В

Васильківські рогатки, Печерські рогатки – історична місцевість, поселення, що існувало вздовж кінцевої частини вулиць Московської, Цитадельної та Копиленка.

Назва виникла 1706 – 16 у процесі будівництва Києво-Печерської фортеці (див. ст. 207) та пов’язаного з цим переселенням жителів Печерського містечка, що було ліквідоване. Назва – від розташованої поряд Васильківської брами цієї фортеці (вул. Цитадельна, 5/9). Рогатками називали заставу перед фортецею. Назва Васильківські Рогатки зафіксована у серед. 18 ст., у кін. 18 ст. фігурували як Печерські рогатки. 1766 у поселенні налічувалося 64 хати, де проживала 71 сім’я. Ліквідоване у 1820 – 30-х рр. під час будівництва Нової Печерської фортеці, жителів переселено у новий район Києва – «Новоє Строєніє». Сучасна вул. Гусовського (до 1985 – вул. Кловська) на Печерську до 1830-х рр. мала назву вул. Васильківська.

Лідія Пономаренко.

Васильчики – історична місцевість, хутір. Були розташовані на території сучасного парку «Нивки» поблизу станції метро «Берестейська» та обабіч Петрівської залізниці.

До серед. 19 ст. включали хутори Сіньківщина і Хмілівщина пл. 51,59 (за іншими даними 55,57) десятин. 1859 указом російського царя Олександра ІІ передані у «довічне спадкове володін-ня» Київському, Волинському і Подільському генерал-губернатору, князю І. Васильчикову (звідси й нова назва місцевості). Після його смерті (1862) хутором (дачею) Васильчиками володіла його вдова – княгиня К. Васильчикова (уроджена Щербатова), відома в Києві своєю благодійною діяльністю (подружжя поховане у Києво-Печерській лаврі; див. ст. 489.2.29). За її заповітом, Васильчики після її смерті (1869) перейшли у володіння київського Свято-Троїцького (Іонівського) монастиря, тому що княгиня була духовною дочкою архімандрита монастиря Іони (Мирошниченка). 1912 на хуторі закладено «Васильчиковську» церкву за проектом арх. Є. Єрмакова. В межі Києва ця територія увійшла 1833. Ім’я І. Васильчикова 1863 – 1919 мала вул. Прорізна, а частина вул. Смирнова-Ласточкіна 1863 – 1928 мала назву Іларіонівський узвіз. Хутір Васильчики в 1920 – 50-х рр. називався Знаменський скит (за однойменною церквою).

На поч. 1920-х рр. тут існувало показове господарство міськради пл. 44 десятини (шість – під садом, 15 – орні землі і городи, 12 – ліс, а також ставки, розсадник тощо). В цей час на території скиту залишалася старослов’янська громада ченців у кількості бл. 80 чоловік. У вересні 1929 хутір передано ветеринарно-зоотехнічному інституту для організації навчального господарства і молочної ферми. На поч. 1930 інститут порушив питання про закриття храму і виселення ченців. У листопаді 1930 президія міськради прийняла відповідну ухвалу, але ВУЦВК не затвердив її. Втім, ченців все ж виселили з колишнього хутора. 1933 його займав 2-й Навчальний полк. У серпні 1933 влада закрила церкву й передала її під культурний заклад. 1936 приміщення храму ще належало військовому відомству, але невдовзі на хуторі було влаштовано урядову дачу, церкву знесено.

Михайло Рибаков.

Венеція – див. ст. Передмостова слобідка.

Вигурівщина – історична місцевість, поселення, житловий масив на київському лівобережжі, між Воскресенською слобідкою (з півдня) і с. Троєщина (з півночі), на території, що нині обмежена вулицями масиву – просп. Генерала Ватутіна, вулицями О. де Бальзака, Каштановою, просп. Маяковського.

Історія місцевостей Вигурівщина – Троєщина налічує кілька тисячоліть. Поблизу сіл виявлено поселення доби неоліту, трипільської культури, епохи бронзи (4 – 2 тис. до н. е.).

За часів середньовіччя Київ був містом-фортецею, тому в системі оборонних споруд велику роль відігравали укріплені навколишні містечка: Вишгород, Білгород, Трипілля, Вигурівщина, що розташовувалася на північ від Воскресенської слобідки, біля р. Чорторий.

Село Вигурівщина має давнє походження, називалося Милославичі (Милославці, Мирославське, Мирославичі).

