1999 р. До проектів оздоблення інтер’єру

Юрій Лосицький

Оздоблення інтер’єру Михайлівського Золотоверхого собору є невід’ємним елементом відтворення не тільки собору, а й усього комплексу монастиря. Основний принцип оздоблення – повернення на місце (в копіях) знятих зі стін собору мозаїк і фресок – закладено як у програму відтворення всього комплексу, так і в ескізний проект відбудови собору.

Зведена споруда (реставраційна копія) храму відтворює його стан на середину XVIII століття, зберігаючи усі перебудови, завдяки яким споруда набула барокового вигляду і стала власне третім за значенням храмом України (після Софійського та Успенського соборів).

Інтер’єр Михайлівського Золотоверхого собору сформовано двома будівельними періодами – XII і початку XVIII століття. Після добудови у XVIII столітті великих приділів давня частина собору зазнала докорінних змін: у її північній і південній стінах пробито по два широкі аркові отвори, які злили в єдиний простір давній обсяг і прибудови; давні вікна замуровано; давньоруські коробові склепіння над південним, західним і північним раменами головного хреста перероблено на барокові хрещаті; розібрано чотири бічні давньоруські склепіння, а замість них надбудовано нові барокові бані, перекриті восьмидільними зімкненими склепіннями. Таким чином реконструкція собору у XVIII столітті зробила бароковою архітектуру всього його обсягу.

З огляду на це найбільша складність у проектуванні оздоблення інтер’єру відбудованого нині храму полягає в оптимальному поєднанні (або розмежуванні), з одного боку, зони живопису “в давньоруській традиції”, залишки якого збереглися на час зруйнування собору, а з другого – зони відтворення живопису XVIII століття, сучасного архітектурі собору після перебудови і співзвучного художньому змістові всього комплексу. Складність справи й зумовила опрацювання трьох варіантів проекту оздоблення інтер’єру собору, які були обговорені на спільній раді Держбуду й міського Управління охорони пам’яток наприкінці 1998 року.

Перший варіант, що його розробило МП “Майстер” (автори І.Тоцька і Л.Тоцький), передбачав суцільне оформлення центральної частини в “давньоруському” стилі (XII ст.), а прибудов – у “бароковому” стилі (XVIII ст.). При цьому автори цього проекту ніяк не зважили на те, що сама архітектура собору, включаючи і його центральну частину, по суті стала бароковою, розчинивши в собі давньоруське ядро. Знехтувавши це, вони запропонували головний іконостас у вигляді мармурової передвівтарної огорожі (між двома бароковими іконостасами приділів!), інкрустовану підлогу всього собору (з приділами XVIII ст.!), інкрустовані полірованим гранітом панелі заввишки 2 м (!), що не має аналогів у давньоруській архітектурі. Що ж до живопису, то проектанти планували розташувати “давньоруські” мальовання на елементах архітектури XVIII століття, а саме: на бічних стінах трансепту із замурованими (у XVIII ст.) вікнами й пробитими арками, на чотирьох бічних восьмигранних підбанниках та на хрещатих склепіннях у раменах центрального підбанного простору.

Другий варіант, аналогічний за концепцією – давньоруська центральна частина й приділи XVIII століття – розробили фахівці інституту “Укрзахідпроектреставрація” І.Могитич, Н.Сліпченко й Л.Ошуркевич. Від роботи МП “Майстер” цей проект відрізняється іншим підходом як до цілісного художнього образу інтер’єру собору, так і до питання історичної вірогідності. Згідно з цим варіантом, іконостас центральної частини має бути відтворений у тому вигляді, якого він набув 1888 року (коли його понизили до рівня першого ярусу для огляду мозаїчної “Євхаристії” у вівтарі), підлога – в діагональну шашку, характерну для XVIII століття. Перероблені у XVIII столітті частини центрального ядра, які мають виразні барокові ознаки, запропоновано розмалювати так, щоб це не створювало враження еклектичності.

Третій варіант, також розроблений в інституті “Укрзахідпроектреставрація” (автори І.Могитич, І.Сьомочкін і Л.Ошуркевич), передбачає давньоруське оздоблення тільки в центральній апсиді – як своєрідне тло для копій автентичних мозаїк XII століття, а в решті споруди – оздоблення XVIII століття. Цей варіант, на нашу думку, має переваги і в досягненні стилістичної єдності, і у вірогідності відтворення багатьох композицій, що зафіксовані на світлинах. Таке вирішення підтримало своєю рецензією Міністерство культури і мистецтв України. Проте об’єднана науково-методична рада відхилила його, зокрема через різко * негативну позицію предстоятеля УПЦ КП Патріарха; Філарета.

