Українські сліди в Вільнюсі

Хвилястий польодовиковий ландшафт, багато лісів чи навіть окремих дерев посеред полів, прадавні моренові узгір’я – такими представляються нам околиці Вільнюса. Вирушаючи в цю балтійську столицю варто відчувати її різницю від інших балтійських столиць – Риги чи Таллінна, що збудовані німецькими колонізаторами, Вільнюс (в українській традиції Вільно) потужний історичний центр, ще одна колишня столиця частини українських земель та надзвичайно важливий для нашої історії центр. Вільнюс який називали Єрусалимом півночі досі зберігає багатокультурність. На його вулицях переплентаються пам’ятки і меморіальні місця литовців, поляків, білорусів, євреїв та інших народів. Для всіх народів він був важливим. А чим промовляє Вільнюс до українців? Звичайно, перш за все повсюдними українськими прапорами вивішеними в солідарність з Україною, що бореться з старим запеклим ворогом. Але коріння надзвичайно добрих взаємовідносин України з Литвою значно глибше. Це і романтична легенда Литви, що «старини не рушала а новини не вводила». Вільнюс та розташовані поблизу Тракай і Кернаве – це територія де народилася литовська держава, до якої до Люблінської унії входила значна частина України. Це легендарний світ Гедеміна, Ольгерда, Кейстута Вітовта, яких українцям не треба представляти. Це і дуже подібної історії. Це і співпраця українських і литовських патріотів: співпраця ОУН з литовською розвідкою в міжвоєнний період, співпраця колишніх партизан в таборах ГУЛАГу, це братерство на барикадах Вільнюса 1991 р. Але де конкретно віхи української історії матеріалізуються на вулицях балтійської столиці? В цій статті ми спробуємо намалювати начерк українського виміру Вільнюса та відшукати маяки нашої історії на його вулицях.

***

З давніх часів сусідами слов’ян були балти. Ці найближчі до слов'ян люди, тільки завдяки своїй завзятості збереглися до нашого часу в вигляді лише двох народів – литовського і латвійського. Натомість ще на початку нашої ери балти мешкали на теренах сучасної України. Їм, імовірно, належать пам’ятки колочинської культури. Балтська присутність фіксується через балтські гідроніми (назви річок) та лексичні запозичення в українській мові, але згодом вони здебільшого слов'янізувалися, а їхні землі увійшли до складу східнослов'янських територій. В давньоруський час балти, точніше не відомого походження служили київським князям, про що свідчать їх поховання на пороській оборонній лінії поблизу с. Острів Білоцерківського району Київської області. Затиснуті між сильними сусідами: Польщею, Тевтонським орденом та Руссю, балти довго не мали шансів на формування власної держави. У "Повісті временних літ" литовські племена фігурують як “языци, иже дань дають Руси" й "живуть в странах полунощных”; збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи руських князів проти литовців. На ті часи місцеві племена не мали будь-якої політичної організації; разючі зміни відбулись у 13 ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення — Литовське князівство, що його першим правителем став Миндовг, названий у Галицько- Волинському літописі “самодержцем во всей земли Антовской”. Фактором, який прискорив консолідацію місцевих племен, був потужний тиск ззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників-литовців. Аж у середині 13 ст. після монгольської навали Русь ослабла, що дало можливість для росту значення та територіальної експансії Литви на українські землі. З Батиєвою навалою назавжди пішли у минуле часи, коли, за висловом автора "Слова про загибель Руської землі" (12 ст.), “антва из волота на свет не выникываху”; з ним перегукується літописець 17 ст., зазначаючи, що саме тоді “литва почала ярмо руское з севе износити и з лесов выходити”.

Найважливіші центри держави Міндовга

До 14 ст. Литва була сильним сусідом Галицько-Волинської держави. Початок добі литовської політичної зверхності над Південною Руссю був покладений у 1340 р., коли син литовського князя Гедиміна Любарт закнязював на Волині і у Галичині. Остання після 40 років запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщі, тож Волинь стала першим реальним надбаниям Литви на українських землях. По тому впродовж одного-двох деятиліть під контроль Вільнюса перейшли також Київщина, Сверщина та Поділля, що майже вдвічі збільшило державну територію Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних обширів було, безперечно, явищем парадоксальним — як, власне, і загальні темпи розвитку цієї молодої держави.

Тож з самого початку русини були мешканцями литовської держави. Навіть у Поніманні Великі князі Литовські потребували людей та різного роду спеціалістів для своїх міст. Поселившись на теренах сучасного Вільнюса, правдоподібно, в останній третині 13 ст., православні русини представляли поважну частину його мешканців уже в добу великого князя Ґедиміна (1315/1316–1341), який перетворив місто на адміністративний центр Литовської держави. Принаймні до кінця XVI – початку XVII ст. русини становили майже половину населення. Поступове зростання чисельності руського населення було зумовлене переходом на православ’я багатьох віленців литовського походження та представників великокняжої еліти. Як наслідок, у Вільні сформувалися дві основні просторово-топографічні дільниці – латинська (відома під назвою „Велика” чи „dzielnica lacka”) і руська („Окол” чи „Civitas Ruthenica”). Велика кількість православних у Литві вела до утворення другої – альтернативної московській – литовської Русі. Починаючи з Гедеміна велися спроби створити альтернативну Московській Київську метрополію (з центром у Вільнюсі), яка згодом стала унійною в рамках Речи Посполитої обох народів

Стародавнім свідком початків литовської держави є . Стіни і колони сучасного кафедрального собору побудовані Вітовтом – великим князем, який сприяв відбудові Києва та інших українських міст після нашестя монголів. Сучасники порівнювали цей храм з кафедральним костелом в Фромборку. Взагалі поширений в Вільнюсі тип готичних храмів з розташованими з боків фасаду невеличкими вежами (збереглися костел бернардинців, собор Пречистої Богородиці та інші), співзвучний рішенням архітектури держави хрестоносців (кафедральний костел в Фромборку, костел францисканців в Торуні). Подібні риси знаходимо і в архітектурі Підляшшя (наприклад оборонна церква монастиря в Супраслю).

У невідомому місці в цьому соборі поховані також Вітовт, Свідригайло Ольгердович та Зигмунд Кейстутович. По материнській лінії Свидригайло є правнуком короля Русі Юрія I Львовича та відповідно прапраправнуком Данила Романовича. У крипті кафедрального собору поховані Олександр Ягелончик – король та великий князь, який дав магдебурзьке право Києву (його брат св. Казимир похований в каплиці кафедрального собору) та було поховане серце Владислава IV – "козацького короля" (сам король похований в Кракові на Вавелі такі були часи та звичаї). Зберігся лише саркофаг. Оглядаючи бічні каплиці знайдемо каплицю Гаштольдів у якій збереглися найстарші в кафедральному соборі нагробки: великого канцлера Альберта Гаштольда та єпископа Павла Гольшанського з 16 ст. При цьому варто згадати, що представники обох родів фігурують в історії Києва та України. Варто згадати Мартина Гаштольда чи правлячу в Києві родину князів Гольшанських, з яких вийшла Софія – друга дружина Владислава Ягайла.

