Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба

Богдан Хмельницький

?

Сюжети стінопису та їхній ідейний зміст

Людмила Міляєва

У Святодухівській церкві розписи збереглися на південній, північній і трохи на західній стіні центрального зрубу та на південній стіні бабинця. Орнаментами XVIII ст. розмальовано частково і ті частини південної і східної стін, які прилягають до вівтаря.

Основна тема північної стіни – «Страсті» – у потелицькому стінопису закомпонована досить своєрідно. На відміну від загальновживаної компоновки страсних клейм їхнім центром не є «Розп’яття». У церкві св. Духа вони пов’язуються із сюжетом «Успіння богоматері», який вклинюється в «Страсті» й ними обрамляється зверху й знизу:

Західна частина північної стіни ділиться по вертикалі на п’ять клейм і на стільки ж по горизонталі. «Успіння» вписане в «Страсті» так, що права його частина прилягає безпосередньо до «Деісуса». Верх «Успіння» облямований чотирма сценами (по дві у ряд), відокремленими вікном, низ – чотирма сюжетами, витягнутими по горизонталі. «Страсний» цикл складається із двадцяти п’яти сцен. Дія циклу розгортається зліва – направо, переривається «Успінням» і вікном над ним і закінчується під Деісусом у такому порядку:

1. «Воскресіння Лазаря»,

2. «В’їзд до Єрусалима»,

3. «Тайна вечеря»,

4. «Омовения ніг»,

5. «Моління про чашу», клеймо майже втрачено,

6. «Посрамистася вої Іісуса Христа»,

7. «Поцілунок Іуди» й «Петро відтинає вухо рабу»,

8. «Перед Каїафою» й «Зречення Петра»,

9. «Наруга над Христом»,

10. «Перед Анною»,

11. «Привідоша Псуса Христа на судмище»,

12. «Бичування»,

13. «Коронування»,

14. «Пілат вмиває руки»,

15. «Несіння хреста»,

16. «Прибивання до хреста»,

17. «Розп’яття»,

18. «Зняття з хреста»,

19. «Покладання в труну»,

20. «Кустодія» (воїни біля труни),

21. «Воскресіння»,

22. «Зішестя до пекла»,

23. «Жони-мироносиці»,

24. «Іуда повертає тридцять срібняків» (?),

25. «Самогубство Іуди».

Над вікном знаходилось прямолике зображення богоматері до пояса (майже втрачено). Між «Успінням» і олтарем розміщено деісусний триптих, який має пишне мальоване архітектурне обрамлення. У центрі зображено Спаса із архангелами за престолом, богоматір та Іоанна Предтечу, по боках – ліворуч апостола Петра й праворуч – Павла. Над «Деісусом» у картушах розміщені: у центрі, в арці – «Розп’яття», ліворуч, у медальйоні – пророк Мойсей, праворуч, у такому самому медальйоні – Аарон, завдяки чому вся композиція нагадує апостольський і пророчий ряди іконостаса.

Південна стіна нефа розділена на два горизонтальні регістри. Головною її темою є богоматір, яка зображена у центрі верхнього регістра у вигляді Печерської богоматері, що сидить із немовлям на престолі. Зліва від неї – Антоній з моделлю трибанного храму, праворуч – Феодосій із сувоєм. Голову богоматері коронують ангели, що летять до неї. Ліворуч і праворуч над вікнами в клеймах знаходяться прямоликі постаті архангелів (до колін) із піднятими вгору руками. У східній частині південної стіни – «Жертвоприношення Авраама», в західній – «Ілля в пустелі».

У нижньому регістрі в арочно-колончастому обрамленні представлено постаті пророків з атрибутами й сувоями в руках. Тематично вони безпосередньо пов’язані із зображенням богоматері і розташовані послідовно

із сходу на захід в такому порядку:

1. Аввакум,

2. Варлаам,

3, 4. невідомі пророки – майже не збереглись,

5. Монсей,

6. Давид,

7. Соломон,

8, 9. – невідомі,

10. Іоанн,

11. Іаков,

12. Даниїл.

