Обмін чи реквізиція?
Ще в 1934 році, коли стало остаточно зрозуміло, що Михайлівський Золотоверхий собор у Києві буде знищено, а його найцінніші мозаїки й фрески демонтовано, московські музейницькі кола задекларували своє бажання скористатися із ситуації і здобути бодай деякі з тих пам’яток. Роботи тільки-но почалися, а завідувач музейного відділу Наркомату освіти РСФРР Фелікс Кон у листі від 17 липня 1934 року до наркома освіти УСРР В.Затонського запропонував „виділити” для Третьяковської галереї дві мозаїки – „Дмитрія Солунського” і „Архідиякона Лаврентія” (так атрибутовано в листі постать Стефана), а також одну з фресок. На думку Ф.Кона, ці твори були „не пов’язані з основною композицією собору” „Євхаристією” і тому могли бути „виділені” до Москви „без шкоди” для майбутньої експозиції в Києві. Крім того, в листі наголошувалося:
„Означенные памятники имеют колоссальное значение для экспозиции ГТГ, в которой искусство Киевской Руси представлено крайне слабо, несмотря на существенное значение, которое оно имеет в общем развитии русского искусства” [Із листування наркома В.Затонського / Вст. слово, публікація та прим. О.Рибалка // Пам’ятки України. -1989. – 4.1. -С.44].
Цей вибір не був випадковий, у ньому відчуваються поради кваліфікованих фахівців. Адже зображення св. Дмитрія Солунського серед михайлівських мозаїк – одне з найбільш показних. І це не дивно. Воїн Дмитріи був не лише надзвичайно популярний святий у слов’янських народів. Християнське ім’я Дмитрій мав князь Ізяслав – батько фундатора Михайлівського собору. Тож, розташовуючи зображення святого Дмитрія на одному з чільних місць у вівтарі, князь Святополк, безперечно, мав на меті уславити ім’я свого батька князя Ізяслава-Дмитрія. А що це зображення було особистим замовленням будівника храму, то й виконував його найдосвідченіший майстер (можливо, той, що керував усією групою мозаїстів і фрескістів, які працювали в Михайлівському соборі). Досить поширена думка, що у виконанні михайлівських мозаїк і фресок брав участь відомий київський іконописець Аліпій Печерський. Він студіював у греків, які прибули до Києва для оздоблення Успенського собору, побудованого на три десятиліття раніше від Михайлівського. Однак тепер це ніхто вже не зможе ні заперечити, ні беззаперечно довести. Та хай там як, а очевидним є те, що деякі з михайлівських мозаїстів, безумовно, були добре обізнані з витонченими зразками столичного мистецтва Візантії. І до найобдарованіших серед них належав виконавець зображення Дмитрія Солунського, принаймні лику в його постаті.
Художню цінність михайлівських пам’яток розуміли і в Україні. Навіть тогочасна українська комуністична номенклатура не могла погодитися на таку втрату. Нарком В.Затонський відповів Ф.Кону категоричною відмовою. У листі від 27 липня 1934 р. він писав:
,,Ф[еликс] Я[ковлевич].
Откуда вы взяли, что мозаики Михайловского собора не связаны с композицией и пр.
Пока что мы мозаики и фрески снимаем.
Вопрос их экспозиции будем решать особо. Но понятно, я буду стараться их использовать в Киеве” [там само].
Здавалося б, питання вичерпано. І відповідь наркома освіти УСРР щодо можливості передачі реліквій Михайлівського собору до Москви була однозначною і не передбачала подвійного трактування: мозаїки й фрески мали залишитися в Києві. Цей момент принциповий з огляду на дальший перебіг подій. Адже за кілька років справа несподівано набула нового порядку.
Згідно з найновішим каталогом Третьяковської галереї, дані якого спираються на відповідні записи в інвентарній книзі за 1936 рік, до фондів її надійшли того року дві пам’ятки з Михайлівського Золотоверхого собору – мозаїка „Фрагмент постаті невідомого апостола” (ноги фігури) і фреска „Святий Миколай”. За версією галереї, їх добровільно передав їй Київський музей російського мистецтва [Государственная Третьяковская галерея: Каталог собрания: Древнерусское искусство X – нач. XV вв. – Москва, 1995. – Т. 1. – С.42 – 44. – № 22126, 22127]. Однак документів, що підтверджували б акт передачі, в архіві галереї немає (про це, зокрема, інформували співробітники закладу у відповідь на наші запити). Як уже згадувалося вище, в Київському музеї російського мистецтва справді могли бути окремі мистецькі твори з Михайлівського Золотоверхого собору. Проте в наявній фондовій документації музею відсутні будь-які згадки про зберігання в його фондах пам’яток з собору взагалі і відповідно немає жодних матеріалів стосовно передачі їх будь-кому. Не згадується про цей факт і в доволі інформативних публікаціях з історії формування збірки цього музею [Каталог живописи, – К., 1992. – Вып. I. – С. 9 – 10; Бабаева Э. А. Собирательская деятельность музея // Сборник научных сообщений Киевского музея русского искусства. – К., 1992. – С. 8 – 17].