Сучасні дослідження поки що не дають однозначної відповіді на питання, з якої частини Київської Русі походили ті перші православні, які стали мешканцями Вільнюса. Можливо, що ці ремісники прибули з міст, підвладних великому князю литовському (як Ґродно (Гародня) чи Новгородок (Навагрудак)). А може, з княжого дозволу, вони ді-сталися сюди з дальших територій (наприклад, теперішньої України), де життя під загрозою постійних нападів татар було надзвичайно важким. У кожному разі знаємо, що перші православні Вільнюся оселялися компактно – довкола . Їхнє село було розташоване на деякій відстані від віленських замків, але водночас і біля самих доріг, що вели на Полоцьк і Мінськ, а також біля джерела проточної води – річки Вільня (Вільняле). Найдавнішим центром цієї православної громади була, ймовірно, дерев'яна церква Святого Миколая Чудотворця (не зберіглася). Не випадково обидві найдавніші святині віленських християн – католицька і православна -мають одного небесного покровителя – святого Миколая, покровителя купців.

Найстарішою церквою Вільнюса, що збереглася, проте в дуже пізній невізантийській формі є церква св. Параскеви (П’ятниці) (вул. Didžioji g. 2) стоїть на трикутній площі, у місці, де вулиця Пілєс (Замкова) переходить у Вєльку (Велику). Зведена у 1345 р. — за традицією — на місці язичницького святилища бога Рагутіса. У XVI ст., після пожежі першої церкви, була збудована нова, мурована. У 1611 р. церква разом з навколишніми будинками і прибутками перейшла до уніатів. Документи подають, що внаслідок занедбання уніатами церква перетворилася на корчму, а притулок — на публічний дім. До 1698 р. святиня стояла покинутою, коли почали її ремонтувати. У 1705 і 1708 рр. відремонтовану церкву відвідав російський цар Петро І і надав їй прапори, здобуті над шведами. Можливо, саме ці високі почесті, яких зазнала мала церква, спричинили чутки (про що свідчить також мармурова таблиця), що Петро І у 1705 р. охрестив тут прадіда Олександра Пушкіна — чорношкірого Ганнібала. У межах широкої кампанії русифікації, що проводилася після повстання 1863 р., відремонтовано сотні занедбаних церков, споруджено нові та передано православній церкві багато католицьких храмів, перетворених згодом на церкви. Особливі “заслуги” в цьому мав генерал-губернатор Михайло Муравйов, який ставив собі за мету зведення у Вільні святинь, подібних до церков у Росії. У 1864 р. на місці малої церкви постала значно більша, збудована в неовізантійському стилі за проєктом Миколи Чагіна.

Важливим місцем у Вільнюсі, з якого має відвідати кожен українець є . За палацом філармонії височіє струнка, хвиляста брама монастиря базиліянців — одна з найкрасивіших пам’яток пізнього бароко у Вільнюсі (архітектор Ян Кшиштоф Глаубіц, 1761). Її оздоблює композиція на честь Святої Трійці. Вхідна арка веде на просторий внутрішній двір, у центрі якого здіймається шестигранна (шестикутна) храмова споруда, що поєднує риси готики, бароко та російсько-візантійського стилю. На увагу заслуговують масивні апсиди, ажурні (мереживні) пізньобарокові вежечки на східному фасаді, а також архаїчна на вигляд, окремо стояча дзвіниця (XVI ст.). Будівлю монастиря зводили одночасно з церквою, однак згодом її неодноразово перебудовували (круглу вежу з північно-західного боку добудували у другій половині XIX ст.). Тут розміщувалася Апсида церкви св. Трійці.

Згідно з агіографічним оповіданням, вона була побудована на місці, де перші литовські християнські мученики (разом із францисканськими ченцями) – святі Антоній, Іоанн та Евстафій – постраждали за свою віру. Вони таємно від князя Ольгерда сповідали християнство. За відмову зректися його були повішені.

А невдовзі на прохання митрополита Київського і всієї Русі Кипріана Ольгерд погодився побудувати для них церкву. Цікаво, що місце для святилища на пагорбі обрав сам великий князь. Воно було дивним, адже там росло дерево, на якому вішали злочинців. На ньому були повішені і святі Антоній та Іван. Те, що після їхньої смерті там більше нікого не стратили, прирівнювалося до дива. На цьому місці, освяченому жертвами мучеників, збудували церкву на їхню честь (казково, що забудова навколо неї була, з іншого боку, набагато щільнішою, ніж у Civitas Ruthenica на початку 15 століття).

Кілька джерел XIV століття згадують щонайменше три фактори, які уможливили або навіть заохочували поселення руських православних у Вільно. Як ми вже знаємо, таїнство хрещення трьом віленським мученикам уділив клірик на ім'я Нестор, який служив пастухом при дворі великого князя. Не зберіглося жодних документів про те, звідки і як він прибув до столиці Великого князівства Литовського. Можна лише припустити, що цей священик прибув до міста разом з двома дітьми першої дружини Ольгерда Марії/Анни, які походили з Вітебська. Після того, як Ольгерд одружився з Юліаною, дочкою тверського князя Олександра, у 1350 році, священик отримав дозвіл супроводжувати її та її слуг. З опису мученицької смерті трьох віленських святих випливає, що частина русинів, які здобули свободу у 1374 році, залишилися у Вільно. Нарешті, у 1469 році разом з Civitas Ruthenica було засновано монастир бернардинів, які на той час відчували свою особливу місію – працювати для унії між католиками. Це знайшло своє відображення і в історії монастиря 15 століття Святої Трійці, яка досі залишається дуже мало дослідженою. Вперше цей монастир згадується у 1460 році у записі в «Апостольських листах» маршалка Олександра Олександровича.

У 1374 році на місці страти була зведена дерев’яна церква. Вона розташовувала на околиці густонаселеного русинського району Вільнюса, відомого як «Civitas Ruthenica». У XV столітті поблизу нього було засновано монастир, який на рубежі століть очолював архімандрит, що свідчило про важливість і процвітання монастиря. Про участь цього православного монашого братства у внутрішніх справах Київської митрополії свідчить той факт, що архімандрит Макарій став главою Руської церкви у 1495 році. З початку XVI століття монастир стає чітко впізнаваним у громадському просторі міста. Це було пов'язано насамперед із пожертвою князя Костянтина Івановича Острозького, який у 1514 році збудував кам'яний храм монастиря як подяку за перемогу литовців над московською армією в битві під Оршею. Тому тут встановлено барельєф князю Костянтину Острозькому.

Під гаслом оборони православних почалася й війна, проголошена в 1500 р. Іваном ІІІ усупереч мирним домовленостям. У липні того ж року в битві на річці Ведроші військо ВКЛ зазнало поразки. До полону потрапило чимало вельмож на чолі із самим гетьманом князем Костянтином Острозьким, якому довелося провести на чужині сім років. Таку обітницю великий гетьман литовський проголосив напередодні битви під Оршею (1514). У своїй промові перед військом Острозький начебто присягнув, що коли здолають ворога, то побудує у Вільні дві муровані церкви. Перемога в бою відкрила шлях до реалізації цього задуму. 30 листопада 1514 р. Сиґізмунд І Старий надав привілей, яким дозволив князеві Костянтину розпочати спорудження храмів.

