Історія

Фрагмент карти м. Олександрівськ, Катеринославської губернії 1823.

Наприкінці 18 ст. на карті Запорозького краю з’являється Олександрівськ. Поява міста тісно пов’язана з будівництвом Дніпровської укріпленої лінії між річками Дніпром і Бердою.

Лінію було спроектовано таким чином, щоб фортеці розташовувалися вздовж кордону з Кримським ханством. Дніпровська укріплена лінія простягнулася від Дніпра до Азовського моря, складалася із семи окремих фортець на відстані 30 верст (15 км) одна від другої – Олександрівська на Дніпрі, Кирилівська, Микитівська і Григорівська на правому березі річки Кінської та Берди, Олексіївська, Захарівська і Петрівська на лівому березі Берди.

Олександрівська фортеця була закладена влітку 1770 в гирлі річки Мокрої Московки і отримала назву Олександрівської за іменем командуючого першою російською армією Олександра Голіцина. Фортеця будувалася державними селянами, солдатами діючої армії, каторжниками. Під час будівництва виселялися козацькі зимівники, а для забезпечення матеріалами вирубувалися навколишні ліси.

Однак уже восени виявилися незручності у розташуванні майбутньої фортифікаційної споруди. Річка розлилася та затопила фортецю.

Тому у травні наступного року була закладена нова Олександрівська фортеця (між сучасними вулицями Авангардною, Героїв Сталінграда, Запорізькою та проспектом Леніна), яка мала у плані форму 15-кутної зірки і разом з ровами займала площу 105 десятин, внутрішній двір фортеці мав 58 десятин.

Після приєднання у 1783 Кримського ханства до Російської імперії Дніпровська лінія втратила своє значення. Форштадт Олександрівськ через два роки (1785) перейменовано на посад і включено до Новомосковського повіту Катеринославського намісництва, а з 1798 – до Павлоградського повіту Новоросійської губернії. В 1795 в Олександрівському посаді нараховувалося 96 дворів, мешкало 1230 осіб. Населення займалося скотарством, землеробством та городництвом, мисливським та рибальським промислами. Більш заможні поселенці чумакували. В 1785 у посаді спорудили дерев’яну церкву, був заснований магістрат, повітове казначейство та нижній земський суд [28]. У 1802 Олександрівськ увійшов до Катеринославської губернії, а в 1806 в її складі створено Олександрівський повіт, і посад Олександрівськ став повітовим містом. Було затверджено герб міста: на зеленому полі дві перехрещені рушниці з багнетами, а на малиновому полі – чорний лук з трьома стрілами, спрямованими вниз, як символ слабкості татарської зброї перед російською.

У першій половині 19 ст. Олександрівськ переживає період становлення. Поступово зростає населення міста: якщо в 1824 проживало 1726 осіб, то в 1862 населення зросло до 3729 осіб [29]. Поблизу міста, через р. Суху Московку, розміщувалося с. Вознесенка (тепер це центральна частина міста), яке виникло у 1781 [30]. Крім цього, навколо м. Олександрівська було створено декілька німецьких менонітських колоній: Шенвізе (теперішня територія Запорізького автобудівного заводу) – 1795; в урочищі Хортиця у 1789 утворено 8 колоній, в тому числі на самій Хортиці; у 1790 поблизу Кічкаської переправи три менонітські колонії – Кічкас, Ейнлаге і Кросвейде; пізніше з к.18 – поч. 19 ст. за Хортицею, на правому березі Дніпра, виросло ще 11 колоній німцівменонітів [31].

На поч. 19 ст. в м. Олександрівську з’являються перші промислові підприємства мануфактурного типу: діяли казенні галетна та суконна фабрики, на яких було зайнято 100 осіб роботного люду. Пізніше виникло три цегельні заводи, які у 1861 виробляли 350 тис. штук цегли. У 20-ті роки 19 ст. з’явився салотопний завод. Крім цього, в с. Хортиця (тепер селище Верхня Хортиця, що входить до складу м. Запоріжжя), німецькі підприємці Лепп і Вальман заснували завод з виробництва сільськогосподарських машин (окремі будівлі збереглися).

Незважаючи на те, що Олександрівськ був повітовим містом, він залишався глухим і більше нагадував велике село. Будівлі, головним чином, були дерев’яні та глинобитні.

З каменю в місті були збудовані лише адміністративні будівлі, в’язниця і продовольчий склад. Діяли три заїзди, трактир та поштова станція. Вулиці не мали твердого покриття. Відсутність водопроводу та каналізації були причинами частих епідемій.

Під час однієї епідемії холери влітку 1866 помер останній кошовий отаман Задунайської Січі Йосип Гладкий [32], якого було поховано на Пилипівському цвинтарі (вул. Гоголя / Лепіка / Жуковського / Красногвардійськ).

Цвинтар зруйновано остаточно в 30-ті роки 20 ст. разом з Пилипівською церквою, але могила збереглася. У 1992 на ній реконструйовано пам’ятник, поставлений нащадками в 1912. На жаль, у 1988 при будівництві пологового будинку зруйновано будинок Й. Гладкого (вул. Свердлова, 4).

У другій половині 19 ст. спостерігається стрімкий ріст капіталістичних відносин, особливо це помітно в сільському господарстві, яке потребувало нових машин і знарядь. Це спонукало розвиток сільськогосподарського машинобудування як у самому місті, так і в прилеглих до нього колоніях. У 1863 німецький колоніст А. Копп відкрив у колонії ХортицяРозенталь майстерні по виробництву знарядь, наприкінці 19 ст. в колонії Шенвізе він відкрив завод з виробництва сільськогосподарських машин і знарядь. З часом заводи такого самого профілю були відкриті Г. Решпелем (1872), П. Тіссеном і К. Гільдебрандтом (1874).

У зв’язку з тим, що для виробництва сільськогосподарських машин використовувалася велика кількість матеріалів із ковкого чавуну, що ввозився з-за кордону, в 1907 починає виробляти продукцію завод ковкого чавуну Коппа і Гелькера. Це дозволило не тільки задовольнити потреби трьох заводів Коппа (в Олександрівську, Хортиці та Кічкасі), але й виконувати замовлення інших підприємств.

В Олександрівську також розміщувалася низка найбільших заводів – Я. Бадовського (1880), «Леппа і Вальмана» (1887), О. Циглера (1891), І. Кащенка (1894) та інші. Основною продукцією заводів були плуги, сівалки, букери, жниварки. Тут діяло 27 промислових підприємств, які виробляли продукцію на суму 1,4 млн. карбованців. Збереглися споруди ковальського та ливарного цехів заводу Леппа і Вальмана (тепер територія ЗАТ «Запорізький автобудівний завод») та окремі споруди їх заводу по вул. Зачиняєва, 2а та Істоміна 33а у Верхній Хортиці.

Невдовзі після скасування кріпосного права в 1861 почали здійснюватися інші перетворення в країні. Серед головних реформ були: земська – 1864 та місцевого самоврядування – 1870. До нашого часу збереглися: будинок міської управи (тепер будинок народного суду Жовтневого району, вул. Дзержинського, 6) та будинок Олександрівської повітової земської управи (тепер Запорізький обласний краєзнавчий музей, вул. Чекістів, 29).

Значний поштовх економічному розвитку міста надало вирішення транспортної проблеми – початок судноплавства у нижній частині Дніпра та будівництва залізниці. У 1856 було створено «Російське товариство пароплавства і торгівлі», яке закупило п’ять пароплавів в Англії та відкрило дев’ять пароплавних ліній. Через рік-два пароплави «Братець» і «Сестриця» відкрили лінію Олександрівськ-Херсон.

У 1870 розпочалося будівництво залізничної лінії, одна з гілок якої мала з’єднати Лозову з Олександрівськом, через три роки будівництво було завершене і по колії пройшов перший потяг. Наступного року було закінчено залізничну гілку ОлександрівськМелітополь. А вже 14.10.1874 Олександрівськ було з’єднано залізничною колією з Сімферополем [33]. Наприкінці 19 ст. на південній станції (тепер Запоріжжя-1) створені депо і залізничні майстерні з 600 робітниками.

В 1910 практично всі машинобудівні заводи Олександрівська і Шенвізе були об’єднані в «Товариство А. Коппа» з річним обсягом промислової продукції на суму 1,5 млн. крб. [34] А через три роки власники заводів сільськогосподарського машинобудування Н. Ген (Одеса), Р. Ельворті (Єлісаветград) і А. Копп (Олександрівськ) створюють акціонерне товариство «Врожай», що налагодило інтенсивні торгові зв’язки не тільки з різними регіонами Російської імперії, але і з країнами Європи та Близького Сходу.

Будучи перевальним пунктом сільськогосподарської продукції краю, місто не залишилося осторонь від проблеми її переробки на місці. Найбільших успіхів було досягнуто в розвитку мукомольного виробництва. Серед представників борошняної промисловості в краї була родина Нібурів, яка володіла 20 млинами в Олександрівську і його околицях із добовою продуктивністю понад 11 тис. пудів борошняної продукції (один із парових млинів зберігся по вул. Комсомольській, 32). [35].

Наряду з вищезгаданими галузями промисловості, що одержали розвиток в Олександрівську на кін. 19 – поч. 20 ст., розвивалися і ті, що були покликані сприяти розвитку міського будівництва – цегельні заводи Д. і О. Мінаєвих, В. Малєєва, В. Примакова, В. Щекотіхіна. Крім існуючих, в 1881 – 1900 у місті з’явилося ще 17 цегельночерепичних заводів. Тільки в 1900 цими підприємствами було виготовлено 25 млн. штук цеглин і 5 млн. штук черепиці. [36] Продукція місцевих цегельних заводів збереглася в будівлях старого Олександрівська.

Вироби з дерева постачав городянам лісопильний завод Ф. Мовчановського з річним обсягом випуску продукції понад 128 тис. крб. [37].

Скасування кріпацтва та розвиток капіталістичних відносин у другій половині 19 ст. призвели до створення та поширення революційно-демократичного та народницького руху. Восени 1879 до Олександрівська приїхав організатор та керівник Виконавчого комітету «Народної волі» Андрій Желябов, який оселився під іменем купця Т. Черемісова на одній з центральних вулиць міста. Разом зі своїми однодумцями він таємно зробив підкоп у насипу під залізничною колією та заклав вибухівку з метою підриву потягу, на якому мав їхати з Криму через Олександрівськ імператор Олександр ІІ. Але зіпсований провокатором провід не дав можливості довести задум до бажаного кінця. На розі вулиці Тургенєва і проспекту Леніна на одному з будинків установлена меморіальна дошка, присвячена цій події.

Пожвавлення промислового виробництва сприяло зростанню прошарку робітників серед населення міста. Важкі умови праці, низька заробітна плата, штрафи штовхали робітників на виступи за свої права.

Перший масовий виступ відбувся навесні і влітку 1882. Залізничники Південних майстерень і станції висловили свій протест проти існуючих порядків. Після арешту 11 учасників страйку, 200 робітників майстерень припинили роботу на знак солідарності з заарештованими, але поліції вдалося придушити виступ. Протягом 80 – 90-х років 19 ст. залізничники неодноразово виступали проти важких умов праці. Особливої гостроти набула боротьба під час революційних подій 1905. У відповідь на події Кривавої неділі в Петербурзі, 10.02.1905 в Олександрівську припинили роботу основні підприємства і майстерні. Поблизу «Народного будинку» (тепер вул. Горького, 73) відбувалися численні мітинги. Страйкуючі висунули промисловцям вимоги з 20-ти пунктів. Страйк тривав майже до березня, і власники підприємств змушені були задовольнити значну кількість вимог робітників. Протягом наступних місяців напруження зростало.

10.12.1905 в місті починається політичний страйк, який невдовзі переріс у збройне повстання. Організовані робітничі бойові дружини беруть під контроль залізничні майстерні Катерининської залізниці (тепер електровозоремонтний завод), а згодом і залізничні станції «Південну» (тепер – Запоріжжя-1) і Катерининську (тепер – Запоріжжя-2). Через два дні розпочалися запеклі тривалі бої, в яких понад 50 осіб загинули, близько 800 осіб було заарештовано.

У ході слідства до смертної кари було засуджено вісьмох керівників повстання – В. Васильєва, П. Максимовича-Григоренка, І. Биковського, І. Ясенка, С. Тополіна, Ф. Чубанова, В. Михайлова-Щукіна та Мороза (Когана) [38]. І тільки масові виступи пролетарів змусили замінити смертний вирок довічною каторгою. На привокзальній площі залізничного вокзалу Запоріжжя-1 встановлено гранітний обеліск учасникам грудневого повстання 1905.

Економічний розвиток Олександрівська сприяв пожвавленню торгових відносин. У першій половині 19 ст. торгові операції, які здійснювалися в місті, переслідували практично одну мету – задоволення потреб місцевих мешканців. Торговельні заклади розташовували в тимчасових балаганах, кам’яних крамницях, у торгових рядах або магазинах, у житлових будинках крамарів.

Торгували «красним» і бакалійними товарами, залізними виробами, прядивом, медом, воском, салом, дьогтем, різною худобою, вовною та іншими товарами. Щорічний обіг ледь перевищував 10 тис. крб. [39]. Пожвавленню торгівлі в другій половині століття сприяли дві вищезгадані події – будівництво річкової пристані в Олександрівську і промислова експлуатація залізничної гілки Лозова – Олександрівськ – Севастополь. На поч. 20 ст. вантажообіг залізничних перевезень становив 215 млн. пудів [40]. Тільки за 1901 через залізничні станції Олександрівська було відправлено: у Ростов – 61 тис. пудів готових виробів сільськогосподарського профілю, в Оренбург – 27 тис. пудів; на станцію Незлобна – 19 тис. пудів; Комишин – 27 тис. пудів [41].

