Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

Інститут геологічних наук

1938–41, 1944–69 в будинку містився Інститут геологічних наук АН УРСР. Заснований 1926 як Український науково-дослідний геологічний інститут Наркомосвіти УСРР. З 1930 – у підпорядкуванні ВУАН. 1934 після об’єднання з Національним геологічним музеєм УСРР – Геологічний інститут ВУАН. З 1939 – Інститут геологічних наук АН УРСР (з 1994 – НАН України). Спочатку розміщувався на бульв. Т. Шевченка, 14; 1927–38 – на вул. Володимирській, 44. У 1969 переїхав на сучасну вул. О. Гончара, 55-б (див. ст. 81.1).

У 1960-х рр. частина вчених Інституту геологічних наук перейшла до інших закладів АН УРСР, утворених на основі його окремих відділів і лабораторій: 1960 – до Інституту геофізики АН УРСР (тепер – ім. С. Субботіна НАН України), що розміщувався в 1960–66 у цьому ж будинку, з 1966 – на просп. Академіка Палладіна, 32; 1969 – до Інституту геохімії і фізики мінералів АН УРСР (тепер – Інститут геохімії, мінералогії та рудоутворення НАН України), який з того ж року міститься на просп. Академіка Палладіна, 34.

1938–41, 1944–69 у цьому будинку в Інституті геологічних наук працювали відомі вчені.

1938–41, 1944–69 – Бабинець Андрій Євтихійович (1911–82) – гідрогеолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1981). В інституті – з 1935, з 1948 – заступник директора, завідувач відділу, директор (1949–53), завідувач сектора (з 1961).

Досліджував проблеми регіональної гідрогеології та гідрогеохімії, зокрема умови формування та розповсюдження підземних вод, а також мінеральні і термальні води України. З поч. 1960-х рр. вивчав гідрогеологію морів і океанів, донні відкладення. З 1969 працював на вул. О. Гончара, 55-б.

1953–69 – Бєлєвцев Яків Миколайович (1912–93) – геолог, акад. АН УРСР (з 1967). У зазначені роки – завідувач відділу інституту, одночасно – головний редактор «Геологического журнала» АН УРСР (з 1961), професор Київського університету (1955–68).

Досліджував проблеми теорії рудоутворення, геології та генезису залізорудних родовищ Криворізького залізорудного басейну (Кривбасу) та рідкіснометалевих – Українського щита. Керував складанням карти металоносності територій України.

З 1969 працював в Інституті геохімії і фізики мінералів АН УРСР.

1953–69 – Бондарчук Володимир Гаврилович (1905–93) – геолог, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1970), ректор Київського університету (1944–51), заступник голови РМ УРСР (1951–53). Під час роботи в цьому будинку – директор інституту (1953–63), потім – завідувач відділу (до 1986).

Досліджував проблеми регіональної геології, геології антропогену, тектоніки, геоморфології, прикладної і теоретичної геології. З 1969 працював на вул. О. Гончара, 55-б.

1938–41, 1944–65 – Бурксер Євген Самійлович (1887–1965) – геохімік, чл.-кор. ВУАН (з 1925), директор Одеського хімічно-радіологічного інституту (1926–32), директор Українського філіалу Інституту рідкісних металів (1932–38). Під час роботи в цьому будинку – завідувач відділу, 1938–39 – директор інституту. Одночасно – голова Комітету з метеоритів АН УРСР (1939).

Досліджував проблеми геохімії гірських порід, ядерної геології, хімії і технології рідкісних та розсіяних елементів, мінеральні джерела і водойми. Розробив методику визначення абсолютного віку гірських порід. Вивчав склад і фізичні властивості метеоритів. Заклав основи нового розділу геохімії – аерохімії.

1938–41, 1944–69 – Дідковський Валентин Якович (1914–95) – геолог, палеонтолог, стратиграф, чл.-кор. АН УРСР (з 1973). В інституті – з 1938, завідувач відділу (з 1969), директор (1971–77), радник при дирекції (з 1992).

Досліджував проблеми стратиграфії і палеонтології неогенових відкладів України і Молдови, донних відкладів морів і океанів. Вивчав нафтоносність Дніпровсько-Донецької западини, вугленосність неогенових відкладів західних областей України. За участь у написанні фундаментальної праці «Стратиграфія УРСР» (т. 1–11) відзначений Державною премією УРСР (1976). 1969–95 працював на вул. О. Гончара, 55-б.

1945–49 – Лучицький Володимир Іванович (1877–1949) – геолог-петрограф, акад. АН УРСР (з 1945), заслужений діяч науки УРСР (з 1947), голова Українського геологічного комітету (1917–23). У період роботи в цьому будинку – завідувач відділу інституту, директор (1947–49), одночасно – професор Київського університету.

Керував укладанням першої карти корисних копалин України (1923), брав участь у складанні її першої гідрогеологічної карти (1930). Досліджував проблеми петрографії і мінералогії Українського щита, розробив одну з перших стратиграфічних схем цього регіону (1947). Відкрив родовища графітів, каолінів та ін. Один з фундаторів української гідрогеологічної науки.

