Перший міський театр
Тетяна Росул
Розмір зображення: 800:383 піксел
Перший міський театр в Ужгороді, 1907 – 20 (іст.). Пл. Театральна, 8. В історичній частині міста, стоїть окремо від червоної лінії забудов, розташований справа від пішохідного мосту через річку Уж. Нині Закарпатський академічний обласний театр ляльок «Бавка» (2005).
Населення Закарпаття до 1920 р. не мало свого професійного театру. Натомість, найбільші міста і селища (Ужгород, Берегово, Мукачево, Хуст, Виноградів, Тячів, Тересву, Бичків та Рахів) регулярно відвідували угорські та єврейські ( «Гаор», «Гамібаг») професіональні мандрівні театральні трупи. Вони представляли публіці популярні оперети, комедії, зрідка – драми.
Зародження аматорських форм театрального мистецтва у Закарпатті припадає на другу половину 19 ст. і пов’язане з традиціями шкільних вистав та фольклорних дійств. Інтенсифікація театрального життя в Ужгороді викликала потребу в побудові у місті свого стаціонарного театру. Упродовж 1860-80-х рр. це питання неодноразово піднімалося, але через брак коштів не було реалізоване. У 1866 засновано «Ungvári szinházi részvény társaság» ( «Ужгородське театральне акціонерне товариство»), якому також не вдалося побудувати театр. Згодом міське урядування попросило дотацію на будівництво у Міністерства внутрішніх справ й отримало допомогу 45 тис. крон., що складало половину передбачуваних кошторисом видатків.
У 1907 будівництво все-таки розпочалося з умовою зменшення кошторису до 67531 крони. Проект споруди театру розробили архітектори з Будапешта Людвік Феєр та Ігнац Рітгер, орієнтуючись на європейські зразки. Увесь час дана будівля виконувала функції мультикультурної видовищної споруди.
Будівля театру двоповерхова, цегляна, тинькована, пофарбована, з бляшаною покрівлею. Структура споруди асиметрична, складна за рахунок специфіки призначення театральних приміщень. Стоїть на низькому цоколі, облицьованому сірою керамічною плиткою, фундамент бутобетонний. Порівняно з первісним проектом, архітектура чолового фасаду будинку з плином часу зазнала змін: прорізи вікон другого поверху з широкого центрального й 2-х бічних вузьких, було замінено на три однакові квадратні. Перший поверх будинку займали маленькі крамнички, розміщені обабіч входу в театр, що належали євреям Й. Різенбергу, Ф. Розенбауму, Ш. Вайнману та Ш. Клайзнеру, нині на їх місці також маленькі торгові точки, вже осучаснені.
Центральний вхід перероблено на вітрину для анонсів театру. Споруда не має виражених стилевих ознак. Різновеликі об’єми згруповано згідно з потребами організації та функціонального використання внутрішнього простору. Відповідно основною є велика прямокутна в плані форма, що включає найбільші приміщення театральної зали та сцени. Центральний комплекс оточено по периметру невеликими різновисокими прибудовами службових приміщень. Стримане декоративне навантаження зосереджено на головному фасаді: пілони акцентують кути, профільовані карнизи відділяють дахи, аттики, прикрашені геометричним орнаментом, збільшують висоту стін, а в центрі утворюють арку з рельєфом ліри. Раніше під карнизами та на кутах аттиків були вставки з театральними масками. Інтер’єр будівлі вельми мальовничий, і завдяки своїм малим формам й оснащенням дуже затишний і справді казковий. Пам’ятка є важливим композиційним елементом у забудові велелюдної площі і, завдяки компактним розмірам і строкатим нерівномірно нарощуваним стріхам, вносить помітне пожвавлення в архітектурне середовище.
«Руський театр товариства «Просвіта»» в Ужгороді (1921-1929).
Формування українського професіонального театру на Закарпатті розпочалося після розпаду Австро-Угорської монархії. Згідно з Сен-Жерменським мирним договором Закарпаття опинилося у складі ЧСР. Чехословацький уряд, борючись з наслідками мадяризації Закарпаття, забезпечував своїм громадянам широкі культурно-просвітницькі можливості. На початку 20-х рр. 20 ст. ЧСР стала центром української еміграції, яка активно включилася в процес організації товариств, клубів, видавництв, хорів, театральних гуртків тощо. Одними з перших аматорських театральних колективів став гурток при «Руському культурно-просвітньому комітеті» в Ужгороді, заснований 25.12.1919 Р. Стахурою. Однак, його діяльність тривала півроку.