На початку 20 ст. Олександрівськ стає значним торговим центром півдня України. Збільшення товарообігу, необхідність збуту продукції місцевих заводів сільськогосподарського машинобудування, зерна, а також забезпечення місцевих підприємств вугіллям, залізною рудою, лісом – ці та інші чинники призвели до необхідності будівництва нових залізничних гілок і розширення річкової гавані. Готова продукція заводів сільськогосподарського машинобудування краю збувалася в різних регіонах Російської імперії та за її межами.

У квітні 1904 офіційно вступають до ладу лінії Олександрівськ – Апостолово (106 км), Олександрівськ – Царекостянтинівка (105 км), Царекостянтинівка – Волноваха (85 км), що дозволили зв’язати місто з Криворізьким залізорудним і Донецьким вульгільним басейнами, а також морськими портами Бердянськом і Маріуполем.

В 1904 у зв’язку з відкриттям в Олександрівську відділення імператорського товариства судноплавства починаються роботи по розширенню річкового порту і гавані, що дозволило збільшити кількість суден для навантаження сільськогосподарською продукцією. Крім того, гавань була з’єднана залізничною гілкою зі станцією «Олександрівськ». За даними 1905, через гавань вантажилося і відправлялося 18 млн.

пудів вантажів, а прибувало і розвантажувалося до 5 млн. пудів [42].

Одним з видів торгівлі була ярмаркова торгівля. Чотири рази на рік в Олександрівську відбувалися ярмарки (Стретенська – 2 лютого, Георгіївська – 23 квітня, Петропавлівська – 29 липня, Покровська – 12 жовтня), кожна з яких тривала тиждень. Середній обіг ярмарок коливався від 300 до 500 тис. карбованців[43].

На поч. 20 ст. в місті нараховувалося чотири купці 1-ї гільдії і 134 – 2-ї гільдії [44].

Для більш раціонального ведення торгівельних справ купецтво об’єднувалося в товариства, створюючи торгівельні будинки. Купці Ю. Біргер, Б. Айгорн, М. Ліфшиць, Б. Мілін, міщани М. i А. Альтзіцери створили в місті «Олександрівське торгово-промислове товариство», що займалося переважно продажем товарів місцевих фабрик і заводів.

Вони також були засновниками банківської контори. Змішаною торгівлею в місті займався торговий дім «Борис Самойлович Кернер і Сини». Якщо в 1864 в Олександрівську нараховувалося 3 магазини, 31 крамниця, 1 трактир, 6 штофних крамниць, 6 винних льохів і 20 шинків, то у 1899 торгових закладів було вже більше 300, а напередодні Першої світової війни – понад 440 магазинів і крамниць. Разом із кількісним зростанням збільшувався і товарообіг. Наприкінці 19 ст. товарообіг міських торгових закладів складав більш як 5,8 млн. крб., а напередодні війни перевищив 13 млн. крб. [45].

Розвиток промисловості, інтенсивне будівництво залізниць, пожвавлення торговельних відносин сприяли створенню банківських установ міста. У 1875 при міській думі створено міський громадський банк з основним капіталом 15 тис. крб. Перед банком стояло завдання сприяти розвитку міської промисловості й торгівлі шляхом надання позик і кредитів. Банк здійснював із клієнтами основні види операцій: облік векселів, грошові перекази, відкриття внесків та ін. Поступово втягування Запорізького краю в зовнішньоторговельні операції приводить до створення в Олександрівську відділення Російського для зовнішньої торгівлі банку.

Банк здійснював операції з відділеннями відповідних банків Росії та за кордоном – оплата векселів, рахунків і акредитивів, відкриття кредитів, ввезення потокових рахунків (зберігся будинок банку на розі вулиць Дзержинського, 13 і Чекістів, 27а).

До початку першої світової війни в місті активно діяло понад десяток банків, дві ощадно-позикові каси, два споживчих товариства, декілька банківських контор і будинків. Напередодні Жовтневої революції 1917 найбільшими банківськими фінансовими установами Олександрівська були Олександрівське відділення державного банку, міський громадський банк, Олександрівське відділення Азово-Донського комерційного банку «Банкірський дім С. Юровського» та ін.

Запорізький край наприкінці 19 ст – поч. 20 ст. сучасники називали «педагогічною Меккою», і для цього були відповідні підстави. З другої половини 19 ст. починається новий етап у розвитку освіти і педагогічної думки в історії нашого краю. Пов’язаний він, насамперед, з іменами олександрівського поміщика Дмитра Титовича Гнєдіна і барона Миколи Олександровича Корфа. Корф за короткий термін створив сільські школи для народу (пізніше вони отримали назву «корфовські школи»). У 1867 його обрали членом училищної ради Олександрівського повіту, і протягом п’яти років він займався активною, плідною роботою з організації народної освіти. Про школи повіту заговорили у пресі, багато педагогів приїжджали, щоб ознайомитися з методикою М. Корфа, взяти участь у роботі вчительських з’їздів. Він вів активне листування з педагогічних питань більш ніж із 250 кореспондентами Росії, серед яких були К. Ушинський, Д. Толстой, А. Алчевська, А. Уваров та багато інших.

Паралельно з організаторською і педагогічною діяльністю М. Корф займався підготовкою та виданням навчально-методичної літератури.

Свого роду практичним керівництвом до дії для вчителів були «Звіти Олександрівської повітової училищної ради», які досконало висвітлювали обладнання шкіл, організацію навчального процесу, зверталася увага на недоліки у викладанні, вказувалися шляхи їх усунення. Слід зазначити, що російське суспільство віднеслося із вдячністю до активної діяльності М. Корфа. В 1871 Московський комітет грамотності обрав його почесним членом, а через деякий час Петербурзький комітет грамотності нагородив М. Корфа золотою медаллю за наукові та методичні праці з народної освіти. Однак із ростом популярності М. Корфа збільшувалася кількість заздрісників і недоброзичливців. У 1872 з’їзд землевласників Олександрівського повіту забалотував його в земські гласні.

Усвідомлюючи, що за таких обставин виникнуть складності в організації народної освіти в повіті, Микола Олександрович виїхав з родиною до Женеви. У наступні роки прихильники народної освіти продовжували справу, розпочату М. Корфом.

На другу половину 19 ст. припадає початок активної освітньої та народознавчої діяльності Якова Павловича Новицького – історика, етнографа, фольклориста, археолога нашого краю. З кін. 60-х років 19 ст. за сприяння М. Корфа він почав учителювати у Вознесенівській сільській школі поблизу Олександрівська (тепер центр міста). Разом з учнями подорожував історичними місцями Запорізького краю, збирав історичні розповіді, перекази та легенди. Зібраний матеріал Я. Новицький передав М. Драгоманову для його збірки «Малоросійські народні перекази та оповідання». В 1876 Я. Новицький став дійсним членом створеної в Києві Південно-Західної філії Географічного товариства. З 80-х років 19 ст. до його подорожей приєднується Дмитро Іванович Яворницький.

Злам 19 – 20 ст. характеризувався інтенсивним зростанням населення Олександрівська. Якщо в 1871 в місті проживало 6 тис. осіб, у 1900 – 21,5 тисячі, у 1910 чисельність населення становила 38 тисяч осіб, а напередодні Першої світової війни – 63,5 тисячі осіб [46]. Створення нових підприємств, банківської системи, розвиток торгівлі призводило до необхідності збільшення кількості освічених людей. Міська мережа навчальних закладів, що складалася із міського трикласного училища, трьох початкових шкіл і єврейського училища «Талмуд-Тора» (тепер будинок районної державної податкової адміністрації, вул. Гоголя, 65) не могла задовольнити освітянські потреби міста. Необхідно було створити низку середніх навчальних закладів, що давали б відповідну підготовку для роботи в нових умовах і для вступу до вищих навчальних закладів.

Одним із перших середніх навчальних закладів Олександрівська була жіноча гімназія. Спочатку вона розташовувалась в одноповерховому непристосованому будинку, трохи пізніше навчальний заклад переводиться до спеціально побудованого двоповерхового будинку (тепер навчальний корпус № 3 Запорізького національного університету, вул. Гоголя, 62).

1.07.1900 в місті було відкрито середнє семикласне механіко-технічне училище з ремісничою школою при ньому (тепер – головний корпус Запорізького національного технічного університету, вул. Жуковського, 64). Директором училища був призначений Денис Михайлович Поддєрьогін, відомий у країні інженер і педагог. Завдяки його зусиллям навчальні класи і майстерні були обладнані новими на той час приладами та устаткуванням, заняття проводили досвідчені, талановиті і кваліфіковані педагоги. Навчальний процес в училищі уміло поєднував викладання гуманітарних дисциплін та практичну роботу в механічних, ковальських, столярних, слюсарних, модельних та інших майстернях. В 1904 в навчальному закладі було відкрито один із перших у краї історико-краєзнавчих музеїв, в експозиції якого були виставлені рідкісні книги, археологічні знахідки, предмети побуту та культури [47]. Життєвий та професійний досвід Д. Поддєрьогіна дозволив колективу училища досягти значних успіхів у розвитку навчального закладу. У 2003 перед головним корпусом Запорізького Національного Технічного Університету було відкрито пам’ятник першому директору навчального закладу Д. Поддєрьогіну.

Поруч із чоловічою гімназією, відкритою в 1912 (тепер – головний корпус Запорізького національного університету, вул. Жуковського, 66) розташовувався корпус комерційного училища (будівля зруйнована під час Великої Вітчизняної війни; на цьому місці збудовано навчальний корпус № 2 ЗНУ). На початку серпня 1904 олександрівський міський голова Ф. Мовчановський відвідав Міністерство народної освіти і звернувся з проханням про відкриття у місті семикласного комерційного училища на базі торгової школи, що функціонувала з жовтня 1902. На одному з перших засідань піклувальної ради директором училища був обраний Іван Якович Акінфієв, який мав солідний досвід роботи в Катеринославському комерційному училищі.

8.09.1905 відбулося урочисте відкриття учбового закладу. Випускники училища, які закінчували повний курс навчання, удостоювалися звання особистого почесного громадянина, а ті, які закінчили з відзнакою, – звання кандидата комерції. Відмінники в навчанні та поведінці одержували золоті і срібні медалі [48].

У 1903 за дві версти від Олександрівська на північному схилі Великої і Широкої балок була відкрита Олександрівська школа-хутір для глухонімих дітей (тепер територія Шевченківського району міста) [49]. У жовтні 1909 в Олександрівському хуторі глухонімих відкрито спеціальний дитячий садок, розрахований на 30 глухонімих дітей віком від 1 до 4 років, а з 1910/1911-го навчального року розпочалася робота спеціальної школи для невстигаючих. Тим самим вперше у світі було здійснено давню педагогічну мрію про окреме навчання порівняно малоздібних глухонімих дітей.

Напередодні Першої світової війни в місті працювало 33 початкові школи [50]. Певні зміни в організації народної освіти відбулися після подій 1917. Крім існуючих навчальних закладів міста, восени 1918. було відкрито Олександрівський народний університет у складі трьох відділень: загальноосвітнього, гуманітарного і природничо-математичного. Приймалися в навчальний заклад громадяни різного рівня підготовки без іспитів і документів про попередню освіту. Слухач мав право відвідувати будь-які предмети на вибір.

Певна увага приділялася земством розвитку охорони здоров’я. В місті було збудовано земську лікарню (збереглися окремі корпуси тепер дитячої обласної лікарні, проспект Леніна); лікарню товариства допомоги бідним євреям (тепер міська лікарня № 1, проспект Леніна), діяла лікарня для залізничників (вул. Барикадна, 19) та приватна лікарня Г. Бера на 25 ліжок (вул. Артема, 27/12) [51].

Введення в 1910 в експлуатацію міської електростанції дозволило подати електрику в частину будинків міста та освітити електричними ліхтарями центральні вулиці (будинок електростанції зберігся, вул. Горького, 75).

Значне пожвавлення економічного життя міста сприяло розвитку містобудування, комунальної сфери, появі культурних закладів тощо. На початок Першої світової війни в місті нараховувалося декілька чотириповерхових будинків, десяток триповерхових, близько 80 двоповерхових та декілька тисяч одноповерхових з цегли та глини. Вулиці центральної частини міста були вимощені гранітом, тротуари – цеглою. В деяких місцях старої частини міста збереглися окремі ділянки тротуару.

Духовні та релігійні потреби мешканці Олександрівська відправляли в православних храмах. У центрі міста підіймався величний Покровський собор (знищений у 1934-1937 роках, відновленний 1993-2007. Арх. Д. Романов), діяло кілька синагог (збереглися), німецькі кірхи. В місті видавалися газети: «Александровский вестник», «Александровские отклики», «Александровский голос», «Александровские новости», «Запорожский край», «Запорожская речь». У 1903 на Пушкінській площі (тепер майдан Волі) при безпосередній участі міського голови Ф. Мовчановського був відкритий «Народний дім», який став для мешканів Олександрівська центром масового дозвілля. Саме в «Народному домі» неурядове легальне товариство «Просвіта» створило бібліотеку української літератури, згодом була відкрита книгарня української книги. У кінематографі «Лотос», «Модерн», «Колізей» (будинок зберігся, вул. Дзержинського, 8) можна було познайомитися з новинками кінематографу, а у театрах Мовчановського та Войталовського – з виставами гастролюючих артистів (у 1909 Олександрівськ відвідала трупа українського театру Карпенко-Карого).

