Л

Либідь – річка, урочище. Права притока Дніпра, починається з джерел поблизу станції Пост Волинський, перетинає місто на колишній західній та південній його околицях, нині частково – понад залізницею й частково – в колекторі. Впадає в Дніпро, утворюючи Михайлівську затоку біля Корчуватого.

Довж. – 14 км, пл. басейну – 68 км.

Басейн р. Либідь розділений глибокими ярами, які відкривають чисельні джерельця: Буслівське – на Саперній слободі, Лукрець – під Дівич-горою, Живець – під горою Бусовиця. Либідь мала ряд приток, які тепер під землею, зокрема Скоморох (він же Скоморошня) та Буслівка. До її басейну належать ставки: Шулявський, Печерський, Совки, Голосіївський. Назва річки вперше згадується в літопису під 968 в оповіді про облогу Києва печенігами: «ніде на Либеді коня напоїти». Синопсис, виданий в Києво-Печерській лаврі у 17 ст., пов’язує назву річки з сестрою легендарних засновників міста – Кия, Щека та Хорива: «Сестра же Либідь над рекою Лебедю свои осады пожиши, такодже и город на пригорку высоком соградит от своего имени Либедь».

В одному з описів Києва, складеному землеміром у кін. 18 ст., місцеположення замка Либеді зазначається біля гирла, на правому схилі. Це район Лисої гори, яка в кін. 19 ст. була значно розрита й перепланована у зв’язку з будівництвом Лисогорського форту Київської фортеці. В історичній літературі є й інша версія походження назви річки – від давньослов’янського племені, в якого був тестем Либідь (священна птиця).

В літописні часи була повноводною, через ріку існувало кілька перевозів. 1787 на Либеді стояла флотилія кораблів, які мали супроводжувати царицю Катерину ІІ по Україні. В середній течії річки у 18 – на поч. 19 ст. були поселення Верхня й Нижня Либідь. З 1840-х рр. назва замінюється на Деміївку. У 17 – на поч. 19 ст. на річці стояло кілька млинів (за даними 1686 – сім млинів).

Тоді в неї впадала ще й р. Совка, на якій було три млини й селище. Знищення річки почалось у 19 ст., коли було змінено межі забудови Києва на заході та знижувались її притоки. Особливо постраждала річка у 20 ст., коли в неї почали відводити промислові стоки, а саме русло забрали в колектор. У 2-й пол. 20 ст. біля витоків її притоки перед гирлом – р. Буслівка було розташовано автопарк й засипано джерело, далі ще й розміщено автогаражі. Нині в Дніпро, де колись запливали кораблі, впадає каламутна вода.

Лідія Пономаренко.

Липки – історична місцевість у центральній частині Києва – на Печерську.

Простягається по Печерській височині між Дніпровими схилами і Кловом. Головні вулиці – Банкова, М. Грушевського, Інститутська, Липська, Лютеранська. Північний край Липок можна умовно визначити по вул. Банковій, південний – по Виноградному і Кріпосному провулках.

На цій території виявлено кераміку доби зарубинецької культури кін. 3 ст. до н. е. – 2 ст. н. е. (поблизу перетину вул. М. Грушевського і пров. Кріпосного), римські монети 1 – 2 ст.

Назва походить від липового гаю, що був насаджений у серед. 18 ст. між новозбудованими Маріїнським (див. ст. 251) і Кловським (див. ст. 220) палацами по лінії сучасної вул. Липської. На той час місцевість належала Києво-Печерській лаврі, невдовзі була вилучена в державне підпорядкування, почалося проектування її забудови (один з перших проектів датований 1787). Проте реально перепланування й забудова розпочалися після вирубки липового гаю (1833), шовковичного і виноградного садів (1835), що росли на цій території. Одразу з початком розбудови Липки перетворилися на один з найпрестижніших районів Києва (такими вони лишаються й сьогодні), оскільки були віддані під забудову представникам вищих аристократичних кіл Києва.

