2002 р. Заповідник козацької слави
Нині козацька столиця України – уперше після вікопомної Хмельниччини – на піднесенні. А почав відроджуватися преславний Чигирин зі створенням історико-культурного заповідника. Як ішло до того, що маємо вже сьогодні і матимемо невдовзі, а також у дальшій перспективі в цьому науковому історико-культурному закладі – про це з кореспондентом „ПУ” Олександром Неживим розмовляє генеральний директор Національного історико-культурного заповідника „Чигирин” Василь Полтавець.
– Працюючи з 1975 року в Стецівському народному краєзнавчому музеї, я не раз порушував питання про заповідник у Чигирині. Адже треба не тільки оберігати пам’ятки, а й виявляти нові, досліджувати їх і музеєфікувати, показувати відвідувачам. Наприкінці 1980-х років у тодішньому часописі „Жовтень” побачила світ стаття „Чи бути заповіднику у Чигирині?” Я написав її разом з доктором мистецтвознавства зі Львова Юрієм Лащуком. Після цього мене викликали до партійних органів на довгу бесіду, облвиконком скликав комісію для обстеження пам’яток району, врешті 1989 року Рада Міністрів УРСР ухвалила створити заповідник. Оскільки про такий історико-культурний заклад клопотався я, то й організувати його доручили мені. Спочатку він підпорядковувався Чигиринському районному відділу культури, з кінця 1991 – обласному, а з 1992 року – Міністерству культури України. Значущою подією в житті заповідника стало надання йому 1995 року статусу національного.
– Комплекс музейних будівель визначає тепер обличчя Чигирина. Розкажіть, як на тлі невиразної забудови постали ці показні споруди в стилі класицизму, де містяться музей, фонди, бібліотека, працюють науковці, адміністрація?
– Готуючись до відзначення 400-річчя з дня народження Б.Хмельницького, ми клопоталися про спорудження музейного приміщення. Аж тут виходить урядова заборона на будь-яке нове будівництво у зв’язку з економічними негараздами. Дозволялася лише реконструкція або реставрація архітектурних пам’яток. Ми довго думали, що робити, і зважилися на нестандартний хід. У петербурзьких архівах було виявлено матеріали про так звані Присутствені місця в Чигирині, зведені на початку XIX століття за проектом архітектора Івана Кедріна. Науковці київського Інституту історії архітектури та містобудування на чолі з кандидатом архітектури Сергієм Кілессом вивчили ці матеріали й склали проект відтворення комплексу, від якого вціліло тільки одне приміщення. Так у Чигирині відбудовано історичне середмістя. Єдиний відступ від проекту – підвальні приміщення, у яких нині розмістилися фонди заповідника. Під час будівельних робіт проведено археологічні дослідження. Річ у тім, що приміщення на початку XIX століття збудували на рештках цвинтаря XVII століття. Археологи дослідили 263 поховання. Людські останки урочисто перепоховали в каплиці Св. Покрови, її також спроектував С.Кілессо.
– А які наукові проблеми розв’язує заповідник?
– Насамперед це ґрунтовне дослідження життя й діяльності Богдана Хмельницького як однієї з найвеличніших постатей у державотворчому процесі України. Своїм потом і кров’ю, розумом і генієм у XVII столітті він створив Українську державу. Чимало сторінок його життя потребують вивчення. Маємо працювати над цим ще десятки років. До заповідника ввійшла Іллінська церква в Суботові, збудована коштом гетьмана за його проектом як родинна усипальня. Тут, за літописними відомостями й спогадами сучасників, його було поховано. Серйозною проблемою лишається – де тепер його поховання (існують версії про перепо-ховання ще в XVII ст.). Відтак ми почали досліджувати Іллінську церкву. Ще в 1972-1973 роках тут працювала експедиція Інституту археології. Було знайдено лаз, який, напевне, перед вторгненням поляків зробили козаки, щоб перепоховати Богдана. Коло зовнішньої стіни церкви вони викопали велику яму й попід підмурком витягли домовину. На камені археологи виявили рештки оксамиту й срібний цвяшок. Це теж, мабуть, вказує на перенесення домовини Хмельницького через підкоп. Такі результати досліджень 1970-х років. Нині ми проводимо археологічні розкопки на території замчища. Знайшли підмурки Богданового будинку, місце, де стояла в’їзна напільна вежа. Зробили переріз валу й рову, що оточували маєток Хмельницького. Плануємо відтворити маєток, тому спільно з Інститутом археології HAH України вивчаємо його територію.