Другий храм побудований 1514 р. Костянтином Острозьким – – теж донині діє, будівля перебуває у гарному стані. У 1609–1827 рр. ця церква належала уніатам. Стара готична церква сильно постраждала від пожеж у XVIII ст. і була перебудована у стилі пізнього бароко, ймовірно, за участю архітектора Яна Кшиштофа Глаубіца. У межах царської програми русифікації та згідно з розпорядженням Муравйова в 1863–1869 рр. церкві було надано російсько-візантійський стиль (на стіні каплиці видно мармурову пам’ятну таблицю Муравйову). Тоді також було знесено будинок, який відділяв церкву від вулиці. Незважаючи на неовізантійські перебудови та добудови російського імперського часу (у каплиці навіть наявна дошка Муравйову), основа цієї церкви – готична зберіглася до нашого часу.

А ще він вкладав свої гроші в оновлення православного , котрий стояв у місті ще за Вітовта (ймовірно, що святиня постала в 1415 р. з нагоди заснування Литовської православної митрополії).

На цю реконструкцію Острозький теж змушений був просити згоди в Сиґізмунда І Старого, який видав відповідний акт на Берестейському сеймі 19 червня 1511 р. Нова мурована Пречистенська катедра (теперішній собор Успіння Пресв. Богородиці) зводилася на старому фундаменті впродовж 1511– 1522 рр. Як і дві інші названі сакральні споруди, цей головний на теренах ВКЛ храм Київської митрополії був тринавним, квадратного плану, з трьома апсидами та круглою вежею на східному куті. Для належного забезпечення катедри Острозький записав їй власні маєтності в Свіранах, Шешолах та ін. Уважається, що в цій уже відновленій церкві могли поховати дружину Олександра Яґеллончика, велику княгиню литовську Єлену. Усі споруджені з ініціативи Костянтина Острозького православні храми (у Вільні, Новгородку й Острозі) були виконані в готичному стилі. Своїм існуванням вони доводили, що можна орієнтуватися на естетику, яка панує на Заході, безпосередньо не підпорядковуючись папі. На початку XVI ст., коли навколо Ратушної площі Вільнюса ще не було католицьких храмів (ні Св. Казимира, ні Св. Терези, ні Всіх Святих), „візитну картку” столиці ВКЛ творили саме ці руські церкви, фундовані князем Острозьким. На сучасному заріччі, в його північній частині існувало православне поселення, де жили священники кафедрального обору і було їх господарство.

Окрім храмів Князі Острозькі збудували для православної громади Вільнюса та кілька шкіл для бідних. Узагалі, як стверджують історики, родина Острозьких зробила чималий внесок у розбудову столиці Великого Князівства Литовського: принаймні, з тих кварталів, що збереглись у Старому Вільнюсі, чи не половина – «виробництва» доби Острозьких.

З готичних церков Вільнюса ми можемо відшукати ще , вірніше її стіну з цікавим аркатурним фризом.

Відомим центром у Вільнюсі була також єзуїтська колегія заснована 1570 р., де навчалося багато молоді з українських земель. Ректором колегії від 1574 був Петро Скарга, а від 1578 він був ректором новоствореної Академії. Адже 1579 р. за привілеєм короля Стефана Баторія та буллою папи Григорія XIII колегіум був перетворений на університет — Academia et Universitas Vilnensis Societatis Iesu. Він став одним із головних освітніх і наукових центрів Речі Посполитої. На так званому Великому подвір’ї збереглися найстарші будівлі, що відповідають колишній єзуїтській колегії і є місцем матеріальної пам’яті для української культури. Це тут навчалися й викладали багато діячів, пов’язаних з Україною (наприклад, Мелетій Смотрицький, пізніше українські студенти православного та унійного походження). Мілетій Смотрицький близько 1608 р. знову прибув до Вільнюса, де, ймовірно, викладав у братській школі. Був діячем Віленського православного братства, за його дорученням виступав з полемічними творами.

Вільнюс, як і Київ, Львів й Острог, був осередком українсько-білоруського культурного та-релігійного розвитку, колискою східно-слов’янського друкарства. Тут на білоруський першодрукар Ф. Скорина заснував на поч. 1520-х рр. друкарню і надрукував «Апостола» (1525). При православній церкві св. Трійці діяла друкарня (у 1596 р. в ній було видано східнослов’янський буквар Лаврентія Зизанія). Наприкінці 16 ст. у Вільнюсі було 14 католицьких та 9 православних церков та монастирів.

Протягом XVI століття православна монастирська громада монастиря св. Трійці пройшла політичну та юридичну легітимізацію відповідно до норм, що діяли на той час у Великому князівстві Литовському. Користуючись «правом покровительства» (ius patronatus), великий князь став головним покровителем Свято-Троїцького монастиря; іноді він делегував свої прерогативи як ктитора магістрату Вільнюса, православним митрополиту або литовським магнатам. Виклики, спричинені протестантською Реформацією та процесами оновлення Київської митрополії наприкінці XVI – на початку XVII століття, перетворили Свято-Троїцький Трійці та його храм важливим культурним і релігійним центром русинського Вільнюса, а також повноправним учасником міжконфесійного діалогу в рамках Польсько-Литовської держави. Особливо активним у той час було процвітаюче і впливове Братство Святої Трійці, яке ініціювало друк книг кирилицею та православну освіту в столиці ВКЛ.

Ідеї єдності між Східною і Західною Церквами, популярні серед деяких частин духовної та політичної еліти Великого князівства Литовського і інституціоналізовані в 1439 році Флорентійським собором, виявилися одним із попередників Брестської унії 1596 року. У 1609 році монастир перейшов до уніатів. Уніатськими також стали церкви Пречистенський кафедральний собор, церква св. Миколая та церква св. Параскеви.

З початку XVII століття монастир у Вільнюсі став центром нової руської уніатської громади. Коли енергійний Йосип Веліамін Руцький, колишній кальвініст з блискучою західною освітою, вступив до монастиря, а за ним і харизматичний Йосафат Кунцевич, який заклав основи духовного відродження монашого життя в уніатській церкві, то в 1617 році стало можливим організувати цих ченців в Орден Святого Василія Великого. З того часу і до середини XVIII століття монастир Святої Трійці також виконував роль «семінарії» для всієї Київської митрополії: майже половина всіх архімандритів і ігуменів Вільнюса згодом стали єпископами і митрополитами, а більшість з них займали ключові посади в Василіанському ордені.

Іван Кунцевич – українець – син купця з Володимира закінчив церковну школу при кафедрі у Володимирі. Ще підлітком невдовзі після Берестейської унії 1596 року переїхав з батьками до Вільнюса. У Вільні почав працювати в купця Яцентія Поповича. Тут завдяки власним контактам з Петром Аркудієм (теологом митрополита Іпатія Потія), із єзуїтами — професорами Віленської академії Валентим Ґрозою-Ковальським (Фабрицій) та Яном Ґружевським — поглибив рівень знань. Знав польську, але не знав латини. 1604 р. вступив у василіянський монастир у Вільні. Пострижений у чернецтво з ім'ям Йосафат. З його становленням пов’язана каплиця святого Луки над брамою монастиря. Як клірик спочатку вивчав елементи богослов'я під керівництвом Петра Суром'ятника — ректора монастирської школи, після 1607 року — під керівництвом Йосифа Велямина Рутського та єзуїтів з Віленської академії. Пам’яткою по Йосафату є будівлі монастиря з залишками розписів, що збереглися.

