Історія монастиря

За літописними даними, Києво-Печерський монастир заснований 1051 поблизу заміської резиденції великих київських князів у с. Берестове. Свою назву отримав від печер, де оселилися перші його ченці. На поч. 1060-х рр. великий князь Ізяслав Ярославич подарував монастиреві гору над печерами, де ігумен і братія заклали дерев’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці та келії, обнесли «стовпієм» монастир, що з того часу носив назву Печерського.

Великий князь Святослав розширив територію монастиря за рахунок власного поля, на якому в 1070-х рр. почалося інтенсивне будівництво не тільки дерев’яних, але й мурованих споруд.

1073 – 78 зведено собор Успіння Пресвятої Богородиці, 1106 – 08 – Свято-Троїцьку надбрамну церкву, трапезну, у кін. 12 – 13 ст. верхню територію монастиря обнесено оборонним муром.

Вже за часів Київської Русі закладено основи архітектурного ансамблю монастиря. Монастирське будівництво мало великий вплив на розвиток давньоруської архітектури, зокрема, тут було започатковано новий тип шестистовпного хрещатого однобанного храму без сходових башт і відкритих галерей – собор Успіння Пресвятої Богородиці, після зведення й освячення якого на Русі з’явилися десятки подібних церков. В монастирі удосконалювалася майстерність будівничих, швидко розвивалося мистецтво живопису, різьблення на дереві і камені, художньої обробки металу.

1240, під час навали орд хана Батия, Печерський монастир було зруйновано і пограбовано, повністю знищено його оборонні споруди. Відомостей про монастир 13 – 14 ст. майже не збереглося.

Найчастіше він згадується з 2-ї пол. 14 ст., коли до Великого князівства Литовського увійшли Волинь, Київщина і Західне Поділля. Монастир поступово відновлювався, проте Литовське князівство не могло захистити українські землі від постійних набігів татар. Особливо великі руйнування Києву та Печерському монастирю завдали 1482 орди Менглі-Гірея.

На своїй території й у прилеглому містечку монастир проводив масштабні на той час будівельні роботи. Особливо активізувалася будівельна діяльність у 17 – 18 ст. У цей час формуються архітектурні ансамблі соборної площі, Ближніх і Дальніх печер. Замість дерев’яної огорожі верхньої території Лаври споруджено оборонні мури з вежами та церквами, вдосконалено укріплення містечка. У зв’язку із загрозою шведської інтервенції в 1706 – 23 монастир з прилеглою територією охоплено півколом земляних бастіонних укріплень Києво-Печерської фортеці.

Формування архітектурно-художнього ансамблю Києво-Печерської лаври в сучасному його вигляді більшість дослідників пов’язує з відбудовчим періодом після пожежі, яка сталася вночі проти 22 квітня 1718 і знищила всі дерев’яні та дуже пошкодила муровані будівлі. В соборі Успіння Пресвятої Богородиці вогонь знищив дерев’яні крокви, покрівлю, тиньк з розписами, іконостаси, більшу частину ікон, ризницю. З 1720 почалися відбудовчі роботи і зведення нових мурованих споруд.

Це був час розквіту українського бароко, коли архітектурна виразність ансамблів базувалася на контрастному зіставленні вежоподібних об’ємів церков і дзвіниць з низькими спорудами, коли особлива увага приділялася пластичній виразності архітектурних форм із застосуванням ордера, а рослинний орнамент майже повністю заповнював фігурні фронтони, обрамлював віконні й дверні прорізи. Вторуючи будівничим, живописці віддавали перевагу яскравим фарбам, а різьбярі та карбувальники робили все, щоб інтер’єри споруд були ошатними та урочистими.

Будівничі цієї доби намагались інтерпретувати у камені форми та прийоми українського народного будівництва, а в декоративному оздобленні – національні орнаментальні мотиви.

