П

Паньківщина – історична місцевість у центральній частині Києва, між Ботанічним садом ім. О. Фоміна і р. Либідь обабіч вул. Паньківської, охоплюючи також вулиці Гайдара, І. Еренбурга, Микільсько-Ботанічну, Тарасівську, В. Яна, Набережно-Жилянську, частину вулиць Л. Толстого, Жилянської та Саксаганського. Паньківщина з частиною «Нового Строєнія» прилягає до місцевостей Батиєва гора і Солом’янка.

Назва – від родини Панковичів (Панкевичів), які володіли землями у різних районах Києва. Власником місцевості спочатку був Васько Панькович – намісник митрополита Київського (з 1516), а також його син Максим. Згодом фігурує як власність Софійського монастиря, чий монастирський двір в «урочищі Либідь» на Паньківщині згаданий 1766. У 1830-х рр. місцевість включено до «Нового Строєнія», розплановано і забудовано.

Одночасно у 19 – на поч. 20 ст. вона разом з Батиєвою горою фігурувала під назвою Паньківська дача. На поч. 1850-х рр. тут існувало відоме садівницько-квітникарське господарство К. Христиані. Збереглася мережа вулиць 19 ст. і частина забудови 19 – поч. 20 ст. У прилибідській частині – промислова зона. Оскільки родина Паньковичів володіла землями і в інших районах Києва, назву Паньківщина у 1-й чв. 17 ст. мало також с. Позняки на лівому березі Дніпра, р. Паньківщина, яка впадала в оз. Тельбин на Березняках. Назву місцевості має вул. Паньківська (див. ст. 422).

Лідія Пономаренко.

Перевісище – історична місцевість в центрі Києва, вздовж Хрещатика і прилеглих до нього узгір’їв, між пл. Європейською та Майданом Незалежності. Прилягає, зокрема, до місцевості Козине болото. Ця лісиста територія слугувала місцем княжого полювання за часів Київської Русі. Назва походить від слова «перевіс» – сітки для тварин; являли собою тенета, що натягувалися поперек ярів, галявин, на узліссі. Згадується в літописах з 945.

Лідія Пономаренко.

Передмостова слобідка – історична місцевість, селище на території сучасного Парку культури і відпочинку «Гідропарк». У давнину ця територія не була островом. У 1-й пол. 19 ст. озера Святище, Русанівське та Василівське перетворилися на одне водоймище, яке з’єдналося з Чорториєм. Так утворилася Русанівська затока Дніпра. Внаслідок великого підняття води 1877 і 1889 прорвало Дніпровську дамбу, знесло дерев’яний Русанівський міст і Чорторийську греблю. Русанівська затока перетворилася на протоку й утворився острів – сучасний Гідропарк.

На цій території у 2-й пол. 19 ст. виникло поселення у зв’язку з будівництвом Ланцюгового моста (1848 – 53). Будівник моста Ч. де Віньйоль одержав право 30-річного користування береговою смугою, а в нього це право купила дружина доглядача шосейної застави – Кирпичова, яка на засадах довгострокової оренди дозволила тим, хто бажав, селитися тут і будувати село на палях, тому що воно щорічно заливалося Дніпром. Так на пл. 8 десятин виникло с-ще Мостова, або Берегова слобідка, яка пізніше одержала назву Передмостова слобідка. Вона вважалася частиною Микільської слобідки і керувалася її сільськими органами.

У кін. 19 ст. тут виникли дрібні підприємства: майстерні з ремонту човнів, барж, невеликих пароплавів, з пошиття обмундирування, меблеві, столярні, шкірообробний завод, лісопильний та аптечний склади тощо.

