2007 р. Дорошенка виглядає, як ринок “Південний”
Розмовляла Мирослава Іваник
Дата: 23.07.2007
Розмова з Лідією Горницькою, архітектором, реставратором, керівником архітектурно-реставраційної майстерні № 3 інституту “Укрзахідпроектреставрація”
Лідія Горницька нещодавно отримала Державну премію України в галузі архітектури 2007 року. Відома як член авторського колективу з реставрації палацу Бандінеллі та керівник робіт з відновлення будинку на площі Міцкевича, 4 (“Укрексімбанк”). Лідія Горницька також є членом ICOMOS і Товариства шанувальників Львова. Розмова з нею – про сучасний Львів, підходи влади до історичного середовища й останні презентовані в місті проекти будівництва в межах історичного ареалу.
– Які основні тенденції в сучасній архітектурі Львова? До чого ми тяжіємо: збереження старого чи будівництва нового?
– Якщо говорити про теоретичні речі та заяви керівництва міста, можна сказати про тенденцію до збереження архітектурної спадщини. Але те, що відбувається насправді, суперечить цим заявам.
Одна з основних причин цього в тому, що люди з влади специфічні й, дорвавшись до крісла, бояться його втратити. Тому ніхто не суперечить. Та загалом у наших чиновників доволі низький рівень культури. Тому в нас ЛКП (колишні ЖЕКи) керують реставрацією або збереженням архітектурної спадщини. Культуру в людях треба виховувати змалечку. Що більше, на мою думку, кафедра реставрації мала б започаткувати глобальні курси, на яких слід змусити стажуватися міських та обласних чиновників, котрі мають стосунок до пам’яток архітектури. Вони мали б складати серйозний іспит із цього.
Наступна причина розбіжності між заявами та діями – брак спеціалістів. Галузі мають очолювати фахівці-практики. Наприклад, на керівні посади в галузі охорони здоров’я має прийти людина з досвідом роботи в лікарні, яка бачила всі проблеми знизу. Так само має бути і в охороні історичної спадщини.
– Як оцінюєте політику керівництва міста у сфері збереження архітектурної спадщини та кадрові призначення в цій галузі?
– Місто часом робить вдалі кроки. Наприклад, до саміту президентів ми напрацьовували програми впорядкування фасадів вулиць Дорошенка, Франка, площ Митної та Соборної. Зараз втрачено значну частину документації, яку готували в 1970-х роках для створення державного заповідника. Чотири ринкові квартали напрацьовано до такого ступеня, що ми розробили програму рекламних вивісок на магазини, були відповідні шаблони реклами.
Щодо вулиці Дорошенка інститут також напрацював величезний матеріал, як мали б виглядати перші поверхи будинків. Весь цей матеріал є. Чому ця вулиця нині виглядає, як ринок “Південний”, не можу зрозуміти. Мабуть, має бути акумулюючий орган, який тримав би всю цю інформацію і будь-якої миті міг нею скористатися.
Влада часто порушує закон. Закон є, і його треба виконувати. Чиновники – люди, які першими мають стежити за цим. Інвестор не має права нав’язувати свої бажання. Наприклад, будівництво на Валовій, 15, будівництво “Укрсоцбанку”, який вандально знищив прекрасний будинок та археологію під ним. Когось мають карати за те, що він порушив закон.
Одним із важелів виконання проектної документації на об’єкті є авторський нагляд, який, згідно з ДБН, мають проводити на кожному об’єкті, на якому провадять виробничі роботи. Без нього неможливий початок робіт і здача об’єкта в експлуатацію. Всі зміни, які вносять на об’єкті в процесі робіт, повинні мати нормативний характер. Автор несе відповідальність за реалізацію згідно з проектом.
– Як оцінюєте приплив великих інвестицій у центральну частину міста?
– У центральну частину приходять здебільшого багаті люди. І вони повинні усвідомлювати, куди прийшли. Інвестор має знати свої рамки. Він мусить іти у своєрідному законодавчому та методичному тунелі, на який вказують фахівці. Там немає довгих бічних тунелів, у які можна звертати.
Нині на багатьох вулицях, наприклад Пекарській і Личаківській, відбувається просто вандалізм. В одному з будинків XIX ст. на Личаківській викинули прекрасну автентичну столярку 1882 року й поставили пластикові вікна та двері. У нас є районні архітектори при управлінні охорони історичного середовища, які мали б стежити за цим. Звісно, не все можна зупинити. Але хтось це погодив. А якщо погодив, то мусить відповідати за це. І річ не завжди у штрафах.
Часто просто замовникові потрібно доступно пояснити, чим він володіє. У всьому світі автентичні речі дуже дорогі. Чому б не зробити вхід збоку з брами, обладнати гарну вивіску, як це практикують, до прикладу, в Польщі, а не розрубувати віконні прорізи. Якщо є фірма, яка напрацьовує проекти з помилками, в неї треба забирати ліцензію.
