Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

Історичні діячі

Києво-Печерська лавра є унікальною пам’яткою історії України. Початок історії монастиря відображено у давньоруських літописах та «Києво-Печерському патерику». Засновником монастиря був Антоній (світське ім’я Антипа) з м. Любеч (тепер Чернігівська обл.).

Змолоду мріючи стати ченцем, він пішов на Афонську гору, де в Есфігменському монастирі прийняв постриг з ім’ям Антоній і навчився чернечому чину. За прикладом афонських ченців усамітнився й оселився поряд з монастирем у печері. Зважаючи на успіх духовного життя Антонія, ігумен благословив його і відправив на Батьківщину з пророцтвом, що від Антонія поширюватиметься чернецтво на Русі.

Повернувшись у Київ, він оселився у Варязькій печері на Берестові, яку літопис називає печерою першого митрополита-русина Іларіона, який усамітнювався в ній для молитов. 1051 вважається роком заснування печерної обителі, прибуття до неї на постриг братії.

Перше братство Антонія складалося з кількох чоловік. Коли їх стало дванадцять, вони розширили печери, влаштували першу печерну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, трапезну та келії; спорудили біля печер дерев’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці.

Печери перших ченців з часом перетворилися на складний підземний комплекс, який одержав назву Дальніх, або Феодосієвих печер.

Бл. 1062 Антоній призначив ігуменом монастиря Варлаама, а сам викопав печеру на іншій горі, в якій усамітнився до кінця життя. Започатковані тут Антонієм печери згодом стали називати ім’ям їх засновника – Антонієвими, або Ближніми.

Із збільшенням числа насельників на прохання Антонія князь Ізяслав Ярославич подарував обителі територію гори над печерами, де й було з часом зведено велику соборну церкву і келії, монастир огороджено частоколом. Коли бл. 1063 князь перевів ігумена Варлаама у новозбудований Свято-Димитрівський монастир, братство Печерської обителі обрало другим ігуменом монастиря Феодосія (народився в м. Василів, тепер м. Васильків, Київська обл.). За нього кількість насельників монастиря збільшилася до 100.

За Феодосія було визначено правила чернечого життя, в основу яких покладено Студійський статут. Його створив настоятель Студійського монастиря в Константинополі Феодор Студіт, після смерті якого (826) статут набув поширення в багатьох монастирях Європи; з Києво-Печерської лаври – на всі інші обителі Київської Русі. Тому Феодосія називають засновником чернечого життя на Русі і вшановують нарівні з Антонієм Печерським. Від Печерської обителі інші монастирі запозичили систему богослужбових співів – обиход.

Монастирська братія поділялася на чотири категорії: 1) послушники – не мали постригу, ходили у світському одязі, виконували різні доручення; 2) послушники, які носили чернечий одяг; 3) мантійні ченці – ті, які прийняли постриг і носили довгі, широкі мантії; 4) схимники – приймали на себе великий ангельський образ, давали суворі обітниці і носили особливий чернечий одяг. За статутом було запроваджено перші монастирські посади: доместик, або уставник (керував читанням і співом у церкві), паламар (відав церковним вином, миром, церковним дзвоном), економ (відав монастирською скарбницею і майном), келар (відав братською трапезною і проскурнею), ключник (помічник келаря, зберігав у себе ключі від комор, льохів та інших місць, де зберігалися харчові припаси), начальник хлібопекарів та ін.

Феодосій доклав багато зусиль для розширення і благоустрою монастиря, саме він заклав 1073 собор Успіння Пресвятої Богородиці, будівництво якого продовжив ігумен монастиря з 1074 Стефан. Завершив спорудження собору його наступник з 1078 Никон. Він же запровадив звичай ховати ченців у печерах. За ігуменства Феодосія обитель влаштувала особливий двір з церквою, трапезною та притулком для нужденних, на утримання яких Печерський монастир давав десяту частину своїх прибутків.

Уже з 11 ст. монастир став визначним церковно-політичним і культурним осередком, з яким рахувалася навіть князівська влада. Історичні джерела свідчать і про його міжнародні зв’язки: в 11 – 12 ст. печерських ченців можна було зустріти на Афоні, в Болгарії, Константинополі, Єрусалимі, Александрії єгипетській та інших місцях. У монастирі жили і працювали іноземці: болгари, вірмени, греки, грузини, половці, серби, сирійці, угорці та ін. Це було закономірним наслідком економічного, політичного і культурного розвитку Київської Русі. Монастир протистояв експансіоністській політиці Візантії, підтримував політику київських князів, закликав до цілісності держави.