Зазначимо, що Музей російського мистецтва в Києві як один з центральних художніх музеїв України відкрито 1936 року, а наступного – підпорядковано Українському управлінню в справах мистецтв при РНК УРСР. Проте засновано його значно раніше – 1922 року як Київську картинну галерею, 1931 року вона дістала статус і назву Національної картинної галереї. У 1934 році під час реорганізації галерея ввійшла як сектор російського мистецтва до єдиного Державного художнього музею, що підпорядковувався Наркоматові освіти УСРР [Загальна реорганізація художніх музеїв Києва відбулася не пізніше від жовтня 1934 року, про що свідчить відкриття 20 жовтня для широкого відвідування відділу східного і західного мистецтва ДХМ, який успадкував фонди Музею мистецтв ВУАН, що вів свою історію від збірки Богдана й Варвари Ханенків]. А вже на його основі постав музей із сучасною назвою і профілем. За даними науковців, у 1932 році до збірки цього закладу надійшла група пам’яток давньоруського іконопису (38 творів), передана з фондів Музею мистецтв ВУАН (з колекції Ханенків). Інших надходжень творів тієї доби у відомих дослідникам документах не зареєстровано. Тож поки що достеменно не відомо, чи взагалі були мозаїка – фрагмент постаті апостола і фреска „Святий Миколай” у Київському музеї російського мистецтва. Коли це підтвердиться, то треба відповісти й на питання – як і коли михайлівські речі могли потрапити до його фондів, якщо зважити на тогочасні спроби здійснити чіткий розподіл музейних закладів Києва за профілями, що спричинили масовий перерозподіл їхніх фондів. Зазначимо, що реставрацію і монтаж цих пам’яток П.Юкін завершив щойно в 1936 році. А влітку того ж року для ознайомлення з ними до Києва приїжджав завідувач відділу давньоруського мистецтва Третьяковської галереї А.Леонов.
На наш погляд, не слід відкидати й варіант, що наявні тепер у фондах Третьяковської галереї пам’ятки вивезено до Росії за поки що не з’ясованих обставин безпосередньо з Музейного містечка на території Києво-Печерської лаври, де вони перебували після зняття їх зі стін собору.
Однак ця втрата для київських музеїв була не останньою. В 1938 році у зв’язку з проведенням виставки до 750-річчя „Слова о полку Ігоревім” до Москви для тимчасового експонування з Державного Українського музею на прохання Державної Третьяковської галереї було передано мозаїку „Дмитрій Солунський” та низку інших пам’яток. В архіві Національного художнього музею України зберігається оригінал акта передачі. Наведемо його повністю:
Акт
Составлен 23/VII – 38 г. в том, что зам. директора Гос. Укр. музея тов. Гуляев Е. Н. и зав. фондами того же музея т. Ребенок Н. И. передали, а старший научный сотрудник Государственной Третьяковской галереи тов. Антонова В. Н. приняла для выставки 750-летия „Слово о полку Игореве”, организуемой Третьяковской галереей, следующие художественные произведения:
1) „Дмитрий Солунский”. Мозаика 12-го века из бывш[его] Михайловского монастыря.
2) Два всадника – шиферный барельеф 12-го века, из бывшего Михайловского монастыря.
3) „Самуил”, фреска 12-го века, из бывшего Михайловского монастыря.
4) Орнамент, фрагмент фрески 12-го века, из бывшего Михайловского монастыря.
5) „Музыкант”. Копия П.И.Юкина, фрески 12-го века, из Софийского собора.
Передали:
зам. директора ГУМ (Гуляев)
Зав. фондами (Ребенок)
Приняла:
старший научн[ый] работ[ик] ГТГ (Антонова)
[Архів Національного художнього музею України. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 8/142. – Арк. 94]
Ще один мозаїчний фрагмент Третьяковська галерея отримала на виставку з Софійської філії Музейного містечка.