– Чи є у Львові “цехова солідарність” архітекторів? Чому значна частина архітекторів не висловлюють своєї негативної думки публічно?
– Я не називала б це цеховою солідарністю. Це просто “гумові” люди. Вони бояться. Можливо, не відчувають себе настільки професійними або ж занадто поєднані одні з одними, тому й не хочуть висловлюватися. Коло людей, які погоджують документацію, є замкнутим. Розгляди проектів мають бути фаховими, а не корумпованими, де все йде методом обміну голосами. Має бути професійна гідність архітекторів. Усе залежить від ставлення до справи та внутрішньої культури.
Я з великою повагою ставлюся до молодих людей, однак має бути певне гальмо. Вони мусять зрозуміти, що не мають досвіду, є фахівцями, які щойно починають формувати свою думку в архітектурі.
– Чи реальним є вплив громадськості на процеси, що відбуваються з історичною частиною Львова?
– Суспільство часто не розуміє, чим воно володіє. Нам треба консолідувати сили різних товариств, зокрема і студентських. Там є високоосвічені люди, які розуміють, що таке історична спадщина. Потрібно організовувати обговорення, проводити просвітницьку роботу. Громадськість має розуміти, що вона захищає. І з часом буде видно позитив. Громадськість не може просто говорити, що має й чи має бути побудовано. Свої думки мають висловити фахівці, які теж є частиною цієї громадськості.
Гадаю, основні сили громадськості зараз слід спрямувати на декілька об’єктів: ріг Краківської та Вірменської, ріг Франка та Шухевича, ріг Герцена та Франка, парк “Знесіння”.
– Як оцінюєте будівництво “Укрсоцбанку” та реконструкцію площі Ринок? Наслідки для Львова?
– Святкування 750-річчя міста – це яскравий приклад знищення пам’яток. Найгірше те, що залили бетоном нашу історію. Це вандалізм. Наявність бетону перекрила доступ повітря й унеможливила проведення майбутніх археологічних досліджень. Гнітюче також дивитися на ліхтарі, які поставили на Ринку. Львів має солідну школу ковальства.
Натомість місто закупило ліхтарі зі штучного матеріалу, дорожчі від правдивого ковальства. Чому ми везли з Польщі ці силумінові ліхтарі? Адже турист добре бачить сурогат у місті, що входить до Списку ЮНЕСКО.
Щодо “Укрсоцбанку”, то навіть діти, які вже вміють читати, запитують, чому там стоїть такий будинок. Хто б на нього не дивився, гості, які приїжджають до нас, завжди запитують: як Львів допустив. Єдиний позитив цієї будівлі – може бути наука на поганому. Але, на жаль, той будинок не став наукою. Після нього ми збудували Валову, 15.
– Що означало для Львова прийняття у Список ЮНЕСКО і чи корисним буде для міста вступ України до ІКРОМ?
– Люди, які подорожують світом, зважають на Список всесвітньої спадщини. У Львові суттєво побільшало туристів. Але потрібно, щоб місто гідно показало себе. Туриста неможливо обдурити. Те, що ми зараз робимо, неприпустимо.
Вступ України до ІКРОМ теж був би позитивним для Львова. ІКРОМ може допомогти нам фінансово. Однак варто розуміти, що світ ніколи не дає грошей просто так. Враховують усе. Передусім ставлення самої держави до пам’яток. У багатьох програмах важливо, щоб саме держава почала фінансування робіт на пам’ятці. Якщо ж подаватимемо пам’ятки, на яких потім будемо робити сурогати, ніхто не платитиме нам за це.
– Останнім часом говорять, що інститут “Укрзахідпроектреставрація” став законодавцем моди на скло й бетон. Чи погоджуєтеся з цим?
– Якщо говорити про ауру й дух того інституту, який закладали на базі невеличких проектних відділів, що були при реставраційному виробництві, то очевидно: в інституті чимало змінилося.
Підхід, коли інститут дає обґрунтування на те, що в історичній частині міста можна поставити скляний будинок, я вважаю недопустимим. Це могло б бути, якби ми не мали ні археології, ні знахідок, ані даних, що там було. Якщо хтось пропонує свій варіант забудови в історичній частині міста, має бути витримано всю послідовність дій, зокрема проведено попередні дослідження, має бути переконлива аргументація щодо поверховості, віконних прорізів, матеріалів тощо.
Кожна людина, зокрема наш директор (Володимир Швець, – “Газета”), має право висловлювати власну думку як особа і як архітектор. Але якщо запитують як директора інституту, однозначно, позиція має бути інакшою. Ми не можемо знівельовуватися, бо це дуже вигідно для інших структур, наприклад, для інституцій, які працюють, порушуючи законодавство.
Джерело: “”