У Лаврі в цей час працювали відомі російські та іноземні архітектори Д. Аксамитов, Ф. Васильєв, П. Нейолов, Й.-Г. Шедель; численні майстри кам’яних справ, серед яких С. Ковнір, П. Колосовський, І. Лисенко, М. Онищенко, П. Рубашевський, Г. Чирва, сім’ї Горохів і Шароварів, а також десятки каменярів, різьбярів на камені та дереві, карбувальників і живописців та інших майстрів. Було відновлено та значно розширено собор Успіння Пресвятої Богородиці, корпуси соборних старців і крилошан, економічний корпус, будинок архімандрита (настоятеля монастиря), друкарню. Найвизначнішою спорудою цього періоду стала Велика лаврська дзвіниця – головна висотна домінанта не тільки монастиря, але й Києва.

Наступному формуванню архітектурних комплексів Ближніх і Дальніх печер та інших ділянок монастиря в кін. 18 – на поч. 19 ст. сприяло будівництво келій, будинків блюстителів печер, нових галерей до печер та інших споруд як за проектами лаврських послушників, зокрема О. Якушкіна (у чернецтві Арсеній), так і цивільних архітекторів І. Кедріна, А. Меленського, О. Яновського, військових Київської інженерної команди. Духовний собор Лаври через шафарів та спеціально уповноважених ним осіб постійно контролював якість будівельних робіт. Понад 25 років (1820-і рр. – 1854) ці функції виконував Веніамін (Базилевич), додатково до основного послуху друкаря. 1839 впроваджено посаду лаврського архітектора, яку зазвичай обіймав київський єпархіальний архітектор. На цій посаді працювали військові інженери Г. Наумов (з часом – ієромонах Лаври Євкарпій), О. Ветринський, О. Середа, архітектори В. Сичугов, П. Спарро, К. Тарасов, В. Ніколаєв, Є. Єрмаков, С. Коливанов. Нагляд за станом будівель та ремонтом їх здійснювали також військовий інж. В. Пещанський, інж. В. Іванов (у чернецтві – Варфоломей, пізніше – схиархідиякон Пимен) та ін.

Будівництво на території Лаври здійснювалося на основі планувальної структури, що склалася в давнину. Як середньовічним будівничим, так і їхнім наступникам було притаманне дбайливе ставлення до історичного ландшафту і складного рельєфу місцевості. На території монастиря постійно проводилися ремонтні роботи, добудови і перебудови, зводилися споруди на місці старих, ущільнювалася наявна забудова та освоювалися нові незабудовані ділянки території. Значних змін зазнали і печерні комплекси.

З 2-ї пол. 19 ст. на характері й масштабі будівництва позначилися нові принципи господарювання, пов’язані з швидкими темпами розвитку капіталістичних відносин. Зі спорудженням залізниці до Києва різко зросла кількість прочан, які відвідували православний релігійний центр. У цей час значна увага приділялася будівництву корпусів готелів для богомольців, було зведено електростанцію, водогін, насосну, упорядковано територію. Будувалися також менші за розмірами споруди, що нині відіграють помітну роль в ансамблі монастиря. До таких належать крамниці, водосвятні каплиці – ківорії поблизу Великої лаврської дзвіниці й на території Дальніх печер, фонтани, огорожі тощо. У 19 – на поч. 20 ст. за проектами й під керівництвом архітекторів та інженерів І. Антонова, Г. Водоп’янова, Є. Єрмакова, В. Ніколаєва, О. Середи, В. Сичугова, П. Спарро збудовано та реконструйовано кілька десятків монастирських споруд, серед яких виділяються Трапезна палата з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських та церква Благовіщення Пресвятій Богородиці на соборній площі, поза муром – водонапірна вежа та лікарня братська і прочанська.

1918 – 20 будівлі монастиря зазнали значних пошкоджень внаслідок збройної боротьби між ворогуючими силами, особливо в період 15 – 25 січня 1918, коли артилерійськими снарядами було пошкоджено собор Успіння Пресвятої Богородиці, Велику лаврську дзвіницю, церкву Здвиження Чесного Хреста Господнього, друкарню та ряд інших споруд. За кошторисом, складеним арх. Є. Єрмаковим, для виправлення пошкоджень потрібна була сума понад 28 тис. крб. Загальні збитки, заподіяні Лаврі більшовиками, за підрахунками монастиря, склали понад 280 тис. крб.