Зображення «Воздвижения хреста» займає західну стіну від куга південної стіни до вирізу арки, що з’єднує бабинець із центральною частиною зрубу. За своєю висотою – це найкрупніше зображення. За розмірами його можна зіставити хіба що з «Оплакуванням», що одиноко тулиться в бабинці.

Північна, південна і частина західної стіни закінчуються фризом, що складається поперемінно із головок херувимів і рослинного орнаменту [Фігурна арка-виріз, що з’єднує вівтар із нефом, декорована живописом XX ст., написаним клейовими фарбами на полотні].

Безперечно, в системі стінопису церкви є ідейні акценти, послідовно проведений лейтмотив, який диктував принцип розміщення в інтер’єрі сюжетів; основними з них були: «Оплакування» – в бабинці, «Страсті», «Успіння богоматері», «Богоматір Печерська» і «Воздвижения» – в центральному зрубі.

Загадковим залишається декор олтаря, оскільки, як свідчать документи, він був «репарован мастером теслярского куншту» із заміною всіх дощок. Як видно з наведеної реконструкції церкви, олтар було збільшено і відсунуто на схід, після чого, мабуть, не лишилося жодних слідів декору, хоча, найвірогідніше, спершу олтар був теж розписаний. Реконструювати умовно іконографію олтарних розписів можна лише за аналогією з найближчим хронологічно живописом в олтарі церкви «Воздвижения Чесного Христа» в Дрогобичі [Г. Логвнн датує стінопис бл. 1636 p., посилаючись на дату, поставлену на південній стіні (Логвин Г. Украинское искусство X – XVIII вв. М., «Искусство», 1963, с. 154; Логвин Г. Н. Монументальний живопис XIV – першої половини XVII ст. – Історія українського мистецтва в шести томах, т. II, К., вид. УРЕ, 1967, с. 190). На щастя, він повністю зберігся. На розміщених ярусами композиціях зображено: внизу – в аркатурно-колончастому поясі Деісус з десятьма первосвященниками и святителями (1. Кирило, 2. Спиридон, 3. Авраам, 4. Мельхіседек, 5. Григорій Богослов, 6. Іоанн Златоуст, 7. Василій Великий, 8. Афанасій), решти немає [Христа в «Деісусі» подано в митрі («Предста царица одесную тебе» – досить поширений на Русі з XIV ст. іконографічний тип Христа (Лазарев В. Н. Живопись и скульптура Новгорода. – «История русского искусства», т. II. М., Изд-во АН СССР, 1954, с. 252), на Україні – рідкісне явище у XVII ст. й досить часто зустрічається у XVIII ст. (Ярема В. Традиції і нововведення у побудові іконостасів XYII та XVIII століть у західних областях України. – «Православний вісник», Львів, 1961, №№ 5 – 6, с. 189). Незвичне його оточення первосвящениками (а не апостолами), очевидно, підкреслювало його священицький сан «Мельхіседеків чин» (Мельхіседек поряд з Іоанном Предтечею)]. Вище – десять пророків: Аваакум, Мойсеії, Давид, Аарон, Гедеон, Мельхіседек, підпису нема, Ісайя, невідомий пророк, Іезекеїл. Над ними – чотири євангелісти. Склепіння декоровано сонмом ангелів, між якими в центрі над олтарем – на лобовій грані олтарного зруба – зображено богомагір – «Знаменіє». На західній стіні олтаря, що є тильною стороною іконостаса, подані євхаристичні сюжети – «Омовения ніг» і «Тайна вечеря».

Те, що в Потеличі «Деісус» у дещо зміненому варіанті є на північній стіні, виключає повне їх співпадання з воздвиженським розписом. Цілком вірогідно, що аркатурно-колончастий пояс з фронтальними постатями на північній і південній стінах змикався у олтарі, утворюючи ніби єдине ціле. Можливо, там були зображені засновники церкви. Над ними могли розташовуватися ті євхаристичні сюжети, для яких у Дрогобичі знайшлося місце лише на західній стіні олтаря, і композиція «Знаменіє».