Саме тут, у Вільнюсі, починає формуватися етноконфесійна ідентичність Славії Уніта, і саме завдяки місцевим василіанам ритуальні, суспільні та культурні практики русинських уніатів почали поширюватися по землях ВКЛ. Базиліанська модель руського чернецтва, сформована в Свято-Троїцькому монастирі, передбачала поєднання східної візантійської та західної латинської побожності – аскетичного споглядального життя православних ченців та активної культурної, релігійної та соціальної діяльності в суспільстві того часу, типової для римо-католицьких орденів та згромаджень (найбільш яскравим прикладом чого є єзуїти). Реформа Йосипа Руцького стала справжнім поворотним моментом у діяльності віленських (вільнославських) базиліанських ченців, оскільки, образно кажучи, повернула їх обличчя назад до світу і міста.

Поблизу кляштору василіан розташовувався жіночий кляштор василіанок. Вони вели замкнене традиційний монастирський спосіб життя за русинськими правилами святого Василія Великого. Кляштор розташовувався імовірно в будівлях . Через будівлю дзвіниці (видно сліди отвору в ній) спеціальним рукавом вони потрапляли в північну бічну каплицю, де було віконечко, яким їм давали комунію. На хорах в них було своє місце, ізольоване від вірян. Але навіть вони, з огляду на елітне дворянське походження багатьох із них, підтримували досить інтенсивні соціальні, економічні, культурні та освітні зв'язки зі «світом».

Реакцією православних на поширення унії, стало заснування напроти святотроїцького монастиря іншого – православного Свято-Духівського монастиря (Aušros Vartų g. 10). Православна церква і монастир існують на цьому місці з 1567 р. У Святодухівському монастирі 1584 р. засноване братство, що 1588 р. отримало від патріарха Єремії право ставропігії. Першим настоятелем монастиря був архімандрит Леонтій Карпович, ректором брат. школи при монастирі (засн. 1585) — Й. Бабикович. Учителі — Кирило Ставровецький, І. Козловський-Трофимович, Сильвестр Косів. Саме тут у XVI–XVII ст. працювала Вільнюська братська школа. Заснована у 1584 р. при Вільнюському православному братстві Св. Духа. Вона була однією з перших слов’яно-греко-латинських шкіл на теренах Великого князівства Литовського. Тут викладали грецьку, латину, «руську» (староукраїнську/старобілоруську) мови, богослов’я, риторику. Школа стала зразком для братських шкіл у Львові, Києві, Луцьку. Православний монастир Святого Духа дав Литві відомих постатей: Мелетія Смотрицького, автора першої «Слов’янської граматики» (Єв’є, 1619), а також православного єпископа Вільна й Литви Тихона, канонізованого в 1989 р. Монастир утримував у Єв’є (Вевісі) друкарню.

На території монастиря, що мав чоловічу та жіночу частини збереглися старовинні корпуси, дві брами, одна з яких зберегла старовинні риси до російської окупації та фрагмент фортифікаційної стіни. Кам’яна церква постала тут у 1638 р., а в 1749–1753 рр. Ян Кшиштоф Глаубіц перебудував її та оздобив у рококовому стилі. Церква є цікавим проявом вільнюського бароко — єдина у своєму роді православна святиня. Церква має спокійний і симетричний силует із двома ранньобароковими вежами, а також високу (49 м) баню, яку доповнює масивна дзвіниця. Внутрішній простір прикрашають численні оздоби XVIII ст. На особливу увагу заслуговує дерев’яний іконостас (1753–1756), який також вважають твором Глаубіца; він сильно нагадує вівтар католицького костелу. Церкву зведено на плані латинського хреста, типовому для католицьких святинь. У ній знаходяться дванадцять картин пензля Івана Трутнєва. У 1826–1851 рр. під іконостасом облаштовано підземну крипту роду князя Ольгерда та православних святих — Євстахія і Антонія. У 1997 р., під час відзначення річниці їх мученицької смерті, релікварій з мощами було перенесено до церкви. Щороку 26 червня відбувається урочистість повернення реліквій: саме цього дня, у 1948 р., вони повернулися з Москви, куди були вивезені під час воєнної завірюхи та вміщені в музей атеїстичної пропаганди.

В першій половині XVII століття церква св. Трійці була перебудована, тоді добудували ще три каплиці. Перша, розташована праворуч від головного входу — Благовіщення Пресвятої Богородиці, побудована на кошти Януша Скумін-Тишкевича, нащадка знатного графського роду Тишкевичів. У підземеллях каплиці похований батько фундатора – новогродський (тепер Новогрудок, Білорусь) воєвода Теодор Скумін, сам фундатор та його дружина Барбара з Нарушевичів. В каплиці зберігся її мармуровий надгробок роботи італійських майстрів. Зараз у цій каплиці постійно проходять богослужіння. Друга каплиця — святого Луки, — розташована ліворуч від головного входу, побудована на кошти Євстафія Корсак-Голубицького, великого прихильника Унії. Окрім нього, в крипті під каплицею поховані його сини — Іван та Григорій. Третя каплиця – Воздвиження Чесного Животворящого Хреста Господнього. Фундатором цієї каплиці із гробовою родинною криптою був писар Великого князівства Литовського Ян Коленда.

8 серпня 1655 року (за іншими даними 7-9 серпня) об'єднані війська Московського царства та українських козаків наказного гетьмана Івана Золотаренка під проводом російського царя Олексія Михайловича розгромили сили Великого князівства Литовського на чолі з гетьманом Янушем Радзивілом і взяли Вільнюс. Цей похід став своєрідним реваншом за похід Януша Радзивіла проти козаків 1651 р. в результаті якого було захоплено і спалено Київ. Вільнюс зазнав страшних руйнувань. У „Помʼянику” Жировицького василіянського монастиря (середина XVIII ст.) збергіся запис про осквернення тлінних останків патріарха Ігнатія та митрополита Йосифа (Велямина Рутського) в роки московської окупації Вільнюса. Тіло Рутського було вивезено в невідомому напрямку, а мощі литовських святих були перенесені в Свято-Духівський монастир. Козаки спалили єврейський квартал, а загальна кількість загиблих мешканців була значною. Московська окупація тривала шість років і призвела до занепаду міста. Місто відвоювало польське військо під командуванням Михайла Казимира Паца лише в серпні 1660 р. На честь цього було зведено собор св. Петра і Павла (тут збережені військові литаври захоплені Пацом в битві під Хотином 1673 р.), а також закладено Вільнюську кальварію. У Вільнюсі зберігся палац того самого Януша Радзивіла. Він нагадує нам, як важливо було тримати згоду між народами Речі-посполитої, адже незгода завжди оберталася на користь зовнішніх ворогів. Після звільнення Вільнюся сюди повернули мощі св. Йосафата, при цьому православний монастир Святого Духа, який козаки не зачепили мусив бити у дзвони та вийти на зустріч мощам цього духовного. З православного цвинтаря стріляли з гармати. Згідно переказам вільняне розбили на тріски камінь, що лежав поблизу церкви св. Трійці, на якому любив молитися св. Йосафт та розтерли його на пил, вірячи що він є цілющим.