Вибух складу боєприпасів на Звіринці 24 травня 1918 заподіяв монастирю збитків на 174,6 тис. крб. Зазнала втрат Лавра і під час бою з денікінськими військами: 1 грудня 1919 більшовики обстріляли з гармат Гостиний двір, в якому розмістилися бійці Добровольчої армії, від запалювальних артилерійських снарядів згоріли корпуси № 12 і № 13 Гостиного двору. 9 – 11 червня 1920 монастир опинився в зоні обстрілу польських та більшовицьких батарей, внаслідок чого в соборній церкві, Трапезній, церквах Благовіщення Пресвятій Богородиці, Всіх Святих, Свято-Троїцькій над Святою брамою, в готелі для прочан утворилися пробоїни, при висадженні поляками Ланцюгового моста повилітали усі шибки, на Гостиному дворі, у фотографічній майстерні виникли пожежі тощо.

У роки нацистської окупації Києва з вересня 1941 до осені 1942 територія заповідника перебувала у віданні військових частин, пізніше – поліції.

3 листопада 1941, за нез’ясованих досі обставин, висаджено у повітря собор Успіння Пресвятої Богородиці. Німецька контора з розбирання нібито зруйнованих споруд на верхній території Лаври збирала та вивозила до Німеччини кольоровий метал, знімала мармурові панелі, сходи і підвіконня, розбирала дахи, мурування стін, заповнення віконних та дверних отворів, підлоги з метласької плитки, кахляні груби, дерево тощо, внаслідок чого споруди зазнали значних пошкоджень. За підсумками «Надзвичайної державної комісії по встановленню й розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників і їх посібників і заподіяної ними шкоди…» 1944, окупанти завдали Києво-Печерському заповіднику збитків на суму 120 млн. крб.

1944, після визволення Києва і відновлення діяльності заповідника, на території Лаври було складено генеральний кошторис відбудовчих робіт у корпусах № 3, 4, 6, що поклало початок ремонтно-реставраційним заходам. До 1950 відбудовано 13 корпусів, проведено часткову консервацію руїн собору Успіння Пресвятої Богородиці. 1950 проектно-реставраційним сектором тресту «Будмонумент» розроблено генеральний план відновлення споруд і реконструкції всього наземного та підземного господарства заповідника, на базі якого проводилася багаторічна копітка праця архітекторів, реставраторів, будівельників та художників.

Проте згодом темпи ремонтно-реставраційних робіт уповільнилися, 1959 було засипано стародавні колодязі Антонія та Феодосія Печерських. 1963 за постановою Ради Міністрів УРСР кількість пам’яток, що перебували на державному обліку, зменшено до 39. В 1970 в інституті «Київпроект» розроблено генеральний план і проект благоустрою заповідника. 1972 реставровано вежу Іоанна Кущника, завершено ремонтно-реставраційні роботи в Трапезній, церкві Різдва Пресвятої Богородиці, 1980 – дзвіниці на Дальніх печерах, відреставровано живопис Свято-Троїцької надбрамної церкви, ділянки оборонних мурів та інших будівель.

Відбудова та ремонтно-реставраційні роботи проводилися за проектами і під керівництвом архітекторів Р. Бикової, М. Говденко, О. Годованюк, Г. Данилової, М. Дьоміна, В. Корнеєвої, А. Кулагіна, Є. Лопушинської, А. Малиновської, Є. Пламеницької та багатьох ін.

1984 у Головному управлінні «Київпроект» на основі попередніх розробок і досліджень, проведених у кількох інститутах («КиївНДІПмістобудування», «КиївНДІТІ», «Укрпроектреставрація») складено генеральний план розвитку Києво-Печерського історико-культурного заповідника (автори О. Колесников, С. Дудник). Передбачалися проведення ремонтно-реставраційних робіт після відселення орендарів, реконструкція інженерних мереж, протизсувні заходи, дослідження археологічних об’єктів і підземних споруд, благоустрій території (у т. ч. земляних валів), а також підготовка до відтворення зруйнованого під час війни головного монастирського храму.

1998 – 2000 відновлено собор Успіння Пресвятої Богородиці у формах бароко зі збереженням автентичних решток храму, з 2000 триває оздоблення інтер’єрів.