Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

1999 р. Перша відбудовча ухвала і перший проект

Михайло Брайчевський

Знищення Михайлівського комплексу оцінюється як злочинний акт. Столиця України зазнала болючої втрати. Це була містобудівна помилка, що потягла за собою дальші промахи і втрати. Київ не тільки позбувся історичної пам’ятки світового значення, а й однієї з найважливіших архітектурних домінант. Був порушений масштаб історичного центру міста, спотворений міський силует з боку Дніпра.

Численні намагання якось компенсувати втрати не мали позитивних вислідів. Протягом передвоєнних і післявоєнних років висловлювалися різні рекомендації та побажання: на території зруйнованого храму пропонували збудувати Раднарком УРСР, Центральну бібліотеку Академії наук УРСР, Оперний театр, готель „Інтурист”, музей В.І.Леніна, меморіальний комплекс, присвячений війні 1941-1945 років тощо. Ці всі варіанти лишилися на папері. Єдиною розумною альтернативою є повна регенерація пам’ятки. Вперше цю ідею висунув відомий архітект-реставратор Петро Бара-новський, діяльність якого була пов’язана з Україною [докладніше про нього див.: Асєєв Ю. Реставратор Барановський // Пам’ятки України. – 1992. – № 2-3. -Ред.]. На установчому з’їзді Всеросійського товариства охорони пам’яток історії та культури 1966 року він заініціював ухвалення окремої постанови в цій справі. Скільки мені відомо, вона ніде не публікувалась, отож подаємо тут повний текст її мовою оригіналу.

К решению учредительного съезда Всероссийского общества охраны памятников культуры (по предложению Барановского П.Д. 9 июня 1966 г.)

Учредительный съезд Всероссийского общества охраны памятников истории и культуры постановил:

Обратиться в Совет министров СССР и Совет министров УССР с ходатайством Съезда о воссоздании архитектурного памятника – собора Златоверхого Михайловского монастыря 1108 г. на „Перуновом холме” и „Великом дворе” в Киеве, ошибочно разобранного в 1936 г.

Территория Киевского кремля, где расположен памятник, постановлением Правительства УССР была объявлена государственным заповедником (в 1945 г., 31.V., № 411/12).

Съезд считает, что восстановление этого памятника архитектуры необходимо как хранилища уцелевших при разборке храма мозаик начала XII ст., являющихся древнейшим уникальным произведением русского, украинского и белорусского, а также одним из величайших памятников мирового искусства.

Имеющиеся детальные чертежи обмеров и исследования дают возможность с документальной точностью восстановить знаменитый памятник на его сохранившемся фундаменте.

Подобное же восстановление было осуществлено в Новгороде – храм Спаса в Нередицах – для создания хранилища фрагментов его фресок конца XII в., уцелевших при фашистском разрушении памятника; это дало блестящий результат, используемый в современном туристическом его показе.

Съезд обращается с ходатайством запретить какие-либо новые строительства на территории Заповедника, озеленить и благоустроить его живописное природное окружение, считая это место неприкосновенным памятником Киева – знаменитого исторического центра восточных славян, снискавшего еще в древности славу „старейшего города русской земли”, „соперника Константинополя”, „красивейшего и славнейшего” и „Матери городам русским”.

Редакцию постановления предложил П.Барановский (член Центрального совета общества, заслуженный деятель искусства РСФСР).

Доконечна потреба відродження собору, як і всього монастирського комплексу (крім храму, це ще дзвіниця, оборонний мур, Економічна брама, трапезна палата, муровані льохи для зберігання матеріальних дібр, а також кілька будівель господарського призначення) визначається таким міркуванням: значенням пам’ятки світового рівня; значенням собору як містобудівного акценту; забезпеченням оптимального експонування мозаїк і фресок, що збереглися в автопсії; наявністю вичерпної документації для вірогідного відтворення знищеної споруди.

Звичайно, в умовах хрущовської диктатури, зненависті до старовини та її артефактів, пропозиція Товариства не дістала підтримки з боку високого начальства. Час для змін ще не настав, хоч деякі познаки майбутнього перелому вже зарисовувались на видноколі.

У 1974 році київське начальство вирішило збагатити столицю новою культурно-історичною „коштовністю” – розкішним будинком Музею В.І.Леніна – дарма що на той час цей музей займав найкращу музейну будівлю, перевершити яку видавалося річчю досить складною. Було оголошено конкурс на найкращий проект.

Для музею відвели територію Михайлівської гори (Город Святополка) – від колишнього монастиря до площі Ленінського комсомолу (тепер – Європейська). Серед можновладних замовників було два основні погляди на розташування музею В.І.Леніна. Згідно з першим, музей мав стояти на фундаментах Михайлівського собору. Таким чином, поставивши нехай і іншу споруду, хотіли здійснити мрію українського парткерівництва 1930-х років – остаточно „поховати” собор під новою будівлею. Згідно з другим поглядом, музей мав бути збудований на сусідніх від монастиря територіях: на місці колишньої панорами „Голгофа”, замість будинку реального училища і нарешті на площі Ленінського комсомолу.

З поданих розробок одна пропонувала повну відбудову Михайлівського Золотоверхого собору з дзвіницею (автори-архітекти І.Мельник, А.Заїка, В.Король та інженер А.Коляков). Відновлення собору обґрунтовувалося зрозуміло не ідеологічними, а мистецько-архітектурними вимогами, бо ж Михайлівський собор мав визначне містобудівне значення для Старого міста.

Пригадую, як одна жіночка-реставратор (прізвище не називаю, щоб на кинути зайву тінь на її репутацію), побачивши на макеті Михайлівську дзвіницю, сплеснула руками й вигукнула: „А нащо тут друга Софія?!” Ці слова пролунали в залі, де обговорювалися конкурсні проекти музею й де були виставлені проектні матеріали – макети, дошки, графіка тощо. Ідея відбудови знищених споруд Михайлівського Золотоверхого монастиря не знайшла підтримки. Підтримано зовсім іншу ідею – спорудити Музей Леніна… на фундаментах зруйнованого собору.

Дальший обмін думок перевершив усі наші уявлення про дозволене та пристойність. Представник Держбуду УРСР В.Новиков, який головував під час обговорення, звертаючись до присутніх, спитав з явно провокаційною метою: „То що, товариші, будемо будувати музей на фундаменті собору?” і дочекався схвального „так”. Але, на щастя, з того нічого не вийшло. Київська архітектурно-наукова громадськість виявилася більш зрілою, аніж її керівництво.

Джерело: Пам’ятки України, 1999 р., № 1, с. 17 – 18.