2011 р. Зневажене справжнє
Марта Гартен
Дата: 28.03.2011
Доба „пластикової культури” повсякчас вимагає нагадувань про те, що автентика цінніша за її тиражовані копії, котрими у гонитві за сучасним цивілізаційним комфортом батьки міста намагаються витіснити зі Львова таку подекуди „незручну” його справжність.
Явище зневаги до справжнього бачиться, на жаль, повсюдно, та від того не перестає бути ганебним. Так уже повелося, що у Львові замість того, аби дбати про „антикварну нерухомість”, якою є архітектурна спадщина, її значення намагаються всіляко нівелювати чи то украй сумнівними „реконструкціями”, чи то такими „реставраціями”, як на пл. Соборній та вул. Федорова, чи то прибудовами акваріумів „креативних ресторанів”, як у подвір’ї Бернардинського монастиря…
Кнайпи й готелі другою хвилею услід за банками й аптеками позбавляють житлової функції цілі квартали історичного центру, руйнуючи його планувальну структуру як таку, що не відповідає уявленням їхніх господарів про характер львівської забудови. Отак і виходить, що керівник фірми-забудовника, яка без дозволів та погоджень (!!!) споруджує готель мережі „Шератон” у Львові, не тямлячи суто львівської специфіки, що полягає в беззаперечній заповідності територій та забудови, віднесеної до зони ЮНЕСКО, може зневажливо говорити: „Та чого ви вчепилися тієї старої парцеляції? Навіщо відтворювати низькі курники бідного єврейського кварталу? Кому тепер потрібні ці вузенькі „клєтушкі”? За стандартами „Шератону” ми зробимо сучасний, просторий, комфортабельний готель…”.
І так далі у тому ж дусі, в якому, застосовуючи усю міць своєї пропагандистської машини агітують нас міський голова вкупі з головними архітекторами й художниками міста, нав’язуючи думку про те, що сучасне ліпше за старе приносить Львову користь. За такої політики дбайливо загосподарьовувати львівські старожитності влада не вчить. З її дидактики орендареві чи власнику розв’язуються руки тільки визискувати й… добивати горопашну справжність.
Зрештою, по добитій старожитності залишиться міф, яким також можна вигідно торгувати, і то чи не ще вигідніше, аніж самою старожитністю, яка вимагає уваги, чуйного ставлення та підтримки, – а значить, таких небажаних видатків.
Ще одним виявом зневаги до справжнього у розлогому шерезі подібних є історія із клоном музею-меморіалу „Тюрма на Лонцького”, що його створила було міськрада в одному із своїх кабінетів. Два роки знадобилося, аби до громади дійшло, що симулякр не дорівнює автентику. Відтак, не без труднощів, але спільними зусиллями, здається, вдалося виправити ситуацію.
Але ось не забарився й новий рецидив зневаги до справжнього – зволікання із створенням музею Олени Степанівни у її останньому прижиттєвому помешканні, що має охоронний номер як пам’ятка історії, але тепер видається за неперспективне для меморіального музею української героїні. Це з’ясувалося, коли мер доручив передати приміщення, призначене під музей Степанівни, муніципальній установі культури, яка діє під керівництвом Тараса Чолія. Але «Територія терору» відмовилася від Музею Олени Степанівни.
На засіданні постійної депутатської комісії культури ЛМР Тарас Чолій пояснив, чому вважає споруду не пристосованою для музею і розташованою у невідповідному місці: «Маленький будинок розділено наполовину, навколо самовільні забудови, сама споруда – внизу. Район непрезентабельний, транспорт не їздить. Недоцільно возити на екскурсії людей, коли поруч, у квартирі в тому самому будинку, живе жінка і веде господарство, де є баняки, собаки, кури».
Не вважає за доцільне створювати музей у цьому приміщенні й начальник управління культури ЛМР Андрій Вороновський. Схожих думок притримується і голова комісії культури Ярослав Музичко (історик за освітою!). За їхніми словами, музей Степанівни треба робити десь в центрі, а там, де дідько каже на добраніч, музей приречений на неуспіх. Однак у їхніх словах більше нехоті перед клопотами, аніж волі до життя музею, бо насправді досвід успішної роботи меморіального музею Романа Шухевича у Білогорщі під Львовом ущент розбиває подібні аргументи.
Створення Музею Олени Степанівни та Січового стрілецтва має довгу передісторію: його ухвалили заснувати ще 1991 року, а, власне, меморіальний музей національної героїні мав постати за розпорядженням № 269 представника Президента України у Львівській області 1992 року. Однак, будинок площею 60 м кв на вулиці Козацькій, 11а, де мешкала славетна хорунжа Українських Січових Стрільців Олена Степанівна сім останніх років життя, усі десятиліття Незалежності дедалі більше руйнувався.