Євхаристичні сюжети в олтарі могли відобразитися і в дещо відмінному од дрогобицького варіанті. В церкві с. Поворозник в олтарі були медальйони (із зображенням тих же первосвящеників і святителів), з’єднані між собою декоративними гілками типу «древа Ієсея» [Свенціцкий І. Тематичний уклад стінопису церкви св. Юра в Дрогобичі. – «Літопис Бойківщини», 1938, № 10, стор. 3 – 8; Анушкин А. Во славном месте Виленском. М., «Искусство», 1962; Petrow Z. Cerkiew w Powrożniku. – „Mówię wieki”, 1962. Nr 11, str. 30 – 33; Горницкій Є. Записки топографічно-історичні о стародавнем місточку Потыличи. – «Зоря», 1890, стор. 191 – 222; Katalog zabytków sztuki w Polsce t. I, Warszawa, 1953; t. III, 1962, № 339], в Потелицькій церкві Трійці (1593) олтар був прикрашений лише виноградною лозою [Свенціцкий І. Тематичний уклад стінопису церкви св. Юра в Дрогобичі. – «Літопис Бойківщини», 1938, № 10, с. 2]. Ріднить всі ці зображення ідея жертвенності, традиційна для олтарів.

Чи були розписи в бані – сказати важко. За аналогією до церкви в Улучі (ПНР) можна висловлювати гадку, що тут, як і в кам’яних спорудах, були постаті євангелістів на парусах [Kornecki M. Wyniki objazdu inwentaryzacyjnego zabytków powiatu Brzozowskiego w woj. Rzeszowskim (budownictwo drewniane, malarstwo i rzeźba). – „Biuletyn historii sztuki” 1964, Nr. 3, стор. 221].

Важко з’ясувати, чому в бабинці досліджуваної церкви знаходиться лише одна композиція – «Оплакування». Чим пояснити явну незавершеність ансамблю? Не стало грошей у гончарів? Завадив бурхливий час повстань і воєн? А що, коли монументальний живопис потрібен був гончарям тільки для того, щоб висловити найзаповітніші думи, і вони цілком вмістилися в цю нескладну низку релігійних сюжетів?

Імовірно, що пустоти заповнювались іконами, які на стінах органічно співіснували з розписом. Приводом для останньої спокусливої гадки може правити незаперечний факт: у XVII ст. було загальновживаним використовувати в інтер’єрі великі, монументального плану ікони. Вони поєднувалися з настінними малюнками, становили разом єдине ціле і доповнювали сюжети, відсутні в стінопису. Таким уявляється нам ансамбль Воздвиженської церкви в Дрогобичі, на північній стіні якої, на тому місці, де в Потеличі «страсний» цикл, досі висить велика ікона «Страсті» кінця XVI ст. її розмір (2: 2,5 м) повністю відповідає місцю, відведеному їй між іконостасом і вікном [монументальні «страсні» ікони і «Страшні суди» у великій кількості зібрані у Львівському музеї українського мистецтва. Проте дрогобицький ансамбль дає змогу уявити синтез стінопису й іконопису в його незайманому стані]. Тут же зберігся фрагмент «Страшного суду», який, мабуть, створювався одночасно із «Страстями» і має такі ж розміри. В Святодухівській церкві колись знаходилися ікони, сюжети яких свідчать про певну тенденцію їхнього підбору [зберігаються в ЛМУМ]. Розписи з іконами створювали ідейну цілеспрямованість, якою особливо відзначається потелицькип ансамбль.