Протягом 19 – на поч. 20 ст. Олександрівськ і острів Хортицю відвідували видатні представники російської та української культури: композитор М. Лисенко (1878), художник І. Рєпін разом з молодим тоді художником В. Сєровим (1880), письменники М. Горький (1891), І. Бунін (1898), М. Коцюбинський (1903). На будівлі вокзалу Запоріжжя-2 установлено меморіальну дошку з нагоди відвідування нашого міста видатною поетесою і громадською діячкою Лесею Українкою (1907). У свою першу подорож на Україну після визволення з кріпацтва у 1843 о. Хортицю і місто відвідав Тарас Шевченко. У літописі життя і творчості Кобзаря занесено: «1843 р. Літо. Побував на острові Хортиці, де колись була Запорозька Січ». [52].

У 1964 на Хортиці нащадки Великого Кобзаря з нагоди 150-річчя від дня народження поета заклали парк ім. Т. Шевченко. Про відвідини Кобзарем Хортиці нагадує нам пам’ятне місце «Тарасова стежка», яка в’ється понад самими кручами Північної та ПівнічноСхідної частини острова.

Подальше мирне життя Олександрівська було перервано спочатку Першою світовою війною, а потім буремними подіями 1917 – 1920.

З початком Першої світової війни в Олександрівську, як і по всій країні, відбулася мілітаризація економіки, тобто підпорядкування її військовим потребам. Згідно з законами про військово-автомобільну та військово-суднову повинність від 14 та 28 липня 1914, вже на початку серпня почалася передача до військового відомства «саморухливих екіпажів» та дніпровських суден. Із зони наближеної до військових дій до тилу евакуювали промислові підприємства, матеріальні цінності. Наприкінці 1914 з Варшави в Олександрівськ було перебазовано авторемонтні майстерні 3-го відділення Центральних автомайстерень, а в 1915 – завод акціонерного товариства «Борман, Шведе і К0».

У 1915 купівлею ділянки землі в м. Олександрівську Петроградським акціонерним товариством електромеханічних споруд «ДЕКА» (від назви «Дюфлон, Константинович і К0») розпочалася історія крупного авіаційного підприємства (тепер ВАТ «Мотор-Січ»). У 1916 до Олександрівська з Риги було перевезено дротово-цвяховий завод (завод «Інтернаціонал», тепер ВАТ «Сталепрокатний завод»). На військовий лад переобладнувалися і місцеві підприємства.

Найрозвиненіша в нашому краї галузь – сільськогосподарське машинобудування – стала постачальником для фронту кінних повозок, санітарних двоколок, похідних кухонь. На екіпажній і механічній фабриці А. Унгера (колонія Кічкас, затоплена після будівництва Дніпрогесу) виготовляли колеса для двоколок, корпуси снарядів, міни, ручні гранати, тощо. Завод землеробних машин і знарядь товариства Я. Коппа в Олександрівську тільки протягом 1916 виробив для армії 316 бомбометів. На підприємствах міста працювали жінки, підлітки, діти. На поч. 1917 на заводі акціонерного товариства «ДЕКА» було задіяно 70 військовополонених.

Загострення соціальних проблем у зв’язку із зростанням витрат на потреби війни, збуджувало громадську думку. Це неодмінно приводило до думки про антинародний і несправедливий характер війни. Ширилися антивоєнні настрої. Розповсюдженим явищем стало небажання брати до рук зброю та втеча з військових частин. Населення, доведене до відчаю реквізиціями, повинностями, низькою заробітною платою, дорожнечею, голодом вдавалося до найрішучіших форм протесту. У 1915-1916 в Олександрівську прокотилася хвиля стихійних антивоєнних страйків.

5.01.1917 почався страйк на взуттєвій фабриці м. Олександрівська. Страйкарів підтримали робітники залізничних майстерень і швацьких підприємств.

Активізація громадсько-політичного руху сприяла поширенню діяльності нелегальних політичних партій – соціал-демократів, анархистів, єврейських соціалістів (бундівців), есерів, тощо. Гострота невирішених соціально-політичних проблем призвела до розповсюдження найбільш радикальних ідей. У роки війни поширювалась також діяльність національно-орієнтованих українських організацій.

В ніч з 15.04.1915 на катеринославських заводах і в районі лінії Катеринославської залізниці, якою м. Олександрівськ і його регіон сполучався з губернським центром Катеринославом, були розкидані прокламації від імені Української соціал-демократичної робітничої партії, друковані українською мовою. Присвячені триріччю «Ленського розстрілу», вони закінчувалися словами: «Геть війну, геть царів, хай живе революція, хай живе демократична республіка, хай живе автономія України».

Після повалення самодержавства і перемоги демократичної революції у лютому 1917 в Росії, по всій Україні, в тому числі і в Олександрівську, прокотилася хвиля багатотисячних мітингів і демонстрацій. 4.03.1917 один з таких мітингів зібрався біля будинку Земської управи.

Після Лютневої революції кардинальних змін у системі управління державою не відбулося. На всі українські губернії формально поширювалася влада Тимчасового уряду. Згідно постанови 4.03.1917 губернатори та віце-губернатори усувалися з посад, а їхні обов’язки покладалися на голів губернських земських управ – губернських комісарів, котрі в своїй роботі спиралися на губернські, повітові і міські утворення, що залишалися як органи місцевого самоврядування з дореволюційних часів, а також на громадські комітети, що виникли в перші революційні місяці, як прояв народної ініціативи. В Олександрівську вибори в громадські комітети відбулися в березні 1917 в два етапи. На першому етапі (06.03.1917) на всіх заводах і в установах вибирали депутатів, а на другому – 9 березня мали обрати членів міського комітету. До виборів було допущено 108 делегатів від 37 громадських організацій і 54 делегати від ради робітничих і солдатських депутатів. За результатами голосування у міський виконавчий комітет ввійшло 18 осіб.

Крім Тимчасового уряду та його місцевих органів влади, в умовах Лютневої революції виникли ради робітничих і солдатських депутатів. В Олександрівську – 8.03.1917.

Серед населення найбільшим впливом користувалися українські соціал-демократи і есери. Влітку 1917 відбулися засідання українських національних організацій та «демократичних сил» у м. Олександрівську. На цих засіданнях обговорювалися проблеми поточного моменту, будувалися плани майбутньої діяльності в культурнонаціональній сфері міста, складалися передвиборчі програми. Широкий відгук отримали Перший та Другий Універсали Центральної Ради. Яскравим проявом активізації українського національного життя було відновлення діяльності товариства «Просвіта». 24.03.1917 з ініціативи місцевих робітників і учнів середніх шкіл було створено філію Катеринославської «Просвіти» в Олександрівську. В перший же вечір до «Просвіти» записалося 150 осіб. Не маючи власного приміщення «Просвіта» вела активну боротьбу за Народний дім (будинок зберігся, вул. Горького, 73). В липні 1917 «Просвіті» спочатку було надано в Народному домі приміщення для бібліотеки-читальні (безкоштовно), а потім, оскільки товариство взяло на себе нагляд за ремонтом зали і сцени Народного дому, воно отримало право розпоряджатися і цими приміщеннями на період ремонту. Але після встановлення в м. Олександрівську радянської влади цей будинок почав використовуватися для потреб радянських установ.

Поряд з просвітянськими створювалися й інші культурні національні товариства. Влітку 1917 в Олександрівську робітники Південних залізничних майстерень Катерининської залізниці заснували культурно-освітні організації – курені «Січ» та «Хортиця».

Весною 1917 в Україні розпочалося формування озброєних об’єктів місцевої самооборони – загонів Вільного козацтва. Після одержання у вересні 1917 Олесандрівською повітовою радою відношення Військового комітету Української Центральної Ради про створення подібних організацій самооборони, у жовтні 1917 в Олександрівську розпочалося формування козацьких організацій [53]. Було створено два курені Вільного козацтва – «Січ» та «Хортиця». Отаманом куреня Вільного козацтва «Хортиця» був І. Оліфер. Ці факти свідчать про популярність ідей державного суверенітету України серед прогресивної частини мешканців Олександрівська.

Утвердження української державності могло бути реалізоване тільки через скликання власного парламенту – Українських Установчих зборів як символу національної єдності. В результаті голосування перемогу отримали списки українських національних партій. Але вибори до Українських Установчих зборів, так і не відбулися через встановлення в Таврійській губернії більшовицької диктатури.

Після повалення Тимчасового уряду та захоплення влади більшовиками у Петрограді, Українська Центральна Рада 07.11.1917 оголосила свій 3-й Універсал про створення УНР у складі 9 українських республік, у тому числі Таврійської, але без Криму.

Міська дума м. Олександрівська проводила послідовну політику по відношенню до заколоту більшовиків у Петрограді. Вона звернулася до населення міста із проханням підкорятись розпорядженням тільки міської управи та урядового комісара. Міська дума Олександрівська 27.10.1917 постановила створити при міському управлінні комітет з питань громадської безпеки із представників міської ради, військових організацій, військової частини, соціалістичних партій, громадських організацій.

В листопаді 1917 ситуація в м. Олександрівську ускладнилась. Більшовики міста взяли курс на збройне захоплення влади.

Для посилення місцевих більшовиків прибув загін із Києва в складі 30 чоловік під командуванням більшовика О. Анісімова. Почалися арешти без пред’явлення звинувачення. В будинках знатних та поважних громадян проводилися обшуки без дозволу відповідних інстанцій, майно могли конфіскувати. Ці незаконні дії приймали все більший розмах.

З метою стабілізувати ситуацію в місті в кінці листопада 1917 до Олександрівська прибули збройні частини Центральної Ради, частини 48-го донського козачого полку, кавалерійські ескадрони кримських татар. Місто також захищали загони «Вільного козацтва», військовики третьої ремонтної автомобільної роти. Захисники міста мали на озброєнні бронемашини. Більшовики тим часом продовжували інтенсивну підготовку до збройного повстання. У будинку Я. Лещинського в 1917-1918 розташовувалася Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів (тепер проспект Леніна, 52).

Перша спроба встановити радянську владу в Олександрівську відбулася 12.12.1917 уже після початку війни між більшовицьким Раднаркомом і Українською Центральною Радою. Цього ж дня до міста прибув загін чорноморських моряків на чолі з О. Мокроусовим, який був направлений до Севастополя з-під Бєлгорода. Розташувавшись на Південному вокзалі, моряки вирішили надати допомогу місцевим більшовикам у захопленні влади. На засіданні міської Думи було вирішено розпочати переговори між представниками моряків, військами Української Центральної Ради, донських козаків, що розташувалися в місті, та делегатами Рад про уникнення збройного зіткнення. Але керівництво загону виступило проти переговорів. З Південного вокзалу розпочався артилерійський обстріл міста. Матроси захопили пошту, телеграф, електростанцію та водокачку. Обстріл міста відбувався ще декілька разів, але перевага була на боці збройних частин Центральної Ради. Загін матросів був змушений залишити місто.

17 грудня на Пушкінській площі відбулося поховання жертв воєнної авантюри. 2.01.1918 на залізничну станцію міста прибуло чотири ешелони з петроградськими і московськими червоногвардійцями. Повітова Рада була розігнана, українські військові формування роззброєно, встановлено більшовицьку диктатуру. В місті розпочалося запровадження надзвичайних заходів – «воєнного комунізму», які привели до корінної ломки соціальноекономічних відносин.

Розбурхана революцією Україна на змогла організувати твердої влади. Це виявилося фатальним для УНР. Весною 1918 вона була окупована австро-німецькими військами, що приходили як союзники на звільненні території від більшовицьких військ. Окупанти мали власні інтереси – використання ресурсів України для зміцнення своїх військово-політичних позицій.

Зміна ситуації на Запоріжжі відбулася не так раптово, як у столиці. Нова влада певний час зволікала з інформацією про своє утвердження, вживаючи заходів для забезпечення військово-політичного контролю над ситуацією. 8.05.1918 населення дізналось про призначення повітових комендантів.

10 травня на території Катеринославської губернії оголосили воєнний стан. 12 травня до волосних земських управ надійшло офіційне повідомлення про те, що «вся влада на Україні з 29 квітня поточного року перейшла Гетьману». Українська Держава (Гетьманат) намагалася не тількі декларувати порядок, а й слідкувала за його дотриманням. Економічна політика Української Держави базувалась на законах приватної власності. Її загальні положення стали відомі після проголошення перших документів – грамоти «До всього українського народу» та «Закону про тимчасовий державний устрій України».

Серед перших заходів місцевої адміністрації стало з’ясування збитків, що зазнали власники від більшовиків і повернення відібраного ними майна. Проголосивши намір здійснити земельну реформу, Українська Держава так і не встигла його провести. Підтримка інтересів великих власників і водночас селянства виявилася несумісною. Навесні 1918 всі галузі народного господарства краю знаходилися в тяжкому стані. Переважна більшість заводів і фабрик залишилася без сировини, енергоносіїв, коштів. З приходом до влади П. Скоропадського промисловці регіону спробували впорядкувати цю проблему. Уряд не перешкоджав ініціативі, спрямованій на піднесення промисловості. 15.05.1918 в Олександрівську почало діяти Бюро інженерів, яке об’єднало фахівців різних галузей техніки.

