Інтернат для дівчат-сиріт

Людвиг Філіп, Михайло Приймич

Розмір зображення: 800:548 піксел

Будівлі інтернату для дівчат-сиріт, 1875, та жіночої греко-католицької учительської семінарії, 1912 (іст.). Вул. А. Волошина, 35. На червоній лінії забудови вулиці в історичній частині міста. Нині тут розміщено Закарпатський інститут післядипломної педагогічної освіти.

Комплекс споруд складається з двох будинків. У 1875 у центральному корпусі в глибині двору був відкритий інтернат для дівчат-сиріт греко-католицьких священиків та греко-католицька парафіяльна жіноча горожанська школа (з цією метою 1868 будівлю викупив єпископ Степан Панкович), а 1902 відкрилася ще й жіноча учительська семінарія. Приміщення для останньої збудоване у 1912.

Будинок сиротинця (притулку) розміщений з відступом від червоної лінії забудови вулиці, в глибині подвір’я. Двоповерховий, цегляний, на високому цоколі, тинькований, має типове жовто-вохристе пофарбування з білими деталями пластичного оздоблення, система планування коридорна. Споруда має два входи, центральний зі сходами ззовні та ганком, і бічний-службовий. Перекриття склепінчасті. Дах двоскатний з метало-пластиковим покриттям. Роль головного фасаду відіграє виділена зі значним відступом центральна його частина, увінчана трикутним фронтоном. Широкі вікна другого поверху по одному з трьох сторін – напівциркульних абрисів. Чолову стіну третього поверху прикрашає сграфіто з двох фігур, осяяних сонцем, – молодої жінки, яка сидячи тримає дитя на колінах. Стіни другого й третього поверхів розчленовано невеликими вікнами. Архітектура будинку витримана у формах пізнього класицизму. Будинок відділений від вулиці металевим парканом на цегляному цоколі з воротами і хвірткою.

3 жовтня 1875 новий єпископ Мукачівської єпархії Іван Пастелі-Ковач (1875-91) освятив сиротинець, який отримав найменування «Сиротинець Святої Єлизавети». Відкрившись, дівочий сиротинець прийняв перших 30-40 дівчат (віком від 7 до 15 років), з яких 21 утримувалися безплатно, за кошт єпархіального закладу, дівчата – не сироти приймалися на платній основі.

Дівочий навчальний заклад, заснований при єпархії єпископом Іваном Пастелієм, включав 1-4 класи початкової школи, 1-4 класи народної школи та один т. зв. «промисловий клас для дівчат». Першим її директором став майбутній владика Юлій Фірцак (1891-1922), який згодом на базі існуючого закладу створив дворічний ліцей та дворічну жіночу семінарію для підготовки вчителів для початкових шкіл. З цією метою для нового закладу придбали сусідню справа одноповерхову будівлю (вул. Волошина, 33). 1912 заклад очолив Юлій Мелеш, ввівши чотирирічне навчання. Упродовж 1923-36 директорами жіночої семінарії були Юлій Гаджега, Августин Волошин, Віктор Желтвай, Василь Лар.

1937 на державні кошти було надбудовано другий і третій поверхи, розпочато спорудження спортивної зали. Тоді семінарія мала 16 приміщень, з них 9 класних кімнат, 3 кабінети, бібліотеку, кухню, інтернат-гуртожиток для студенток. Поповнення семінарії відбувалося в основному за рахунок діючих при єпархії трьох закладів: інтернату сиріт священиків, інтернату вчительських сиріт та сирітського притулку при монастирі сестер чину св. Василія Великого в Ужгороді.

З 1939 (під час окупації Закарпаття Угорщиною) навчання у семінарії стало п’ятирічним. У гуртожиткуінтернаті проживало до 125-130 дівчат, у т. ч. 80 студенток учительської семінарії, 12-14 – слухачок курсів виховательок дитячих садків, 15-17 тих, які здобували професію домогосподарок і навчалися у горожанській школі. Прокуратором інтернатів був о. Василь Ларь (директор семінарії), директором – сестра Агнета Цинкерова (ЧСВВ), префектами – сестри-василіанки М. Гутій, Е. Рабинович, А. Джуджар, Є. Жовтин, лікарем – лікар міської лікарні Микола Долинай.

При чехословацькій владі повна вартість перебування в інтернаті на рік становила до 380 крон, а при угорській – до 60 пенге. Для сиріт з родин священиків перебування в інтернаті було безкоштовним, напівсироти з малозабезпечених сімей сплачували половину вартості за проживання і харчування. За невелику плату дівчата вчились гри на фортепіано і займались музикою. Семінарія мала хор і театральну студію. При інтернаті знаходилася каплиця, де щоденно відправляли Богослужіння.

Основу студенток складали діти священиків, учителів, службовців з Ужанського комітату (нині Ужгородський, Перечинський, Великоберезнянський р-ни). У семінарії навчалися представники греко-католицької, римо-католицької та інших конфесій.

Основними предметами в ліцеї та семінарії були: релігія, правознавство, психологія, логіка, історія педагогіки, методика викладання, руська (українська) й угорська мови, арифметика, фізика, співи, малювання, ручна праця, фізвиховання. Мовою навчання в семінарії була місцева мова (т. зв. руська) українська, а факультативно вивчалися угорська, латинська, французька, італійська.

Будинок семінарії на невисокому цоколі розміщений у рядовій забудові вулиці Волошина. Цегляний, триповерховий, прямокутний у плані, тинькований, перекриття плоскі. Композиція фасаду статична й урівноважена, без зайвого декору. Дах високий двоскатний з п’ятьма мансардними вікнами з дашками.

Ужгородська греко-католицька жіноча учительська семінарія була у віданні Мукачівської греко-католицької єпархії, монахів і монахинь чину св. Василія Великого.

Сиротинець і семінарія діяли і в роки угорської окупації (1939-1944). З приходом радянської влади жіноча семінарія у 1944 була об’єднана з чоловічою півцеучительською семінарією і перейменована в Ужгородське педагогічне училище. У 1947 відбувся перший випуск цього училища – 83 учителів. 1951 на базі Ужгородського педагогічного училища відкрили Ужгородський учительський інститут, а педагогічне училище перевели у м. Мукачево.

Обидві споруди мають архітектурну цінність, як будинки європейської забудови відповідних закладів др. пол. 19 ст.

Джерела і література

Сова П. Прошлое Ужгорода. – Ужгород: Школьная помощь, 1937. – С..; Філіп Л. З історії Ужгородської жіночої семінарії // Календар «Просвіти» на 2002 рік. – Ужгород, 2002. – С.154-157; Кобаль Й. Ужгород відомий і невідомий. – Львів: Світ, 2003. – С.81; Химинець В., Стрічик П., Качур Б., Талапканич М. Освіта Закарпаття. – Ужгород: Карпати, 2009.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 46 – 48.