У XVII–XVIII століттях чоловічий Троїцький василіанський монастир пройшов процес все більшої інтеграції в суспільне життя столиці Великого князівства Литовського. Він був осередком Віленської юридики київського митрополита. Водночас монастир зберіг свій характер особливого священного місця, де можна було зустріти приклади високого духовного життя, християнської досконалості та вірності Христу, що візуалізувалися за допомогою «знаків часу» віленського (віленського) барокового стилю (Трійці ворота Йогана Крістофа Глаубіца, інтер'єр церкви з іконостасом, бічними вівтарями та численними іконами тощо). Щоденні богослужіння (Бревіарій), аскетичні практики ченців та щоденні молитви за великого князя і короля, членів магістрату і все місто, ктиторів і благодійників змушували кожного в багатоголосному Північному Єрусалимі почуватися «як вдома» в монастирі Святої Трійці. А зцілення, отримані за посередництва чудотворної ікони Богородиці (вивезена в невідомому напрямку – наразі в церкві її вірна копія), а також мощі святих мучеників і Божих чудотворців, гробниці міських жителів і знаті в крипті церкви, мощі блаженного Йосафата Кунцевича – все це сприяло формуванню надзвичайної культурної та духовної аури Свято-Троїцького пагорба, що приваблювала русинів, литовців і поляків. Завдяки діяльності парафії та братства Святої Трійці, друкарні та громадської школи з гуртожитком, базиліанський монастир був вагомою складовою міста. Як власник величезних земельних володінь у трьох воєводствах, значної кількості житлових приміщень у місті (кам'яних будинків, «пліац» та городів) та досить великого фінансового капіталу, монастир перетворився на активного учасника економічних відносин того часу. Все це сприяло перетворенню базиліанців на «публічних людей» Вільнюса. Про таку соціалізацію свідчить присутність уніатських ченців у міському церемоніальному дискурсі – вони беруть участь у численних процесіях та урочистостях, самостійно їх організовують (яскравим прикладом тут може бути тріумфальне поклоніння мощам блаженного Йосафата Кунцевича у 1667 році).

У XVII-XVIII століттях монастир Святої Трійці фактично представляв руську громаду у Вільнюсі (Вільно), захищаючи інтереси уніатських мешканців міста в магістраті та територіальних судах, Литовському трибуналі та міських гільдіях. Базиліанський монастир також опікувався місцевими уніатськими парафіями, братствами та лікарнями. Ця особлива литовська модель нової культурної та релігійної ідентичності Уніатської Церкви була вперше розроблена у Вільнюсі надала русинам Великого князівства Литовського міцні ідентифікаційні ознаки. Ця литовська версія Slavia Unita стала зразком для формування сучасного католицького обличчя Василіанського ордену та всієї Київської митрополії. Ця нова культурна та релігійна програма Slavia Unita у Вільнюсі була створена насамперед у рамках системи «кодів» польської латинської культури, а також відповідно до зразків, запозичених безпосередньо з римських папських колегій, де більшість майбутніх мешканців базиліанського монастиря здобували теологічну освіту та формували свій світогляд. Фактично, ми говоримо тут про появу специфічної базиліанської ментальності – папославства (термін, введений Олександром Наумовим). У межах його кордонів вірність Польсько-Литовській державі означала вірність Римській Апостольській Столиці. Монастир Святої Трійці виявився глибоко вкоріненим у сарматській культурі того часу, міському суспільстві Вільнюса та суспільному житті Речі Посполитої, що в ширшому контексті можна розглядати як результат конфесіоналізації, модернізації та вестернізації уніатських русинів. Зовнішнє проявлення цих процесів можна було спостерігати у поступовому проникненні польської та латинської мов у повсякденне життя, освітню діяльність, адміністрацію монастиря та літургійну практику монастиря, де ці дві мови не тільки служили професійним потребам суспільної сфери, але й виконували соціальну функцію спілкування зі «світом».

Водночас, базиліани з Вільнюса сприяли розвитку литовської національної культури. Так, у 1794 році їхня друкарня опублікувала літовською мовою патріотичну проповідь священика Миколи Карпавічуса (Карповича) «Kozonius ant gailingo atprovijimo pagrabo», а в 1811 році один із вільнюських (вільно) ченців – Олександр Буткевич, майбутній ігумен Свято-Троїцького монастиря, видав книгу з латинської граматики та литовсько-польський словник «Kalbriedą Lietuwiškay Lenkiszka Ležuwie mieleyšnieme Zemayciu». Базиліанська друкарня у Вільнюсі видавала високоякісну та конкурентоспроможну продукцію різними мовами – латиною, польською, церковнослов'янською, «простою» русиною та литовською. Тільки у період 1760–1800 рр. ця друкарня випустила до 172 видань. У другій половині XVIII – першій половині XIX століття уніатські ченці так успішно опікувалися литовцями в місті Падубисіс (створивши початкову, а згодом і повну богословську школу для навчання місцевої молоді), що незабаром це поселення було перейменовано на честь базіліанських отців і стало називатися Bazilijonai. Відвідуючи Тракай варто звернути увагу на те що тут на Васілянській горі знаходився уніатський монастир, про шо інформує інформаційна дошка. Василіанський монастир у Тракай став одним із п’яти перших монастирів, що увійшли до складу новоствореної конгрегації. Він був важливим адміністративним і духовним центром.

На відміну від Покровської (руської) провінції, утвореної на українських землях Польської корони, структура уніатської ідентичності литовських василіан була домінована елементами латинської конфесійної емблематики (євхаристійне поклоніння, папські індульгенції, паралітургійне вшанування, читання служб тощо). Вони також явно переважали над «русинськими старожитностями» і були досить обмеженими у прийнятті православної культури тих часів (тут йдеться насамперед про Вільнюський (Вільний) монастир Святої Трійці) і, в ширшому сенсі, східної християнської традиції. Ця особливість литовських василіанців частково пояснюється тим, що монастир Святої Трійці у Вільнюсі (Вільно), його ченці та парафіяни, а також соціальні інституції, що перебували під їхнім контролем, не мали таких напружених відносин з римо-католиками, як, скажімо, уніати-русини у Львові, Перемишльській та Холмській єпархіях, де вони стикалися з політикою культурного імперіалізму з боку місцевих латинізованих жителів (латиніків). Загалом, етнічна та релігійна ідентичність віленських (віленських) базиліанців, хоч і була амбівалентною за своєю природою, очевидно схилялася до литовського місцевого патріотизму та визнання Республіки обох народів як Великої Батьківщини, до якої уніати включали також Малу Батьківщину – Русь. У столиці ВКЛ, де парафіяльна мережа уніатської церкви була зведена до кількох церков, а кількість русинів значно зменшилася, місцева модель Slavia Unita стикалася з загрозою перетворення на регіональну версію латинської культури польсько-литовської держави. З іншого боку, незважаючи на тривалий культурний діалог, контакти в повсякденному житті та багатовіковий досвід сусідства, дві основні етноконфесійні громади Вільнюса (Vilno) – латинська (литовсько-польська) та русинська – тривалий час розвивалися окремо, а ментальна карта мешканців міста, а також соціальні та культурні практики того часу зберігали поділ міста на латинський та русинський райони. Завдяки своєму походженню, соціальним та особистим зв’язкам і пам’яті про спільних предків, місцеві русини утворювали відносно згуртовану етнічну групу. Таким чином, у загальному міському просторі того часу монастир Святої Трійці залишався представником руської громади Вільнюса, об'єднуючи православних та уніатів, формуючи таким чином двоконфесійне «обличчя» єдиної руської етнічної групи (сучасних білорусів та українців).