Це було надзвичайно важливим за умов зруйнованого господарства, порушення економічних зв’язків, розорення заводів, нестачі сировини, тощо. На 01.11.1918 у місті із 46 підприємств працювало лише 28. Зупинилися найкрупніші виробництва: заводи землеробських машин і знарядь А. Коппа (514 працівників), «Лепп і Вальман» (303), завод авіаційних двигунів «ДЕКА» (454), завод Акціонерного товариства «Борман, Шведе і К0» (335) та інші. Міське самоврядування із-за паралічу грошового обігу, змушене було тимчасово запровадити місцеві грошові знаки – бони. Державні органи не перешкоджали подібним заходам.

Розвиток культурно-освітніх процесів на території нашого краю за часів Української держави відзначився суперечливістю.

Відбувалися зрушення в сфері освіти. Уряд надавав освіті національного характеру. До шкільних програм вводилися нові дисципліни – українознавство, вивчення історії та географії України. З початком нового навчального року в м. Олександрівську було відкрито Вище початкове училище (2 класи та 5 років навчання (будинок зберігся)) та 2 класи в 1-й Українській початковій школі на Слобідці. Але антиукраїнські налаштовані депутати міської думи залишили відкритим питання про українські навчальні заклади. Розгортання мережі національних шкіл міська дума намагалася проводити, враховуючи чисельність єврейської та німецької меншин.

Відновлювали роботу культурно-освітні установи та організації. Пропонувалося робітникам заводів Олександрівська записуватися в літературно-театральний, ботанічний, спортивний гуртки, духовий та змішаний оркестри, хор. При трьох міських школах для дорослих по вул. Кріпосній, на Слободці і на Карантинці до кін. 1918 читалися лекції з суспільствознавства, природознавства, географії та літератури.

Активну участь в культурній роботі брали «Просвіти». Олександрівське товариство знову отримало в користування від міської думи «Народний дім». Справляла вплив на перебіг культурного життя і присутність в Олександрівську легіону Українських січових стрільців під командуванням архикнязя Вільгельма Габсбурга, відомого під іменем Василя Вишиваного – полковника і поета. З 1 травня в м. Олександрівську стала виходити позапартійна демократична газета українських організацій міста та повіту, що мала назву «Січ». Її редакція знаходилась в приміщенні земської управи (тепер Запорізький обласний краєзнавчий музей).

Найбільшого розголосу на території нашого краю набув селянський повстанський рух під проводом Н. Махна, що виник в районі Гуляйполя. Ще напередодні вступу на територію краю австро-німецьких військ ним було створено революційний штаб, який обклав контрибуцією заможну частину населення і провів реквізиції серед заможних німцівколоністів. Цей рух мав анархістське забарвлення, а його учасники називали себе анархістами-комуністами. Він був спрямований проти всіх гнобителів, всілякої нерівності, державних інституцій як породження несправедливості і насилля. Чисельність загонів, очолюваних Н. Махном, збільшилась до 20 тис. чол. Масштабними були і його військові акції. Поширенню цього руху сприяло й відносно швидке та безболісне падіння окупаційного режиму.

У будинку Х. Біленького (вул. Чекістів, 27/15) в 1917-1919 розташовувався Олександрівський Союз анархістів, який неодноразово відвідував Н. Махно. У ніч на 16.10.1918 повстанці захопили Гуляйполе. Це був черговий крок до повалення гетьманського режиму. В цей час спалахнуло загальнонаціональне повстання проти гетьмана, яке очолила Директорія. Вже 20 листопада Революційна рада м. Олександрівська, виконуючи наказ Директорії, запропонувала голові міської управи М. Попову, як голові Міської демократичної управи, негайно приступити до виконання своїх обов’язків. Подібного вимагав і Робітничий комітет міста, сформований у підпіллі.

У 20-х числах листопада 1918 підлеглі Директорії підійшли до Олександрівська. Це були частини Катеринославського республіканського Коша під командуванням М. Горобця. Командувати Олександрівським гарнізоном призначили сотника М. Гладніва. 20 листопада 1918 Українська Революційна Рада (місцевий відділ УНС), яка діяла від імені Директорії, за спільною вимогою виконкому Робітничого комітету Олександрівська відновила діяльність міської думи. 2.12.1918 в Олександрівську повітову управу надійшла телеграма за підписом Голови Директорії В. Винниченка про те, що влада на місцях переходить до органів народного самоврядування. Відновлювалася посада комісарів. В Олександрівському повіті комісаром УНР став гласний думи О. Лазаренко.

Місцеве державне будівництво на Катеринославщині відбувалося в тісному зв’язку з державно-політичним життям усієї України. Відновлювалися земські органи. Організовувалася земська міліція. В Олександрівську земство прийнялося за створення дружин самоохорони, які вели боротьбу проти різних грабіжницьких банд. Директорія намагалася стати загальноукраїнським демократичним урядом і спрямувати громадську ініціативу на загальнодержавну користь.

Наприкінці листопада 1918 з південного сходу на територію краю почали проникати війська генерала Денікіна. Анархістський рух спалахнув з новою силою. У лютому – березні 1919 загони Революційної повстанської армії Махна ввійшли до складу Червоної армії. Н. Махно очолив 3-ю бригаду Задніпровської радянської української дивізії під командуванням П. Дибенка. 19 травня бригада Н. Махна була розбита денікінцями із-за невчасного постачання зброї радянським командуванням. Незабаром Махно виступив проти Червоної армії. Після жорстокої поразки від денікінців і репресій від недавніх союзників – більшовиків Революційна повстанська армія Н. Махна знову набирала сили. Просуваючись з Правобережжя на Катеринославщину Махно стрімким 350-кілометровим рейдом пройшов по тилах противника і взяв під контроль значну територію Південної України.

Білогвардійська армія Врангеля, отримавши спорядження і матеріальну допомогу держав Антанти, пішла з території Криму на північ. Це була, так звана, Руська армія, очолена генералом П. Врангелем, який у квітні 1920 змінив на посту головнокомандувача А. Денікіна. 12 вересня Врангель спрямував головний удар на Олександрівську групу радянських віськ.

Наприкінці вересня вони були вже на кордоні з Донбасом. Але наступ і рейд 51-ї стрілецької дивізії В. Блюхера та 2-ї Кінної армії відтягли частини армії Врангеля від наступу на Донбас.

Після чергового військового підкріплення червоних, 21 вересня нарешті було відкрито Південний фронт. Командувачем призначили М. Фрунзе. Як самостійну одиницю до складу фронту включили і Революційну повстанську армію Н. Махна. Укладається нова угода. Бійціповстанці та їх сім’ї прирівнювалися до червоноармійців. 20 жовтня вони зайняли лінію Оріхів – Пологи. 8 жовтня війська на чолі з П. Врангелем намагались перехопити ініціативу. Переправившись на правий берег Дніпра, вони захопили Нікополь. Однак ліквідувати Каховський плацдарм не вдалося. Провал задніпровської операції армії П.Врангеля поклав початок їх повному розгрому.

5.01.1920 в Олександрівську була остаточно встановлена радянська влада. Майже одночасно із завершенням бойових дій на території Запорізького краю місцеве керівництво проаналізувало стан промисловості. Основні підприємства сільськогосподарського машинобудування не працювали.

Рішенням Українського бюро Вищої ради народного господарства в кін. 1920 всі олександрівські підприємства сільськогосподарського машинобудування були націоналізовані. Вони отримали відповідно нові назви – колишній завод «Лепп і Вальман» отримав назву «Завод № 1», «Копп» – «№ 3», «БормАН-Шведе» – «№ 16», «Копп і Гелькер» – «№ 13» тощо. Для того, щоб налагодити і розширити виробництво сільськогосподарських машин та сконцентрувати керівництво невеликими сусідніми підприємствами в одних руках, приймається рішення об’єднати заводи №№ 1, 3, 12, 13 в єдиний. Оскільки ця подія відбулася 18.03.1921, в день 50-річчя Паризької Комуни, то і об’єднаний завод отримав назву «Комунар» [54].

З весни 1921 Запорізький край починає притягувати до себе великі маси голодного населення з Росії. Незважаючи на те, що в Запорізькій губернії голодувало майже 100% населення, вона не була звільнена від продрозкладки.

Перехід до нової економічної політики прискорив промисловий розвиток Запоріжжя. Враховуючи значну географію виробництва сільськогосподарських машин (Запоріжжя, Бердянськ, Мелітополь, Кічкас, Великий Токмак нараховували 20 підприємств спорідненого профілю), а також з метою координації їх діяльності республіканське керівництво в середині 1922 прийняло рішення створити на базі місцевих підприємств Південний трест сільськогосподарських машинобудівних заводів [55].

Не на всіх підприємствах тресту був однаковий стан. Головна увага зосереджувалась на відновленні виробництва на найбільш значних підприємствах, яким надавалася першочергова фінансова допомога, більш-менш регулярно постачалися сировина і матеріали, йшло забезпечення кваліфікованими кадрами. Такий підхід до вирішення проблем розвитку економіки краю дав відповідний результат. 10.03.1923 Кічкаський завод № 14 виготовив перший трактор, який отримав назву «Запорожець» (селище Кічкас було затоплене після будівництва Дніпрогесу) [56].

Пізніше цей екземпляр був відправлений до Москви на сільськогосподарську виставку, де отримав високу оцінку після низки випробувань. За оригінальну конструкцію та високі показники у виробництві завод був нагороджений дипломом 1-го ступеня.

В сер.20-х років 20 ст. запорізьке авіаційне підприємство «Більшовик № 9» (колишнє «Дека»), виконуючи програму переоснащення військово-повітряних сил країни, розробило та випробувало перший двигун М-6, виготовлений з вітчизняних матеріалів. У грудні 1929 завод було перейменовано в Державний авіаційний завод № 29. За роки передвоєнних п’ятирічок Запорізький авіаційний завод № 29 брав участь у розробці та виробництві двигунів як для військових, так і для пасажирських літаків типів У, Як, ХАУ, ЦАГІ та інших. Випробували літаки В. Чкалов, М. Громов, В. Коккінакі; майбутній генеральний конструктор космічної техніки В. Челомей, майбутній генеральний конструктор Запорізького машинобудівного конструкторського бюро «Прогрес» О. Івченко.

Економічний розвиток Запорізького краю до середини [19]20-х років характеризувався тими самими процесами, які відбувалися в цілому в республіці. Частина промислових підприємств, головним чином другорядних, знаходилася у стані консервації, а відбудовані заводи час від часу відчували нестачу сировини, палива, кваліфікованих робітників.

Тим більше, що господарський комплекс республіки вимагав спеціалізації підприємств на випуск готової продукції, що в цілому привело до підвищення якості та здешевлення продукції. Для успішного функціонування промисловості краю треба було визначити реальний стан діючих заводів і визначити майбутні перспективи економічного розвитку.

Питання про шляхи капітального будівництва, реконструкції та розширення промислових підприємств обговорювалося ще задовго до завершення відбудовчого процесу. У лютому 1920 була створена комісія на чолі з Г. Кржижановським, до складу якої входило близько двохсот видатних учених, інженерів та господарників. Комісія розробила Державний план електрифікації Росії (ГОЕЛРО), де було накреслено головний напрямок створення нових продуктивних сил на базі електричної енергії. Серед 30 електростанцій, що підлягали будівництву, була Дніпровська гідроелектростанція. План ГОЕЛРО передбачав, що електроенергія Дніпрогесу дасть поштовх будівництву енергоємного виробництва, і перш за все металургійному та машинобудівному. Між Катеринославом і Олександрівськом знаходилося дев’ять дніпровських порогів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнізький, Будильський, Лишній, Вільний, які майже повністю перегороджували Дніпро.

Довжина порожистої частини ріки становила 65 км, а загальне падіння води складало близко 30 м. Дніпровські пороги були значною перешкодою для судноплавства. 01.06.1921 Рада Праці і Оборони схвалила дослідження та проектування Дніпровської станції, для ведення робіт була створена проектна організація – Дніпровське державне будівництво. Проектні роботи очолив відомий інженер-гідротехнік, професор Іван Гаврилович Александров та колектив архітекторів під керівництвом Віктора Олександровича Весніна. Проекти мостів через Дніпро розробляла група під керівництвом інженера-мостовика Миколи Станіславовича Стрелецького. Виконавши попередні роботи, група проектантів у 1924 приступила до безпосередньої роботи по розробці проекту Дніпровської гідроелектростанції. До літа наступного року було закінчено п’ятий варіантів проекту і представлено на експертизу.

Висновок про економічну доцільність мали дати транспортна, гірнича, металургійна та інші спеціально створені секції. Враховуючи складну ситуацію, керівництво країни вирішило передати проект на експертизу американським фахівцям, які мали великий досвід спорудження аналогічних гідротехнічних споруд. Найбільшу зацікавленість до проекту виявив керівник однієї з крупних будівельних фірм Хью Купер, завдяки якому були побудовані електростанції на Міссісіпі та Ніагарі й одна з найбільших у світі Вільсонівська електростанція в Теннессі. Після тривалих переговорів з консультантами на Дніпробуд були запрошені спеціалісти американської фірми «Х. Купер і К» та німецької «Сіменс-Бауніон».