09.05.1920 було засновано крайове товариство «Просвіта», до складу якого входив і аматорський театральний гурток під керуванням М. Виняра. Вагому роль у розвитку музично-театрального мистецтва краю відіграло також Музично-драматичне товариство «Кобзар», сформоване з числа членів Української республіканської капели.
У липні 1920, прибувши до Ужгорода, 18 хористів здійснили концертну поїздку по Закарпаттю, представивши публіці українську хорову класику та виставу «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького. Успішна співпраця «Кобзаря» та драматичного гуртка «Просвіти» сприяла появі в Ужгороді сталого театру.
Рішення про його відкриття було прийняте на засіданні Головного виділу Товариства «Просвіта» 27.12.1920 Театр отримав назву «Руський театр Товариства «Просвіта» в Ужгороді. Загальне керівництво театром здійснювала Театральна комісія, що складалася з 5 членів: 3 – від товариства «Просвіта» та 2 – від театрального колективу. До цієї комісії увійшли, відповідно, А. Волошин, В. Бірчак, С. Клочурак та О. Вахнянин і Р. Кирчів.
Першу управу Руського театру складали: Роман Кирчів, управитель, актор, Михайло Біличенко, режисер, актор-співак, Марія Дніпрова-Приємська, режисер, акторка, Остап Вахнянин, адміністратор, актор, Олекса Приходько, диригент, актор. У першій трупі театру було десять чоловіків-акторів, дев’ять жінок-актрис та три чоловіки у складі допоміжного персоналу. Урочисте відкриття театру відбулося 15.01.1921 виставою «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (режисер М. Біличенко, художник М. Коник, диригент Й. Воска), яка викликала значний суспільний резонанс.
Серйозною перешкодою в діяльності театру було вкрай обмежене фінансування. Спочатку виготовлення костюмів, декорацій, придбання реквізиту здійснювалося за рахунок благодійних внесків зажиточних ужгородців та закарпатської діаспори з США (загалом близько 80000 кч). Певні кошти виділяла також «Просвіта» (12000 кч). У119 червні 1921 фонд президента Чехословаччини Т.Г. Масарика подарував театрові 250000 кч., що сприяло реорганізації установи.
01.04.1021 мистецьке керівництво колективом доручено Борисові Крживецькому – колишньому директорові Державного драматичного театру в Києві (1918). Намагаючись вивести театр з лона аматорства, Б. Крживецький задумує організувати літні театральні курси, розширює репертуар, ретельно працює з акторським складом.
Репертуар Руського театру Товариства «Просвіта» у 1921 складали переважно українські драми: «Суєта», «Хазяїн», «Наймичка», «Безталанна» І. Тобілевича, «Невольник» М. Кропивницького, «Учитель», «Украдене щастя» І.Франка, «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «На перші гулі» С. Васильченка, «Лісова квітка», «Повернувся із Сибіру» Л. Яновської. Зрідка ставилася зарубіжна даматургія: «Медвідь» А. Чехова, «Верховинці» Ю. Коженьовського, «Редактор чікагського «Хлібороба»» Г. Тимора за М. Твеном, «Отець» А. Їрасека.
З серпня 1921 керування Руським театром перейшло до М.К. Садовського. Режисер доповнив наявний акторський склад колишніми акторами своєї трупи. Загалом трупу Руського театру Товариства «Просвіта» становили наддніпрянські українці, шість галичан і одна буковинка та кілька акторів-закарпатців. Микола Кричевський став художником-декоратором театру.