І. С. Свєнціцький у своїй статті про іконографію Юрської дрогобицької церкви відзначив, що тематичний зміст розписів диктувався часто-густо індивідуальним замислом. «Керівництво стіно-іконописом спиралося тільки на типові зразки, лишаючи повну волю для ідеологічного замислу титарям і композиційно-технічного – мапстрам-виконавцям». Розписи українських дерев’яних церков XVII ст. є тому наочним прикладом [Церкви Воздвижения та св. Юра в Дрогобичі, Якова в с. Поворозннк (Польська Народна Республіка), с. Новоселиця Закарпатської обл.. Середнє Водяне й ін.].

Порівняння ряду ансамблів живопису XVII ст., свідчить про те, що в основному «Страсті» і «Страшний суд» мали певні місця в храмі, решта сюжетів декоративного розпису, очевидно, не підпорядковувалися суворій регламентації, на відміну від чіткого порядку розміщення ікон на іконостасі.

У XVII ст. іконографія стінопису на Україні остаточно втратила догматичну застиглість. Цьому чимало сприяв і розвиток іконостаса. Монументальний живопис набув великої мобільності, звільнившись від обов’язкових тем, які тепер розкривалися іконами. Замість стержневих основ християнської релігії він почав приділяти увагу тим сюжетам, котрі, як здавалося тоді, найповніше виражали завдання, що стояли перед українською суспільною свідомістю. Тому ідейна концепція живопису церкви в Потеличі була детально продумана замовниками. І хоча духівництво визначало всі сюжети й характер потелицького малярства, його інтереси в цьому разі повністю ототожнювалися з інтересами гончарів, що зводили для себе церкву. Святодухівські попи, що очолювали повстання потелицьких міщан, належали до тієї частини духівництва, яку Енгельс називав плебейською.

«Їм, як вихідцям з бюргерства або плебсу, були досить близькими умови життя маси, і тому, незважаючи на своє духовне звання, вони поділяли настрої бюргерів і плебеїв, – писав Ф, Енгельс. – Участь в рухах того часу, що становила для ченців виняток, для них була загальним правилом. З їхніх рядів виходили теоретики ń ідеологи руху, і багато з них, виступивши як представники плебеїв і селян, скінчило через це своє життя на ешафоті» [Енгельс Ф. Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії. – Маркс К. і Енгельс Ф. Твори. Вид. друге, т. 21, с. 335].

Не можна не помітити, що монументальні розписи, як і ікони XVI – XVII ст., мали порівняно невеликий сюжетний діапазон. Темами релігійних творів живопису найчастіше ставали найрозповсюдженіші сюжети з життя Христа й богоматері, «Страшні суди», образи найпопулярніших святих – Георгія, Миколи П’ятниці н ін. Дуже рідко зустрічаються на Україні аскети і схимники з житієм, немає алегорії, що її так полюбить XVIII ст. Напружене життя України в XVI – XVII ст. вимагало активної діяльності. Визвольний рух віддаляв од споглядальності й містицизму, зосереджуючи увагу тільки на головних догматах православ’я, які були виразниками національної єдності. Велика кількість ікон так званих народних майстрів, що спостерігались на Україні з початку XVI ст., зв’язана із розповсюдженням живописного мистецтва в найдемократичнішому середовищі селянсько-ремісницького люду. Мабуть, цим пояснюється той факт, що художники зосередили свою увагу на невеликій кількості тем і сюжетів, які мали бути зрозумілі не одиницям, а масам. Якщо в літературі початку XVII ст. письменники користувались усім арсеналом схоластичної ерудиції (вона була їм потрібна як відгострена зброя в боротьбі з оснащеними демагогами католицизму), то в образотворчому мистецтві, в цій «книзі для неписьменних» [Кальнофойський в «Тератургімі» 1638 р. писав: «Живописне зображення Христа переважно для тих, котрі не вміють читати й назвали живописне мистецтво книгою неписьменних» (Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Опыт исторического исследования, т. II, К., 1898, с. 302)], застосовували найзрозуміліші й найдохідливіші сюжети й форми. На озброєння брали ті ідеї, які забезпечували успіх у національнії! політиці або ж ті, які імпонували своїм поетичним змістом.