Дніпровську греблю та весь комплекс споруджень було вирішено збудувати між, так званим, Вовчим горлом (200-метровий створ Дніпра) та о. Хортицею, між берегами – по лінії Скелі Кохання на правому березі, через вузькі скелясті острови Великий та Малий і до Скелі Дурної на лівому. Острови давали можливість перегородити русло Дніпра на три протоки.

Гребля мала довжину більше 760 м у вигляді дуги радіусом 600 м (це давало можливість збільшити злив води під час паводків). Рівень води у Дніпрі піднімався майже на 40 м, що відчувалося на 110 км уверх за течією, затопленню підлягало 16 тис. га землі, більше 20 поселень і славетні Дніпровські пороги поглиналися назавжди. Наприкінці 1920-х була визначена остаточна потужність електростанції в 810 тис. кінських сил (558 тис. кВт), які повинні були давати 9 агрегатів по 90 тис. кінських сил (62 тис. кВт) кожний. Орієнтовна вартість будівництва визначалася у 220 млн. карбованців.

На початку грудня 1926 Рада Праці і Оборони СРСР ухвалила розпочати будівництво Дніпровської гідроелектростанції. Начальником об’єднаного Дніпровського будівництва було призначено О. Вінтера, головним інженером гідротехнічних споруджень – Б. Веденєєва, а заступником з цивільного будівництва – П. Роттерт.

Перші будівельники прибули на Дніпробуд 15.03.1927. Перед ними стояла низка завдань – виконати великий обсяг підготовчих та підсобних робіт, здійснити основні роботи на греблі та першій черзі гідроелектростанції, побудувати мости через Дніпро і шлюз; завершити роботи, пов’язані з введенням другої черги та забезпечити спорудження ліній електропередач до споживачів. 8.11.1927 відбулася урочиста закладка Дніпровської гідроелектростанції. 1928 – 1929 характеризувались розгорненням робіт на основних гідротехнічних спорудах. У наступному році роботи на ГЕС досягли найбільшого розмаху.

За п’ять років при спорудженні Дніпрогесу було укладено 1,2 млн. м3 бетону, виконано 3,4 млн. м3 земляних робіт. Понад 60% будівельних робіт було виконано під водою.

10.10.1932 відбувся урочистий пуск Дніпровської гідроелектростанції, яка отримала ім’я В. І. Леніна. 16.03.1939 Дніпрогес вийшов на проектну потужність [57]. З 1932 по серпень 1941 було вироблено близько 16 млрд. кіловат-годин електроенергії.

Завершення будівництва Дніпровської гідроелектростанції давало можливість застосувати електроенергію в різних галузях господарства. 03.05.1929 Президія Вищої Ради Народного господарства СРСР прийняла постанову про будівництво заводів Дніпрокомбінату. Відповідно до проектних завдань металургійний комбінат повинен був давати на рік понад 1 млн. 230 тис. тонн чавуну, 1 млн. 430 тис. тонн якісних і високоякісних сталей, у тому числі 80 тис. тонн електроплавильної сталі. До складу комбінату входили чотири домни об’ємом 928 м3 кожна, 12 мартенівських печей місткістю по 150 тонн і ряд прокатних цехів, розрахованих на річне виробництво близько 600 тисяч тонн листового металу, близько 300 тисяч тонн високосортної інструментальної сталі та ін. Виробництво такої кількості металу передбачало споживання понад 150 тис. кіловат електроенергії від Дніпровської гідроелектростанції.

До комплексу підприємств чорної металургії входили також коксохімічний, шлакоцементний, механічний та завод вогнетривів (159 тис. т вогнетривів). За своєю продуктивністю коксохімічний завод (1 млн. 300 тис. т коксу та 120 тис. т кокситу) був одним із найпотужніших підприємств у країні. Орієнтовна вартість промислового комплексу становила 850 млн. крб. [58].

Характерною рисою будівельної програми п’ятирічки було те, що вирішальна роль відводилась порівняно невеликій групі новобудов-гігантів. На початку вересня 1930 керівництво країни виділило 54 об’єкти СРСР під спеціальний нагляд Вищої Ради народного господарства. Серед інших був і Дніпробуд. Це означало першочергове забезпечення фінансами, будівельними матеріалами та робочою силою.

10.10.1932, в день офіційного пуску першої черги Дніпрогесу дав першу плавку сталеплавильний цех заводу інструментальних сталей. Цей день вважається днем народження електрометалургійного заводу «Дніпроспецсталь» [59]. Наступний рік став вирішальним для будівельників і монтажників алюмінієвого, феросплавного та електродного заводів. 10.06.1933 алюмінієвий завод видав першу продукцію, а через десять днів вступає в дію електродний завод комбінату. Через рік після пуску Дніпровської гідроелектростанції випустив першу продукцію і феросплавний завод комбінату. 16.11.1933 перша доменна піч металургійного заводу «Запоріжсталь» видала першу плавку.

Наступні роки характеризувалися введенням у дію окремих цехів та виробництв металургійного комплексу. Протягом 1934 – 1939 стали до ладу коксохімічний завод, прокатні стани, доменні печі «Запоріжсталі».

Кольорова металургія Запорізького регіону в роки довоєнних п’ятирічок була представлена Дніпровським алюмінієвим комбінатом та магнієвим заводом. Протягом будівництва Запорізького індустріального комплексу будівельні майданчики та виробничі цехи неодноразово відвідували і надавали практичну допомогу С. Орджонікідзе, В. Чубарь та інші керівники держави. З введенням в експлуатацію Дніпровської гідроелектростанції та промислового комплексу Запоріжжя стає одним з провідних індустріальних центрів України, а гребля Дніпрогесу поряд з островом Хортицею – одним із символів міста і краю.

Разом з тим, таке форсування індустріалізації на тлі насильницької колективізації селянських господарств призвело до великого голодомору 1932 – 1933. У місто на будівництво промислового комплексу приїжджали тисячі голодуючих із сільської місцевості. Отримуючи пайки, люди часто помирали на місці, за свідченням сучасників. Померлих ховали в загальних могилах на цвинтарі (тепер територія центральної частини міста за цирком по вул. 40 років Радянської України, повністю забудована).

В 1930-ті роки Запоріжжя займало одне з провідних місць в економічному розвитку країни. Напередодні війни у місті діяло 27 підприємств союзного і 45 – республіканського підпорядкування, які виробляли 60 відсотків алюмінію, 40 відсотків комбайнів, 60 – феросплавів, 100 – магнію. У передвоєнний рік підприємства Запоріжжя виробляли валової продукції на суму 1,4 млрд. крб. Інтенсивний промисловий розвиток Запоріжжя дав поштовх житловому та соціально-культурному будівництву. Багаточисельні пропозиції планування і забудови міста, конкурсні проекти супроводжувалися дискусіями з найбільш принципових питань – місцерозташування нової частини міста, зонування і структури території, системи просторової організації, питання економіки та інше. Було запропоновано декілька варіантів структурної організації генерального плану міста, виконаних колективами архітекторів під керівництвом О. Щусєва, Харківським політехнічним інститутом під керівництвом професора М. Сикуліна, московськими архітекторами К. Князєвим, О. Беспрозваним, колективом Дніпроміста УСРР під керівництвом В. Весніна.

У 1928 архітектори В. Веснін, Г. Орлов, М. Коллі та інші завершили створення проекту центрального району «Шостого» селища «Великого Запоріжжя». Воно формувалося як ядро нового міста [57]. Одні з авторів проекту – архітектори Г. Орлов та В. Лавров – запропонували основні елементи головної композиції: вісь – Алея Ентузіастів ім. С. Орджонікідзе (сучасний проспект Металургів) – до Дніпрокомбінату. Ряди житлової забудови чергувалися з будівлями громадського призначення. На площі перед Дніпрогесом та сусідніх вулицях передбачалося розташувати головні громадсько-культурні будівлі: палац культури, будинок громадських організацій, центральний готель, музей Дніпробуду. На центральній частині площі на високому постаменті – пам’ятник В. І. Леніну. Частина житлових будинків та лікарня, як і машинний зал Дніпрогесу, були тиньковані туфом.

Внаслідок широкого обговорення планованих рішень щодо Запоріжжя в березні 1932 найкращим був визнаний проект Дніпроміста, який передбачав єдину структуру міста з розвинутим лінійним центром. Велика увага в плануванні міста приділялась озелененню житлових і громадських кварталів, вулиць, територій промислових підприємств і створенню захисної зеленої зони завширшки від 1 до 6 км навколо головної промислової ділянки. Керівники проекту надавали пріоритетне значення зеленим насадженням, тому що місто будувалося в степовій зоні.

У Запоріжжі був широко запроваджений метод пересадження дорослих 25 – 30-річних дерев, який дав блискучі результати. Ініціатором засадження міста та промислових майданчиків був начальник Дніпробуду О. Вінтер. Розробляючи проекти та втілюючи в життя будівництво Великого Запоріжжя, архітектори мали за мету створити місто нового типу, забезпечити належне обслуговування населення установами комунально-побутового та культурного призначення. Унікальність забудови Запоріжжя полягає в тому, що вперше у практиці містобудівництва був застосований принцип мікрорайонування, впроваджено блочний метод будівництва житлових будинків (60 типорозмірів) тощо. На міжнародній виставці у Нью-Йорку один із варіантів проекту був нагороджений великою золотою медаллю [60].

В архітектурному відношенні місто Запоріжжя ділилося на стару частину (основна територія колишнього Олександрівська) і нову, яка мала декілька назв – Соцмісто, Велике Запоріжжя, Нове місто. Будівельні майданчики нового міста розташовувалися за 8 кілометрів від старої частини, поруч з Дніпрогесом. До початку будівництва тут був степ. Для складення проектів планування та забудови міста в кін. 20-х років 20 ст. було створене «Бюро для проектування м. Велике Запоріжжя».

Містобудування тих років висунуло і почало здійснювати ідею комплексної забудови кварталів, яка передбачала поділ кварталів на окремі житлові комплекси, що органічно вписувалися в природне середовище і мало відповідні соціально-побутові установи – дитячі садки, ясла, їдальні, пральні, продовольчі магазини тощо.

У проекті планування було визначено сім самостійних, але взаємопов’язаних районів: старе місто (Олександрівськ) – 180 тис. осіб, с. Вознесенка – 160 тис., Дніпрокомбінат – 50 тис., острів Хортиця – 60 тис. та резервний район – Бабурка.

Генеральний проект забудови міста передбачав, що в першу чергу будівельні роботи будуть проводитися у старому місті та Вознесенці, до другої черги були віднесені Павло-Кічкас, Кічкас, до третьої – острів Хортиця.

Будівництво нового міста почалося на правому березі Дніпра, де головним чином зводилися одноповерхові будинки та котеджі. А з кін. 1920-х воно поширилося на лівий берег і відповідно до генерального плану розвивалося від так званого Шостого селища в напрямі старого міста. Тут споруджувалися багатоповерхові житлові будинки. За короткий термін було побудовано більш ніж 160 двоквартирних і близько 380 одноквартирних будинків, більше 70 гуртожитків та більше 140 бараків.

У створенні нормальних побутових умов певну роль відігравав транспорт, водопровід, електроосвітлювальна мережа, які повинні були надати відповідний комфорт, скоротити витрати. 17.07.1932 починається регулярне трамвайне сполучення у місті. Протягом наступних років було побудовано ще декілька ліній, які з’єднали основні частини міста з промисловими майданчиками. На початок [19]40-х років довжина трамвайних колій становила близько 70-ти кілометрів.

В кін. 1920-х років основні учбові функції виконували декілька типів загальноосвітніх шкіл: початкова школа, школа-семирічка, дев’ятирічка, школи фабрично-заводського учнівства, школи селянської молоді та ін. У 1929 на Дніпробуді, на базі робітничозаводської семирічки, було відкрито першу десятирічку в окрузі [61]. Найбільш масовими були початкові школи, які розглядалися як перший щабель виховання дітей. Водночас з будівництвом нових шкіл вирішувалося питання забезпечення навчальних закладів обладнанням, підручниками, письмовим приладдям, відповідною літературою та навчально-методичними посібниками.

Напередодні Другої світової війни тільки в Запоріжжі діяло 13 початкових, 34 середні, 11 семирічних шкіл, в яких навчалося більше 37 тис. учнів і працювало 1720 учителів.

Початок [19]30-х років для Запоріжжя став періодом відкриття цілої низки вузів. На Дніпробуді відкрилася філія політехнічного інституту з робітфаком і підготовчими курсами на 450 осіб. Водночас працювали і філії будівельного та енергетичного інститутів.

Почали свою діяльність вищі навчальні заклади Запоріжжя: інститут сільськогосподарського машинобудування (тепер ЗНТУ), інститут профосвіти (майбутній педагогічний інститут, тепер ЗНУ), завод-ВТУЗ. Науковими розробками різноманітних проблем займалися вчені вищих навчальних закладів нашого краю.

На поч. 1920-х років при Запорізькому губернському відділі політосвіти був створений краєзнавчий музей. Завідуючим було призначено етнографа, історика, археолога, краєзнавця та педагогічного діяча Якова Павловича Новицького. В музеї були розгорнуті археологічний, історичний та нумізматичний відділи. Значний поштовх у розвитку музейної справи, а також вивчення історії краю відбувся після початку будівельних робіт на Дніпрогесі та на Запорізькому індустріальному комплексі. Протягом 1927 – 1932 у зоні майбутнього затоплення земель під керівництвом академіка Д. Яворницького працювала Дніпрогесівська археологічна експедиція, до складу якої входили провідні наукові кадри в галузі археології та етнографії: С. Гамченко – віце-президент Всеукраїнського археологічного відділу комітету, А. Добровольський – завідуючий відділом первісних культур Херсонського музею, П. Матвієвський – науковець Дніпропетровського історико-археологічного музею та П. Смолічев.