Вільнюс до 1915 р. входив до складу Російської імперії як центр Північно-Західного краю. У цей час українці з'являлися тут переважно як чиновники, військові, студенти чи духовенство. Це не була організована громада, радше поодинокі представники. У XIX – на поч. ХХ ст. у Вільнюсі вчилися й працювали українці з Поділля, Волині, Київщини.

Далеко за межами Литви на поч. ХІХ ст. був ві¬домий Вільнюський університет, де навчалося кількасот українців, діяла активна укр. студент. громада, що часом виступала разом із білорусами. Проте після польського повстання 1830–1831 років російський імператор Микола I закрив кілька польських навчальних закладів, включаючи Віленський університет (у Вільнюсі, нині Литва) та Кременецький ліцей (нині Кременець, Україна). На базі цих закладів 1834 р. було відкрито Київський університет.Після закриття Університету 1832 на його базі було створено Медико-хірургічну і Духовну римосько-католицьку академії. Першу 1842 р. також було перенесено до Університету св. Володимира у Києві.

Вільнюс був одним з осередків досліджень Східної Європи; зокрема «Акты, издаваемые Виленской Археографической Комиссией» (т. 1–39, Вільна, 1865–1915) містять також цінні джерела до історії України. Українські історики (наприклад, вихідці з Києво-Могилянської традиції чи Київського університету) брали участь у дослідженнях.

У Вільнюсі діяла православна митрополія, де служили священики з України. Також тут працювали випускники Київської духовної академії, які привозили елементи української церковної традиції. Деякі українські діячі науки й культури перебували у Вільно у засланні або на службі. Вільно було одним із центрів, де друкувалися й зберігалися старі тексти українською та староруською мовами (особливо релігійні книги, документи з часів Речі Посполитої).

Проте на відміну від Петербурга чи Варшави, у Вільнюсі не сформувалася велика українська колонія. Це пояснюється тим, що міграційні потоки українців більше прямували на схід і північ імперії, ніж у литовські землі.

Місто також пов’язане з найвідомішим українцем того часу. Тарас Шевченко опинився у Вільнюсі разом зі своїм паном Енгельгардом, який був ад’ютантом російського губернатора краю. Тож уся служба Енгельгарда мешкала в губернаторському палаці – сучасному президентському палаці. Збереглися й інші сліди перебування Кобзаря в місті.

Меморіальна дошка в пам’ять про Тараса Шевченка, 7 Universiteto gatvė, M. Daukšos kiemas (подвір’я Даукши),(GPS: 54.683334 25.287051). Меморіальна дошка з барельєфом встановлена на стіні Вільнюського університету, а саме – на західному корпусі у подвір'ї Даукши. На другому, а пізніше третьому поверхах цього корпусу мешкав художник професор Ян Рустем. Тарас Шевченко брав у нього уроки малювання, про що і свідчить дошка. Напис на дошці литовською і українською мовами:

"Вільно… дороге моєму серцю…"

"Vilnius… brangus mano širdžiai…"

"Vilniuje 1829 – 1831 m. m. gyveno ir kūrė didysis Tarasas Ševčenka".

Останню фразу можна перекласти українською як "У Вільнюсі у 1829-1831 жив і працював великий Тарас Шевченко".

Взимку 1829-1830 р. у Вільні перебував відомий маляр-портретист Франческо Лампі, в якого пані віденського вищого світу замовляли свої портрети. Серед них була і Софія, жінка Павла Енгельгарда, власника Шевченка, яка, знаючи про малярський талант Тараса, вирішила використати нагоду і виховати собі власного портретиста. Тараса трохи причепурили і наказали ходити на лекції. Отже шістнадцятилітній Шевченко мав змогу дістати основи малярства від майстра світової слави. Він мусив справити позитивне враження на Лампі, бо той перед від’їздом до Відня доручив Тараса своєму віленському колезі Янові Рустемові (1762-1835). За походженням вірменин зі Стамбула, він був відомим професором малюнку Віленського університету. Отого вчителя, у якого Тарас працював до кінця свого перебування у Вільні, він пізніше, на вигнанні, прихильно згадував у листі (від 10 лютого 1855 р.) до свого польського друга Броніслава Залєського:

"Ти питаєш мене, чи можеш узяти пензель і палітру: на це відповідати Тобі й радити досить мені тяжко, бо я давно Твоїх рисунків не бачив, і тепер можу Тобі те тілько сказати, що мовляв колись учням своїм старий Рустем, професор рисування при бувшому віленському університеті: «Шість років рисуй і шість місяців малюй, і будеш мистцем». І я вважаю раду Його за слушну: взагалі недобре передчасно за фарби братись. Перша умова малярства — рисунок і круглота, друга — колорит. Не здобувши твердості в рисунку, братися за фарби — це все одно, що вночі шляху шукати."

Меморіальна дошка Тарасу Шевченку, 10 Pilies gatvė, (GPS: 54.683830 25.289535). "ŠIAME NAME (1829 – 1830) GYVENO UKRAINIEČIŲ DAILININKAS IR POETAS TARASAS ŠEVČENKA

У цьому будинку (1829 – 1830) жив український поет і художник Тарас Шевченко"

Пам’ятник Тарасу Шевченку (2011), Visų Šventųjų gatvė (вул. Усіх Святих), (GPS: 54.674914 25.285560). Пам'ятник Тарасу Шевченку відкритий 3 вересня 2011. Фінансування створення пам'ятника здійснювалося Україною. Автор – скульптор Віталій Андріанов. У його виконанні Шевченко постає в образі юного студента, який прибув до Вільнюса на навчання у вишиванці та із книгою у руках. На створення пам'ятника, починаючи з ескізу, пішло 9 місяців.

Напис на пам'ятнику: "Ukrainiečių poetas Tarasas Ševčenka 1814 – 1861"

У Вільнюсі на похований Яків Гловацький (високий чорний обеліск) – один з фундаторів руської Трійці, який однак перейшов у московофільство.

