2011 р. Мерія свідомо нищить музей Степанівни

Марта Гартен

Дата: 28.04.2011

Великодні відвідини будинку, де доживала віку легендарна Олена Степанів-Дашкевич, прикро вражають недбальством львівської влади, яка прирекла пам’ятку історії на нищення.

У колишньому помешканні національної героїні, переведеному до нежитлового фонду для створення музею, управління комунальної власності ЛМР, котре відповідає за збереження пам’ятки, навіть не вважає за потрібне встановити шиби, не кажучи вже про впорядкування чи бодай елементарне санітарне прибирання належної місту території, що перетворена на бомжарське смітнисько особою, котра безпідставно хоче приватизувати собі історичну пам’ятку!

Контраст між чистенько прибраними до Пасхи подвір’ями й садками вул. Козацької та антисанітарним захаращенням припам’яткової території – разючий!

Така ситуація не може бути викликана забудькуватістю чиновників, яким громада неодноразово нагадувала про обов’язок догляду за пам’яткою історії на вул. Козацькій 11-а, що за розпорядженням № 269 представника Президента України у Львівській області від 1992 року мала функціонувати як музей. Та й доволі часті публікації у ЗМІ також звучать як сигнал владі дбайливіше ставитися до меморіального будиночка. Але всі ці нагадування влада вперто ігнорує.

У стані, в якому перебуває нині пам’ятка, відчувається не просто безгосподарність Львівської міськради, а таки свідоме (із цинічною зневагою!) нищення меморіального об’єкта, що апелює до національної пам’яті. Це не вперше влада застосовує нищівні технології, апробовані на архітектурних пам’ятках і до пам’яток історії та мистецтва – досить згадати долю свідомо знищеного за міськрадівськими документами будинок композитора Ярославенка.

Те, що міська влада свідомо не рятує будинок Степанівни – очевидно. Зрештою, як і те, що він має статус пам’ятки історії, а згідно з цим, повинен мати не тільки забезпечену охорону, а й належне утримання та догляд.

Наступного року виповнюється 120 років від дня народження легендарної хорунжої УСС і четарки УГА Олени Степанівни, однак музею в її останньому прижиттєвому помешканні досі (і це по 20 роках вимог громадськості!) не створено не в останню чергу через отаке свідоме нищення пам’ятки історії, на місце якої в когось уже розгулялися приватновласницькі апетити. На думку цинічних можновладців, не стане пам’ятки – не буде й проблеми.

Така девіантна логіка привела їх до намірів скасувати рішення виконкому № 252 від 20.06.1991 р. та № 362 від 09.07.1992 р., в яких ішлося про створення музею у нежитловому приміщенні № 1 у житловому будинку № 11а на вул. Козацькій у Львові.

За словами начальника управління комунальної власності ЛМР Євгена Климковича, було «прийнято рішення доручити управлінню комунальної власності департаменту економічної політики підготувати проект ухвали міської ради про скасування рішення виконкому від 09.07.1992 № 362 «Про передачу Львівському історичному музею нежитлового приміщення № 1 будинку 11а на вул. Козацькій під музей Олени Степанівни». При цьому цікаво, що попереднє рішення з уваги випустили…

Проект ухвали на скасування рішення виконкому від 09.07.1992 № 362 «Про передачу Львівському історичному музею нежитлового приміщення №1 будинку 11а на вул. Козацькій під музей Олени Степанівни», згідно із твердженням Євгена Климковича, очолюване ним управління таки підготувало.

Однак зробило це на користь Меморіального музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Тут одразу слід внести ясність: йдеться про одіозного міськрадівського клона справжнього меморіалу «Тюрма на Лонцького», про перейменування якого так довго клопоталася громадськість, але вочевидь, що справу із перейменуванням влада так до кінця й не довела, бо інакше як пояснити, що саме ця назва фігурує у словах Євгена Климковича саме тепер – у квітні 2011 року?

«Розглянувши звернення Меморіального музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» управлінням комунальної власності підготовлено проект ухвали про надання в оренду для створення музею Олени Степанівни терміном на 10 років», – стверджує Євген Климкович. І це після того, як директор цього муніципального закладу культури Тарас Чолій іще 1 лютого на засіданні постійної депутатської комісії культури щиро запевняв, що очолювана ним установа не бачить жодної перспективи створення музею Степанівни на вул. Козацькій, бо там тісно, непрезентабельно й далеко для туристів!

Коли за твердженням Тараса Чолія, він не буде брати в оренду ці приміщення для музею, а Євген Климкович готує проект ухвали ЛМР саме за зверненням Меморіального музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (причому цей проект ухвали на комісію культури так і не надходить), то розбіжність є надто очевидною, щоб пройти повз увагу громадськості.

Євген Климкович мусить чесно відповісти хоча б на два питання: чому очолюване ним управління не дбає про належне утримання пам’ятки і чому комбінує щось під егідою «чолієвого» музею, безсоромно маніпулюючи таким ефективним інструментом, як марка справжнього музею «Тюрма на Лонцького», замість того, щоб виконати рішення за п. 2 протоколу № 11 постійної депутатської комісії культури, промоцій, ЗМІ та туризму від 22.02.2011 р. та п. 1 резолюції громадських слухань 28 березня?