Влада не ставила його на капітальний ремонт через те, що не могла примусити виселитися із аварійного будинку мешканку, сусідство із якою сину Олени Степанівни Ярославу Дашкевичу, котрий також повернувся до Львова із заслання, нав’язала свого часу у радянська влада.
Опис того, як це відбувалося, знаходимо у виданому листуванні Ярослава Дашкевича із Юрієм Меженком. У листі від 5 травня 1964 р. читаємо: „Мої клопоти здається безконечні – і незабаром дійдуть хіба до повного абсурду. 30 березня в мене розбили в помешканні двоє дверей (ломами!) та силою захопили одну кімнату. Прокуратура місяць розбирала цю справу, а таки не могла вирішити, чи мало місце порушення радянських законів, чи ні…
Закулісний висновок однак такий, що людині з моїм минулим можна робити все, що завгодно, – тобто вона й так є поза всяким законом. В зв’язку з цим Ви можете уявити собі мої настрої та „ефективність” моєї наукової праці”, – розпачав Ярослав Дашкевич, іще не знаючи тоді, чим обернеться це насильницьке сусідство.
«Вселення без моєї згоди, із застосуванням фізичної сили було спланованою операцією радянських служб», – свідчив згодом св. п. Ярослав Дашкевич, якому виконком ЛМР 1991 року надав квартиру на вул. Зеленій, 28, а квартиру № 1 на Козацькій, 11а перевів до фонду нежитлових приміщень та передав у постійну безкоштовну оренду Львівському історичному музею з метою створення меморіального музею Олени Степанівни.
Але згадана сусідка п. Л. Лутчин написала заяву до міськради, аби їй залишили весь будинок. 2006 року вона з сином приватизувала і свою квартиру, і самочинно збудовані на подвір’ї кількаповерхові (!) сараї. Бажаючи господарювати в будинку одноосібно й не підтримуючи створення музею п. Л. Лутчин заявляла: «Тут вибірково для Олени Степанівни така повага. Навіщо затрачати стільки грошей на одну особу, яка не має ніяких заслуг?».
Проте досі ініціативна група інтелігенції Львова не полишала сподівань на створення Музею Січового Стрілецтва у будинку Олени Степанівни, і зробивши огляд будинку 2007 року засвідчила його аварійний стан, що підтвердили й висновки львівського філіалу інституту «НДІ Проектреконструкція» 2009 року.
«Незважаючи на численні прохання, наразі маємо хіба відписки. Головне, що ми домагаємося, – аби влада вивела будинок з аварійного стану. Зрештою, територію можна розділити парканом: на своїй території нехай живе пані Лутчин скільки хоче, а на території, що її колись Ярослав Дашкевич попросив віддати у користування Львівському історичному музеєві, нехай зроблять меморіальний комплекс Степанівни» – пояснює, чим клопочеться львівська інтелігенція, завідувачка музею „Львівської політехніки”, історик Ганна Кос.
«Ми можемо вже хоч завтра реалізувати реконструкцію будинку, якщо буде добровільна згода пані Лутчин, оскільки це приміщення належить місту і місто мусить зробити ремонт”, – заявляв заступник міського голови з гуманітарних питань Василь Косів, зауважуючи, що у випадку, коли будинок розвалиться, міська рада надасть житло пані Лутчин, а на тому місці можна буде збудувати музей… Як ще можна було б це назвати, як не зневагою до справжнього, Василь Косів не замислювався.
Отож, міська влада свідомо не поспішала рятувати аварійний будинок, що мав статус пам’ятки історії, а згідно до цього повинен був мати не тільки забезпечену охорону, а й належне утримання та догляд. На противагу владі, громадськість завжди обстоювала пам’ятку. Громадські організації „Разом”, „Наше право”, „Пласт” іще за життя Ярослава Дашкевича організували круглий стіл з представниками Личаківської райадміністрації, юридичного управлінням ЛМР, сподіваючись, що погодили спільні дії в сприянні і лобіюванні питання створення музею Степанівни і Стрілецтва. Однак зневірилися чекати на відповідь виконавчих органів влади про стан помешкання, в якому має бути музей.
А технічний стан будинку торік, як то не дивно, стараннями п. Л. Лутчин „зцілився” одним помахом чиновницького пера: міськрада визнала його „не аварійним”, відтак мер доручив управлінню комунальної власності підготувати проект ухвали ЛМР про скасування рішення виконкому від 09.07.92 р № 362 «Про передачу ЛІМ нежитлового приміщення № 1 буд. № 11-А на вул. Козацькій під музей Олени Степанівни».