Згадка про «село Мирославське» є в Іпатіївському літопису під 1151 (що містилося на лівому березі Дніпра, навпроти Києва), аналогічні літописні згадки – під 1300 («Асе грады Киевские: … Вышгород, Мирославиц») і 1396 («…Князь Скиргайло так поехал за Днепр к Милославичем и тамо разболися…»). Милославичі згадуються також 1503 у грамоті великого князя Олександра київському воєводі, в опису Київського замка 1545 і 1552 («Село Замкове, на Днепре… Милославцы»).

Думки про те, що Милославичі – це пізніша Вигурівщина, тобто, що це одне село, дотримується низка істориків – Є. Голованський, В. Гошкевич, М. Грушевський, П. Клепатський, М. Новицький та ін. Назва села походить від прізвища «Вигура», яке мало багато осіб. Три з них мають відношення до Києва: Ян Вигура (1572), Станіслав Вигура – городничий і ключник київський (1607 – 31) і Симон Вигура – городничий київський (1632 – 47). Існує кілька версій, від кого з них утворилася назва села.

Найбільш вірогідна версія автора «Опису Києва» М. Закревського, який писав, що «служебник» київського воєводи, князя К. Острозького Ян Вигура (чи Векгура) 12 грудня 1572 передав Свято-Михайлівському Золотоверхому монастиреві грамоту князя на володіння землями на лівому березі Дніпра, а Вигурівщину подаровано монастиреві Вигурою. Історик Є. Голованський також стверджує, що с. Вигурівщина в давнину називалося Милославщиною, перейменоване в 16 ст. за ім’ям колишнього власника Івана (Яна – М. Р.) Вигури – службовця при воєводі К. Острозькому і похованого в Свято-Михайлівському монастирі. Власник заповідав обителі св. Михайла село, заселене козаками. Це підтверджується «Описом села Вигурівщини 1780 року», в якому йдеться про «…вільне містечко під назвою Милославськ, в якому жили сотні київської козаки і міщани…, перейменоване у Вигурівщину Яном Вигурою, але в якому році, невідомо». Від Вигури з часів польської держави й пішла його назва.

В іншому документі стверджується, що Вигурівщина подарована монастирю 1613, тобто тоді, коли київським городничим був Станіслав Вигура (1607 – 31).

Існує версія, що назва походить від київського городничого Симона Вигури (1632 – 47). Зустрічається також думка, що власником Вигурівщини був якийсь «козак Вигура», і саме він передав село Свято-Михайлівському монастиреві.

Таким чином, серед дослідників існують різні точки зору і розбіжності, які й досі не усунені. Під час національновизвольної війни 17 ст. жителі Києва та навколишніх сіл відмовлялися визнавати феодальні привілеї нових панів. Жителі Вигурівщини, зокрема, захопили монастирські землі і самоправно користувалися ними. Тому гетьман Б. Хмельницький 1654 видав універсали про передачу Вигурівщини Свято-Михайлівському Золотоверхому монастиреві, у власності якого вона перебувала до секуляризації церковно-монастирських земель в Україні 1786. У 1708 в селі споруджено церкву св. Георгія Переможця. 1766 тут налічувалося дворів – 42, населення – 409 чоловік; 1859 – 83 і 623; 1897 – 274 і 1498; 1917 – 391 і 2210; 1931 – 585 і 2732; 1939 – 609 і 2607.

Адміністративно Вигурівщина входила до 1471 до складу Київського князівства, потім – до Київського воєводства Великого князівства Литовського та Речі Посполитої; після 1654 – до складу Київської, з 1736 – Гоголівської сотень Київського полку, з 1782 – до Київського намісництва; 1802 – 1902 – до Броварської, 1903 – 23 – Микільсько-Слобідської волостей Остерського пов. Чернігівської губ.; 1923 – 27 – до Броварського, 1927 – 30 – Київського р-нів Київського округу; 1930 – 37 – до Київської приміської смуги; 1937 – 58 – Броварського р-ну Київської обл. У травні 1958 Вигурівщину й Троєщину об’єднано в один населений пункт під назвою Троєщина. З 1980-х рр. територія північного лівобережжя, куди входили обидва села, забудовується як єдиний масив, Вигурівщину знесено. Центральна магістраль на цій території – просп. Маяковського, про давню місцевість нагадують бульв. Вигурівський, назва залізничної зупинки і масиву Вигурівщина – Троєщина.