12.06.1930 Рада народних комісарів УСРР прийняла рішення про створення музею Дніпровського будівництва [62]. Наприкінці 1930 директором музею було призначено відомого в Україні поета, літератора, художника і краєзнавця Миколу Філянського. Щоденно музей відвідували десятки і сотні екскурсантів з усіх кінців країни. Тільки за три місяці (з 1.05. по 1. 08) 1936 музей відвідало 7 тис. екскурсантів [63].

Із створенням у січні 1939 Запорізької області музей Дніпробуду отримав статус Запорізького обласного краєзнавчого музею.

Місто прикрасили палаци культури великих промислових підприємств Запоріжжя – клуб «Металіст» (проспект Леніна, 9), палаци культури комбінату «Запоріжсталь» (вул. 40 років Радянської України), робітників кольорової металургії ім С. М. Кірова (проспект Металургів). З 23.03.1931 в Запоріжжі розпочав роботу драматичний театр М. Заньковецької. Основоположником та художнім керівником театру був народний артист України Б. Романицький. За 10 років театр відвідало 2 млн. глядачів. За цей час трупа театру дала близько 80 прем’єр, серед яких переважали твори українських класиків.

Провідним вокальним закладом була славетна хорова капела «Дніпрельстан» на чолі з композитором і диригентом Л. Усачовим. В капелі працювали українські композитори, брати Григорій та Платон Майбороди.

З другої половини 20-х рокві 20 ст. на терені Запорізького краю спостерігалося пожвавлення літературного життя. На підприємствах, будівельних майданчиках, у навчальних закладах виникають літературні гуртки та об’єднання. В 1928 запорізькі початківці почали випускати рукописний збірник «Літаль» («Літературний альманах»), а окружна газета «Селянське життя» друкувала «Літературні сторінки». Найбільш дієвою і чисельною була літературна група багатотиражної газети «Пролетар Дніпробуду».

Звідси вийшли такі відомі письменники, як М. Нагнибіда і Я. Баш. До цієї групи належали М. Шпак, М. Сидельников, І. Книш, М. Оліфер, В. Сергієнко, Ю. Костюк, І. Шевченко [64].

В 1930-х роках М. Горький запропонував видавати «Історію фабрик і заводів», у цю серію була включена книга «Історія Дніпрогесу». Для реалізації задуму була створена авторська група, яку очолив В. Кузьмич, а після його від’їзду із Запоріжжя її очолив В. Юрезанський. До складу групи входили В. Дончак, Я. Баш, І. Немзер. В 1937 рукопис було схвалено до друку, але в умовах культу особи та необгрунтованих репресій його видання не відбулося. Стало відомо, що багато з тих, хто згадувався на сторінках історії, виявилися «ворогами народу». І рукопис зник.

Мине багато років і в архіві одного з авторів «Історії Дніпрогесу» – В. Юрезанського, знайдуть копію рукопису, і вона побачить світ у 1970 до 200-річчя ювілею Запоріжжя [65].

Серед активістів літературного руху в ці роки були випускники Запорізького педагогічного інституту: О. Сеник (Запорізький), Г. Жученко (Яр Славутич), М. Шлома, І. Манило-Дніпряк та багато інших.

Будівництво Запорізького індустріального комплексу привертало увагу значної кількості видатних письменників та поетів сучасності. В сер. 1928 Дніпробуд відвідав М. Горький, тут збирав матеріал для майбутньої книги «Енергія» Ф. Гладков та інші.

Славили свій рідний край, його людей митці живопису і насамперед художникизапоріжці. Низку жанрових картин, присвячених будівельникам Дніпрогесу, створив учень І. Рєпіна, видатний художник, перший президент художньої академії СРСР І. Бродський. Відвідавши будівництво Дніпровської гідроелектростанції в 1930,митець був вражений пейзажами нічної будови, роботою в котлованах при світлі прожекторів, потужним силуетом греблі. Дніпрогес став провідною темою і в творчості Олексія Шовкуненка. Дніпробудівська тематика знайшла своє місце і в творчості К. Трохименка, О. Кравченка, К. Богаєвського.

Рідним і незабутнім стало Запоріжжя для видатного кінорежисера і письменника Олександра Довженка. На поч. 1930-х років О. Довженко приїздить для зйомок звукового фільму «Іван», у якому він показав людину праці, розмах будівельних робіт.

З початком будівництва Дніпрогесу з ініціативи начальника будівництва О. Вінтера були закладені на правому березі Дніпра парк Енергетиків площею 10 га (частина збереглася), на лівому – парк Металургів площею 15 га. Починається закладка скверів і у старій частині міста (Індустріальний сквер та сквер Піонерів). У 1940 на кожного мешканця міста припадало по 6 м2 зелених насаджень.

Запоріжжя, як і вся країна, в 20-30-ті роки 20 ст. зазнало від репресій значних втрат. Будівельні майданчики Запорізького індустріального комплексу та промислові підприємства краю знаходились під постійним контролем різноманітних органів – Робітничо-селянської інспекції, ДПУ, партійних та карних структур, завданням яких було виявлення «класових шкідників». Слідом за «Шахтинською справою» на будівництві Дніпрогесу органами ДПУ було «розкрито» низку «організацій. «Терористи» та «монархісти», згідно з обвинуваченням, намагалися налагодити друкарську техніку, розробляли плани організації диверсійних актів, що мали головною метою підірвати головну контору Дніпробуду. Після знешкодження, «терористів» було розстріляно. А п’ятьох відправлено до Харкова.

Новий етап репресій починається після вбивства С. Кірова 1 грудня 1934. В той же день була прийнята постанова ЦВК СРСР, яка передбачала прискорене слідство у справах підготовки і здійснення терористичних актів. Пекельна машина репресій набирала обертів і не давала збоїв. У «буржуазному націоналізмі» було звинувачено маляра з паровозоремонтного заводу Я. Бортенка, «за вихваляння іноземної техніки» отримав десять років таборів головний конструктор магнієвого заводу Д. Огурцов, «ворогом народу» оголосили чергового залізничної станції заводу «Запоріжсталь» А. Ляховича. Було заарештовано, а потім розстріляно директора заводу «Запоріжсталь» І. Рогачевського (встановлено пам’ятник поблизу будинку заводоуправління), на Дніпрогесі – директора В. Гаріна, головного інженера І. Ібатуліна, секретаря парторганізації М. Лейбензона, головного редактора газети «Пролетар Дніпробуду» Маклера, на заводі № 29 (тепер – «Мотор Січ») – директора С. Олександрова, головного інженера Макарука, головного конструктора А. Назарова; парторга ЦК заводу Г. Девдаріані; на «Комунарі» – директора заводу С. Шабашвілі, заступника з виробництва Н. Воробйова, начальника планово-розподільчого бюро складального цеху І. Самсику та багатьох інших [66].

29.09.1938 за постановою «трійки» були розстріляні 264 особи – більшість з яких працівники заводів «Запоріжсталь» і «Комунар». Трагічна доля спіткала колектив Запорізького педагогічного інституту. В різні часи [19]30-х років були заарештовані викладач Охриця, завідуючий кафедрою української літератури О. Троцюк, доцент М. Криворучко, декан історичного факультету Козирєв та багато інших. Утвердження ідеологічного контролю відбувалося в поєднанні з масовими репресіями (по вул. Дзержинського, 32, в районі колишньої будівлі НКВС, установлено пам’ятний знак жертвам політичних репресій).

Подальший розвиток Запоріжжя був перерваний Другою світовою війною. Стрімке просування ворога привело до того, що вже 18.08.1941 гітлерівцям вдалося захопити правобережну околицю міста Запоріжжя і частину острова Хортиці. Зупинився пошкоджений Дніпрогес. Майже 45 тис. добровольців народного ополчення та 39 тис. осіб загонів протиповітряної оборони вели запеклі бої в межах міста. Бійці 274-ї стрілецької дивізії та 157-го полку НКВС, частини 9-ї та 12-ї армій Південного фронту стримували просування німецьких військ вглиб острова Хортиця. Розвідувальні дані про місцезнаходження німецьких підрозділів надавали учні 43-ї школи, члени молодіжної підпільної організації «Юні чапаєвці». Термінова допомога Червоної армії дозволила тимчасово очистити Хортицю від німців і ще більше 40 діб утримувати натиск ворога.

18.08.1941 німці зробили спробу захопити острів Хортицю та греблю і з ходу переправитися на лівий берег Дніпра. У другій половині дня були підірвані міст між Хортицею і лівим берегом, а також гребля Дніпрогесу.

Такі дії призвели до того, що частина захисників острова та підрозділів Червоної армії, які розташовувались південніше, були змиті водами Дніпра і загинули [67].

З наближенням фронту почалася евакуація промислових підприємств та майна установ. Загальне керівництво евакуацією здійснювали голова Раднаркому УРСР, член військової ради Південного фронту Л. Корнієць та керівники області. Щодоби від 600 до 900 вагонів з обладнанням промислових підприємств та установ Запоріжжя відправлялися вглиб країни. Тільки з металургійних підприємств міста у східні райони країни було вивезено 320 тис. тонн вантажу, для чого було використано 16 тис. залізничних вагонів.

3.10.1941 німецькі війська захопили Запоріжжя.

Після відступу Червоної Армії люди відчули на собі жорстокість гітлерівців. В «Акті Надзвичайної комісії по встановленню і розслідуванню зруйнувань, пограбувань і вбивств, учинених німецько-фашистськими загарбниками та їх прибічникам в місті Запоріжжі 4 жовтня 1941 року – 14 жовтня 1943 року», складеному 20.04.1944, зазначено:

«Надзвичайною міською комісією на підставі свідчень і розкриття ям та ровів установлено, що масові знищення – розстріл мирних радянських громадян німці здійснювали не лише на території радгоспу ім. Сталіна, а також в селищі ім. Т. Шевченка, біля бухти на річці Дніпро та біля табору військовополонених. В результаті вчинених кривавих розправ катами та їх спільниками розстріляно і закатовано в місті Запоріжжі 43 тисячі радянських громадян… у тому числі розстріляно, закатовано й виморено голодом військовополонених червоноармійців та офіцерів близько 5 тис. чоловік».

А у Висновку судово-медичної експертної комісії наводяться місця найбільш масових убивств: на стадіоні заводу ім. Баранова – 6600 осіб, на старому цвинтарі біля табору військовополонених – 400, північніше приміського господарства м. Запоріжжя – радгоспу ім. Сталіна – 27 000, в кар’єрі № 1 – 7200, на північному сході радгоспу ім. Сталіна, в кар’єрі №2 – 1800 осіб. Всього від рук окупантів у Запоріжжі загинуло більше 43 тис. цивільних осіб та військовополонених [68].

На братських могилах жертв фашизму (вул. Очаківська, 8-го Березня, на правому березі в районі Містзагону) встановлені монументи.

Водночас із планомірним знищенням мирних жителів окупанти вивозили людей на примусові роботи до Німеччини. За роки окупації до Німеччини було вивезено до 58 тис. осіб.

На окупованих територіях розгорнувся партизанський та підпільний рух, зокрема на Запоріжжі він був представлений підпільними групами та діяльністю українських націоналістів. Найбільш чисельні підпільні групи діяли протягом 1942 – 1943. У квітні 1942 була створена група із колишніх працівників заводу «Запоріжсталь» під керівництвом М. Гончара, яка нараховувала близько 40 осіб. Підпільники збирали зброю, проводили антифашистську агітацію, влаштовували диверсії як на підприємстві, так і на шляхах. З наближенням фронту в 1943 підпільники планували підготовку до збройного повстання, але в кінці червня гестапо вдалося натрапити на слід підпільників. Більша частина групи була заарештована і розстріляна, в тому числі й керівники М. Гончар, Гиря і А. Вайнер. На алеї біля центрального в’їзду до комбінату «Запоріжсталь» споруджено монументальний пам’ятник підпільникам (Південне шосе, 72). Збереглися будинки: конспіративної явочної квартири (вул. Жуковського, 29) та будинок, у якому проживав М. Гончар (вул. Електрична, 22) [69].

У грудні 1942 колишні працівники ЦК комсомолу України Л. Ачкасов і Б. Миронов утворили об’єднану організацію «Ревком» з декількох невеликих груп, що діяли на заводах і в робітничих селищах Запоріжжя [70].

На поч. 1943 «Ревком» мав у своєму складі понад 70 осіб. Як і група Гончара, «ревкомовці» збирали зброю і боєприпаси, організовували втечі з таборів військовополонених, проводили антифашистську агітацію. Учасники організації здійснювали також окремі диверсійні акти на паровозоремонтному заводі та на транспорті (ламали верстати, засипали пісок у букси паровозів тощо). Однак уже в березні 1943 німецькі каральні органи розкрили групу, заарештували близько 50 підпільників і майже всіх їх знищили. У 1965 відкрито пам’ятник підпільникам.