За відмови „Території терору” під керівництвом Тараса Чолія створювати на вул. Козацькій, 11а меморіальний музей Олени Степанівни ( бо нецікаво, неперспективно й затратно) п. Л. Лутчин отримала реальний шанс приватизувати помешкання так нелюбої їй легендарної хорунжої УСС і четарки УГА, і коли б вона зреалізувала таку змогу, це стало б особливо небезпечним виявом зневаги до справжнього, що засвідчила б капітуляцію Львова перед захланністю тих, кому історія міста байдужа, або годиться тільки для провадження успішного бізнесу. Ця поразка, безперечно, позначилася б на гідності громади міста щонайнегативнішим чином…
«Це питання турбує багатьох львів’ян: коли нарешті у Львові постане музей, розмови про який точаться десятиліттями? Ми, мешканці сусідніх будинків, щиро схвалюємо ідею заснування у будинку на вул. Козацькій, 11а меморіального музею, який би популяризував і Січове стрілецтво загалом, легендарну Олену Степанівну і її сина – історика Ярослава Дашкевича.
Чимало сусідів середнього покоління ще застали в живих пані професорку й зберегли про неї світлі спогади. Ми вважаємо, що влада повинна зробити реальні й дієві кроки назустріч проголошеного 1991 року музеєві, постанню якого загрожує теперішній аварійний стан будівлі та судовий розгляд приватизаційних зазіхань пані Лутчин, що мешкає поруч колишньої квартири сім’ї Дашкевичів», – наполягали мешканці мальовничого мікрорайону (саме отого, де, за словами батьків міста, дідько каже добраніч), але влада ігнорувала їхні заклики, прикриваючи відсутність політичної волі банальною відмовкою: нема звідки взяти кошти на створення музею.
І тоді громада знайшла вихід із здавалася б патової ситуації. В умовах, коли влада останнім аргументом висувала неможливість оплати персоналу музею, як закладу культури муніципального підпорядкування, лідери громадських організацій запропонували створити меморіальний музей Олени Степанівни як громадський! Вони зголосилися опікуватися приміщенням, доглядати його, створити експозицію, вишколити громадський екскурсоводів, які б розповідали відвідувачам музею про життєвий подвиг Олени Степанівни.
Громадська організація ЦППД „СІМ” звернулася до міськради із клопотанням щодо необхідності виконання рішення виконавчого комітету Львівської міської ради про створення музею Олени Степанівни на вул. Козацькій, 11 а, запропонувавши винести проблему на обговорення під час громадських слухань. Як повідомив у відповідь начальник Управління «Секретаріат ради» п. Л. Зубач листом № 01-124 вих. від 12. 03. 2011, громадські слухання щодо створення меморіального музею Олени Степанівни та Романа Дашкевича відбудуться 28 березня 2011 р. о 15 годині у малому сесійному залі Ратуші.
На цих громадських слуханнях ГО „Козацьке товариство „Кіш” репрезентуватиме своє бачення проекту громадського меморіального музею Олени Степанівни. „Наше козацьке товариство готове реалізувати проект громадського музею”, – повідомив архітектор Юрій Волощак. Своєю чергою у створенні музею Степанівни Товариству „Кіш” готові надати допомогу й такі громадські організації, як ЦППД „СІМ” та Центр досліджень визвольного руху, які закликають не стояти осторонь цього важливого чину й скаутські осередки „Пласту”.
Відомі діячі культури, вчені, лідери налаштовують владу Львова та його громаду виконати всі попередні розпорядження щодо створення музею Олени Степанів-Дашкевич – першої в історії України жінки-офіцера українського січового стрілецтва, вченої, громадської діячки, людини, яка своїм життям утверджувала право на існування Української держави і 120-річчя від дня народження якої ми святкуватимемо 2012 року.
Зараз будинок, який завдяки тому, що там мешкала легендарна хорунжа УСС Олена Степанів отримав свого часу статус пам’ятки історії (охоронний номер 1285), виглядає ось так. На фасаді – бронзова пам’ятна таблиця, встановлена до 100-річчя від дня народження Олени Степанів роботи скульпторки Теодозії Бриж. Курей і псів, про яких згадував Тарас Чолій, на подвір’ї нема, хоча саме подвір’я переоране на грядки.
Помешкання Олени Степанівни стоїть із вибитими вікнами і страшить тріщинами на внутрішніх стінах. Очікує дбайливих і сильних рук. Невже громада їх опустить? Невже зрадить справедливості? Невже зречеться своєї національної історії, відмовивши їй у заслуженому пошануванні? Хто ми після цього будемо?
Джерело: «Західна інформаційна корпорація»