1999 р. Михайлівські пам’ятки в російських музеях
Сергій Кот, Юрій Коренюк
9 грудня 1995 року Президент України Л.Кучма підписав Указ за № 1138/95 „Про заходи щодо відтворення видатних пам’яток історії та культури”. Цим нормативним актом відкрито цільову державну програму, спрямовану на відродження духовності й історичної пам’яті українського народу, повернення йому національних реліквій і мистецьких шедеврів, втрачених у різні часи та за різних обставин.
Одним з головних завдань, визначених Указом, є відбудова комплексу споруд Михайлівського Золотоверхого монастиря, знищеного в трагічні для української культури 1930-ті роки. Тоді, в роки сталінського терору, ця унікальна архітектурно-мистецька пам’ятка, яка з повним правом вважалася шедевром світового рівня, тисячолітнім осередком духовності не лише українського народу, а й усього слов’янського світу, була стерта з лиця землі більшовицьким режимом на догоду фальшивим ідеям та гаслам. Тепер, у незалежній Україні, вже протягом кількох років триває напружена робота щодо відбудови комплексу споруд монастиря, завершити яку передбачено в 1999 році.
Внаслідок несприятливих історичних обставин значна частина унікальних мистецьких творів доби Київської Русі, попередньо знятих перед зруйнуванням собору, була втрачена або опинилася поза межами України. Розшук, вивчення і використання їх з науковою метою в процесі відбудови собору має принципове теоретичне і практичне значення. Водночас повернення в Україну колись вивезених з неї михайлівських мозаїк, фресок та інших реліквій є невід’ємною складовою частиною загальної справи відродження святині. Вони мають зайняти належне їм місце в музеях Києва, утворюючи єдиний інформаційно-духовний комплекс з відбудованим у своїх архітектурних формах собором. Таким чином здійсниться акт історичної справедливості. Адже витворені генієм українського народу визначні культурні цінності невіддільні од рідного грунту та своєрідного історико-культурного середовища, на тлі якого вони розкриваються у всій своїй красі та величі.
Інтер’єр Михайлівського собору із замальованими фресками на південному передвівтарному стовпі. Не раніше від 1934 р.
Згідно з літописним свідченням, церкву Архістратига Михаїла закладено 1108 року. А через п’ять років по тому в ній поховано її засновника – київського князя Святополка. На цій підставі дослідники роблять висновок, що на 1113 рік будівництво храму було вже повністю завершено. Перші згадки про Михайлівський монастир, що згодом, як і собор дістав назву Золотоверхого, належить до XIV сторіччя. Протягом XVII-XVIII століть собор, як і весь комплекс монастиря, перебудовано в стилі бароко. Вважається, що тут чи не найорганічніше в тогочасній українській культурі архітектура доби Київської Русі поєдналася з пишним бароковим оздобленням.
У літописних джерелах не зафіксовано згадок про мозаїки й фрески собору. Однак, враховуючи відомості про початок і закінчення його будівництва, більшість дослідників припускає, що ймовірний час виконання їх – 1111 – 1112 роки.
Найдавніші писемні звістки про художнє оформлення собору містяться в щоденнику австрійського посла Еріха Ляссоти (1594). Він занотував, що посередині церкви є башта з позолоченим верхом (баня), а її верхні склепіння оздоблені мозаїкою. Наступні свідчення належать Павлу Алеппському -архідияконові, що супроводив Антіохійського патріарха Макарія під час його відвідин Києва в 1654 і 1656 роках. Серед залишених ним описів є і характеристика Михайлівського собору. Зокрема йдеться про те, що вівтар цього храму подібний до вівтарів Софії і собору Печерського монастиря. В центрі його – образ Богородиці із здійнятими руками, поблизу – зображення Господа, що дає своїм учням причастя, а нижче – святителі. Усі ці вівтарні зображення були мозаїчні. Про фрески в соборі П.Алеппський не говорить нічого. Можливо, тоді вже вони були значною мірою поруйновані чи забілені.
Першими науково описали михайлівські мозаїки в середині XIX століття Семен Крижанівський (1856) і Микола Закревський (1868). На той час від зображень, що їх назвав П.Алеппський, лишилася тільки композиція з причастям апостолів, яка в системі церковних мальовань називається „Євхаристія”. Зображень Богородиці й святителів уже не було. Очевидно, вони пропали у XVIII столітті, коли стіни собору, зокрема у вівтарній частині, почали розтріскуватися і в зв’язку з цим провадилися масштабні ремонтні роботи, під час яких великі ушкоджені частини муровань заміняли новими. Натомість в описах XIX століття відзначено мозаїчні зображення, не згадувані П.Алеппським. Це постаті святого воїна Дмитрія Солунського, архідиякона Стефана, апостола Фадея і зображення ще семи апостолів, що збереглися фрагментарно. Окрім лицьових композицій, у вівтарі були й мозаїчні орнаменти.
Мозаїки Михайлівського собору описав згодом професор Петербурзької Академії мистецтв А.Прахов, який у 1882 і 1887-1888 роках копіював та реставрував у Києві давні мистецькі пам’ятки.
Шиферні плити на південному фасаді Михайлівського собору до демонтажу в 1934 р. Публікується вперше
1888 року горішні яруси високого барокового іконостаса в центральній частині собору розібрали. За ними на передвівтарних стовпах виявили фрески, сучасні мозаїкам, які в 1718 році були закриті цим іконостасом (завдяки чому, вочевидь, вони і збереглися). Згідно з попередніми описами Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії, спочатку було зафіксовано десять фрескових зображень, серед них – 8 лицьових (одне мало характер ледве помітних слідів від медальйона). Розчистив їх від побілу, що частково вкривав поверхню, А.Прахов, який у той час працював над розкриттям і дослідженням мозаїк і фресок Софійського собору та фресок Кирилівської церкви. Матеріали його архіву засвідчують, що тоді вдалося виявити 11 лицьових зображень, 2 великі шестикінечні хрести та 28 зразків орнаменту – загалом 41 стародавню фреску [Архів Національного заповідника „Софія Київська”. – Ш.21. – Тека 7]. Зазначимо, що до сьогодні це найповніший список фресок XII століття, будь-коли зафіксованих у Михайлівському Золотоверхому соборі.
Роком пізніше (себто в 1889 р.) в описові невідомого автора згадано лише 10 зображень святих і вказано на існування орнаментів без зазначення їхньої кількості та уточнювальних характеристик [Киево-Златоверхо-Михайловский монастырь: Исторический очерк. – К., 1889. – С. 10 – 11]. Того ж таки 1889 року михайлівські фрески прописали олійною фарбою, але їхній малюнок при цьому зберегли. Мозаїки, певне, в цей час також частково підмалювали фарбами. У такому вигляді мистецькі пам’ятки простояли до руйнування собору в 1934-1936 роках.
Протягом кінця XIX – першої третини XX століття мистецька спадщина Михайлівського Золотоверхого собору в Києві перебувала в центрі уваги багатьох дослідників культури доби Київської Русі. Описи мозаїк і фресок наведені в працях таких відомих учених, як Н.Кондаков та І.Толстой (1891), М.Петров (1897, 1898), Д.Айналов і Є.Редін (1900), П.Муратов (1916), Ф.Шміт (1915), К.Широцький (1917), М.Сичов (1929), Ф.Ернст (1930) О.Некрасов (1937).
Джерело: Пам’ятки України, 1999 р., № 1, с. 63 – 82.