Репертуар театру під керуванням М. Садовського також був представлений українською класикою: «Запорожець за Дунаєм», «Мартин Боруля», «Наталка Полтавка», «Нахмарило», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Сто тисяч», «За двома зайцями», «Назар Стодоля» і т. д. Крім того, ставилися в українському перекладі «Медвідь», «Дачний Мученик», «Освідчини» А.Чехова, «Ревізор», «Оглядини» М.Гоголя, «Ліс» О. Островського, «Хмарки» Я. Квапіла, «Земний рай» Ю. Горста, «Примари» Г. Ібсена. Працював театр за планом: 15 днів грали в Ужгороді, а 15 – їздили по провінційних містечках. Критика й публіка відзначали високий мистецький рівень театру, пропонувала ввести до репертуару європейську класику та більше музичних вистав. Гастролював «Руський театр» і в Празі, де також отримав схвальні відгуки від чеських діячів культури.
Отже, діяльність М. Садовського в Руському театрі Товариства «Просвіта» можна вважати знаковою. Він створив першу професіональну трупу українського театру в Ужгороді, мобілізував її у міцний мистецький колектив, унормував його діяльність, визначив головний напрям як музично-драматичного театру, дотримувавася естетики сценічного реалізму. Проте, невдоволення умовами праці в Ужгороді, конфлікти всередині трупи, фінансові негаразди призвели у 1923 до відходу М. Садовського з театру.
Протягом 1923-25 директором і режисером Руського театру став Олександр Загаров, який взявся реформувати театр в річищі «європеїзації». Побутова українська п’єса поступилася місцем творам світової драматургії, що дало змогу Руському театрові витримувати конкуренцію з єврейськими та угорськими театрами, які гастролювали в Закарпатті. Враження «модерного театру» створювала особлива сценографія, яка полягала у відсутності декорацій, використанні специфічних конструкцій та кольорового світла, що концентрували увагу глядачів на акторській грі. Сенсацією для тогочасної публіки стала постановка О. Загаровим у 1924 р «Гайдамаків» Т. Шевченка в сценографії Л. Курбаса.
Крім того, у реперутарі театру збільшилася кількість опер і оперет (М. Лисенка, Б. Сметани, Ж. Галеві, Р. Леонкавалло, П. Чайковського, М. Аркаса, Ж. Оффенбаха, Й. Штрауса, І. Кальмана, П. Масканьї), що обумовило введення в штат колективу оркестру. Диригентами було призначено Юрія Гаєвського і Олексу Приходька. З метою поповнення трупи місцевими кадрами, у 1924 при театрі було відкрито Драматичну школу, яку закінчили 42 особи. За два сезони 1923-25 мистецького керівництва О. Загарова театром було зіграно 329 вистав, у т. ч. 67120 прем’єр. Проте, прихід до влади губернатора русофіла А. Бескида та через скорочення грошової допомоги театр лишився фактично без засобів на існування. Станом на кінець червня 1925 дефіцит Руського театру становив 274397 кч., О. Загаров залишив театр.
Головний виділ «Просвіти» здійснює реорганізацію театру. У сезоні 1925-26-х рр. режисером Руського театру став Микола Певний, музичним керівником – Ярослав Барнич, художником-декоратором – Микола Филик.
Ставка робиться на музичні комедії та опери, до виконання яких залучаються оркестранти військового оркестру. Щоб зберегти кращі мистецькі сили, дирекція використовує суміщення посад, скорочує склад трупи і розпускає оркестр. Кількість прем’єр скорочується до трьох за сезон.
Плинність кадрів постійно зростала, у т.ч. й серед керівного складу. У сезонах 1927-29-х рр. директором призначено Федора Базилевича. Режисерами стали Ганна Совачева, Микола Аркас-молодший, диригент – Йозеф Воска. Ф. Базилевич зробив спробу пропорційно урівняти драматичний і пісенний репертуар. Репертуар складався з творів українських та світових акторів. Театр мав успіх, особливо популярними були вечори мініатюр.
У 1920-ті рр. в театрі працювали видатні діячі театрального мистецтва:
1921-23: Садовський (Тобілевич) Микола Карпович (1(13).12.1856, с.Кам’яно-Костувате Херсонської обл. – 07.02.1933, м.Київ) – видатний український актор і режисер. Керував трупою М. Кропивницького (1888-98) p., брав участь у «З’єднаному товаристві» П. Саксаганського, М. Кропивницького, дир. українського театру товариства «Руська бесіда» у Львові (1905-06), дир. першого стаціонарного театру в Києві (1907-19). Протягом 1919-20-х рр. – головноуповноважений з питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР. У 1921 на запрошення крайової «Просвіти» прибув до Ужгорода і став директором та головним режисером «Руського театру» товариства «Просвіта». З 1923 проживав у Празі, 1926 повернувся в Україну. Працював у різних театрах і кіно. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
Всебічна обдарованість, безмежні акторські здібності, життєва мудрість, великий потенціал й імпульсивність забезпечували М. Садовському великий успіх у театральній сфері. Упродовж короткого часу роботи на сцені «Руського театру» т-ва «Просвіта» М. Садовський підніс мистецький рівень театру на вищий щабель.