1938–41, 1944–48 – Маков Костянтин Іванович (1911–48) – гідрогеолог, чл.кор. АН УРСР (з 1948). Після закінчення Київських вищих геолого-розвідувальних інженерних курсів при інституті (1933) працював у ньому. Завідувач відділу (з 1944), заступник директора (з 1945). Одночасно – завідувач кафедри Київського університету.

Досліджував проблеми регіональної гідрогеології, формування підземних вод. Розробив нові методи структурногідрогеологічного аналізу досліджуваних територій, а також гідрогеологічного районування, які використовувалися при прогнозуванні постачання водою населених пунктів.

1967–69 – Матяш Іван Васильович (1930–95) – вчений у галузі радіоспектроскопії мінералів, чл.-кор. АН УРСР (з 1988). У зазначений період – завідувач відділу інституту.

Наукові праці присвячені аналізу структури мінералів на основі вивчення енергетичних і просторових характеристик верхніх електронних оболонок. Розвинув новий науковий напрям у галузі радіоспектроскопічного дослідження мінералів різних регіонів України, що дало змогу розкрити нові аспекти еволюції геологічних утворень земної кори, у т. ч. процесів рудоутворення. Розробив оригінальні методи пошуку благородних, радіоактивних і рідкісніх металів.

З 1969 працював в Інституті геохімії і фізики мінералів АН УРСР.

1938–41, 1944–69 – Новик Катерина Йосипівна (1898–1984) – палеоботанік, чл.-кор. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1978).

Науковий співробітник Національного геологічного музею ВУАН (з 1930), Геологічного інституту ВУАН (з 1934), завідувач відділу (з 1945).

Досліджувала проблеми стратиграфії та палеоботаніки кам’яновугільних відкладів Східної Європи, зокрема України, історії геологічної науки. Вивчала кам’яновугільну флору Донецького басейну. Розробила наукові основи природної класифікації рослин палеозою. З 1969 працювала на сучасній вул. О. Гончара, 55-б.

1960–69 – Поваренних Олександр Сергійович (1915–86) – мінералог, кристалохімік, акад. АН УРСР (з 1973), заслужений діяч науки УРСР (з 1975), член Мінералогічного товариства Великої Британії та Ірландії (з 1964), чл.-кор.

Міжнародного комітету з вивчення геологічних наук. У зазначений період – завідувач відділу інституту.

Один з фундаторів кристалохімії в Україні. Розробив наукові основи кристалохімічної теорії твердості, теорії пружності, інфрачервоних спектрів та інших властивостей мінералів. Запропонував їхню кристалохімічну класифікацію.

З 1969 працював в Інституті геохімії і фізики мінералів АН УРСР.

1938–41, 1944–45, 1963–69 – Порфир’єв Володимир Борисович (1899–1982) – геолог, акад. АН УРСР (з 1957), директор Інституту геології і геохімії горючих копалин АН УРСР у Львові (1951–63). В інституті – з 1938 (з перервами). 1945–51 завідував його Львівським відділенням, на базі якого 1951 утворено Інститут геології і геохімії горючих копалин АН УРСР.

Під час роботи в цьому будинку – завідувач відділів загальної геології (1938–41) і нафтового (1944–45), директор (1963–68) та завідувач відділу генезису нафти (до 1970). Одночасно – професор Київського університету (1939–41), Львівського політехнічного інституту (1960–63).

Наукові праці присвячено теоретичним проблемам геології горючих копалин.

Очолив новий напрям у нафтовій геології, заснований на уявленні про глибинний неорганічний генезис нафти.

Розробив узагальнену теорію утворення різних видів викопного вугілля. З 1969 працював на вул. О. Гончара, 55-б.

1938–41, 1944–61 – Родіонов Сергій Петрович (1898–1961) – геолог-петрограф, чл.-кор. АН УРСР (з 1951). У зазначений період – завідувач відділу інституту, одночасно – викладач Київського університету (завідувач кафедри у 1945–52) та інших вузів, голова Відділу хімічних та геологічних наук АН УРСР (1959–61).

Наукові праці присвячено проблемам петрографії Українського щита, розміщенню залізорудних формацій докембрію України. Проводив стратиграфічні дослідження Кривбасу, вивчав магнітні аномалії на схід від цього регіону.

1944–69 – Семененко Микола Пантелеймонович (1905–96) – геолог-петрограф, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки УРСР (з 1957). У зазначений період – завідувач відділу петрографії рудних родовищ інституту.

Одночасно – професор, завідувач кафедри Київського університету (1944–52), заступник начальника Управління у справах вищої школи при РМ УРСР (1945–48), акад.-секретар Президії АН УРСР (1948–50), віце-президент АН УРСР (1950–70), голова Українського комітету захисту миру (1951–65), відповідальний редактор «Геологического журнала» АН УРСР (1958–61), член Геологічного товариства Франції (з 1961).