Нагадаємо, що в обох згаданих документах ішлося про оголошення конкурсу серед громадських організацій на оренду приміщення для створення меморіального музею Олени Степанівни на громадських засадах, оскільки і депутатська комісія 25 лютого, і громадські слухання 28 березня однозначно підтримали ідею створення музею Олени Степанівни.

Більше того: саме з вуст депутатів-«свободівців» пролунало тверде запевнення, що музей постане ще цього року, а з наступного – зможе подавати проекти на часткове відшкодування з бюджетних коштів ремонтно-реставраційних робіт та матеріалів!

Утім, одразу після громадських слухань із такими оптимістичними заявами виконавча влада активізувала комісійні наради під орудою заступника міського голови Львова з гуманітарних питань Василя Косіва щодо… неможливості створення громадського музею Степанівни, якщо він буде просити про відшкодування з бюджету. При цьому зазначалося, що й на створення муніципального музею бюджет також коштів не має.

Цікаво, що ще торік Василь Косів дослівно казав таке: «Це приміщення належить місту, і місто мусить зробити ремонт». Цього року він уже відхрещувався від будь-яких видатків на музей.

Відтак, після нарад у Василя Косіва голова комісії культури Ярослав Музичко був схильний уже вважати ситуацію з музеєм Степанівни патовою. Однак його та інших членів комісії вдалося переконати в тому, що вихід є, оскільки у громади ще не згас ентузіазм до створення народного музею.

Від народного музею у виграші залишаться усі: будуть виконані попередні ухвали про заснування музею, буде пошанованою пам’ять Олени Степанівни, її меморіальне помешкання доглядатимуть на пару літні та малолітні волонтери, розповідаючи про життєвий подвиг національної героїні, а влада й собі зможе зробити гарний імідж, бо скидається на те, що це її турбує більш за все – коли не бути, то хоча би виглядати послідовною, справедливою, прогресивною, із європейським шармом тощо.

Єдине, що владі варто зробити негайно, то це перестати трактувати майбутній музей як інвестиційний проект, що стане зашморгом громадській ініціативі, а дати змогу прихильникам реалізувати експозицію на громадських засадах в стінах орендованої безкоштовно пам’ятки історії. Конкурсні вимоги на оренду приміщення для громадських організацій не повинні містити інвестиційних зобов’язань, лишень передбачати попереднє актування наявного стану збереженості приміщень і недопущення його погіршення надалі. Ото й усього…

І не треба витрачатися на якісь грандіозні капітальні ремонти, що потребують дорогої проектно-кошторисної документації, чи обмінне житло для відселення. Слід показувати все таким, яким воно є насправді. Автентика промовиста, якою болючою чи страшною вона б не була. Саме їй, а не супертехнологічним чи «діснейлендівським» реконструкціям є більше довіри.

Меморіальне місце само «розкаже» музейним відвідувачам, як із сталінських таборів повернулася політкаторжанка – славна героїня, про яку свого часу писала чи не вся європейська преса, а рідний народ складав пісні. І не було їй у Львові прихистку, бо в колишньому помешканні після варварського знищення бібліотеки оселилися чужі люди. Аж тільки край міста змогла Степанівна домовитися про оренду помешкання у старої польки, яка збиралася продати їй напівзбудований будинок та не встигла, бо померла.

Ось у цьому будинку і мешкала Олена Степанівна із сином Ярославом Дашкевичем, який також повернувся із табірного ув’язнення. Тут пройшли останні сім років життя Степанівни, аж поки не обірвала його невблаганна хвороба. А одразу після її смерті за дисидентським життям подружжя Ярослава Дашкевича та Людмили Шереметьєвої, яка сприяла виданню Чорноволівської підпільної періодики, недремно наглядала силоміць підселена владою до будинку пані.

«Вселення без моєї згоди, із застосуванням фізичної сили, було спланованою операцією радянських служб», – свідчив св. п. Ярослав Дашкевич. Тепер ця підселена особа клопочеться про скасування усіх рішень щодо заснування меморіального музею, бо, мовляв, чого тій Степанівні персональний музей відкривати, чим вона на це заслужила, ліпше буде, коли їй самій дозволять усе приватизувати. Оскільки ця жінка й досі перебуває у відведеній їй чи обраній свідомо ролі, то і її цілком у концепції меморіального музею слід показувати як найавтентичнішу обставину колишньої системи і теперішньої зневаги національної пам’яті.

Бо ж наразі усе, що діється довкола нереалізованого музею Олени Степанівни, є ні нічим іншим, як наругою і над пам’яттю героїні, й загалом над нашою національною пам’яттю. І це робить не хто інший, як обрана нами влада – замість того, щоб чітко виконувати волю громади, котра постановила: музею на Козацькій бути!

Джерело: «Західна інформаційна корпорація»