Михайло Рибаков.

Видубичі, Видобичі, Видубич – історична місцевість, один з пагорбів на правому березі Дніпра на південь від Києво-Печерської лаври.

Існує кілька версій щодо походження назви.

Найбільш поширена – що в цій місцевості «видибнула» – спливла на поверхню Дніпра дерев’яна скульптура язичницького бога Перуна, скинута з гори в р. Почайна (притока Дніпра) за наказом князя Володимира Святославича під час хрещення киян у кін. 10 ст. Версія сумнівна через те, що статуя мала дерев’яний тулуб, очевидно, порожній всередині, який мав наповнитися водою і потонути, а не пропливти до цього місця понад 1 км.

Більш вірогідним є припущення, що в цій місцевості «видибали» – приставали до берега човни. Підставою для такої думки є наявність урочища Видобивате, яке існувало біля р. Руда (поблизу містечка Бурти Черкаського пов.) ще в 19 ст. Місцевість згадується в літописах під 1070, 1090, 1097, 1154 у зв’язку з різними подіями, які тут відбувалися. У 2-й пол. 11 ст. київський князь Всеволод Ярославич заснував поблизу своєї заміської резиденції (Красний двір) Видубицький Свято-Михайлівський монастир, що зберігся до наших днів (див. ст. 68). 1162 на Видубичах зупинявся волинський князь Мстислав Ізяславич на шляху з Пересопниці. Від Наддніпрянського шосе до монастиря веде вул. Видубицька, яка виникла, ймовірно, ще за часів Київської Русі.

Лідія Пономаренко.

Виноградар – історична місцевість, житловий масив. Розташований між проспектами «Правди» і Радянської України та озером Синім. Прилягає до окружної дороги, міського цвинтаря, місцевостей Вітряні гори, Нивки, Пріорка, с-ща Шевченка і Пуща-Водицького лісу.

Назва пов’язана з процвітанням тут виноградного господарства. Піднесення київського виноградарства на поч. 20 ст. пов’язане з діяльністю перського підданого – садівника І. Бекаса (Бекасова). 1907 він орендував в урочищі Вітряні гори, між дачею Павлушенка, садівництвом Крістера й урочищем Западинка, 16 ділянок землі пл. 17 дес. 951 кв. сажень терміном на 24 роки для розведення винограду. І. Бекас довгий час мав магазин на вул. Володимирській, 46, де продавав свій виноград, який давав добрі врожаї.

За його прикладом орендували ділянки під виноград також Абрамов, К. Авер’янц, М. Лукінський, С. Піранов та ін. Засновані тут виноградники стали основою для розвитку виноградарства у радянський час. 1932 – 37 на Вітряних горах існував колгосп «Вітряні гори», 1935 у ньому під виноградом було 49 га і планувалося щороку додавати 25 – 30 га. В колгоспі працювало 100 робітників, направлених київським Будинком народів Сходу, представників 13 національностей: українці, росіяни, євреї, татари, караїми, греки, китайці, лезгини, поляки, білоруси та ін. Колгосп було закрито у січні 1937. Незабаром виник новий колгосп «Виноградар», де 1939 працювало 167 чоловік.

Після його ліквідації в 1957 почали занепадати виноградники. Основну забудову житлового масиву Виноградар здійснено 1974 – 79.

Михайло Рибаков.

Вирлиця – озеро на лівобережжі Києва поблизу просп. М. Бажана.

Назва – народного походження суто географічного змісту. Давньоруське слово «вир» означає глибоке джерело, глибоку яму в озері або річці, в якій вода «вирує», обертається. Мовознавчі довідники відносять це слово до слів, що мають праслов’янське коріння, близьке до терміну «вирій» – небесна безодня.

Один з гідронімічних термінів «вир» означає річку з підводною течією, водоворот. В Україні є кілька річок з варіантами кореня «вир» – Вир сухий, Вириця, Вирча та ін. Можна припустити, що первісно існувала інша форма назви озера – «Вирвиця», в народній українській мові є факти переходу літери «в» у літеру «л». Є мікротопонімом історичної місцевості Дарниця (див. ст. Дарниця). Разом з нею озеро ввійшло до складу Києва. Поряд побудовано станцію метро «Вирлиця».

Лідія Пономаренко.

Відрадне, Відрадний – селище, житловий масив. Розташовувалося ліворуч від Берестейського шосе і колії окружної залізниці, навпроти хутора Галагани, в районі сучасних вулиць Радищева і Світлогорської.