Сценічні образи М. Садовського відзначалися історичною й соціальною конкретністю, психологічною глибиною та ідейною чіткістю. Ролі в театрі: Гнат, Тарас, Панас ( «Безталанна», «Бондарівна», «Бурлака»), Дмитро, Подорожній ( «Не судилося», «Зимовий вечір»), Никандр ( «Никандр Нещасний»), Карась ( «Запорожець за Дунаєм»), Виборний ( «Наталка Полтавка»), Мартин Боруля, Пузир, Барильченко ( «Хазяїн», «Суєта»), Городничий ( «Ревізор»), Смирнов ( «Медвідь»).
1921-23: Приходько Олекса Кіндратович (05(17).10.1887, с.Княжпіль (нині Хмельницької обл.) – 08.02.1977, м.Прага (Чеська Республіка)) – диригент, педагог.
Закінчив духовну семінарію в Кам’янці-Подільському (1902-1908). Керував семінарським хором (1908). Вищу освіту здобув на філологічному факультеті університету та в Музичному інституті у Варшаві. Як диригент очолював хорову капелу «Просвіта» у Кам’янці-Подільському, згодом – хор української Громади у Варшаві (1909-1915), керував українським хором у Чернігові (1915-17). Став диригентом першого Українського національного хору в Києві (1917-20), співпрацював із К. Стеценком, М. Леонтовичем та іншими українськими композиторами.
У 1918-20-х рр. – член музичного відділу Головного управління мистецтв та його уповноважений у справах Української республіканської капели в Західній Європі; у 1921-23 – диригент Руського театру Товариства «Просвіта» в Ужгороді, з 1938 – організатор і диригент співацьких колективів в Ужгороді й Мукачевому, а також Крайового хору підкарпатських учителів, викладав співи та філологічні дисципліни в гімназіях. 1941-60 – диригент і режисер Української драматичної студії у Празі. Поставив п’єси «Мина Мазайло», «Назар Стодоля», «Суєта», «Шельменко-денщик». О. Приходько – автор хорових обробок українських народних пісень, церковних хорових і драматичних творів: «Марія Заньковецька», «Право на життя», «Весела комедія на поважні теми» та ін. У 1972 опублікував книгу спогадів «Пробудилась Русь. Закарпаття 50 літ назад».
1923-25: Загаров (фон Фессінг) Олександр Леонідович (17(05).01.1877, м. Єлизаветград (нині м. Кіровоград) – 12.11.1941, м. Саратов (РФ)) – актор, режисер, педагог. Закінчив драматичну школу Вищого музичного училища Московського філармонічного товариства (1898). 1898-1906 – актор Московського художнього театру, 1904-05 – актор Товариства нової драми м.Тифліс, 1909-1910 – актор антрепризи В.Лебедєва м.Херсон, 1909-1910 – головний режисер Театру Ф.Корша м. Москва, 1911- 1915 – актор та режисер Александрійського театру м.Санкт-Петербург, 1916 – режисер театру м. Липецьк (Росія), 1916-1917 – режисер Московського драматичного театру імені Суходольських, 1917 – режисер Військового народного театру м. Одеса, 1918 – актор та головний режисер Державного українського драматичного театру в Києві, 1919-1920 – головний режисер Першого державного драматичного театру Української Радянської Республіки ім. Т. Шевченка м. Київ, 1920-21 – проф. Київського музичнодраматичного інституту ім. М.Лисенка, 1921-23 – директор, актор, режисер театру «Руська бесіда» у Львові, 1923-25 – директор і режисер Руського театру Товариства «Просвіта» в Ужгороді, 1925-26 – організатор українського театру в м. Подєбради (Чехословаччина), 1926-1927 – актор театру М.Заньковецької м.Дніпропетровськ, 1927- 1928 – актор та режисер Червонозаводського театру м. Харків, 1928-31 – головний режисер Першого робітничого театру і ТЮГу м. Москва, 1939-41 – режисер Саратовського державного театру юного глядача та Саратовського драматичного театру іме.К. Маркса (Росія). Заслужений діяч РРФСР (1940).