1909 на місці, визначеному російським царем Миколою ІІ, освячено церкву в ім’я св. Іоанна Рильського. 20,5 тис. крб. на будівництво храму пожертвувала В. Бобрикова. 1912 через селище пройшла трамвайна колія Поділ – Дарниця; відкрилися дві гімназії. Тут було багато трактирів, пивних крамничок, ресторани «Венеція», «Босфор», «Акваріум» тощо. Населення складалося з робітників (значна частина їх працювала на заводі «Арсенал», частину наймали підрядчики для вантажно-розвантажувальних робіт), рибалок, ремісників, кустарів, дрібних торговців. Слобідка швидко зростала: у 1880-х рр. – 180 господарств і бл. 1 тис. жителів; 1897 – відповідно – 199 і 3437; 1917 – 673 і 7197. За кількістю населення вона випередила всі селища київського лівобережжя. Напередодні Великої Вітчизняної війни тут проживало понад 8,5 тис. жителів. До 1903 селище входило до складу Броварської, 1903 – 23 – до Микільсько-Слобідської волостей Остерського пов. Чернігівської губ. 1923 його включено в межі Києва і того ж року підпорядковано Броварському р-ну Київського округу, 1927 остаточно включено до меж міста.

У вересні 1943 слобідку знищили німецькі загарбники. 1991 біля центральної алеї Гідропарку (створений 1965 – 68) встановлено пам’ятний знак знищеному селищу (див. ст. 336).

Михайло Рибаков.

Петрівська алея – дорога від вул. Олександрівської (тепер – вул. М. Грушевського) до дніпровських схилів.

1902 Київська дума прийняла пропозицію садової комісії про прокладання через Царський сад (тепер Міський) проїжджої дороги між «Шато-де-Флер» і оранжереєю О. Вессера (австрійський підданий Г. Вессер 1879 одержав тут землю від Військово-інженерного управління для «розведення садових рослин»). Практично будівництво дороги почалося лише 1908, на що Дума виділила 6 тис. крб.

О. Вессер поступився місту частиною землі свого господарства, також було зрізано занедбану частину Царського саду. Основні роботи проведено 1909: зроблено великі виїмки землі на пл. майже 2 десятини, прокладено дорогу завдовжки 450 сажнів і завширшки 8 сажнів. Обабіч посадили липи, проклали пішохідні доріжки. Всі роботи виконали підрядчики – брати А. та І. Липницькі. 1910 було зрізано підвищену частину саду, над дорогою між сучасними парком Хрещатим і стадіоном «Динамо» ім. В. Лобановського того ж року споруджено Парковий міст (за проектом Є. Патона; 1983 оригінал замінено точною копією моста). Тільки тоді дорога вийшла до дніпровських схилів. Роботи завершено 1912. Вже 1909 вона одержала назву Петрівська алея, або Алея імператора Петра І (ймовірно, на честь 200-річчя Полтавської битви). 1926 – 27 її остаточно з’єднано з Аскольдовою могилою.

Михайло Рибаков.

Печерськ – одна з головних частин правобережжя Києва. Назва походить від розташованих на його території печер. Час виникнення перших печер точно не встановлено, але на території Києво-Печерської лаври відомі т. зв. Варязькі печери. Їхня назва засвідчує, що вони існували задовго до утворення печер у монастирі. Хто були варяги, які утворили печери для довготривалого або тимчасового проживання, і досі ведуться суперечки між ученими.

Найбільш вірогідною є версія, що то були північні слов’яни, які мешкали на березі Варязького моря (тепер – Балтійське море). Саме звідти 860 припливли Осколд (Аскольд) і Дір, які звільнили киян від сплачування данини хазарам. 882 з півночі ж приплив князь Олег і, зупинившись біля Печерська в урочищі Угорське, наказав своїм воїнам підступно вбити Аскольда і Діра.

До заснування 1051 Києво-Печерської лаври (див. ст. 489) відомості про цю територію не збереглися в писемних джерелах. У Лаврі почалося літописання. Нестор-літописець, користуючись давньогрецькими джерелами та розповідями старожилів Києва, написав «Повість временних літ», але вона не висвітлює повно минуле України-Русі.