Проте передані на тимчасове експонування реліквії після закриття виставки так і не повернулися в Україну. Нині вони поділені між Третьяковською галереєю в Москві й Російським музеєм у Петербурзі. Відомо, що Третьяковська галерея згодом не лише передавала частину цих творів на виставки до інших закладів, де вони перебували по 10 – 15 років (наприклад, до Ермітажу), що фіксується виданими каталогами, а й використовувала їх для обмінів з метою одержати потрібні їй пам’ятки, таким чином далі розпорошуючи спадщину собору. Так, фрески „Пророк Самуїл”, поясна фігура невідомого святого та фрагмент орнаментального фризу у результі обміну на дві ікони Кашинського ряду, потрапили з Третьяковської галереї до Російського музею в Петербурзі, що засвідчено актом від 28 жовтня 1946 року.
Усі вимоги української сторони щодо повернення втрачених реліквій відверто нехтувано. Зокрема проф. Людмила Миляєва згадує, що, працюючи над упорядкуванням фондів і архіву ДМУОМ у перші повоєнні роки, вона натрапила на акт передачі михайлівських пам’яток на виставку до Москви. Вражені і, зрозуміло, окрилені можливістю повернути до музею цінні твори, його співробітники звернулися до союзних інстанцій, прохаючи допомогти їм у цьому. Проте з Москви від сумнозвісного тодішнього міністра культури СРСР „товарища” К.Фурцевої надійшла різко негативна відповідь з настійливою рекомендацією ніколи більше не зачіпати цієї проблеми. Нічим завершилися й спроби повернути михайлівську спадщину на початку 1970-х років. За свідченнями відомого українського мистецтвознавця Д. Горбачова, тоді Державний музей українського образотворчого мистецтва на підставі того самого акта знову листовно звертався до Третьяковської галереї з проханням повернути отримані нею для тимчасового експонування культурні цінності. Однак і цього разу звернення українських фахівців до їхніх російських колег не дало жодного результату. Спроби порушити клопотання на урядовому рівні, ініціатором однієї з яких була директор Софійського заповідника В. Ачкасова, за її спогадами, гасилися ще в Україні на рівні ЦК КПУ.
Слід зазначити, що в українських архівах наразі не виявлено додаткових документальних матеріалів, які б могли докладніше висвітлити всі обставини неповернення з Москви в Україну переданих 1938 року на виставку предметів. Можливо, ці документи разом з іншими були знищені при відступі з Києва Червоної армії в 1941 році.
А проте нещодавно несподівано виринув новий документ, що походить з архіву Третьяковської галереї. Частково він пояснює механізми „експропріації” з України михайлівської спадщини. Це копія акта з незазначеною датою (імовірно 13 травня 1939 p.), відповідно до змісту якого нібито відбувся обмін унікальної давньоруської мозаїки XII століття „Дмитрій Солунський” на кілька картин українських та російських художників середини – кінця XIX століття. Подаємо його текст:
Копия.
Акт № 136
Составлен в том, что ГТГ в лице т. Сильверсван Е. В. на основании разрешения ВКИ за подписью т. Леонова и директора Кеменова В. С № 25 м/5, 17.ХІІ-38 г. – выдала, а представитель Киевского Украинского музея принял следующие вещи, передаваемые Украинскому музею в обмен за мозаику „Дмитрий Солунский” (поступившую в ГТГ на в[ыстав]ку „Слово о полку Игореве”).
1. Трутовский – У колодца. 5891/19.
2. – “ – Пейзаж. 5881/30
3. Васильковский – Украинская деревня. 20915.
4. Крыжицкий – Пейзаж. 20871.
5. Маковский – Хоровод. 09318.
6. Похитонов – Сумерки зимой на Украине. 1886.
7. Светославский – Улица провинциального города. 980.
8. Соколов – Украинка (сепия). 3354.
9. Васильковский – Остатки векового леса. 3539.
10. Маковский – Женская голова. 20921.
Картина Платонова „Наймычка” будет Вам выслана дополнительно.
Сдала – Е. Сильверсван (Печатка ДТГ)
Принял – Зав.отд[елом] уч[ета] и хранения ГУМ (Підпис)
Зав. отд[елом] живописи, скульптуры и графики ГУМ (Підпис)
(Печатка ДУМ)
Примечание: Картина худ[ожника] Васильковского „Украинская деревня”, инвентарный] № 20915 имеет дефект – выпадение в двух местах краски на сантим[етр] – в верхней части, слева.
Зав. отд[елом] живописи, скульптуры и графики (Підпис).
13/V-1939 r.
Упаковщик Климов.
