2009 р. Без пам’яток не буде й пам’яті
Іванна Борзаківська, архітектор
Дата: 29.05.2009
У більшості країн світу давно діє законодавство про охорону культурної спадщини та державна система охорони культурних цінностей. Бо людство усвідомило величезну цінність пам’яток минулого як нічим не замінної частини духовного життя сучасності, а в перспективі й майбутнього. Україні треба піти тим же шляхом. Адже життя цивілізованого суспільства неможливе без пам’яток культури та творів мистецтва, без усього того, що має наймення «історична спадщина».
Однак нині спостерігаємо за зовсім протилежними процесами: руйнуються храми, нищаться їхні інтер’єри, зникають унікальні пам’ятки. Ті ж споруди, що на вимогу громадськості були відновлені, як Михайлівський Золотоверхий собор в Києві, Храм Христа Спасителя в Москві, є лише символами знищених з політичних міркувань пам’яток. На жаль, ціна за ідеологічний тиск, відомче свавілля або просто байдужість завжди одна – загибель пам’яток і нашої пам’яті.
Одним із об’єктів жорсткого гоніння минулих десятиліть були релігійні цінності. Як відомо, основним змістом монументального мистецтва – стінопису в церквах – з давніх часів був релігійний, а іконопис лишився основним різновидом малярства, хоч його форма й технологія мінялись. Національна інтелігенція, вчені-історики, реставратори, музейні працівники, що вивчали і зберігали чудові творіння народу – церкви, монастирі, розписи, ікони та рукописи, церковне начиння – з великим співчуттям ставились до гнаної церкви, багато що було врятовано їхньою працею та самовідданістю.
Саме тому зовсім несподіваним і безглуздим є протистояння церкви й музеїв, що виникло в останні роки. Церква в ролі гонителя музеїв, та ще й підтримувана цивільною владою, – нонсенс. Але це постійно відбувається на території Києво-Печерської лаври. Про ставлення духовних осіб до цих проблем часто довідуємось зі ЗМІ, зокрема, з інтерв’ю владики Павла УПЦ МП.
Владика визнає, що Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник не отримує коштів на реставрацію пам’яток, а монастир фінансується державою, завдяки чому, на здивування всім, з порушенням законодавства збудовано чимало об’єктів, а це категорично заборонено «ЮНЕСКО» (у нас під захистом ЮНЕСКО лише два ансамблі – «Софія Київська» та «Києво-Печерська лавра»).
Нищаться й інтер’єри храмів. Ще до появи владики Павла як настоятеля збили історичний живопис в церкві Різдва Богородиці, пам’ятці ХVII ст., і розмалювали в псевдоруському стилі вже в кінці ХХ ст., а нині за бажанням настоятеля монастиря в Аннозачатіївській церкві ХVII ст. розпис зробив санкт-петербурзький майстер, відповідно до смаків, не української традиції, а московської. На наших очах нищиться українська святиня за гроші державного бюджету. Національному заповіднику їх чомусь не виділяють, професіоналів не залучають.
При передачі черницям Фролівського монастиря знищили підрозділ реставраторів художніх ікон, науково-дослідний відділ, відділ реставрації металу та предметів ужиткового мистецтва, що притулився на території монастиря в очікуванні приміщень від держави. А їй то виявилось непотрібним. І от нині замовляють такі роботи за великі гроші то у поляків, то в інших сусідів.
А тим часом в Трапезній палаті й церкві заповідника, та й інших спорудах, руйнується розпис народного художника України ХІХ ст. Івана Сидоровича Їжакевича. Вже минуло понад 60 років відтоді, як від вибуху в Успенському соборі було знищено розпис Їжакевича на склепінні трапезної палати. А нині пам’ятка нещадно експлуатується релігійною громадою, і через недотримання елементарних вимог зберігання монументального живопису руйнується решта розпису.
Порятунок національних скарбів культури розпочався лише із середини минулого століття, коли було створено Державну науково-дослідну реставраційну майстерню Міністерства культури УРСР. Із того часу умови для реставрації мистецьких творів не змінились, а, навпаки, погіршились. Все це відбувається через необізнаність чиновників і безконтрольність їхніх дій – бюрократи посилаються лише на відсутність фінансування.
А йдеться про цінності, які неможливо компенсувати, й безповоротне зникнення яких негативно впливає на стан суспільства. Особливо наглядно це позначилось на архітектурі так званих «спальних районів», де абсолютно відсутні культурні заклади, витвори монументальної скульптури, при гнітючому вигляді безликої архітектури 60-х років, тобто відсутня краса за формулою Вітрувія.
Мистецькі твори потребують постійного догляду й допомоги реставратора. Реставрація як наукова галузь є нечисленною за кількістю фахівців в державі й мусить існувати на державних засадах. Попередній 70-річний досвід довів, що реставрація цілком виправдала себе. Але нині намагання пристосувати її під ринкові стосунки з вільним конкуруванням непрофесіоналів із фахівцями закінчується здебільшого загибеллю автентичних мистецьких творів.
Особливо вражаючими є претензії церкви на власне розуміння реставрації – як поновлення стародавнього письма, що не змінилось з ХІХ ст. Численна кількість творів мистецтва християнського світу зникла внаслідок її практичного використання. Цей процес не зупинено, все продовжується і в наш час. Прагнення до щохвилинного практичного використання цих творів неприпустиме.
З їхньою загибеллю збідніє духовне минуле й сьогодення народу, його історико-культурна спадщина, яка залишилась лише в сакральних спорудах. Ось чому поодинокі пам’ятки домонгольської доби, що збереглися до нашого часу, мусять мати статус музеїв, в першу чергу церква Спаса на Берестовому ХІ ст.
Ці та інші теоретичні обгрунтування необхідності реставраційної діяльності та збереження національної історико-архітектурної й художньої спадщини протягом 60 років виконувала Академія архітектури України, – але минулого року ліквідовано її наступника – науково-дослідний інститут історії та теорії архітектури Міністерства регіонального будівництва України, тобто знищено наукову основу реставраційної діяльності.
Все відвертіше цю галузь переводять на галузь чистого будівництва, з допомогою нових циркулярів, що фактично знищує її у своїй суті. Найнебезпечнішим є нерозуміння урядом та владою, що зберігати культурну спадщину треба без підміни автентичних творів відновленими.
А це все у ХХІ ст. зобов’язує міністерства і відомства вирішити питання виробничої бази відповідно до умов науково-технічного прогресу ХХІ ст., зокрема, обладнати лабораторії з дослідження реставрації живопису, металу, творів ужитково-прикладного мистецтва, різьблення по дереву тощо.
Вирішення всіх цих проблем потребує стабільної програми уряду, що свого часу було продемонстровано державницьким підходом ще 1946 року при створенні науково-реставраційної галузі, яка нині поставлена під загрозу знищення. Допустити цього ні в якому разі не можна.
Джерело: “День”