Загалом вирішення оздоблення тих чи інших еле-1 ментів інтер’єру можуть або претендувати на відтворення, або виявляти вільний творчий задум мистця. “Відтворення”, залежно від наявного матеріалу, може, бути досягнене виконанням “реставраційної копії” чи; “реставраційної рекомпозиції”. У даному разі відтворення живопису є переважно реставраційною рекомпозицією, бо даних, достатніх для виконання реставраційної копії, ми не маємо.

Коректна оцінка пропозицій щодо оздоблення,; інтер’єру собору повинна випливати з розгляду двох! визначальних для терміна “відтворення” понять: прийнятне і неприйнятне, з яких тільки до першого можна застосувати критерій “гірше – краще”, бо друге власне не є відтворенням. На певну історичну вірогідність (обов’язкову для застосування терміна “відтворення” може претендувати лише те, що було або принаймні могло бути збережене на час відтворення – середину XVIII століття. Інакше – це вже не “відтворення”, оскільки неможливо визнати відтворенням (реставраційною рекомпозицією) те, що за тими чи іншими ознаками не могло реально існувати. Тобто при виконанні реставраційної рекомпозиції стінопису прийнятне тільки таке вирішення, яке могло б бути за конкретних історичних обставин (перебудов і добудов) і яке відображене в об’ємі собору як невід’ємний складник історії даної споруди і водночас її форми як твору архітектури.

Отже, розташування на стінах живопису, давнішого за самі стіни, неприйнятне. Відтворення в споруді, реконструйованій у XVIII столітті, давніших частин убрання, які були (не могли не бути) перероблені цією реконструкцією, також неприйнятне. Так, встановлення передвівтарної огорожі XII століття замість дерев’яного іконостаса – неприйнятне, позаяк у всіх соборах давньоруського часу такі огорожі були замінені бароковими іконостасами. А крім того, маємо доволі матеріалів, щоб виконати реставраційну копію саме того, єдиного і неповторного, автентичного іконостаса. Ніяк не можна визнати реставраційною рекомпозицією і розміщення величезних “давньоруських” сцен на північній і південній стінах головного трансепту, що утворились і набули такої форми саме у XVIII столітті.

Що ж стосується засад іконографії собору, то на думку авторів першого варіанту, мальовання, зафіксовані на архівних світлинах, не становили художньої цінності. До того ж, повна іконографічна система їх на XVIII століття не відома. А тим часом абсолютно повну іконографічну систему зображень центральної частини собору дано в “Историческом описаний Киево-Златоверхо-Михайловского монастыря” 1833 року. Згідно з матеріалами “Исторического описання”, живопис 1806 року центральної частини собору відтворював іконографічну систему XVIII століття і напевно був лише поновленням живопису, виконаного в соборі у XVIII столітті.

Незважаючи на велику роботу, яку провели автори всіх поданих проектів, найгостріше питання – питання про межу між “давньоруським” і “бароковим” лишилося багато в чому відкритим. Усі відомі нам давньоруські пам’ятки, починаючи з Софійського собору, мають давньоруський живопис, розкритий у вигляді зондажів там, де він зберігся. Грань між ним і живописом ХVІП-ХІХ століть складалася завжди випадково, завжди мальовничо нерегулярно і всі ми, виховані на цих пам’ятках, підсвідоме до цього звикли.

Архітектура храму після барокової перебудови стала принципово непридатною для відтворення класичної візантійської іконографічної системи. Це змусило авторів першого варіанту вдаватись до еклектичних вирішень, які суперечать принципам “відтворення” (реставраційної рекомпозиції). Спроба механічно перенести іконографію Кирилівської церкви, ігноруючи архітектуру інтер’єру, призводить до неприйнятного розташування “давньоруських” композицій “Різдво Христове” й “Успіння Богородиці” на великих площинах трансепту, утворених у XVIII столітті. Найважливіші євангельські сюжети, без яких не обходиться жодна іконографічна система, “Преображення”, “Зішестя в пекло”, “Вознесіння” і “Зішестя, св.Духа” розташовано на хорах, тимчасом як у жодній з відомих візантійських і давньо- і руських пам’яток XII століття їх там не розміщено (див. бодай підручник: Бобров Ю.Г. Основы иконографии древнерусской живописи. – Санкт-Петербург, 1995. – С.43-44).

Очевидно, в розумних і доцільних межах, не механічно, а художньо продумано й історично вірогідно грань між “давньоруським; “бароковим” має бути проведена. Може, слід застосувати й такий, не використаний поки що засіб, як сучасний авторський живопис, який може виконувати ролю певної буферної зони, заповнюючи “незручні” місця.

Живописне оздоблення Михайлівського собору – особливо відповідальна справа, бо від успіху її значною мірою залежить не лише успіх відтворення Михайлівського комплексу в цілому, а й доля професійної оцінки і врешті громадського ставлення до таких відбудов у найближчому майбутньому.

Джерело: Пам’ятки України, 1999 р., № 1, с. 32 – 35.