Але головним завданням монастиря, який виник у період становлення й утвердження християнської релігії в Київській Русі, було виховати християнина, прищепити людям християнські ідеали, правила співжиття, мораль, викорінити з побуту і духовного життя язичництво. Видатним подвижником Печерського монастиря був ігумен Феодосій, повчання якого мають практичну спрямованість – посіяти зерна християнської моралі серед народу, прищепити почуття їхнього високого обов’язку перед Богом і людьми. Збереглися проповіді ще одного визначного церковного діяча, постриженця й архімандрита Печерського монастиря Серапіона, призначеного 1274 єпископом Владимирським і Суздальським.

Великого значення надавали лаврські проповідники підвищенню авторитету духівництва – головної сили в поширенні й зміцненні православ’я на Русі.

З постриженців обителі вийшло багато православних ієрархів, які поступово витіснили з єпископських кафедр греків і утверджували незалежність руської церкви, що мало в тих умовах першорядне політичне значення. До поч. 13 ст. з їх числа в різні землі Русі було призначено бл. 50 єпископів, чимало печерських ченців ставало місіонерами.

У 12 ст. Києво-Печерський монастир домігся виходу з-під опіки Константинопольського патріарха. 1159 князь Андрій Боголюбський, виконуючи волю свого батька Юрія Долгорукого, дав монастирю грамоту на володіння містами Мичеськ і Васильків з прилеглими волостями й угіддями. Обитель стала впливовим чоловічим православним монастирем, внаслідок чого 1169 отримав титул лаври, що надавало йому великі привілеї й у певних межах автономію. З того часу він мав статус архімандрії і ставропігії, був незалежний від влади митрополита Київського.

Києво-Печерський монастир відіграв велику роль у розвитку літератури, мистецтва, архітектури, ужиткового мистецтва, книгодрукування, науки й освіти. У Лаврі жили та працювали відомі проповідники, літописці, вчені, лікарі, будівничі, маляри, знавці церковного співу. З монастирем пов’язаний початок літописання. Першим відомим літописцем був Іларіон (у схимі – Никон), який почав збирати матеріали для літописного зводу у 1060-х рр., а завершив 1073, надавши давньоруському літописанню антигрецької спрямованості. Тут бл. 1113 чернець Нестор упорядкував і дописав видатну пам’ятку вітчизняного літопису «Повість временних літ» – основне джерело наших знань з історії Київської Русі. У 1-й третині 13 ст. в Лаврі було створено «Києво-Печерський патерик» – унікальну пам’ятку історії та літератури Київської Русі.

У Печерському монастирі розвивалось і образотворче мистецтво, яскравий представник якого Аліпій (прийняв постриг 1087) був не тільки іконописцем, котрий створив відмінний від візантійського напрям у давньоруському живописі, але й основоположником школи реставрації живопису. Відомим іконописцем був і чернець Григорій.

Печерський монастир відіграв велику роль у розвитку медицини Давньої Русі. Засновник монастиря Антоній лікував хворих травами, його учень Агапіт – хранитель таємниць народної медицини – уславився зціленням людей. Збереглися відомості про те, як він врятував життя князю Володимиру Мономаху. Медичними знаннями володіли ченці Даміан, Єфрем, Іпатій та ін. Початок стаціонарній лікарні в монастирі поклав князь луцький й остерський Святослав Давидович, який прийняв тут 1107 постриг і став відомий як Микола Святоша. Він був засновником Свято-Троїцького (Микільського) лікарняного монастиря Лаври, що діяв до 1920-х рр.

У 13 – 15 ст. Києво-Печерський монастир, незважаючи на набіги татар і спустошення, впливав на розвиток церкви у суміжних руських землях, в яких його ченці заснували кілька нових обителей. Монастир відзначався аскетичним життям своїх подвижників, деякі князі приходили в Лавру і залишалися в ній назавжди. Так, 1439 князь Ф. Острозький прийняв тут постриг з ім’ям Феодосій і передав монастирю все своє майно. Собор Успіння Пресвятої Богородиці з серед. 14 ст. став усипальнею князівських та інших знатних родів, з кін. 16 ст. собор та інші місця обителі – місцем поховання ієрархів і світської знаті, чиї родичі робили внесок у монастирську казну і дарували земельні угіддя. Їхні імена заносили в монастирські синодики. Лавра користувалася певною протекцією литовських князів і польських королів, до яких її настоятелі зверталися з проханнями дати підтвердні й нові грамоти на земельні володіння, захистити від зазіхань місцевої світської влади, дозволити самостійно обирати архімандрита тощо. З 1530-х рр. монастир все частіше купував земельні володіння.