Під мистецьким керівництвом О. Загарова Руський театр Товариства «Просвіта» в Ужгороді освоїв принципи психологічного реалізму та європейського модернізму. Режисер висунув нову концепцію театрально-виробничого календаря – співіснування ліній драматичного і оперно-оперетково-драматичного світового репертуару.
О. Загаров поставив в Ужгороді 32 прем’єри. Серед них: «Гріх», «Панна Мара», «Натусь», «Брехня», «Між двох сил», «Закон» В. Винниченка, «Місс Гобс» Д.-К. Джерома, «Батько» А. Стріндберга, «Мірандоліна» К. Гольдоні, «Тартюф» Ж.- Б. Мольєра, «Катерина», «Гайдамаки» Т.Шевченка, «Ясні зорі» Б.Грінченка, «Гедда Габлер» Г. Ібсена, «Візник Геншель» Г. Гауптмана, «Р.У.Р.» К. Чапека, «Колотнеча» А. Коцеби, «Герої» Б. Улой, «Царевич Олексій» Д. Мережковського, «Останній сніп» Л. Старицької-Черняхівської, «Вовки та вівці» О. Островського, «Двадцять днів тюрми» М. Геннекена та П. Вебера, «Золота книжка» О. Толстого та ін. Особистість О. Загарова акумулювала в собі високий рівень освіти і професіоналізму, широкий досвід сценічної практики і знання нових мистецьких прийомів модерного театру.
1924-26: Барнич Ярослав Васильович (30.09.1896, с.Трофанівка (нині ІвановФранківської обл.) – 01.06.1967, м.Клівленд (США)) – диригент, режисер, композитор, педагог. У 1906–14 навчався в Коломийській гімназії. У роки Першої світової війни був добровольцем у військах Українських січових стрільців. У 1915 р. склав гімназійний іспит зрілості у Відні. Перші кроки на ниві музики зробив у Коломийській гімназії, де керував учнівським камерним оркестром, а на канікулах збирав музичний фольклор Гуцульщини. Професійну музичну освіту здобув у Львівському Вищому музичному інстуті ім. М. Лисенка по класу скрипки проф. Зуни, гармонії – В. Барвінського.
Протягом 1917-1923-х рр. – керівник хору «Бесіда» і диригент Руського народного театру у Львові. У 1924 прибув до Ужгорода і став диригентом «Руського театру Товариства «Просвіта»». У 1926 виїхав до Берліна на подальші музичні студії до професора консерваторії В.Гросса. В кінці 30-х р. повернувся на Галичину. Керував симфонічним оркестром м.Станіслав (1939-41) та викладав гру на скрипці і співи у середніх школах. З 1941 по 1944 був диригентом Львівського оперного театру. Після 2-ї світової війни емігрував до Німеччини, а згодом – США, де проводив плідну педагогічну, творчу і громадську роботу. Викладав музично-теоретичні дисципдіни і гру на скрипці в Українському Музичному Інституті м. Клівленд і м. Лорейн, а також керував «Українським хором ім.Т. Шевченка» (м. Клівленд). Я. Барнич – автор кількох оригінальних українських оперет: «Дівчина з маслосоюзу» (1932), «Шаріка» (1934), «Пригода в Черчі» (1936), «Гуцулка Ксеня» (1938), а також солоспівів, фортепіанних і скрипкових творів.
1925-27: Певний Микола Герасимович (23.01.1885, м.Полтава – 1940, Биківня, м.Київ) – український театральний діяч, драматичний ак тор і режисер, високопрофесійний український актор. Середню освіту здобув у Торговій школі в Єлисаветграді. Під час навчання у Варшавській Політехніці в 1914 був мобілізований на фронт у званні прапорщика. Після Першої світової війни навчався на драматичних курсах Райгофа у Петрограді. Протягом 1918 працював актором Московського художнього театру, в кінці цього ж року переїхав до Києва, став актором Українського державного народного театру. Згодом воював у лавах Української Армії (3-я дивізія).
