1989 р. [Виконання постанови]
Постанова Ради Міністрів УРСР від 18 вересня 1965 року знаменувала особливий етап у драматичній долі запорізької минувшини, її місця і значення в житті, науці і культурі нашої республіки. Піднесення і спад запорізької тематики визначалися характером політичних періодів історії нашої країни.
Після Жовтня, у час загального відродження української культури, літератури, мистецтва, мови, її досліджували досить широко, цим займалася й спеціальна державна установа – Комісія з історії козацтва, що була складовою Всеукраїнської Академії наук. На початку 1930 року уряд УРСР прийняв постанову про видання унікального, величезної історичної та наукової цінності Архіву Коша Запорізької Січі.
Проте вже почала даватися взнаки сталінщина, на Україну вона прийшла раніше, ніж в інші республіки. Закривалися видавництва, журнали, переслідувалось і знищувалося краєзнавство, народознавство. В суспільних науках запанував вульгарний соціологізм. Запорізька тематика вилучалася з планів дослідницьких праць і видань.
Через десятиліття, в роки Великої Вітчизняної війни, героїчні сторінки минулого ожили – вони перегукувалися з подвигами радянських народів у боротьбі з фашистами. Серед високих нагород і відзнак за мужність і військове мистецтво з’явився орден Богдана Хмельницького.
Державна легалізація запорізької тематики припадає на 1953 рік. Напередодні ювілею Переяславської Ради була видана постанова ЦК КПРС з тезами «До трьохсотріччя возз’єднання України з Росією». У ній стверджувалося, що «запорізьке козацтво відіграло прогресивну роль в історії України». Однак справжнього визнання ця тема набула лише після урядової постанови 1965 р.
Академія наук УРСР з метою реалізації її вимог визначила обсяг, напрямок і характер діяльності кількох інститутів. Інститут історії виявляв місця, які планувалось увічнити. Старший науковий співробітник О. Апанович склала їх перелік, визначила категорії.
Території, де стояла головна фортеця Запорізької Січі, позначалися першою категорією. До другої належали розміщення центрів паланок, тобто адміністративних одиниць (по-сучасному – округів чи областей). Особливе значення для захисту України мала сторожова служба козацтва – сигнальні пости, вишки, що складали передову охоронну лінію. Розшукувались і місця давніх поселень – зимівників, хуторів, слобід.
Велику групу пам’яток склали території бойовищ, ратні поля визвольної війни 1648 – 1654 років. Меморіальними знаками планувалось увічнити пункти колишніх перевозів і переправ, традиційних козацьких рад.
Реєстр публікувався у 1967 – 1968 роках у семи номерах журналу «Україна».
Краєзнавці, громадськість схвалили і підтримали цю роботу, надсилали уточнення, доповнення.
Інститут історії АН УРСР, Міністерство культури УРСР, група художників та мистецтвознавців підсумували цю роботу документом «Перелік пам’ятних знаків і пам’ятників на честь запорізького козацтва, що споруджуватимуться в Українській РСР у 1971 – 1980 роках». Автори представили його Центральному Комітетові Компартії і урядові республіки.
Закипіла робота і на Хортиці. 220 гектарів – а весь острів мав три тисячі – відводилося для історико-меморіального комплексу. До 1970 року тут планувалося спорудити музеї історії запорізького козацтва та етнографічний. Проекти за завданням Держбуду УРСР розробляли архітектори Запоріжжя, група студентів архітектурного сракультету Київського художнього інституту.
Музей історії бачився авторам з семи експозиційних залів і панорами, яка б відтворила героїчний похід запорожців під проводом Сагайдачного 1616 року.