Вже у 1-й пол. 19 ст. тут було зведено чимало особняків, переважно російської та польської знаті (князів І. Васильчикова, С. Кудашева, графа О. Безбородька, генерала М. Раєвського, графа Г. Тишкевича, графині Е. Ганської та багатьох інших), на поч. 20 ст. – знаменитий будинок арх. В. Городецького (т. зв. будинок з химерами), а також розкішні особняки київської знаті. З серед. 19 ст. Липки перетворилися також на адміністративне, ділове, військове і культурно-освітнє осердя Києва, де містилися резиденція Київського, Волинського і Подільського генерал-губернатора, Київського губернатора, управління Київського військового округу, Київська контора Державного банку, Земельний банк, Інститут шляхетних дівчат, Перша Київська чоловіча гімназія, Сулимівський пансіон, гімназія св. Катерини, Київський художньо-промисловий і науковий музей. 1889 в Маріїнському парку зведено церкву св. Олександра Невського (зруйновано в 1930-х рр.).

Ряд вулиць з серед. 19 ст. носили ім’я російських царів: Катерининська (1869 – 1919, тепер Липська), Єлизаветинська (1869 – поч. 1920-х рр., тепер П. Орлика), Олександрівська (1820 – 1919, тепер М. Грушевського), київських генерал-губернаторів – Анненковська (1865 – 1919, тепер Лютеранська), Левашовська (з 1869 – 1919, тепер Шовковична), Новолевашовська (1914 – 38, тепер Дарвіна). У 1930-х рр. забудову Липок значною мірою змінено, тут зведено ряд будинків «сталінського» типу переважно для працівників керівних органів України, ряд адміністративних споруд: Верховної Ради УРСР (вул. М. Грушевського, 5; див. ст. 89.1), Ради народних комісарів УРСР (тепер будинок уряду України; вул. М. Грушевського, 12/2; див. ст. 89.5), штабу Київського військового округу (після війни містився ЦК КПУ, тепер – резиденція Президента України; див. ст. 6.3), а також Будинок Червоної Армії й флоту (тепер Центр культури, просвіти й дозвілля Збройних сил України; вул. М. Грушевського, 30/1; див. ст. 89.2), Театр юного глядача (вул. Липська, 15) тощо. На Липках є пров. і вул. Липські.

Михайло Рибаков.

Лисі гори – гори, історичні місцевості, урочища. Назва – народного походження, за природною ознакою – зарослі кущами, деревами схили, вершина гори – безлісна («лиса»). За сучасною літературою, в Києві існує кілька таких гір. Найвідоміша – на захід від р. Либідь, біля її впадіння в Дніпро.

Вис. – понад 60 м. 1871 – 77 на цій горі споруджено Лисогорське укріплення Київської фортеці (див. ст. 207.4). З 1923 – у складі Києва. Під час Великої Вітчизняної війни Лисогорський форт зазнав значних пошкоджень. До 1990-х рр. був занедбаний.

1994 за клопотанням Київського еколого-культурного центру на території урочища було створено регіональний ландшафтний парк (РЛП) загальною пл. 137,1 га, 1995 урочище, яке має дуже цінний рослинний світ, увійшло до складу РЛП «Голосіївський». У 2000 музею «Київська фортеця» передано 118,75 га урочища. Ця гора згадується в документах і під іншими назвами – Либідь-гора, Дівич-гора, Оринівська. Перші з них пов’язані з легендарною сестрою князів Кия, Щека і Хорива. У «Повісті временних літ» згадується, що вона мала свою облогу біля р. Либідь. Назву Оринівської гора отримала від імені якоїсь княжни, однак детальних відомостей щодо її походження не виявлено.

Лиса гора в Старому Києві розташована на площі поблизу Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря та верхнього виходу з фунікулера. Виникла в період, коли князь Володимир Святославич наказав поставити язичницьких богів на площі на Горі, де раніше був ліс.