Після поразки УНР був інтернований у м. Калуш, звідки потрапив до табору для інтернованих українців у польському місті Ченстохова, де став режисером аматорського гуртка. У 1921 на запрошення М. Садовського став актором, а у 1926-27-х рр. – директором і режисером Руського театру Товариства «Просвіта» в Ужгороді. У 1923 одружився з акторкою Ніною Машкевич (1897-82), яка теж працювала в театрі.
Тогочасна преса у своїх рецензіях завжди виділяла досконалу гру Миколи і Ніни Певних, які переважно виступали у головних ролях, підкреслювала їх непересічний талант, красу голосу Ніни, героїко-ліричний сценічний образ Миколи. Певному вдалося сформувати цікавий репертуар, який складався як з української, так і світової класики.
У 1927 через матеріальну скруту театр закрили, подружжя Певних виїхало до Варшави, де Микола працював у часописі «Українська нива». З 1928 М. Певний співтворець Волинського українського театру в Луцьку (з 1939 – Волинський обласний академічний музично-драматичний театр імені Т. Шевченка). У 1939–40-х рр. знаходився в заточенні однієї з київських тюрем. У 1940 був розстріляний. Дружина була заслана на каторжні роботи в Сибір, де прожила до 1982.
1927-29: Аркас Микола Миколайович (21.8.1880, м. Миколаїв – 14.12.1938, м. Хуст, Закарпатська обл.) – український актор, режисер, композитор. Народився у родині відомого військового та культурно-освітнього діяча, письменника, композитора, історика Миколи Аркаса. Навчався у Морському та Миколаївському кадетському корпусах, Єлисаветградському кавалерійському училищі.
1901-19 – перебував на військовій службі, у т.ч. командиром 2-го кінного полку імені Максима Залізняка Дієвої армії УНР. 1910 – виступав у театрі М. Садовського, 1911-12 – в театрі Чернецької, 1912-13 – в «Народному Домі» в Одесі, з квітня 1914 р. мав власну трупу в Єкатеринодарі. 1919-21 – актор трупи Коссака в Галичині, 1922-26 – керував театром українських військових полонених у Йозефові (ЧСР).
У 1927 на запрошення М. Садовського разом з дружиною Надією, теж актрисою, приїхав до Ужгорода, став спершу актором, згодом режисером, головним режисером і директором «Руського театру товариства «Просвіта». Водночас викладав співи і був диригентом в Ужгородській жіночій учительскій семінарії. Був режисером вистав: «Дай серцю волю – заведе в неволю» М. Кропивницького, «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Живий труп» Л. Толстого, «Страшна помста» М. Гоголя, «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, «Катерина» Т. Шевченка, в яких грав головні ролі.
У 1934 р. організував «Руський театр імені Миколи Карповича Садовського» в Ужгороді. Разом з братами Шерегіями був актором і режисером «Нової Сцени» в Ужгороді та Хусті (1937-38), а також організатором і лектором піврічної театральної школи у Великому Бичкові. У творчому доробку М. Аркаса-композитора – музика до вистав «Місяць і зоря» та «Неофаустіада» М. Чирського. Похований у м. Хуст.
Сезон (1928-29) видався для театру дуже важким через брак коштів. До цього додалася хвороба Ф. Базиловича і від січня 1929 театром фактично керував М. Аркас. У 1929 трупа театру нараховувала всього 10 осіб: 5 жінок і 5 чоловіків. Але уряд не надав гроші театру, а «Просвіта» після зведення «Народного Дому» мала значні борги, та й сам театр мав борг півмільйона к. ч. У 1930 було створено «Дружество Руський театр», яке базувалося на пайовій основі й мало збирати кошти на потреби театру. Неспроможний погасити банківські кредити, Головний виділ «Просвіти» в кінці грудня 1929 розпустив трупу першого професійного українського театру на Закарпатті.
