Провінція Місьйонес

Коли Аргентина стала федерацією та припинила війни проти індіанців, вона широко відкрила браму для іммігрантів. Бо лише за їх допомогою можна було заселити здобуті дикі території Чако, Місьйонес та Формоза. Зокрема, уряд Аргентини потребував колонізації Місьйонесу, нещодавно приєднаного до держави (в ході війни з Парагваєм), щодо якого були ласі погляди з боку Бразилії. При цьому було прийнято концепцію, що приокеанські провінції мали виробляти зерно та м’ясо на експорт, а північні території годувати саму країну. Зважаючи на це імміграційні закони були досить ліберальними. Перші українські поселенці почали прибувати з Галичини, яка перебувала під владою Австро-Угорщини, починаючи з 1897 р. Вони оселювались переважно у північній Аргентині (суч. провінція Місьйонес) в околицях колишньої єзуїтської місії Апостолес в екваторіальному поясі Південної Америки на фрагменті Бразильського плато з субтропічним кліматом серед вічнозелених вологих екваторіальних лісів, які були названі А. Гумбольдтом гілеями, а бразильцями – сельвас. Раніше тут, як і в інших районах Північної Аргентини існували лише католицькі місії, як працювали з тутешніми індіанцями гуарані. Втім рішенням ще королівської іспанської влади після 1776 р. вони були ліквідовані, і на їх місці лишилися лише руїни, як наприклад в місцевості Сан Іґнаціо.

Саме наплив українців та інших мешканців Європи дав цим забутим поселенням новий поштовх для розвитку. Феномен створення ефективної спільноти українців, їх господарчої моделі в умовах тропічних лісів тут в Місьйонесі та на прилеглій території Бразилії залишається вивченим недостатньо. В Місьйонесі українці вирощували кукурудзу, пшеницю, картоплю, чай, мате, кавуни, дині, цукрову тростину, бавовну, рис та тютюн. По садах розводили цитрусові, оливи та абрикоси. За короткий час тут виросли міста, деякі з яких повні українських назв і мають українські церкви. Місьйонес ще чекає свого окремого українського путівника. А поки що втіленням усієї цієї історії є дивовижна музика нащадка українських емігрантів Місьйонеса – Чанго Спасюка.

Історія Місьйонеса та інших українських спільнот Аргентини починалася в порту Буенос-Айреса. Головний приплив іммігрантів припадає на 1901-1903 рр. Поселенцям тоді давали по 50 га землі та допомогу харчами та худобою.

Перенесемося знову в порт і поспостерігаємо за переселенцями. Ось новий корабель заходить у порт. Його палуби та надбудови заповнені людьми, які хто з цікавістю, хто з непокоєм, розглядають аргентинський берег. Перед висадкою з корабля на нього висаджувалася група перевіряючих, які контролювали документи іммігрантів перед тим як дозволити їм висадитися. Медичний контроль здійснювався також безпосередньо на борту. Іммігранти з заразними хворобами, божевільні, інваліди та старші за 60-т років особи не отримували дозволу в’їзду до країни. В порту проводилася також інспекція багажу. Далі емігрантів доставляють у спеціальний готель. Перший такий готель з’явився у 1857 р. біля порту Буенос-Айрес. Це було невеличке приміщення збудоване під прибуття контингенту швейцарців. Готель розміщувався на розі Авеніда Леандро Н. Алем (Leandro Alem) і Корриентес (Corrientes), і проіснував до 1874 р. Другий будинок іммігрантського готелю функціонував у 1881-1888 рр. за адресою Черріто (Cerrito) 1250, сьогодні це штаб-квартира Аргентинського центру інженерів.

Проте, якщо прийняти за точку відліку офіційну дату початку української еміграції – 1897 р. то два попередні готелі якщо і бачили в своїх стінах українців, то хіба що поодиноких. Натомість у 1888 р. почав працювати добре відомий готель іммігрантів під назвою «Ротонда» (названий так, зважаючи на свою форму). Задуманий як тимчасовий притулок, цей готель використовувався протягом більше 20 років. У липні 1911 р. після закінчення більшого комплексу нового іммігрантського готелю в Північному Доці, «Ротонда» був закритий. Невдовзі його знесли, щоб побудувати суч. залізничний вокзал «Ретиро».

Імовірно, саме з цим готелем пов’язано перебування українців на початку колонізації Місьйонеса. Ось як описував прибуття українських селян в 1903 р. очевидець: «Вони (галицькі емігранти) не скаржаться на їжу та лікування, що їх вони отримують в «Готелі для емігрантів» чи на борту пароплавів, якими вони прибувають. Я зустрічав цих іммігрантів, їх було близько 500, дітей і дорослих. Вони прибули в Посадас на кораблі в кількості, яка вдвічі перевищувала вантажопідйомність судна. Я бачив як вони мовчки сходять з трапу, чоловіки та жінки. Несуть багаж на своїх плечах і терпляче чекають, поки їх не направлять в Апостолес. На їх обличчях не було написано нічого, окрім аж надмірної вдячності за скромне помешкання та харчовий пайок що їм надавалися».

Якщо ми пройдемо на самий початок Старого порту, а саме на схід від Північного Доку (Darsena Norte), то побачимо величну будівлю хронологічно останнього готелю для іммігрантів (hotel de inmigrantes). Цей комплекс було створено замість попередніх з 1906 до 1911 р. Зважаючи на це, цей готель – найстаріша збережена пам’ятка Буенос-Айреса пов’язана з українцями. Готель діяв до 1953 р. Наразі тут створено музей еміграції. Нажаль, експозиції присвяченої українським емігрантам тут немає.

В готелі для іммігрантам надавалася можливість самої початкової адаптації в найбільш критичний момент пошуку роботи чи місця поселення. В комплексі також знаходилися спальні приміщення, а також корпус, де іммігрантів навчали роботі на поширених сільськогосподарських машинах. До першої світової війни до Аргентини емігрувало близько 10 тис. українців, майже виключно з Галичини. Потрібно зауважити, що кількість мігрантів до першої світової війни була незрівнянно меншою ніж до сусідньої Бразилії (де було особливе заохочення) чи Північної Америки.

Джерела:

Підготував Іван Парнікоза, НІАМ «Київська фортеця».