Станом на 1593 йому належало два міста – Васильків і Радомишль із замками, два містечка, бл. 65 великих сіл і хуторів, кілька маєтків, два подвір’я, рибні ловища, озера, річкові перевози, млини. Обитель одержувала медову подать у 300 пудів від государевих сіл з Бобруйської волості, десять – з Могильова тощо. Земельні угіддя монастиря містилися майже в усіх повітах Київщини, а також у Білорусі та Литві.

У 13 – 16 ст. Лавра залишалася культурним центром України. В 14 ст. тут було переписано великим уставом Євангеліє Апракос «Лаврське», яке вирізняється високомистецьким оздобленням; 1406 підготовлена т. зв. Арсеніївська (за ім’ям єпископа Тверського, постриженця Лаври), у 1460 – Кассіанівська (за ім’ям печерського крилошанина) редакції «Києво-Печерського патерика».

1470 коштом князя Семена Олельковича відбудовано монастир і собор Успіння Пресвятої Богородиці, для нього на замовлення князя створено рельєфтриптих із зображенням Богоматері й засновників монастиря Антонія і Феодосія (у 18 ст. його вмуровано у стіни Великої лаврської дзвіниці); 1579 виготовлено і встановлено у соборі надгробний пам’ятник князю К. Острозькому. Лаврська малярня, вірогідно, продовжувала діяти у 14 – 17 ст. Збереглися відомості про те, що київський чернець Антоній 1409 розписував собор у Пскові. За Павлом (Алеппським), у 17 ст. келії монастиря «розмальовані і розписані фарбами та прикрашені різними картинами і чудовими зображеннями». Наступний етап розвитку іконописної майстерні монастиря базувався на українських національних традиціях малярства і був пов’язаний зі зростанням ролі Лаври у 17 – 18 ст. як православного центру.

Після Люблінської унії 1569, коли значна частина українських земель разом з Києвом відійшла до Польщі, монастир став одним з осередків боротьби проти окатоличення українського народу.

1592 за протекцією київського воєводи – князя К. Острозького Києво-Печерський монастир дістав від патріарха Константинопольського підтвердження права ставропігії та гідності лаври. У 16 ст. його матеріально і морально підтримували князі Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі, Острозькі, Сангушки, Чарторийські, шляхетські родини Балабанів, Боїнів, Горностаїв, Гулевичів, Єльців, Загоровських, Киселів, Кішок, Немировичів, Саковичів, Свірських, Солтанів, Тризн, Хребтовичів, Чапліїв та інші знатні роди.

У 16 – 18 ст. історія Києво-Печерської лаври тісно пов’язана з козацтвом, яке надавало монастирю політичну і військову підтримку, особливо після Берестейської унії 1596. Гетьмани і козацька старшина пожертвували значні кошти на відбудову Лаври і зведення в ній багатьох церков і споруд, зокрема фортифікаційних. Козаки разом з ченцями й озброєними мирянами у кін. 16 ст. не дозволили греко-католикам оволодіти монастирем та його земельними угіддями і позбавити сану архімандрита Лаври Никифора (Тура). Його наступника (з 1599) – архімандрита Єлисея (Плетенецького) лише 1605 на прохання князів Острозьких офіційно затвердив польський король Сигізмунд ІІІ Ваза.

Спираючись на козацтво, архімандрит Єлисей відновив Лавру як духовний центр православ’я, повернув монастирю відібрані уніатами маєтності, перетворив його на визначний культурний осередок України. Він брав участь у відновленні української православної ієрархії, запросив до Києва визначних вчених, письменників, перекладачів, художників, друкарів, церковних діячів, утворивши в Лаврі вчений гурток, члени якого зробили значний внесок у розвиток богослов’я, поширення освіти і наукових знань. Серед них такі відомі діячі, як Памво (Беринда), Тарасій (Земка), Лаврентій (Зизаній, Кукіль-Тустановський), Філофей (Кизаревич), Захарія (Копистенський), О. Митура. Вони брали участь у заснуванні Київського братства в 1615, викладали у Братській школі, першим ректором якої став Іов (Борецький).