За 1930 в Ужгороді не було жодної української театральної вистави. Спробу відродити діяльність театру зробила управа «Дружества Руський театр», призначивши у 1931 М. Аркаса директором. Він збирає акторів-професіоналів, доповнює цю групу аматорами, відновлює в репертуарі драми М. Старицького, С. Джонса, Р. Нельсона, опери С. Гулака-Артемовського, М. Масканьї, М. Аркаса-старшого, ставить «Чорну Пантеру і Білого Медведя» В. Винниченка. Не отримавши державної підтримки, у 1934 р. «Дружество Руський театр» перестав існувати. Того ж року за ініціативи А. Волошина створюється «Руський театр імені Миколи Карповича Садовського», режисером якого став М. Аркас. Цей колектив теж не отримав матеріальної допомоги і невдовзі розпався.
Місцева влада, очолювана губернатором А. Бескидом, виношувала ідею відкрити на Закарпатті тримовного театру (російсько-чесько-русинського). У 1936 Шкільний реферат оголосив підготовчий театральний курс, 22 випускники якого стали членами новоствореного «Земського подкарпаторуського народного театру».
Директором і режисером призначено чеського митця Франтішка Главатого. Цей заклад отримав державну субвенцію у 100000 кч. У репертуарі переважали зразки російської драматургії (О. Осровського, В. Крилова, М. Горького). Єдиною українською п’єсою стала «Украдене щастя» І. Франка. Вистави відбувались в Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Перечині, проте часто бойкотувалися просвітянами й селянами, які хотіли дивитись вистави рідною мовою. Разом з тим, театр успішно гастролював у Празі, Брно, Кошицях. Через напружену політичну ситуацію в державі, мовні протистояння у краї та недостатність фінансування у лютому 1937 «Земський подкарпаторуський народний театр» було закрито.
Згідно з постановою Ради Народних Комісарів Закарпатської України від 12.11.1945 було створено «Закарпатській обласний український музично-драматичний театр», який розпочав свою діяльність у даному приміщенні. З 1988 у цьому приміщенні працює Обласний театр ляльок. 1994 на головному фасаді театру, праворуч від правого входу, встановлено меморіальну бронзову таблицю на пошанування М. Садовського з барельєфним зображенням театральної хвилями спадаючої куліси, на складках якої розміщено портрет М. Садовського та сценічні персонажі з п’єс. Автор: скульпт. М.О. Белень.
Джерела і література
Архів Архітектурно-планувального бюро Ужгорода. – Інв. спр. 4943. – № К. 2051. – Арк. 1-55; Петр Сова. Прошлое Ужгорода, 1937. – С. 319-320; Андрійцьо В. М. Руський театр Товариства «Просвіта» в Ужгороді (1921-1929). Перший український професіональний театр на Закарпатті: Монографія. – Ужгород: Гражда, 2012. – 232 с.; Кобаль, Й.. Ужгород відомий та невідомий. Вид. 2-е, випр. – Львів : Світ, 2008. – 196 с.; Ігнатович Г.Г. Від гасниці до рампи: Нариси з історії українського театру на Закарпатті. Кн.1. – Ужгород: Ліра, 2008. – 344 с.; Кн.2. – Ужгород: Ліра, 2011 – 168 с.; Недзельский Е. Угро-русскій театр. − Ужгород, 1941. − 108 с.; Шерегій Ю. Нарис історії Українських театрів Закарпатської України до 1945 року. – Нью-Йорк–Париж–Сідней– Торонто–Пряшів–Львів,1993. – 413 с.; Баглай Й. Квітка відродження. Українському професійному театрові на Закарпатті – 70 років // Новини Закарпаття. – 1991. – 12 січня; Божук Г. Сівач краси і добра (до 110-річчя від дня народження Олекси Приходька) // Новини Закарпаття. – 1997. – 18 жовтня; Баглай Й. Олександр Загаров – один із директорів «Руського театру товариства «Просвіта» в Ужгороді (До 125-річчя від дня народження видатного актора й режисера) //Ужгород. – 2002. – 12 січня; Хір А.М., Гой Б.В. Мультикультурна складова формування архітектури театрально-видовищних будівель та споруд Закарпаття []; Літераті Т. Ужгород колись і сьогодні //Ужгород. – 2009. – 14 березня; Стряпко І. у становленні професійного театру на Закарпатті.
Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 116 – 124.