Копия верна: Е. Сильверсван.
[Відділ рукописів Державної Третьяковської галереї. – 8.11/4 (1941).-Арк.180]
У результаті перевірки фондової документації, проведеної з допомогою співробітників Національного художнього музею України, встановлено, що музей справді одержав малярські твори, направлені згідно з актом від 13 травня 1939 року в Україну замість „Дмитрія Солунського”, за винятком картини Х.Платонова „Наймичка” (її так і не надіслали). В інвентарних картках цих творів зазначено попередній інвентарний номер Третьяковської галереї, що підтверджують і записи в інвентарних журналах, внесені дещо пізніше. На жаль, книга обліку надходжень експонатів музею за 1939 рік не збереглася. Крім того, ще до війни з Третьяковської галереї до Державного Українського музею надійшла велика колекція малюнків К.Трутовського (до 1 тис. од.). Вони були в поганому стані й до передачі в Київ зберігалися не в мистецькому, а в архівному фонді галереї. Можливо, саме таким був встановлений „Третьяковкою” еквівалент на українські пам’ятки світового рівня, і відтоді справу вона вважала закритою?
Та пригляньмося пильніше до цього документа. Насамперед впадає в очі неадекватність т. зв. обміну. На це нині звертають увагу не лише українські, а й навіть російські автори. Щоправда, бачать її вони у специфічному світлі. Зокрема зацитуймо відверто погордливі зізнання, оприлюднені на шпальтах московської газети „Комерсантъ-daily”:
„Советская эпоха была – для допущенных в лоно ее Высокой Культуры – эпохой редкой интеллектуальной абстракции, не запятнанной какими-либо отношениями собственности. К тому же в конце 1930-х годов московские аристократы искусствознания, обученные византиевистике еще до революции, безусловно, с усмешкой и презрением смотрели на киевских простаков, удовлетворившихся картинками типа „Малоросска у плетня” [Цит. за ст.: Музиченко Я. Мозаїки і фрески Михайлівського Золотоверхого собору: втрати й повернення // Час. – 1998. – 4 -11 груд.].
Виникає логічне запитання: невже українські музейники справді могли піти на такий „обмін” самохіть, з власної волі та ініціативи? У це важко повірити.
Зміст і форма наведеного вище документа дають підстави стверджувати, що акція т. зв. обміну явно мала некоректний щодо Державного Українського музею характер, супроводилася порушенням етичних і юридичних норм міжмузейних стосунків, спиралася на силові та примусові дії. Зосібна рішення про „обмін” Всесоюзний комітет у справах мистецтв ухвалив 17 грудня 1938 року вже далеко після того, як по завершенні виставки михайлівські речі мали повернутися до Києва. Отже, можна припустити, що справжня мета цих дій полягала в тому, щоб „де юре” зафіксувати небажання Третьяковської галереї повертати їх в Україну. Акт не датований (єдина дата – та, яку зазначив пакувальник картин на документі). На початку тексту подано неточну назву Державного Українського музею. У документі відсутні будь-які прізвища представників української сторони, котрі мали б приймати експонати від галереї. Тож очевидно, що на момент складання акта в Москві їх не було.
Рішення дозволити т. зв. обмін Всесоюзний комітет у справах мистецтв ухвалив ще в середині грудня 1938 року, а картини, виділені для цього, направили (надіслали!) в Київ лише в травні наступного. Принагідно нагадаємо, що одна з картин, яку обіцяно надіслати згодом (X.Платонов „Наймичка”), так ніколи в Україну і не надійшла. Слід особливо підкреслити, що в документі немає й згадки про інші пам’ятки, взяті з Києва на московську виставку і не повернені назад. То невже в разі добровільного обміну київські музейники не поставили б питання про інші, теж надзвичайно цінні твори стародавнього мистецтва? Постає також питання – чому не зберігся оригінал акта, а є лише його копія, виготовлена, судячи з помітки на берегах аркуша, у 1941 році? Копію засвідчила та ж таки „т. Сільверсван”, посада якої не зазначена в жодному з документів. Тим часом акт, складений за кілька місяців перед тим, має зовсім інший вигляд, у чому легко переконатися, порівнявши обидва документи.
Не оминути й таких питань: чому після виставки цінні пам’ятки не повернуто, згідно з правилами, в Україну? Чому якраз тоді, коли вони були в Москві, з’являється рішення Всесоюзного комітету в справах мистецтв з дозволом Третьяковській галереї обміняти кілька картин саме на „Дмитрія Солунського”, на якого вона претендувала ще в 1934 році? Отже, ініціатором „обміну” була саме Третьяковська галерея, яка скористалася із ситуації і надужила статусом всесоюзної установи.