Посилення влади царя в Вільнюсі супроводжувалося поширенням офіційного православ’я. Замість стародавньої П’ятницької церкви було побудовано нову у неовізантійських формах. Барокова перлина – костел св. Казимира був перероблений на православний собор св. Миколая. Було зведено церкву Св Костянтина і Михайла (так звана Романівська) – офіційну імперську, проте в декорі її проглядаються мотиви такі схожі на форми українського бароко. Ця церква була присвячена ювілею династії Романових та Костянтину Острозькому. На Зверинці натомість зведено в неовізантійському стилі Знаменську церкву

Статус Василіанського ордену та монастиря Святої Трійці значно погіршився після поділу Речі Посполитої та російської окупації Вільнюса у 1795 році. Проте протягом деякого часу (до 1830-х років) василіани успішно зберігали свою внутрішню автономію та усталений протягом століть спосіб життя. З огляду на значну роль монастиря в духовному та інтелектуальному житті Вільнюського імперського університету, царська адміністрація, загалом, толерантно ставилася до діяльності місцевого уніатського монастиря. Позиція ченців Святої Трійці виглядала контрастно на тлі долі переслідуваних василіан на територіях Київської митрополії, що перебували під контролем Росії, а також в межах австрійських і прусських володінь. Однак після повстання 1830–1831 років і після того, як єпископ Йосип (Семашко) проголосив прямий контроль над монастирем, майбутнє його мешканців було вирішене. У нових соціальних, культурних, релігійних і політичних реаліях Романівської імперії «добровільний» перехід усіх базиліанських братів і сестер до православної церкви став чистою формальністю. Розташування резиденції православного єпископа та Жировицької семінарії в монастирі, перевезення сюди всіх православних ченців та смерть більшості колишніх уніатських ченців – все це дозволило закрити Вільнюський монастир 1865 р. Подальша реконструкція костелу Святої Трійці за проектом російського архітектора Миколи Чагіна була політичним актом, спрямованим на зміцнення ідеологічних основ синодального православ'я в Литві, а також елементом стратегічного курсу, спрямованого на створення у Вільнюсі російського соціально-культурного сегмента шляхом включення до нього спадщини греко-уніатів. Пам’ятками по цьому етапу функціонування церкви є фронтон у русько-візантійському стилі, що зберігся над входом до храму. На храмі теж було зведено характерну баню. Імовірно розписи з зображенням віленських єпископів та віленських святих, з’явилися на фасаді церкви в цей же час. До епохи російського панування відносяться залишки найновіших фресок в соборі.

З російського часу походять і дві ікони:

Ікона трьох віленських мучеників – свв. Антонія, Йоана і Євстафія. Художник Іван Хруцький, 1850–1851 рр.

Ікона „Христос Пантократор” у Віленському храмі Пресв. Трійці. Художник Іван Хруцький, 1850–1851 рр.

На початку XIX ст. у південному крилі монастиря Св. Трійці було облаштовано в’язницю. У 1823–1824 рр. тут утримували учасників процесу філоматів і філаретів, серед них — Адама Міцкевича та Ігнація Домейка (який пізніше емігрував до Південної Америки і став першим міністром освіти Чилі). Підкупивши охоронців, в’язні ночами збиралися у досить просторій камері Міцкевича. За нею закріпилася назва «камера Конрада». Саме тут Конрад, герой III частини «Дзядів» Міцкевича, веде напружену суперечку з Богом і Сатаною, переживає духовне переродження, виголошуючи «Велику імпровізацію» — один із найвідоміших монологів у світовій літературі. Місце камери Конрада у 20-х роках XX ст. визначив Юліуш Клос. У монастирі також утримували учасників Листопадового повстання, а пізніше — Симона Конарського. Зараз тут у невеличкому будиночку відтворена так звана , яка дозволяє уявити в яких умовах утримували в’язнів. На початку ХХ ст. тут діяла також білоруська гімназія.

З вибухом Першої світової війни німці зайняли Вільнюс. Російська влада вивезла з міста низку святинь, зокрема мощі перших вільнюських святих, які довгий час знаходилися в музеї атеїзму в Москві. Лише згодом радянська влада їх повернула. І вони були складені в Свято-Духівському православному монастирі, де перебувають і зараз. А от низка інших реліквій, як ікона Вільнюської Божої матері, зникло безповоротно.

Надзвичайно карколомною є історія того як литовцям вдалося на деякий час вибороти свою державність. Вони не схотіли жити в умовах культурної і політичної домінації поляків. Тож боролися за свою державу, використовуючи спочатку німців, а потім комуністів. Втім поляки слою захопили Вільнюс, який для них був так само важливий як і для литовців і білорусів. Польські добровільні формування пробували боронити Вільнюс від більшовиків, проте невдало. Серед поляків похованих на цвинтарі Расу трапляються і етнічні українці.

Протистояння з поляками призвело співпраці Литви з організацією українських націоналістів. 1919 р. уніатам було передано . Тут функціонувала греко-католицька церква св. Андрія. Нажаль наразі цей храм стоїть в руїні.

Новітня сторінка української історії пов'язана з подіями 1991 р. та українськими добровольцями на барикадах литовської столиці. У Литовській РСР жило близько 45–50 тис. українців (переважно у Вільнюсі, Каунасі, Клайпеді, Вісагінасі). Частина громади була інтегрована у місцеве суспільство й підтримала рух «Саюдіс» (літовський народний фронт, заснований у 1988 р.).

Коли 23 серпня 1989 р. акція Балтійський шлях з’єднала Таллінн – Ригу – Вільнюс живим ланцюгом із 2 млн людей, українські активісти у Вільнюсі та Каунасі брали участь у ньому разом із литовцями, поляками, білорусами. У Львові, Києві та інших українських містах одночасно проходили акції солідарності з Литвою.

У Києві в січні 1991 р. біля Посольства Литви (на той час — представництва) проходили демонстрації солідарності. Українські демократичні сили (НРУ, «Меморіал», студенти) активно поширювали інформацію про литовську боротьбу. Багато українських дисидентів (зокрема, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл) виступали на мітингах за підтримку незалежності Литви. Українці були на барикадах Вільнюса з самого початку. Коли радянські війська взяли та будинок друку литовці готувалися обороняти . Навколо будинку парламенту та розташованого на північ від нього було зведено потужні барикади. Окремими барикадами було обнесено будинок , в якій ночували і харчувалися добровольці та люд що стояли під парламентом. У будівлі бібліотеки також перебували добровольці, стрільці чергували біля стратегічно важливих вікон, які виходили на парламент. Двері бібліотеки були відкриті для замерзлих і втомлених людей, біля головного входу діяла польова кухня, яка годувала захисників свободи. Тут було створено тимчасовий госпіталь, в якому команда медиків була готова надати допомогу постраждалим. Пізніше кілька десятків співробітників, які працювали тоді в бібліотеці, були нагороджені пам'ятними медалями 13 січня за свій внесок у захист свободи Литви.

