунули саме через те, що він перестав коритися тиску і збирався змінити свою публічну позицію. Тож хай це все з’ясовують історики. А ми могилу залишили. Зменшили квітник, влаштували нормальний проїзд – і все.

Ми є інституцією, яка повинна зберігати поховання, а не нищити їх. І Галан так само лишається на 1-му полі Личакова. За ним одразу троє голів Львівського облвиконкому – Юрій Мельничук, Кузьма Пелехатий і Семен Стефаник – один з синів Василя Стефаника. І тут же монумент над могилою відомого польського патріота Юліана Ордона, героя Польського повстання 1831-го року. І їх всіх ніхто не рухає. Пам’ятники, як були встановлені, так і стоять.

– З останнім, наскільки я знаю, пов’язаний цікавий міф – широкий загал вважає, що він загинув на своєму редуті, оспіваному Адамом Міцкевичем, а насправді…

– Так, у 1831-му році він був одним з організаторів оборони Варшави, не загинув, як Ви правильно кажете, і згодом був вимушений тікати від переслідування до Італії, брав участь у бригадах Гарібальді. В останній період життя потрапив у такий якийсь гострий нервовий стан і наклав на себе руки у Флоренції. Але через 10 років його було урочисто перепоховано на Личакові.

– І нині він національний герой Польщі.

– Так.

– А його могила – національна святиня. Адже тут зв’язок одразу з двома знаковими моментами польської історії: повстання 1831-го року і Міцкевич.

– Так і є. Ви бачите на могилі Ордона композицію «Зранений лев» роботи відомого скульптора Тадеуша Баронча. Колись з тіла звіра стирчав спис, яким його поранили, а лапою лев спирається на гармату – адже Ордон був артилеристом. Мабуть, наступного року це буде об’єкт № 1 для реставрації. Самі бачите: фундамент вже не витримує…

А трохи далі можна побачити гробівці великих львівських монастирів.

– Тобто, своєрідні братські поховання у склепах?

– Так. Їх є тут чимало. Ховати померлих ченців у окремих могилах для великого міста було, окрім всього, ще й дуже дорого. Ось, наприклад, бачите гробівець бенедиктинок.

– А кляштор їхній досі існує?

– Звичайно. На площі Вічевій, добре збережений. Щоправда зараз його передали інакшому згромадженню…

– …але також римо-католицькому?

– Так. Їхній спільний гробівець у наземній видимій частині виглядає дуже скромно. Натомість, під землею розташована триповерхова конструкція, сполучена гвинтовими сходами. Тут спочивають 28 сестер-бенедиктинок. А трохи далі спільне поховання католицького Ордену сестер Ісусового Серця. Там спочивають 66 черниць-серцянок.

– І також багато підземних кімнат?

– Там ціла система ходів. Навіть лишилася система освітлення: досі стоять факели, які й зараз горітимуть, коли їх запалити.

– Дивовижно, що все це збереглося, та ще й у такому чудовому стані. На Наддніпрянщині, на жаль, подібне рідко побачиш.

– Тут пізніше настала радянська влада і довше лишалися люди зі старою ментальністю. Оце, власне, й врятувало.

– Романе Даниловичу, звернімося до об’єктів, що традиційно не асоціюються з Личаківським заповідником, хоча фактично є його складовими частинами. Йдеться про кілька військових меморіалів, де поховані учасники Першої та Другої Світових війн і українських визвольних змагань. Скажімо, т. зв. «Марсове поле». Там мають бути сотні, коли не тисячі поховань радянських воїнів.

– Дуже багато. Ліворуч і праворуч центральної стежки, яка веде до березового хреста, є гранітні плити з викарбуваними прізвищами похованих.

– А що то за хрест?

– Це символічний хрест, який був встановлений ще на початках заснування нашого музею. Колись там були поховані січові стрільці, вояки Української Галицької армії, але після Другої світової війни це все було знищено і на цьому місці поховали власне жертв Другої Світової. Тих, які вмирали в госпіталях, при лінії фронту і т. д.

– А що це за новий меморіал будується біля самої стіни Личаківського цвинтаря?

– Це стіна пам’яті героїв ОУН-УПА. Там поки що похований один невідомий упівець, чиї останки привезені з сільського кладовища Старосамбірського району Львівської області. Ми довго шукали такого героя – не всі згодні були віддати свої поховання, кожен дорожив. Але на Михайла, 21-го листопада 2008-го року, відбулося урочисте перепоховання, з усіма почестями. А праворуч і ліворуч є ще по п’ять могил, приготованих для вшанування пам’яті наступних героїв. Воно все в процесі…

– Багато упівців, причому провідних, вже поховані на Личакові. Їх же ніхто не буде переносити на новий меморіал?

– Тут важко щось прогнозувати. Але і новий меморіал є нормальним місцем вшанування пам’яті. Там є простір.

– Тобто, не виключено, що когось перенесуть до Стіни пам’яті? Навіть з центрального Личакова?

– Я думаю, того ми робити не будемо. Церква не дуже вітає такі речі: коли могила раз запечатується під час поховання, звучать чітко слова «до другого пришествія». А так вийде, що пришествіє може бути і друге, і третє, і п’яте…

– Отже, переноситимуть лише тих, хто загинув і гідно не був похований.

– Так. Можливо, на тій стіні буде зроблений перелік всіх, хто загинув у бою, у бункерах та криївках. Адже бої тривали до 1952-го року.

– І разом з сусідніми могилами радянськими вийде одне велике поле жертв Другої Світової.

– Так. Взагалі всіх. Вони дійсно історично є поєднані.

– І ніхто радянських поховань не збирається чіпати?

– Ніхто, ні.

[Далі про холм Слави]