1877 Київське благодійне товариство продало приватним особам земельну ділянку пл. 12 десятин по Старо-Житомирському шляху при хуторі Галагани. У квітні 1914 ті продали її колезькому регістратору К. Яниховському (від його імені головна вулиця тут одержала назву Костянтинівська, тепер – Радищева), який незабаром розбив її на 83 дачні ділянки пл. від 275 кв. сажнів кожна. Так виникло дачне селище «Відрадне», розташоване в сухій, рівній та зручній місцевості. Назву, очевидно, дав власник місцевості. Купувати ділянки в селищі могли тільки особи російського походження. З часом назва Відрадний поширилася на велику територію, включену в межі міста згідно з указом Президії Верховної Ради УРСР від 20 жовтня 1938. Тепер – житловий масив Відрадний. Основну забудову здійснено 1957 – 63.

Михайло Рибаков.

Вітряні гори – історична місцевість, житловий масив. Прилягає до місцевостей Виноградар, Западинка і Крістерова гірка, с-ща Шевченка. Включає в себе також місцевість Сипучі піски, до якої веде тепер вул. Галицька (до 1953 – вул. Піщана). Назва – народного походження, від мікрокліматичних особливостей гористої місцевості.

Вперше зафіксовані на картосхемах Києва 2-ї пол. 19 ст. Тоді ж почали забудовуватись індивідуальними одноповерховими будинками. 1961 – 65 тут споруджено однойменний житловий масив. Головні вулиці – Червонопільська, Межова, Світлицького.

Лідія Пономаренко.

Віта Литовська – див. ст. Чапаєвка.

Вовчий яр – історична місцевість, урочище, поселення. Вузька, звивиста і досить глибока улоговина вздовж вул. Солоної (Соляної) та пров. Вишневого.

Назва народна, зафіксована в юридичних документах Київської міської думи кін. 19 – поч. 20 ст. Розумілася місцевість між Глибочицею, Татаркою й вулицями Підгорною та Юрківською, провулками Татарським і Лук’янівським, які виникли до 1874, коли постало питання про забудову вільної території в місцевості Вовчий яр. Після створення міським землеміром першого проектного плану забудови (1852) й продажу земельних ділянок виникла однойменна з місцевістю головна вулиця. Як облаштована вул. Вовчий яр фігурує з 1883. У 1908 місцевість перейменовано на Саксонський яр, головну вулицю 1915 – на вул. Солону (від розташованих у нижній частині яру солоних криниць). Про криницю Солонець у Києві є згадка 1607. У 1-й чверті 20 ст., після прокладання водогону, криниці ліквідовано. У 1970 – 80-х рр. більшу частину приватної забудови знищено, ліквідовано старі невеликі провулки, що прилучалися до вул. Соляної (Вишневий, Перехресний, Соляний).

Відрогом Вовчого яру є Чмелів яр.

Лідія Пономаренко.

Волейка хутір, Валейка хутір, Волейків – історична місцевість, поселення в західній частині Києва, в районі сучасних вулиць Української, С. Руданського, Кузьминської. З лівого боку р. Сирець, поряд розташовувалися хутори Васильчики, Дігтярі, Нивки.

Хутір Волейка – один з 14 хуторів, що виникли за Куренівкою і Пріоркою. Належав до т. зв. нових хуторів, на відміну від давніх, які були в оренді у власників ще до 1729. Старі хутори відрізнялися від нових тим, що власники могли їх викупити у міста, а нові здавалися за контрактами, і місто могло їх повернути назад; вони давали Києву прибуток у вигляді орендної плати.

Земля хутора Волейка колись належала дворянину Волосевичу, 1821 її купив чиновник Ковалевський, від нього вона дісталася княгині К. Кудашевій, від її спадкоємців перейшла до купця Яцунова, 1862 – до купця, дворянина Вікентія Волейка (? – 1889). Звідси й назва хутора. Спочатку він мав пл. 6 десятин 30 кв. сажнів, з часом збільшився до 28 десятин 2380 кв. сажнів (будівлі, фруктовий сад, пасіка, город, місця для сіножаті, понад 18 десятин лісу та чагарників), що давало власнику великий прибуток. В. Волейко мав на Хрещатику власний магазин годинників та виробів із золота. Часом включення цієї місцевості до Києва слід вважати 1833, коли російським імператором Миколою І було ухвалено межі міста, до якого ввійшли й хутори. 1913 створено Товариство благоустрою селища на хуторі Волейка.

