Воскресіння. Зішестя до пекла
Людмила Міляєва
Розмір зображення: 578:800 піксел
Зішестя до пекла. Джерело: Міляєва Л.С. Стінопис Потелича. – К.: Наукова думка, 1969 р., с. 163.
21. 22. «Воскресіння» (89,5: 62,5 см) і «Зішестя до пекла» (89,5: 63 см).
«Воскресіння» і «Зішестя до пекла» взаємозв’язані, як і два попередні сюжети. «Воскресіння» якоюсь мірою перегукується з «Розп’яттям», у зображенні якого була аналогічна тенденція видовжувати постаті. Центральним персонажем композиції є Христос, що підводиться з труни. Світле сяйво гарно окреслює його коричнево-червоний плащ, виділяючись на блакитному, ясному тлі. Піднесений апофеоз Христа читається в його позі, в тій імпозантній витонченості силуету, який мало характерний для його образу в інших «страсних» зображеннях. Але при цьому воїни, що сонні лежать у невимушених позах, мають побутовий і буденний вигляд. Життєрадісне загострене почуття гумору, що ніколи не зраджувало художника, проявилося в смішних і наївних образах воїнів. Твір завдяки цьому набув нової якості. Майстер, здавалося б, з’єднав те, що не з’єднується, і зумів згладити протиріччя між формою й змістом. Життєві нотки розписів завдавали шкоди релігійній догматиці творів. І хоча роботи безпосередньо не відбили певних реальних явищ, вони обуденили легендарні події, зведені майстром до рівня, доступного простій людині.
У широкому демократичному середовищі XVII ст. виросла цікавість до міфологічного сюжету, який сміливо витлумачували у відповідності до народних уявлень. Народна фантазія пофарбувала цей сюжет й видозмінила, захоплюючись його трансформацією. Ми вже відзначали цю схильність XVII ст. до чудес. Апокрифічна література, надзвичайно поширена серед народу, допомагає зрозуміти нову іконографію, зафіксовану в живопису XVII ст.
Сюжет «Зішестя до пекла» в Потеличі не схожий на традиційній. У ньому, як і в інших пам’ятках XVII ст., пекло зображено не у вигляді звичайної печери, а в образі страховиська, яке вивергає грішників [Подібна трактовка пекла цілком логічна, оскільки так само воно зображувалося в «страсних судах», пор. ікону «Зішестя до пекла» І. Рутковича. іконостас с. Волиця Древлянська (1680 – 82), гравюру з «Тріоді Пісної», Київ, 1627, друк. Печерської лаври]. У такій інтерпретації зображення набувало фантастично-страхітливого аромату, властивого казці.
Незважаючи на великі пошкодження, композиція клейма легко відновлюється. В центрі, на тлі світлої мандорли й відкритого червоного плаща, стоїть Христос, повернений праворуч, в бік роззявленої пащі страховиська, звідки виходять голі грішники. Зліва, симетрично, група голих людей. Христос правицею тримає за руку Адама, а лівою, знехотя, без видимих зусиль, проколює гієноподібного звіра, що лежить догори ногами внизу, біля його ніг. Над Христом повзе другий звір, із страшними пазуристими лапами. На відміну від решти, клеймо «Зішестя до пекла» розв’язано майже цілком ніби графічним прийомом. Попередній малюнок зроблено червонувато-рожевим кольором. Пому, власне, у творі відведено найголовнішу роль, від чого вся сцена здається червоною, ніби відбиває заграву пекла. Лише в загальному абрисі постатей введено чорний контур.
Білі голі тіла, незважаючи на деяку спрощеність і наївність малюнка, відзначаються привабливістю. Постать Христа можна назвати навіть гарною. Вона просто поставлена, в ній є своя гармонія форм [Голе тіло в першій половині XVII ст. зустрічається повсюдно на іконах, в гравюрах і розписах (переважно в «страшних судах»)]. Білі тіла людей, білий силует Христа на червоному тлі плаща, блакитне небо своїм спокоєм і врівноваженістю ніби приборкують страховищ із злими пащами й великими кігтями. І все ж у сцені немає нічого драматичного, на відміну від ікон «Зішестя до пекла», які створювались раніше. Художникові не зрадила ясність погляду й оптимістичне світосприймання, вій увесь «страсний» цикл витримав у межах віри в людину. І тому рослинний орнамент, що йде знизу останнього регістра, не здається чужим і в сцені «Зішестя до пекла». Він органічно зливається із світлим колоритом стіни. Освітлена яскравим сонцем, вона Успіння. Голова апостола. здається легкою, хоч рясніє дрібними багатолюдними сценами і заповнена сюжетами. В «страсному» циклі автор дуже чітко виявив декоративну послідовність монументаліста.