– Що маємо дотепер у підсумку дослідницької роботи заповідника?
– Протягом останніх років наші співробітники виявили чимало пам’яток археології. Плідно працювали і як етнографи. Повернули до життя уславлений народний промисел – головківську кераміку. Тепер у заповіднику діє гончарна майстерня, де наш співробітник, заслужений майстер народної творчості України, виходець із села Головківки Яків Брюховецький навчає учнів ремесла. Головківську кераміку науковці заповідника простежують від XVII століття. Саме завдяки співпраці гончарів із ними і вдалося відродити її. Зразки цієї кераміки вже побували на виставках у Черкасах, Києві, Вітебську. Заповідник уклав угоду з Інститутом археології HAH України та Інститутом археології Яґеллонського університету в Кракові про спільну експедицію для дослідження Мотронинського городища скіфських часів. Маємо досвід співпраці з Берлінським археологічним інститутом, разом вивчали Чорно-ліське городище в Суботові.
– Отже вийшли на міжнародний рівень.
– Науковці співпрацюють із своїми зарубіжними колегами, і слава Богу, що маємо таку можливість. Ще треба згадати, що завдяки існуванню заповідника вдалося реставрувати церкву св.Іллі в Суботові, інакше там би вже нічого не було. Реставрацію виконано державним коштом, але добре, що й спонсори знаходяться. Тодішній директор Укртелекому Леонід Нетудихата профінансував позолоту іконостаса в цій церкві.
– Цього року ми мали змогу наочно пересвідчитися в результативності зв’язків і співпраці з музейниками інших країн. Маю на увазі показ в Україні речей Богдана Хмельницького з музейних збірок Польщі, Швеції і Росії. Як вдалося це організувати?
– Прибуття в Україну цієї виставки передусім уможливив голова Фонду інтелектуальної співпраці „Україна – XXI століття” Богдан Губський. Підтримані фондом українські історики, музейники змогли поїхати в закордонні відрядження. Старший науковий співробітник Інституту історії України Юрій Савчук побував у Стокгольмі, зібрав у Шведському національному музеї військової історії матеріали про прапор Богдана Хмельницького. Я, разом з паном Савчуком, працював у Польщі. Сльози навернулися на очі, коли взяв у руки булаву Хмельницького в Музеї Війська Польського у Варшаві. Після відвідин Варшави ми зустрілися з колегами в Кракові, у фундації князів Чарторийських. Як колеги, у своєму колі обговорили справу організації тимчасової виставки українських святинь на рідній землі. Але розмови залишилися б розмовами, якби нас не підтримали політики, дипломати, а Україна не надала Польщі, Швеції і Росії державних гарантій. Виставка „Атрибути гетьманської влади і особисті речі Богдана Хмельницького з музеїв Європи” з березня цього року працює в Україні. У Чигирині вона діяла протягом травня-червня. Тим часом далі обговорюємо з нашими колегами в цих країнах можливості повернення українських раритетів назавжди. За певних умов вони згодні передати ці речі Україні. Між музейниками у світі існує своєрідне братство. Зусилля в справі повернення реліквій докладає народний депутат Богдан Губський. Певний результат уже маємо.
– Поза межами України опинилися не тільки ці речі. Мабуть, у музейних збірках різних держав зберігаються не менш важливі атрибути української державності минулих віків ?
