Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

Оплакування

Людмила Міляєва

Страсні тексти, починаючи з XV ст., чітко ділилися на дві частини – власне «Страсті» і «Плач богоматері», якому в творах приділяли стільки уваги. І. Свєнціцький відзначав, що

«церковні поети злучали епічне оповідане про страсті Христові як акт відкуплений з безперечно-лірично-трагічним положенєм Богоматері і дали нам ряд творів з виразно-тенденційним релігійним характером, з епізодами значної поетично-драматичної ваги. Тому і прийшлося вилучити сі плачі в окремий розділ» [Свенціцкий І. Похоронне голосінє і церковно-релігійна поезія. (Студія над розвитком мотивів народної словесності). – «Записки наукового товариства ім. Шевченка», XCIV, кн. II, стор. 12].

«Покладання в труну» на іконах найчастіше і було «Плачем богоматері».

У Потеличі воно включене в страсний цикл. Та незважаючи на це, тема горя богоматері посилена в монументальній самостійній композиції «Оплакування» в бабинці. Це перше оплакування в українському малярстві, розв’язане за схемою західної іконографії. Стилістичні особливості композиції, місце, яке вона займає в інтер’єрі, свідчать про те, що й сюжетові і його тлумаченню надавалось особливого значення. З одного боку «Оплакування» логічно зв’язане із «Страстями», а з другого, коли його винести з циклу, звучить зовсім інакше.

Спостереження філологів уже показали, що в літературних насійних творах поділ сюжету на дві частини – «Страсті» і «Плач» – було звичайним явищем. Тому потелицька живописна композиція цілком виправдана. Подібна ізольованість, як здавалося б, близьких тем диктувалась у літературі ще й тим, що «Страсті» й «Плач» вирішувалися у двох різних стилістичних ключах. Один – тенденційно-релігійний (страсний), а другий – ліричний (плач богоматері). В останньому зразком для церковних поетів були народні голосіння; вони давали можливість, зберігшії епічну піднесеність образів, надати їм поетичної наснаги. Засоби художньої виразності, взяті з народної поезії, збагачували релігійну літературу, в неї, таким чином, проходили щирі живі почуття і переживання. Фольклор надавав і ту необхідну епічність, яка була обов’язкова для образу богоматері.

Не важко помітити, що в розписах, які нас цікавлять, спостерігається та ж відмінність, що і в апокрифах. «Страсті» та «Оплакування» дуже різняться між собою. Якщо страсні сюжети вирішуються в плані наївних простодушних зображень, що мають скоріше символічне значення, то «Оплакування» переростає рамки релігійної символіки. В зображенні горя богоматері начебто знімається завіса над євангельською легендою. Узагальнено-умовні персонажі, що діяли в решті розписів, змінилися тут образами, спостереженими в житті. Жінки, що плачуть по обидва боки від богоматері, передають справжні людські почуття. Горе матері надзвичайно глибоке і тому небагатослівне. На відміну од інших жінок, вона не плаче. Скорбота богоматері невимовна. її очі широко розплющені. Вона величава, її образ наділений великою волею і дає підставу твердити про гуманізм у мистецтві початку XVII ст. Тут він виступає в реалістичному образі передусім. Кожний з персонажів, незважаючи на дещо урочистий характер задуму, наділений переконливою конкретністю образу, реалістичний навіть мертвий Христос, і тому психологічно виправданий плач над ним. Не можна забувати про те, що композиція винесена в бабинець і, певно, була передусім адресована жінкам, що тут молилися.

Втрата рідних, сім’я, що лишилася без годувальника, зруйноване гніздо, виховання дітей – всі біди й лиха цієї героїчної епохи в першу чергу впали на плечі української жінки. Саме це й було відбите у плачі богоматері. У цьому творі була переборена абстрактність традиційного релігійного малярства і знайдена та велика простота у передачі переживань і почуттів людини, за якою вгадується їхня глибина і мужність.