Наукові праці присвячені проблемам петрографії, теорії метаморфізму і метасоматизму, геології та геохімії докембрію, металоносності і структур рудних родовищ. Очолював роботи з дослідження корисних копалин Українського щита, вперше склав структурні плани і розрізи рудних родовищ Кривбасу. Створив єдину класифікацію метаморфічних гірських порід, розробив геохімічну киснево-водневу модель Землі.

Засновник і перший директор Інституту геохімії і фізики мінералів АН УРСР, в якому працював з 1969.

1939–41, 1944–51 – Сельський Володимир Олександрович (1883–1951) – геофізик і геолог, акад. АН УРСР (з 1939), директор Нафтового інституту в м. Грозному (1922–28). У період роботи в цьому будинку – завідувач відділу інституту.

Досліджував проблеми теоретичної та прикладної геофізики, походження та міграції нафти, нафтоносності України та інших регіонів СРСР. Запропонував оригінальні геофізичні методи пошуку та розвідки нафти. Один з організаторів комплексного вивчення мінеральних ресурсів західних областей України, проведення геофізичних досліджень у Карпатах. Ініціатор утворення відділу геофізики (1945) і Сейсмологічного центру (1951) Львівської філії АН УРСР.

1955–60 – Соллогуб Всеволод Борисович (1912–88) – геофізик, чл.-кор. АН УРСР (з 1967). У зазначений період – науковий співробітник інституту, одночасно – викладач Київського університету (1948–50), КПІ (1952–55).

Наукові дослідження присвячено методам сейсморозвідки і тектоніки кори та верхньої мантії Землі. Вперше встановив розчленування поверхні Мохоровичича. Виявив сейсмічний горизонт на Українському щиті, тотожний старовинним протофундаментам архейського часу.

З 1960 працював в Інституті геофізики АН УРСР.

1938–41, 1944–50 – Субботін Серафим Іванович (1906–76) – геофізик, акад. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), акад.-секретар Відділення наук про Землю і Космос АН УРСР (1963–76), член ряду вітчизняних і зарубіжних наукових товариств. Під час роботи в цьому будинку – науковий співробітник відділу геофізики інституту. У 1930–40-х рр. одним з перших узагальнив матеріали геофізичних досліджень Дніпровсько-Донецької западини, приазовської частини Українського щита і західних областей України. Ці роботи склали основу сучасних знань про глибинну будову України, стали науковою базою для освоєння багатств її надр. У кандидатській дисертації вченого (1945) закладено основи методики геолого-геофізичної інтерпретації гравітаційних аномалій. Засновник української школи рудної геофізики, автор фундаментальної теорії тектогенезу.

1951–60 працював в Інституті геології корисних копалин у Львові. 1960–76 – засновник і перший директор Інституту геофізики АН УРСР, який з 1978 носить ім’я вченого.

1961–69 – Ткачук Лук’ян Григорович (1902–81) – геолог і літолог, акад. АН УРСР (з 1972). У зазначений період – завідувач відділу інституту.

Досліджував проблеми літології осадочних і осадочно-вулканогенних формацій Українських Карпат, петрографії магматичних і метаморфічних гірських порід Українського щита.

Один з основоположників літології осадочних порід в Україні, брав участь у складанні її перших літолого-палеографічних карт.

З 1969 працював в Інституті геохімії і фізики мінералів АН УРСР.

1938–41, 1944–69 – Усенко Іван Степанович (1906–87) – геолог-петрограф, чл.-кор. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1986). Працював в інституті з 1936, з 1949 – завідувач відділу. Одночасно – викладач Київського університету (з 1936), завідувач кафедри (1949–56).

Наукові праці присвячено вивченню основних та ультраосновних порід раннього докембрію. Розробив критерії пошуків нікеленосних ультрабазитів, дослідив умови утворення вперше встановлених в Україні еклогітоподібних порід, запропонував класифікацію геологічних формацій Українського щита.

З 1969 працював в Інституті геохімії і фізики мінералів АН УРСР.

1959–61 – Чекунов Анатолій Васильович (1932–96) – геолог і геофізик, акад. АН УРСР (з 1979), акад.-секретар Відділення наук про Землю АН УРСР (1983–88). У зазначені роки – науковий співробітник інституту.

Один із зачинателів нового напряму геологічних досліджень – вивчення тектоніки літосфери Землі та її комплексного генетичного початку на базі використання спільних геологічних і геофізичних даних.

З 1961 працював в Інституті геофізики АН УРСР, його директор (1976–91).

1939–41, 1944–50 – Чернишов Борис Ісидорович (1888–1950) – палеолог і палеонтолог, акад. АН УРСР (з 1939), заслужений діяч науки УРСР (з 1943).

Працював в інституті у 1939–50, його директор у 1939–46. Одночасно – віце-президент АН УРСР (1939–46); професор (з 1939), завідувач кафедри (1946–50) Київського університету.

Один із засновників Товариства охорони природи УРСР.

Досліджував проблеми палеонтології, стратиграфії, загальної геології. Встановив існування кам’яновугільних відкладів у Дніпровсько-Донецькій западині, зробив прогноз промислової вугленосності нижнього карбону Великого Донбасу. Один з провідних фахівців з питань викопної фауни кам’яновугільних відкладів Донбасу.