У 1942 сформувалися ще дві групи: за участю працівників Дніпровського алюмінієвого заводу, мешканців прилеглих до нього робітничих селищ і залізничників станції Запоріжжя-2. У вересні 1943 ці групи об’єдналися в партизанський загін № 117 ім. Чапаєва. Підпільники чинили диверсії на алюмінієвому заводі та залізниці, допомагали військовополоненим тікати з концтаборів: давали втікачам притулок, їжу, одяг, забезпечували документами. Більшість членів цього загону гітлерівцями не були виявлені. У Запоріжжі діяло іще декілька дрібних підпільних груп, члени яких виводили з ладу обладнання на підприємствах і транспорті.

На відміну від учасників радянського антифашистського руху представники іншої гілки Опору боролися не лише проти гітлерівців, але мали на меті створення незалежної Української держави. Діяльність їх спрямовувала Організація українських націоналістів (ОУН). У перші місяці війни створені ОУН мобільні похідні групи діяли в багатьох областях України, зокрема, на Запоріжжі. Перші похідні групи ОУН з’явилися на Запоріжжі восени 1941. По прибуттю до Запоріжжя було створено Обласний Провід на чолі з Пастушенком, який діяв під псевдонімом Дмитро Ясенко.

В м. Запоріжжі налагодження оунівської мережі відбувалося з великими труднощами. Частина членів ОУН вже в жовтні 1941 німецькою окупаційною владою була заарештована й відправлена до Галичини. За доволі короткий час перебування націоналістів у місті, гестапо провело обшуки на головній квартирі ОУН, реквізувало літературу й затримало декого з активістів. Націоналісти переходять до глибокого підпілля. У місті залишилося кілька підпільників, які відповідали за розбудову організації. В листопаді 1941 з їх ініціативи, у приміщенні педагогічного інституту відбулися збори інтелігенції м. Запоріжжя, на яких розглядалися питання українізації життя міста та навколишній території. В старій частині Запоріжжя вдалося створити ланку в організаційній мережі, до якої увійшли деякі представники наукової інтелігенції. Залучення до ОУН відбувалося і в новій частині міста. В березні 1942 в 6-му селищі відбулася нарада за участю керівництва Обласного Проводу, після якої було прийнято до Організації нових членів з місцевих мешканців. Не зважаючи на арешти, запорізька округа ОУН діяла й намагалася працювати у встановлених вищим керівництвом напрямках.

Наприкінці 1942 – на поч. 1943 Запоріжжя відвідав голова Проводу ОУН Південноукраїнських земель В. Кук – «Леміш», який провів кілька зустрічей в осередках як на правобережній, так і на лівобережній частині Запоріжжя. Проведення агітації та поширення агітаційних матеріалів призвело до нових арештів. Під кінець березня 1943 у в’язниці СД у м. Запоріжжі опинилося кілька десятків членів ОУН [71].

Два роки м. Запоріжжя було окуповане нацистами. Його подальша доля вирішувалася за сотні кілометрів на схід. Сталінградська, а далі Курська битва докорінно змінили хід війни. Тим часом, визволивши Донбас, війська Південно-Західного фронту розгорнули наступ у напрямі Запоріжжя та Дніпропетровська. Головні сили фронту, розгромивши ворожі з’єднання в районі Барвінкове – Лозова, розпочали бої за визволення міста Запоріжжя. Під їх натиском ворог до 23.09.1943 відвів свої війська на запорізький плацдарм і організував оборону на заздалегідь підготовленому рубежі.

Запорізький плацдарм мав велике воєнно-стратегічне значення. Досить обширний за площею (40 км по фронту і 20 км углиб), він був одним з основних опорних пунктів німецько-фашистських військ на нижньому Дніпрі. Звідси ворог мріяв знову розгорнути наступ. Створена тут оборона являла собою серйозну перешкоду на шляху до таких важливих економічних районів, як Криворізький залізорудний та Нікопольський марганцевий басейни, а також прикривала з півночі лівий фланг оборонного рубежу противника на річці Молочній.

На підступах до Запоріжжя нацисти створили міцну оборону, яка включала в себе два обводи – зовнішній і внутрішній, а все місто гітлерівці перетворили на своєрідну фортецю. На зовнішньому оборонному рубежі діяло п’ять ворожих піхотних дивізій, а на внутрішньому – піхота і танкова дивізія 17-го артилерійського корпусу. У глибині оборони був рухомий резерв – 40-й танковий корпус у складі кількох дивізій.

Для повного розгрому нацистських військ на запорізькому плацдармі командування Південно-Західного фронту створило ударне угрупування військ у складі трьох армій, танкового та механізованого корпусів. У центрі удару завдавала 8-ма гвардійська армія генерала В. Чуйкова, що рухалася від Любимівка – Бекерове в напрямі Мокра – Запоріжжя, праворуч, із північного Сходу, наступала 12-та армія під командуванням генерала О. Данилова, ліворуч, із південного сходу – 3-я гвардійська армія під командуванням генерала Д. Лелюшенка. Армії підтримували 1-й механізований корпус під командуванням генерала І. Русіянова і 23-й танковий корпус під командуванням Ю. Пушкіна, з повітря – 17-та повітряна армія генерала В. Судця [72].

13 жовтня після артилерійської авіаційної підготовки наші війська пішли в наступ. Долаючи шалений опір гітлерівців, радянські війська на кінець дня просунулися лише на 1 – 3 км. Враховуючи ситуацію, Військова рада Південно-Західного фронту 13 жовтня прийняла рішення здійснити нічний штурм. Це був перший в історії Великої Вітчизняної війни нічний штурм великого міста. Виконуючи наказ, радянські частини прорвали оборону ворога і увійшли в Запоріжжя. Одним з перших на вулицях міста з’явився танк лейтенанта М. Яценка. Екіпажу машини вдалося підбити чотири німецькі танки, знищити кілька вогневих точок та понад сотню гітлерівців. Підбитий танк загорівся, але екіпаж до останнього вів вогонь проти ворога. В 1960 на Радянській площі на високому гранітному постаменті встановлено пам’ятник танкістам-визволителям.

Складовою частиною операції була боротьба за збереження греблі Дніпрогесу. Перед військами 12-ї армії було поставлене завдання – взяти острів Хортицю, відвоювати плацдарм на правому березі Дніпра і не дати гітлерівським загарбникам висадити в повітря величезну споруду. Відкинувши німецькі війська з їх позицій на правому березі Дніпра, частини Червоної Армії визволили всю територію Дніпрогесу. Перед відступом гітлерівці підірвали машинну залу, аванкамерний міст, верхню частину греблі та шлюз. Для вибуху греблі в її основу було закладено 3,5 тис. кілограмів толу та сотню авіаційних бомб по 500 кг кожна. Ризикуючи життям, водолази та розвідники 19 окремого гвардійського та 269-го армійського саперного батальйонів під командуванням капітана М. Сошинського обстежили підходи до греблі, визначили місце закладки вибухівки та знешкодили її. На території Дніпрогесу, поблизу машинного залу, поховано Невідомого героя, який врятував греблю від повного знищення. На могилі встановлено пам’ятник.

За звільнення міста 31 з’єднання і частини отримали почесне звання «Запорізьких». Серед них 203-я та 244-а стрілецькі дивізії, 5-а та 6-а гвардійські авіадивізії (на бульварі Шевченка льотчикам-визволителям встановлено пам’ятник), 7-а та 9-а артилерійські дивізії та інші.

Плацдарми на правому березі Дніпра і на о. Хортиці мали велике значення для остаточного визволення обласного центру. Але головна їх роль полягала в іншому. Вони відтягли на себе значні сили німців. Ворог послабив інші ділянки оборони правого берега.

Радянське командування визначило місце головного удару. Ним став Розумовський плацдарм, що дістав назву від села на правому березі, південніше Запоріжжя.

25.11.1943 почалося форсування р. Дніпро на Розумовському плацдармі частинами 60-ї гвардійської та 333-ї стрілецької дивізій 6-ї армії 3-го Українського фронту.

Плацдарми на північ і південь від Запоріжжя вистояли і почали розширюватися. На правий берег висаджувалися свіжі сили. Удари з плацдармів загрожували німцям оточенням, і в ніч на 30.12.1943 р. вони почали відхід від Дніпра. В новому 1944, Запоріжжя було повністю визволене.

Відступаючи під ударами Червоної армії, німецькі окупанти руйнували, спалювали, підривали промислові підприємства, житлові будинки, установи. На руїни були перетворені «Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь», «Дніпровський алюмінієвий завод», «Комунар» та інші заводи і фабрики. Загальні збитки Запорізького індустріального комплексу становили більше 2,6 млрд. карбованців. Було спалено та знищено дві третини житлового потенціалу міста, комунально-побутові підприємства, освітньо-культурні заклади, магазини, лікарні. Матеріальні збитки міста складали більше 2 млрд. карбованців.

Протягом 1944 Державний Комітет Оборони прийняв декілька постанов, які стосувалися відбудови Дніпровської гідроелектростанції та металургійних підприємств Півдня. На час закінчення війни були створені умови для монтажу першого агрегату станції, але основні роботи розгорнулися вже наприкінці 1945 в окремі дні на станції працювало до 50 тис. осіб. Монтаж, налагодження обладнання, інша кваліфікована робота виконувалися спеціалістами, зібраними з усього Радянського Союзу.

Понад 20 тис. юнаків та дівчат прибули з усіх регіонів тодішньої країни. У зв’язку з нестачею чоловіків, основний тягар робіт, головним чином надважких земляних і бетонних, ліг на жіночі плечі. Протягом ненормованого робочого дня, часто без вихідних, у спеку і холод, під дощем і снігом, у хмарах пилу і цементної суміші вони виконували чоловічі норми. Але у 1946 – 1950 брало верх молоде завзяття. Особливо відзначилися бригади бетонниць П. Шило та П. Коробової. Під час відбудови Дніпрогесу потрібно було виконати не лише великий обсяг робіт, але й роз’язати низку технічних завдань, що постали вперше у практиці світового гідробудування. Але вітчизняні виробники упоралися і з цим завданням. Ключовим у відновленні Дніпрогесу став 1947.

3 березня дав промисловий струм перший агрегат станції. 8 червня запрацював шлюз. Останній агрегат став під промислове навантаження 12 червня 1950.

Відновлення «Запоріжсталі» йшло паралельно з відбудовою Дніпрогесу. В 1946 на демонтажі десятків тисяч тонн конструкцій було задіяно 20 тис. робітників. У 1947 на рівні ЦК ВКП(б) прийняли рішення за будь-яку ціну форсованими темпами відновити «Запоріжсталь». 3.10.1947, через чотири роки після початку відновлювальних робіт, завод почав працювати. Перші ешелони сталевого листа пішли на Горьківський і Московський автозаводи. Одночасно із відбудовою «Запоріжсталі» безупинно йшов процес відновлення діяльності всіх заводів Запорізького індустріального комлексу [73].

Відроджувався й на новій технічній основі добудовувався електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь». Першу післявоєнну плавку електрометалурги провели 27.10.1948, а на кінець п’ятирічки відновили роботу всі цехи заводу. 29.10.1949 став до ладу феросплавний завод, у 1947 запрацював коксохімічний завод.

З підприємств кольорової металургії першим, у липні 1945, почав видавати продукцію Дніпровський електродний завод. У сер.1949 ввели в дію першу чергу Дніпровського алюмінієвого заводу. Відроджувалися й інші великі підприємства Запоріжжя.

Відбудовувався моторобудівний завод, який уже в 1950 розпочав виробництво турбогвинтових двигунів.

У 1946 розгорнулися роботи з відродження на заводі «Комунар» комбайнового виробництва. У червні 1947 була випущена перша партія нового причепного комбайна С-6 прилаштованого для збирання зернових.

Важливою подією було відновлення паровозоремонтного, судноремонтного, суднобудівного та інших запорізьких заводів. У другій половині [19]40-х років у Запоріжжі з’явилися й перші післявоєнні промислові новобудови. На місці зруйнованого війною карборундового заводу розгорнулося будівництво найбільшого в СРСР і Європі абразивного комбінату. Почав свою роботу 1949. На кінець [19]40-х років Запоріжжя знову стало одним із головних постачальників чорних і кольорових металів, продукції машинобудування.

У післявоєнній відбудові всі зусилля керівництво держави зосереджувало на відновленні промисловості, головним чином, важкої. Але ті, хто відбудовував господарство, жили у вкрай важких умовах.

Житло зводили і відновлювали, але низькими темпами. Люди мешкали головним чином у бараках і в квартирах без зручностей, у гуртожитках. На кін. 40-х – поч. 50-х років значна частина житла була представлена так званими «фінськими будиночками» (збірні дерев’яні), які не витримували взимку вологого клімату нашого краю. В останньому році «п’ятирічки відбудови» прийнято рішення в Запоріжжі зосередити житлове будівництво на головній магістралі міста (проспект Леніна), щоб хоч вона прикрасила обласний центр.

Оскільки всі ресурси спрямовувалися на важку індустрію, неминучим було відставання виробництва предметів споживання – промислових і продовольчих, які можна було придбати у державній торгівлі до кін. 1947 лише по картках, але обмеження карткового забезпечення особливо зачепило найменш соціально захищені групи запоріжців: пенсіонерів, утриманців, непрацездатних і студентів, частину службовців. Незважаючи на те, що до міста на відбудову Запорізького індустріального комплексу прибували як кваліфіковані робітники, так і вчорашні мешканці села, влада не отримала додаткових карток на новоприбулих [74]. Після скасування карток і проведення грошової реформи залишалася нестача продовольчих та промислових товарів. Матеріальне заохочення намагались підмінити моральним. Замість грошей трудівники діставали звання Героя Соціалістичної Праці, ордени, медалі, почесні грамоти. Лише одним Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27.04.1948 ордени і медалі отримали 645 будівельників «Дніпробуду», 1830 будівельників, металургів і керівних працівників за пуск першої черги «Запоріжсталі».