– Ми вже опрацювали величезну кількість матеріалів. Звичайно, контактуємо з представниками нашої діаспори в США. Один із подвижників українського музейництва в Америці Каленик Лисюк свого часу зібрав багато надзвичайно цінних для українського народу історичних речей і документів. Серед них листи Богдана Хмельницького, його печатка, клейноди Івана Мазепи. Після смерті колекціонера все це зберігалося як депозит у банку, потім потрапило до різних музейних фундацій. Ми, звісно, ведемо на своєму рівні переговори. Але я, генеральний директор заповідника, не в змозі відрядити науковців до США! Певний, що американським музеям наші раритети не надто потрібні, вони, як національні святині, потрібні передусім тут, в Україні. Та сьогодні ми не маємо можливості вести повномасштабні переговори на рівні заповідника з музеями за океаном через брак відповідного фінансування закордонних відряджень.
– Поки що не фінансується належним чином вся українська культура.
– Я не нарікаю ні на кого, наш заповідник порівняно з іншими культурними закладами тримається добре. Маємо змогу вчасно заплатити і за електроенергію, за паливо і за газ. Отримуємо заробітну плату, хоч, як на сучасні мірки – невелику. Добре, що є спонсори, такі як Б Губський, вони допомагають відроджувати й розвивати українську культуру.
– Повернімося до наукових проблем. Які дослідження плануються в Чигирині?
– Б Хмельницький мав тут столицю, довкола якої об’єднував усі українські землі, будував державу. Гетьманська резиденція – репрезентативна будівля столичного міста. Гадаю, що тут має бути літня резиденція Президента України. Будівлі стояли на тому місці, де за Богданових часів починалася Посольська вулиця. Там містилися посольства московського царя, кримського хана, турецького султана, польського короля, молдовського господаря, шведського короля. У Чигирині впродовж років досліджуємо поблизьку місцевість. Уже виявлено й частково вивчено рештки фундаментів церкви Петра і Павла, нижче якої стояла резиденція Богдана Хмельницького. Слава Богу, територія тут не забудована. Крім співробітників заповідника, до цих робіт залучили багато науковців з інших закладів. Дмитро Павличко зші-ціював заснування фонду відтворення резиденції, уже нагромаджено певні кошти. Ще в 1990 році виявлено підмурки однієї з будівель резиденції. Є пропозиції щодо відтворення її. Щоправда замало іконографічного матеріалу, малюнків, але за аналогами можна відбудувати.
– Чи відповідає розпланування сучасного Чигирина давньому, історичному?
– Обличчя Чигирина дуже змінилось, особливо в XIX столітті, коли за проектом тодішнього архітекта В.Ґесте місто перепланували. А втім, зберігся план, що його склав цей архітект. На ньому нове розпланування накладено на стару підоснову. Він Гумкою не стер цю підоснову, тож ми тепер можемо простежити, де і які були колись вулиці, майдани, храми. У Чигирині височіло 5 храмів, до нашого часу не вцілів жоден. Збереглися лише підмурки 3 церков, фотодокументи, обміри кількох будівель. Зрештою, матеріали для наукового відтворення втраченого маємо. Це робота велика, постійна, на віддалену перспективу. Ми вже розробили спільно з Інститутом історії архітектури та містобудування і архітектурною майстернею „ЛАРО” з Черкас генеральний план розвитку заповідника. Він передбачає поетапність його розбудови на кілька десятиліть. Заповідник функціонуватиме не тільки як історичний осередок, а і як науковий заклад. Тут уже нині студенти стажуються з археології, етнографії Середньої Наддніпрянщини. Є чудові пам’ятки природи. На перспективу плануємо створити етнографічно-туристичний комплекс у Стецівці. Хочемо, щоб наші відвідувачі дістали змогу зануритися в атмосферу життя наших пращурів. Одна річ, коли людина подивиться кіно чи відео, і зовсім інша, коли дістане реальну можливість вжитися в історичне середовище. Поживе у хаті майстра-гончаря або вишивальниці, побуває в млині чи на пасіці, скуштує млинців з медом. Таке не забувається. Переносимо тепер у Стецівку прекрасну церкву кінця XVII – початку XVIII століть із Золотоніщини. Готуємо відкриття музеїв різного профілю.
– А це вже туризм, екскурсійна робота…
– Так, вона проводиться для того, щоб заповідник одержував більше грошей і працював у тих напрямах, які він вважає пріоритетними, відтворював власними зусиллями історичне середовище.
Джерело: Пам’ятки України, 2002 р., № 2, с. 5 – 13.