Окремі барикади було зведено з південного-сходу на , а також на . З півночі на підступах до парламенту було викопано . було до Вільнюса доїхала група киян, якою керував Є. Дикий. Ця група добровольців сформувалася на Київському протесті, де вони вирішили поїхати і підтримати Литовців. Тоді можна було доїхати потягом до литовської столиці. Українці несли варту на даху парламенту, де було встановлено антидесантні штирі, які не допустили би до використання вертольотів. Українські добровольці були єдиним іноземцями яку були в групі бійців, що присягнули битися до кінця. Командир показав ї каністри з бензином, що були встановлені біля вікон парламенту та повідомив, що ті оборонці, що присягнули мають обов’язок в випадку штурму підпалити парламент. Тож дороги назад не було. Саме тому на флагштоку перед парламентом поряд з литовським був український прапор. Після жертв під телевежою, Горбачов не наважився надати наказ на штурм, тоді литовцям тоді вдалося. Про події того часу нагадують фрагмент барикади з заходу парламенту.

Намагаючись подолати оборону совіти послали до парламенту натовп своїх прибічників та перевдягнених солдатів, яких оборонці парламенту побили та викинули геть.

серпня 1991 р. Україна проголосила незалежність, а вже 26 серпня 1991 р. Верховна Рада України офіційно визнала незалежність Литви. Це було надзвичайно важливим дипломатичним жестом: Україна стала однією з перших держав світу, які підтримали Литву проти Москви.

Після тривалого періоду забуття Свято-Троїцький монастир і його святиня, несподівано для багатьох, відродилися в незалежній Литві як продовження традицій Великого князівства Литовського в сучасну епоху. А традиція пов’язана з св. Йосафатом та митрополитом Рутським привели до того що церква відновилася якраз як українська греко-католицька. Але це не відбулося без подвижництва українських священиків у Вільнюсі. Священник колишній репресований багаторічний в’язень радянських таборів отець Володимир Прокопів, що був на засланні в Казахстані оселився в Вільнюсі бо йому не можна було повернутися на Україну. Він жив разом з католицькими сестрами. Він започаткував в Вільнюсі парафію ще за радянської влади. Отець Володимир Прокопів похованийй у м. Рудаміна (10 км) від м. Вільнюса на території місцевого костелу. Далі до Литви направили ігуменом Вільнюського василіанського монастиря отця Павла Яхимця. Відразу після його призначення монастир і перейшов василіанам і УГКЦ. «Коли протоігумен чину отець Василь Мендрунь направляв мене до Литви, то казав: поїдеш на якийсь час а потім когось іншого направлять. Чому власне направили мене – бо за підпілля їздив туди за релігійними книгами, які друкувалися і перевозилися в Україну. Спочатку не знав литовської мови, але Бог завжди посилав мені добрих людей, які допомагали, це було насправді благословення. Отже, день за днем і пробув там 25 років», — ділиться отець Павло.

Отець Павло Яхимець приїхав до Вільнюса 1991 року в червні ще з одним ченцем — братом Володимиром Пелешком. Храм ще не був їм переданий, але цим якраз займався представник української громади Олександр Лісовський.

Українці працювали в Литві, тож утворилася парафія. Вже на початку липня 1991 року, приблизно 5 числа, відбулася передача владою Вільнюса дзвіниці і церкви греко-католицькій громаді. Саме ж представництво василіанського чину було офіційно зареєстровано за декілька років після того, як в монастирі в центрі Вільнюса поселилися ченці. До того все належало Вільнюському університету. Тут був розміщений факультет електроніки. Власне, у храмі були майстерні факультету, лабораторія з випробування залізобетонних конструкцій.

Наразі комплекс монастиря Святої Трійці перетворився на унікальне місце історичної та культурної пам'яті не тільки для українців і литовців, а й для білорусів, поляків і росіян. Він вивчається і реставрується. Наразі консерватори відкрили на стіні церкви відкрито фрески 16-17 ст. – червоні, пізніші сірі та фрески часів російського панування. Зокрема виразною є фреска жертвоприношення Авраама. Було досліджено крипти церкви, що знаходяться під всією підлогою. Тут наведено порядок. В процесі дослідження знайдено фрагменти тканин з православними знаками ієромонахів та фрагменти трун – добре зроблених кованих залізом. Деякі труни були підписані.

У церкві зберіглася надгробна плита віленського бурмістра Афанасія (Анастаза) Браги (†1576) і його сина Антонія Браги (†1580) у Вільнюському храмі Пресв. Трійці з написом крилицею. Син бурмістра став василіанським ченцем. Наразі йому присвячено один з вітражів, який буде встановлено в церкві. В каплиці збережена також надгробна плита Варвари Скуміної-Тишкевич (Нарушевичової, †1627) у Віленському храмі Пресв. Трійці. Автор невідомий. Майстерня Костянтина і Якова Тенкалів, 20–30-ті рр. XVII ст. Наявна також нагробна плита монахинь.

В церкві зберігається реліквія св. Йосафата та фрагмент покриву його мощей. Наразі на стіні церкви встановлена йому пам'ятна дошка. На ній нанесений напис українською і литовською мовою: "У церкві Пресвятої Тройці 13 років свого подвижницького життя провів святий Йосафат Кунцевич – апостол єдності церков. Загинув мученицькою смертю року Божого 1623". Сквер біля церкви офіційно носить ім’я святого.

У музеях Вільнюса, бібліотеках і архівах, зокрема монастирських, є чимало матеріалів з історії України. Надзвичайно цікавий для українців буде музей церковної спадщини Вільнюса в . Адже тут зберігається релікварій св. Йосафата – власність вільнюського кафедрального собору. Колись на день св. Йосафата мощі урочисто виносили до людей під час богослужіння у кафедральному соборі. Тут також зберіглася велика ікона св. Йосафата кінця 19 ст.

Українці мають і свої організації в Литві:

Від 1989 у Вільнюсі діє Громада українців Литви – головна неурядова культурна організація української діаспори в Литві, яка займається збереженням української ідентичності, культури та співпрацює з Посольством України. Вона об'єднує українців, проживає в Литві багато українців (понад 77 тис. на січень 2024 року), надає їм підтримку та сприяє інтеграції.

Ukrainian National Central Representation – розташована на Raugyklos gatvė 25, Вільнюс, LT-01140. ukrainianworldcongress.org

Všį Ukrainos namai (Український дім) – A. Juozapavičiaus g. 10A-3, Вільнюс. rekvizitai.vz.lt

Український Центр (Ukrainian Center) Адреса: вул. Ševčenkos g. 31 (в межах університету Vytautas Magnus). Тут проводяться освітні курси, творчі майстер-класи, заходи для українців у Вільнюсі. suukraina.ltpresident.gov.ua

Бібліотека для українців (Library for Ukraine) Розташування: Trakų g. 10, Вільнюс, Пропонує безкоштовні сервіси: доступ до інтернету, комп’ютери, сканування, література тощо. Особливо корисна для української громади. amb.lt

В столиці Литви діють також офіційні дипломатичні представництва України: Посольство України в Литві, . Консульство України,

У місті діють , та .

Джерела:

Vanclova T. Wilno przewodnik. – 2024 R. Paknio leidykla, 216 s.

Русина О. В. Україна під татарами та Литвою. Серія Україна крізь віки. Т.6. К.: Альтернативи. – 1998. – 317 с.

Іван Парнікоза, НІАМ «Київська фортеця».