У етнографічному, на узвишші – як і в козацьких фортецях – мали розташуватися Січ, січова площа з церквою і куренями, «грецький дім» для послів, школа, майстерні. У гончарній майстерні виготовлялися б люльки, кахлі, інші керамічні вироби. Січ передбачалось оточити системою фортифікаційних споруд – глибоким ровом, валом з дубовими палями, сторожовою вежою. Сюди ж вмонтовувалися б впорядковані і реконструйовані укріплення Сагайдачного, залишки яких тоді ще зберігалися. Автори проекту хотіли, щоб на хвилях затоки гойдалися чайки та дуби, в Січі стояла корчма, у глибокому яру ховався хутір-зимівник, а на рівнині розкинувся славнозвісний табір – «рухома фортеця» із зчеплених гаками та скутих ланцюгами кількох рядів возів.
До меморіального комплексу мав увійти пантеон кошових отаманів. Для цього необхідно було перенести на Хортицю останки Івана Сірка, похованню якого в селі Капулівці Нікопольського району загрожували хвилі Каховського моря, Петра Калнишевського з Соловків, Йосипа Гладкого, Петра Дорошенка з Підмосков’я.
Садово-декоративний парк мали прикрашати пам’ятники видатним діячам Запорізької Січі Косинському, Наливайку, Трясилу, Судимі, Сагайдачному, Богдану Хмельницькому, Богуну, Кривоносу, а також Гоголю, Лисенку, Рєпіну, які прославляли козаччину, скульптурно-меморіальні зображення улюблених героїв народних і літературних творів Мамая, Голоти, Байди, Марусі Богуслав-ки, Тараса Бульби, монумент на честь військового і соціального союзу запорізького і донського козацтва. На високій могилі підносилася б скульптурна група «Козацький дозор», відлита у бронзі.
Ініціатором, душею створення хортиць-кого заповідника був заступник голови Запорізького облвиконкому Микола Петрович Киценко, блискучий організатор, талановитий журналіст.
Робота по увічненню пам’яток охопила всю республіку. Інститути історії та археології мали намір провести археологічну експедицію по місцях Запорізьких Січей та найвизначніших поселень. Інститут історії готував видання Архіву Коша Запорізької Січі, творів Д. Явор-ницького, наукових та науково-популярних праць про козацтво. Був укомплектований перший випуск щорічника «Запорізька бувальщина», читався цикл лекцій, у Центральній науковій бібліотеці Академії наук УРСР експонувалася тематична книжкова виставка, готувалася Всесоюзна наукова конференція з проблем козацтва як своєрідного явища в історії Східної Європи.
Заради історичної правди слід згадати про велику позитивну роль у справі увічнення пам’яток запорізького козацтва тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України П. Шелеста. Він палко підтримував Постанову Ради Міністрів, постійно цікавився її виконанням. Не раз сам бував на Хортиці, радив прискорити створення історико-меморіального комплексу, сприяв виданню праць про історію запорізького козацтва, зокрема роботи О. Апанович «Збройні Сили України першої половини XVIII ст.» (1969 рік).
Та невдовзі настали часи сумні й мовчазні. Застій позначився на усій історичній науці. Історія України не викладалася ні в школах, ні у вузах, їй відводився невеличкий розділ у курсі загальної історії країни. Запорізька тематика була вилучена з кола наукових проблем, зникла з планів наукових видань, сторінок періодики. Вона стала ідеологічним криміналом.
Усі починання, пов’язані із виконанням Постанови Ради Міністрів УРСР від 18 вересня 1965 року, були перекреслені. На Хортиці музей спорудили, але за проектом, засудженим громадськістю при обговоренні. Про козаччину там нагадувало мало що… М. Киценка звільнили з роботи, майже весь тираж другого видання його книжки «Хортиця в героїці і легендах» було знищено. Сама Хортиця відтоді інтенсивно і безоглядно забудовувалася, з’явився там, ніби на глум, ресторан «Запорізька Січ».
Прийшов час згадати, повернути до життя добрі наміри, починання 60-х років. Ніхто ніколи не відміняв Постанову Ради Міністрів. Вона просто не виконувалася. Необхідно донести її до людей, і всім миром, громадою взятися за добру справу.
Джерело: Пам’ятки України, 1989 р., № 3, с. 31 – 32.