І все ж певні зміни на краще у житті городян поступово відбулися. Місто стало безпечнішим для проживання. У Запоріжжі відновлювалось централізоване водопостачання, на 60% відновили каналізаційну мережу. Поліпшилося транспортне сполучення. В місті до трамвайних ліній додалася перша тролейбусна.

Відроджувалися лікарні, школи та інші навчальні заклади, установи культурнопобутового призначення. У травні 1944 до Запоріжжя прибув музично-драматичний театр ім. М. Щорса на чолі з народним артистом СРСР режисером В. Магаром.

Основу промисловості Запоріжжя продовжували визначати чорна і кольорова металургія. З’явилися нові потужності. Зокрема в 1959 на «Дніпроспецсталі» стала до ладу найбільша в Україні електросталеплавильна піч. На початку 1960-х розпочато серійний випуск мікролітражних легкових автомобілів «Запорожець» – ЗАЗ-965 на переобладнаному заводі «Комунар». Продовжувала розвиватися машинобудівна галузь. На моторобудівному заводі виготовляли нові авіадвигуни до літаків Ан-12, Іл-18, Ан-24. При цьому в Запоріжжі не лише виготовляли, але й проектували авіадвигуни. На чолі колективу конструкторів стояв академік О. Івченко.

У [19]50-ті роки швидко розвивалася електротехнічна промисловість. Стали до ладу заводи трансформаторний і високовольтної апаратури. Монополістами з виробництва складної апаратури та засобів зв’язку для річкових та морських суден рибальського, торгівельного і військово-морського флоту став завод «Радіоприлад», створений у 1951.

Однак при високих валових показниках у промисловості Запоріжжя в [19]50-ті роки минулого століття чітко проявилися вади, що були менш помітними у період повоєнної відбудови. Чим далі, тим помітніше ставало науково-технічне відставання від Заходу.

Незважаючи на те, що проблему намагалися розв’язати директивно-наказовим порядком, успіхи були незначні.

Друге життя на початку 80-х років 20 ст. отримала Дніпровська гідроелектростанція. Без зупинки діючого обладнання була побудована друга черга Дніпрогесу. З завершенням цього будівництва енергетична потужність гідроелектростанції зросла більш ніж удвічі, а спорудження однокамерного шлюзу дало можливість суднам доставляти вантажі вверх по Дніпру.

Трудові звершення запоріжців у післявоєнний період були відзначені багатьма державними нагородами. Звання Героя Соціалістичної Праці отримали: директор заводу «Запоріжсталь» Л. Юпко, майстер доменного цеху С. Ципко, генеральний конструктор моторобудівного заводу О. Івченко, сталевар заводу «Запоріжсталь» М. Кінебас, сталевар заводу «Дніпроспецсталь» Д. Галушка, плавильник ДАЗу М. Сьомка та багато інших.

Економічне зростання сприяло подальшому розвитку та благоустрою міста, розширенню житлового фонду, комунальної сфери, навчальних, наукових та медичних закладів. В забудові міста з’явилися нові житлові масиви – Космічний, Бородинський, Осипенківський, Хортицький та Шевченківський.

Навчальні заклади – машинобудівний, педагогічний, медичний та індустріальний інститути готували фахівців для багатьох галузей народного господарства.

Всесоюзний науково-дослідний інститут трансформаторобудування, Всесозний інститут титану, «УкрНДІспецсталь», НДІ заводу «Перетворювач» та інші науково-дослідні заклади Запоріжжя своїми розробками сприяють інтенсифікації виробництва.

На поч. 21-го століття структура промисловості міста охоплює базові галузі – чорну і кольорову металургію, хімію та нафтохімію, машино- і приладобудування, легку та переробну промисловість. Запоріжжя утримує провідні позиції в рейтингу промислових міст України. Так, випуск легкових автомобілів у 2002 склав 56 відсотків всього випуску в державі. У 2003 в цю галузь інвестовано 185 млн. гривень. Питома вага міста у виробництві чавуну складає 11 %, сталі – 12,5 %, з машинобудування – 22 %, силових трансформаторів – 88%.

На кін. 80-х років 20 ст. приходиться формування демократичного руху, який став в опозицію до правлячої комуністичної партії. В Запоріжжі утворилось декілька напрямків.

Представники національно-демократичного напрямку знаходилися у жорсткій опозиції до місцевих органів компартії. Соціал-демократи відстоювали проведення економічних та політичних реформ еволюційним шляхом.

Наприкінці [19]80-х років почала формуватися в суспільстві багатопартійність. Її провісником стало виникнення в 1987 – 1988 «неформальних» груп та об’єднань, які владою протиставлялися «нормальним», радянським – КПРС, профспілкам, комсомолу тощо. У Запоріжжі виникли група «Зелена гілка», згодом об’єднання «За екологічну перебудову», «Лікарі м. Запоріжжя за збереження природи і людини». Масовий екологічний рух примусив директорів металургійних та хімічних заводів менше ігнорувати природоохоронні заходи. На середину 1989 діяло півтори тисячі аматорських об’єднань і клубів за інтересами.

Серед них активно заявило про себе товариство «Реабілітація», що тісно контактувало з загальносоюзним об’єднанням «Меморіал».

Було засноване Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка. Центром громадського руху було Запоріжжя, де, крім вищеназваних об’єднань, помітним був історико-політичний і суспільно-філософський клуб «Січ».

З 1989 почалося утворення політичних партій: Республіканська партія, міжпартійне об’єднання Народний Рух України. В 1990 – 1991 відбулася структуризація «неформальних» об’єднань. У 1990 – 1991 були часи, коли національно-патріотичні організації відкрито висунули гасла української державності.

У березні 1990 відбулися нові вибори до Верховної Ради УРСР. 16 липня новообраний парламент ухвалив Декларацію про Державний суверенітет України, що стало великим кроком на шляху незалежності. 24.08.1991 республіканський парламент прийняв історичний документ – «Акт проголошення незалежності України», який 01.12.1991 на референдумі запоріжці підтримали майже одноголосно, як і вся держава в цілому.

На зламі нового століття економіка області почала відроджуватися. Валова додана вартість збільшилася за 2000 на 7%. На сер. 2001 промисловість міста першою серед регіонів України відновила рівень 1990.

Подолавши кризу, місто залишалося потужним промисловим центром. Першими хто став на шлях відновлення економіки, були машинобудівні підприємства. Помітно нарощувало випуск основної продукції об’єднання «Мотор Січ». На його долю припадає понад 40% сукупного продажу авіадвигунів на ринку СНД. Завод здійснює переговори про поставки авіадвигунів з Індією, Китаєм, Чехією. Запрацювало і відкрите акціонерне товариство «Запоріжтрансформатор». Останні роки підприємство відчуває труднощі з реалізацією продукції на внутрішньому ринку. Але керівництво «ЗТР» наполегливо реалізувало політику розширення закордонних ринків збуту. Сьогодні трансформаторобудівники постачають продукцію 75 країнам світу.

Запорізький автобудівний завод у 2004 збільшив виробництво на 80%. На заводі освоїли повномасштабне виробництво автомобілів «Опель Астра» і ВАЗ-2109, розпочали серійний випуск «Ланосів». Завод «Дніпроспецсталь» за 2004 забезпечив приріст випуску металу більш ніж на 40%.

Поліпшення економічної ситуації на зламі століть все ж таки стимулювало початок поступового зростання матеріальних прибутків. На провідних підприємствах металургії та машинобудування зарплатня значно вища. Сталевари високої кваліфікації у 2005 отримували на «Запоріжсталі» у середньому щомісяця понад 3,5 тис. гривень. Дещо підвищилася оплата праці лікарів, учителів, працівників культури.

Продовжується розвиток міста Запоріжжя не тільки як великого промислового центру України, але й осередку активного наукового і культурного життя.

Одним з визначних центрів культури в місті є музично-драматичний театр ім. В. Магара (ім’я його головного режисера з 1944 по 1965 присвоєно в дні святкування 70-річчя театру, що заснований в 1929, в 1930-ті працював у Житомирі). У 1953 для театру ввели в експлуатацію нову будівлю, яку звели на місці зруйнованої під час війни старої. Ще одним культурним центром є концертний зал ім. М. Глінки, приміщення якого було збудовано в тому ж таки 1953.

З 1979 почав працювати Театр юного глядача, постійне приміщення врешті-решт отримав у 2005 (колишній Палац культури будівельників). В місті працюють громадські творчі спілки: Спілка письменників України та Спілка художників України.

В 1965 Постановою Ради Міністрів УРСР острів Хортицю оголошено Державним історико-культурним заповідником запорозького козацтва. Його натхненником був заступник голови Запорізького облвиконкому М. Киценко, безмежно закоханий у придніпровський край, його історію [75].

Остаточно план комплексу затвердили в 1970 і в наступні два роки повним ходом йшли будівельні роботи. Але невдовзі розпочався новий період боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Роботи в заповідному комплексі призупинили.

Недобудований музей історії козацтва перепрофілювали в музей історії м. Запоріжжя, експозиція якого була відкрита в день святкування 40-річчя визволення Запоріжжя від німецько-нацистських загарбників 14.10.1983.

Тепер відновлено похований на початку 70-х років історико-культурний комплекс «Запорозька Січ». У 1993 заповіднику «Хортиця» присвоєно статус Національного.

Професійні діячі культури живляться народною творчістю, для розвитку якої з’явились кращі можливості. Самодіяльні колективи, серед яких виділяється хор «Запорозькі козаки», популяризують національні пісні і танці. Відроджуються традиції кобзарства. В Україні відомі твори запорізьких майстрів прикладного мистецтва В. Харлової, Ф. Сполітак, І. Папазова, Т. Мазур та інших.

За останні роки зусиллями Запорізької обласної організації «Українського товариства охорони пам’яток історії та культури в Запоріжжі» на житлових будинках, фасадах виробничих будівель та навчальних корпусах вузів, шкіл установлено меморіальні дошки колишнім директорам: «Запоріжсталі» – Л. Юпку, «Дніпроспецсталі» – О. Трегубенку, моторобудівного заводу – В. Омельченку; ректорам: Запорізького машинобудівного інституту – П. Михайлову, Запорізького індустріального інституту – Ю. Потебні, Запорізького медичного університету – А. Візіру; діячам культури: народним артистам В. Магару, А. Морозовій; фундатору Державного історико-культурного заповідника М. Киценку. За останні 15 років в м. Запоріжжі споруджено пам’ятники: Андрію Первозванному, Київському князю Святославу Ігоровичу, великому російському поету О. Пушкіну, гетьману України Б. Хмельницькому, академіку О. Івченку.

У зв’язку з 50-річчям закінчення Другої світової війни вийшов І том «Книги пам’яті України. М. Запоріжжя» у двох томах, в яку включено 20.636 імен мешканців міста, які загинули чи зникли без вісті під час війни. У 2004 вийшов друком перший том фундаментального видання «Реабілітовані історією» про незаконно репресованих протягом сталінської доби громадян Запоріжжя.

У 2001 був затверджений новий герб та прапор м. Запоріжжя.

Історія нашого міста залишила чимало свідків реальних подій – пам’ятних місць, будинків, споруд, поховань видатних людей тощо. Значну частину цих подій і персоналій увічнено в монументах, стелах, обелісках, меморіальних дошках, що мають художню цінність, а також у пам’ятних знаках.

Виявлення і дослідження пам’яток історії отримало сьогодні новий імпульс у зв’язку з досягненнями новітньої української історіографії. Це дає змогу відновити в пам’яті народу багато забутих сторінок і постатей нашої історії.

Близько 400 пам’яток історії та культури, архітектури та містобудування зосереджено на території міста.

У книзі будуть репрезентовані всі типи пам’яток історії: – пам’ятки державного устрою і суспільного життя: адміністративні будинки, державні та громадські установи, поховання відомих у місті людей; 37 – пам’ятки соціальних та національновизвольних рухів: конспіративні квартири, поховання учасників боротьби з російським царатом, жертв політичних репресій тоталітарного режиму, будинки, в яких жили або працювали зазначені персоналії, місця збройних виступів, страйків; – пам’ятки воєнної історії: військові укріплення, пам’ятні місця, об’єкти, головним чином, часів Другої світової війни, явочні і конспіративні квартири підпільних організацій, місця масових страт військовополонених, мирних жителів, місця розташування концтаборів, військові цвинтарі, братські та одиночні поховання воїнів, підпільників; – пам’ятки виробництва і техніки: промислові споруди, місця, пов’язані з розвитком торгівлі, фінансово-економічних структур, поховання визначних виробничників, Героїв Соціалістичної Праці та будинки, пов’язані з їх життям та діяльністю; – пам’ятки історії та культури: споруди наукових, навчальних, культурно-освітніх, лікувальних закладів, житлові будинки, в яких народилися, жили, працювали відомі у місті вчені, письменники, артисти, художники, їх поховання.

Певна частина пам’яток історії та культури має комплексний характер, оскільки містить ознаки й інших видів нерухомих пам’яток (археології, архітектури, монументального мистецтва).

Джерело: Матеріали до багатотомного «Зводу пам’яток історії та культури України»: Запорізька область. – К.: 2016 р., , с. 12 – 37.