Характерно, що в загалом добре впорядкованому архіві Національного художнього музею України не виявлено ні оригіналу, ні копії документа, ідентичного тому, якого в 1941 році у вигляді копії з акта 1939 року склав працівник Третьяковської галереї. Додамо, що до інвентарних книг галереї одержані з Києва на виставку михайлівські пам’ятки внесли аж у тому ж таки 1941 році.
За нашими даними, отриманими з Третьяковської галереї, є ще кілька інших документів, що відбивають ситуацію навколо т. зв. обміну. Вони потребують докладного розгляду. Проте вже попередній аналіз змісту виявлених матеріалів дає підстави стверджувати: українські музеї були ошукані, а документи про „обмін” – сфальшовані.
Потребує також пояснень імовірна поява в 1930 – на початку 40-х років у Третьяковській галереї лицьової фрески, атрибутованої як „Невідомий святий” (через брак репродукцій, використовуючи дуже схематичні описи, ми попередньо вважаємо її зображенням севастійського мученика в медальйоні). Серед інших пам’яток Михайлівського Золотоверхого собору вона 1946 року надійшла на обмін до Російського музею з Третьяковської галереї. Певно, вона потрапила до „Третьяковки” в 1936 році разом з фрескою „Святий Миколай” та фрагментом мозаїки із зображенням нижньої частини постаті невідомого апостола.
За інформацією, одержаною нещодавно від директора Новгородського державного об’єднаного історико-архітектурного та художнього музею-заповідника М. Гриньова, щонайменше два фрагменти орнаментів з Михайлівського Золотоверхого собору разом з двома фресковими орнаментами з чернігівського Єлецького монастиря наприкінці 1930 – на початку 40-х років потрапили до фондів заповідника з України. Архівних документів, що пояснювали б, як це сталося, не виявлено. Як розповіли колишні співробітники цього закладу, пам’ятки нібито привіз без будь-яких супровідних документів до Новгорода відомий ленінградський учений-археолог М.Каргер, який у ті роки активно обстоював ідею створити на базі новгородських пам’яток Всесоюзний музей фрески. Зазначимо, що М.Каргер був причетний до вивезення з України сотень (а може, й тисяч) цінних експонатів, які він здобув, проводячи археологічні розкопи в Києві, Переяславі-Хмельницькому, Володимирі-Волинському й на місці стародавнього Галича. Усі вони тепер зберігаються в російських музеях. Тож це цілком імовірна версія. Однак треба докладніше опрацювати дані щодо кількості й характеру вивезених ним до Новгорода михайлівських пам’яток у зв’язку з помітними, за нашими даними, розбіжностями в інформації М.Гриньова і об’єктивною картиною наявності й руху по різних закладах мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого собору. Слід також завважити, що коментуючи повідомлення з Новгорода, проф. Л. Миляєва вважає, що М.Каргер не міг вивезти до Росії згадані пам’ятки. На її думку, має бути інше пояснення факту появи їх у Новгородському заповіднику.
Отже, маємо ще одну проблему до розв’язання.
Характерно, що всі наведені факти збігаються з періодом розгортання масових сталінських репресій, від яких передусім потерпіла українська культура. Слідом за довгим і трагічним списком визначних науковців, музейників, діячів літератури та мистецтва прийшла черга і вищої комуністичної партноменклатури. 29 липня 1938 року, не витримавши цькувань, застрелився член Політбюро ЦК КП(б)У, нарком освіти В.Затонський, який свого часу був проти вивезення михайлівських мозаїк і фресок за межі України. Приблизно тоді ж з посади усунено голову Українського управління в справах мистецтв при РНК УРСР А.Хвилю, що з осторогою ставився до відправлення з України цінних пам’яток на виставки до Москви, за що не раз у 1930-х роках накликав на себе звинувачення „у підриві всесоюзного характеру виставок”. Його життя обірвалося 1939 року. Новий голова управління М.Компанієць зайняв кабінет свого попередника, коли там (з розповідей родичів) ще панував цілковитий розгардіяш після вчиненого енкаведистами трусу. Він сам день у день чекав арешту. Зрозуміло, що в деморалізованих і заляканих репресіями українських офіційних відомствах та установах ледве чи міг тоді пролунати голос на захист національних культурних надбань.
Тож симптоматично, що саме в цей час Україна зазнала перших втрат мистецьких пам’яток, урятованих з Михайлівського Золотоверхого собору.