Скульптура Перуна стояла в храмі, тому що перед ним постійно горів вогонь, підтримуваний жерцем, котрого карали смертю, якщо вогонь згасав.

Є згадки про Лисі гори в інших місцевостях Києва, але відомості про них дуже скупі. Таку паралельну назву мали гора Юрковиця, підвищення на Верхній Солом’янці та між Чорториєм й с-щем Троєщина. В українській міфології Лисі гори пов’язані з шабашем відьом, є синонімом місця, де утаємничено чарівництво.

Лідія Пономаренко.

Лук’янівка – історична місцевість, поселення у північно-західній частині Києва.

Головні вулиці – Мельникова, Багговутівська, Овруцька, частина вул. Дегтерьовської (до перетину з вул. Сім’ї Хохлових), центральна площа – Лук’янівська. Прилягає до місцевостей Глибочиця, Кудрявець, Сирець, Солдатська слобода, Шулявка та ін.

Визначити межі Лук’янівки досить важко, тому що вона не являла собою єдине ціле, її утворювала низка поселень, розкиданих на значному просторі й відокремлених одне від одного завдяки топографічним особливостям місцевості пл. бл. 2 версти у діаметрі.

Ще у дорадянський час склався умовний поділ її на три частини:

1) Старожитомирська (від назви однойменного шосе, тепер вул. Дегтерьовська) – від церкви Вознесіння (знесена у 1880-х рр.), місцевість між Кадетським шосе і Лук’янівською в’язницею (вулиці Борщагівська і Самсонівська, пров. Глибочицький, вул. Дорогожицька та Лук’янівський базар);

2) місцевість біля церкви св. Феодора (освячена 1871; знесена в 1930-х рр.);

3) Верхня Юрковиця з Полянкою, Нижня Юрковиця з ярами – Вовчим, Кмитовим, Чмельовим, Глибочиця, Татарка. Науково підтвердженого походження назви не виявлено.

На плані цієї місцевості 1820 значиться незаселеною під назвою Лукоянівка. Деякі джерела виводять її від імені подільського цехмейстера Лук’яна Олександровича (17 ст.), який оселився тут, інші – від власника місцевого хутора І. Лук’яненка (у 1860-х рр. хутором володіли його спадкоємці).

Вперше назву Лук’янівка зафіксовано 1820 і 1824, як хутора, що належав київському золотарю С. Стрельбицькому (між сучасними вулицями Глібова і М. Кравченка). Позначена на першому офіційно затвердженому 1833 плані Києва. 1837 розплановано центральну та північну частини Лук’янівки (до Загоровщини), 1869 – західну частину (до вулиць Маршала Рибалка, ДовнарЗапольського та Сім’ї Хохлових). Інтенсивна розбудова розпочалася з 1845 після повені на Подолі й Оболоні, що викликала масове переселення їх жителів на височину. Проте, ще до повені Лук’янівка не являла собою суцільний пустир. На плані 1824 тут позначено хутори вдови штабс-капітана Городецького пл. 20 десятин 1131 кв. сажень і дружини колезького секретаря Рогге.

В цій місцевості селилися міщани, відставні солдати, рибалки, ремісники, дрібні торговці та ін. Забудова 19 – поч. 20 ст. збереглася спорадично (основний знос припадає на 1970 – 80-і рр.), найбільш компактно – на вул. Овруцькій. Назва місцевості відбита в назвах Лук’янівського народного будинку (див. ст. 244), Лук’янівської в’язниці (див. ст. 243), Лук’янівського парку міської залізниці (тепер трамвайне ремонтно-експлуатаційне депо; див. ст. 245), Лук’янівського цвинтаря, станції метро «Лук’янівська». Назву Загородна Лук’янівська до 1869 мала сучасна вул. Половецька. Існує також вул. Лук’янівська на сусідній Татарці.

Михайло Рибаков.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2087 – 2088.