Саме за архімандритства Єлисея (Плетенецького) постала бл. 1615 лаврська друкарня і видала перші одинадцять книжок. Книговидавнича діяльність Лаври відразу була орієнтована не лише на Україну, а й на інші слов’янські країни.

Визначне місце в історії Києво-Печерського монастиря належить його архімандриту (з 1627), одночасно митрополиту Київському і Галицькому (з 1632) Петру (Могилі). Він домігся від польської влади легалізації православної церкви в Україні. За нього діяльність Лаври була впорядкована. Він заснував Голосіївську пустинь, побудував у монастирі богадільню, провів великі роботи з реставрації і прикрашання печер. 1632 дав згоду на об’єднання заснованої ним Лаврської школи з Братською, з яких постав Києво-Могилянський колегіум (пізніше – академія).

Велику увагу приділяв розвитку лаврської друкарні, значно збільшив земельні володіння монастиря. Петро (Могила) здійснив першу канонізацію печерських ченців, 1643 причислив до лику преподобних 69 похованих у печерах. Указом Святійшого Синоду від 15 червня 1762, підтвердженим 8 травня 1775 і 31 жовтня 1784, дні пам’яті києво-печерських святих внесено в загальні місяцеслови, а служби їх – у загальні місячні мінеї.

У Лаврі, як і в інших монастирях і соборних церквах Київської єпархії, було введено нову традицію – у Великий піст завершувати Пассії читанням Євангелія про страждання Господні та Акафіста Страстям Христовим, що зберігається до нашого часу. Владика збирав у спеціальну книгу розповіді про чудесну поміч завдяки молитвам Пресвятій Богородиці та печерським угодникам. У Лаврі та Голосіївській пустині Петро (Могила) написав разом з ігуменом Пустинно-Миколаївського монастиря Ісайєю (Трофимовичем-Козловським) капітальний твір православ’я «Православне сповідання віри» («Катехізис»), схвалений чотирма вселенськими патріархами; кілька релігійно-полемічних книжок, склав «Требник». Митрополит був похований у церкві Успіння Пресвятої Богородиці Лаври (1647, поховання не збереглося). 1996 його прилучено до лику святих.

Після Переяславської ради 1654 митрополит Сильвестр (Косів) і печерський архімандрит Йосиф (Тризна) спочатку відмовилися привести киян і ченців Лаври до присяги на вірність рішенням Ради. Вони домоглися підтвердження привілеїв Києво-Печерського монастиря царськими грамотами 1654 і 1688. У 1688 патріарх Московський, 1720 – російський цар підтвердили монастирю титул Лаври. За новими правилами, лаврська братія мала обирати в архімандрити не з одного, а з двох або трьох кандидатів у присутності митрополита і гетьмана або представника гетьманської канцелярії. Гетьман мав представляти одного з кандидатів на затвердження царю, і тільки тоді архімандрит міг бути висвячений у сан патріархом.

Для козацтва монастир був головною опорою православ’я, тому він одержував жалувані грамоти на маєтки не тільки від московського уряду, а й від гетьманів України І. Виговського, П. Тетері, І. Брюховецького, П. Дорошенка, Д. Многогрішного, І. Мазепи. Особливо відзначився доброчинною діяльністю гетьман І. Мазепа. Його коштом (понад 1 млн. золотих) у кін. 17 – на поч. 18 ст. побудовано монастирський мур з вежами і брамами, церкву Всіх Святих над Економічною брамою, відновлено Свято-Троїцьку церкву над Святою брамою, позолочено бані собору Успіння Пресвятої Богородиці і прибудовано до нього північний і південний приділи.

Гетьман пожертвував 4 тис. крб. на спорудження нової лаврської дзвіниці, подарував села Острог і Ядлівку Баришівського пов. Переяславського полку на утримання монастирського шпиталю.

Гетьман І. Скоропадський дав 5 тис. крб. на відновлення собору Успіння Пресвятої Богородиці і лаврської дзвіниці, які постраждали під час пожежі 1718. Загалом на реставрацію споруд Києво-Печерської лаври І. Скоропадський разом з усіма козацькими полками пожертвував понад 50 тис. золотих. Лаврські ченці збирали пожертви і в Запорозькій Січі серед низового козацтва.

Власним коштом полковника П. Герцика побудовано церкву Здвиження Чесного Хреста Господнього на Ближніх печерах (1700 – 04), в якій його й поховано; коштом полковника К. Мокієвського – церкву Різдва Пресвятої Богородиці (1696) на Дальніх печерах.