Михайло Рибаков.

Волова гора – історична місцевість, підвищення в історичному центрі Києва. Є частиною Копирева кінця. Простягається між вулицями Смирнова-Ласточкіна, Кожум’яцькою, Дегтярною і пров. Киянівським. Прилягає до місцевостей Кожум’яки та Дегтярі. На півдні відокремлена невеликою улоговиною (річище струмка Киянки, вул. Дегтярна) від гори Дитинки.

Наявність у грунті Волової гори потужного лесового шару дає змогу припустити, що її відокремлення від сусідніх підвищень (зокрема, Дитинки) відбулося протягом останнього тисячоліття. Назва походить від влаштованого тут капища язичницького бога Волоса (Велеса). Виведення назви від слова «віл» не має підстав, оскільки зазначена територія з її крутими схилами і незначним простором була мало придатна для пасовиська. Ймовірно, саме на Воловій горі 1895 було знайдено срібний римський динарій (210 р. до н. е.). У 17 ст. тут існував палац католицького єпископа (Кудрявський палац), від нього на Поділ вела вул. Єпископська. Тепер на горі розміщуються Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, лікарня для вчених, житлові та офісні будинки.

Лідія Пономаренко.

Володимирський узвіз – вулиця, історична місцевість на правобережжі Києва.

Прорізаний на поч. 18 ст. на прохання і коштом жителів Подолу, оскільки старий узвіз понад струмком Хрещатиком у Хрещатому яру потребував великих витрат на ремонт. Узвіз прокладено через відріг Михайлівської гори. Спочатку не мав назви, 1869 включений до складу вул. Олександрівської, яка пролягала від пл. Контрактової (тоді пл. Олександрівська) до вул. Московської (в районі сучасної пл. Арсенальної). 1919 вулицю перейменовано на вул. Революції, але ця назва стосовно узвозу не зафіксована.

1944 йому офіційно присвоєно назву Володимирського, яка походить від встановленого 1853 на Старокиївському плато пам’ятника великому князю Володимиру Святославичу (див. ст. 424).

Лідія Пономаренко.

Воскресенська слобідка – історична місцевість між Вигурівщиною, Куликовим і Дніпром. Головна сучасна магістраль – бульв. Перова.

Відома з 16 ст. під назвою «Земля Євстафієва», яка була подарована києво-подільській церкві Воскресіння Христового козацьким ватажком Євстафієм (Остапом) Дашкевичем. Слобідка одержала назву від церкви, якій належала. Біля села розташовувався невеликий хутір, що належав київському Флорівському жіночому монастиреві. 1577 зять Є. Дашкевича Є. Ружинський, 1645 та в 1650-х рр. польські королі Владислав IV та Ян-Казимир, 1718 – гетьман України І. Скоропадський підтверджували володіння слобідкою цим храмом. 1719 київський губернатор П. Голіцин відібрав її у церкви.

Під назвою «Губернаторська слобідка» село було перетворено на ранговий маєток київських губернаторів та обер-комендантів Печерської фортеці. Багаторічні численні скарги жителів у Київ та Санкт-Петербург на це свавілля були марними. 1786 під час секуляризації церковних та монастирських земель слобідку було передано до казни. Населення займалося тваринництвом, фурманством, ремісництвом, торгівлею (купували в Польщі дьоготь, а на Дону солену тараню і продавали в Україні), пізніше – лозоплетінням і продажем виробів із лози.

1723 у селі налічувалося 50 дворів; 1766 – 76 дворів, 595 жителів; 1859 – відповідно: 83 і 407; 1917 – 220 і 1157; 1931 – 168 і 1307. Тут діяла церква Воскресіння Христового. 1802 – 1902 Воскресенська слобідка входила до складу Броварської, 1903 – 23 – Микільсько-Слобідської волості Остерського пов. Чернігівської губ., 1923 – 30 – до Броварського р-ну Київської округи, 1930 – 33 – до Київської приміської смуги. У складі Києва – з 1933. Індивідуальну одноповерхову забудову слобідки майже цілком знесено в 1960 – 80-х рр. під час забудови житлових масивів Воскресенського і Райдужного.

На Воскресенському житловому масиві існує вул. Воскресенська (з 1968).

Михайло Рибаков.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2075 – 2078.