Відомості про більш ранні періоди існування людності на території Печерська та інших місцевостей Києва сучасні вчені одержують під час археологічних досліджень. Життя в цій місцевості виникло ще задовго до нової ери, про що свідчать виявлені тут матеріали трипільської культури. Кордони Печерська можна окреслити за природними ознаками. Основну територію займає підвищене плато між долиною на півночі, де нині вул. Хрещатик, та долиною на півдні, де проходить нині бульв. Дружби народів. На сході межа пролягає по берегу Дніпра. Західний кордон обмежується руслом р. Либідь, яке було у давні часи дуже звивистим.

Адміністративні кордони Печерська за останні 200 років, особливо у 20 ст., не раз змінювалися. Печерськ включає такі мікротопоніми, як Аскольдова могила на Угорському, Багринова гора, Берестове, Васильківські рогатки, Клов, Наводничі, Солона гірка, Спаський (нині Дніпровський) узвіз, Ямки та ін.

Лідія Пономаренко.

Пирогів – історична місцевість, селище у південно-східній частині правобережжя Києва, між Столичним шосе, Національним музеєм народної архітектури і побуту України, с-щем Чапаєвка і межею міста. Прилягає також до місцевостей Корчувате, Жуків острів, Володарка і Феофанія. Головні вулиці – Червонопрапорна, Академіка Заболотного (частина), Лауреатська і Фестивальна.

Походження назви не встановлене. Територія селища освоєна людьми з глибокої давнини, про що свідчать виявлені поблизу нього залишки підгірцівського поселення (ранній залізний вік), срібні римські монети часів Антонінів (96 – 192), знайдені поблизу цегельного заводу (пров. Цегельний). За 1,5 км на південь виявлено залишки давньоруського городища, яке виникло на місці давніших поселень племен зарубинецької (кін. 3 ст. до н. е. – 2 ст. н. е.) та білогрудівської (12 – 9 ст. до н. е.) культур.

Під назвою Пирогівка поселення згадане 1627 як володіння Києво-Печерської лаври. 1682 у ньому налічувалося 60 дворів, два млини. 1686 згадане як пусте селище. 1720 фігурує під назвою Пирожов. 1730 у поселенні налічувалося 59 дворів, 1766 – 38. З 1795 фіксується як село Пирогів. До 1923 входило до Хотівської волості Київського пов. Київської губ., до 1930 – до Пирогівської сільради Київського округу, 1930 – 37 – до Київської приміської смуги, потім – до Київського (Святошинського) р-ну Київської обл. Станом на 1932 населення Пирогова налічувало 1816 чоловік, а всіх поселень, що входили до Пирогівської сільради (хутори Бички, Вільний, місцевості Володарка, Жуків острів), – 1668 чоловік. У складі Києва – з 1957.

У 1969 у Пирогові заснований, 1976 відкритий для відвідування Музей народної архітектури та побуту України (див. ст. 297). 1983 почала діяти залізниця Київ – Трипілля – Миронівка, яка «розрізала» Пирогів навпіл, а вздовж неї на колишній території селища розгорнуто промислове будівництво. Існує вул. Новопирогівська на Корчуватому. Давня назва частини вул. Червонопрапорної – Пирогівський шлях, який тепер у складі Столичного шосе.

Лідія Пономаренко.

Плоске, Пласке, Пласка слобода – історична місцевість у північній частині правобережжя Києва. Простягається попід Кирилівськими висотами між Житнім ринком (Поділ) і Кирилівською церквою (Куренівка), прилягає до Київської гавані, Оболоні, Щекавиці, Юрковиці і Реп’яхового яру. Вбирає в себе також місцевості Богуславщина (вздовж Богуславського узвозу), Волоська слобода і Карпилівка. Головна магістраль – вул. Фрунзе (до 1869 – вул. Плоска, 1869 – 1935 – Кирилівська).

Варіанти назв місцевості, що існують з давнини, – Плосколіськ, Плоский ліс, Плеснеськ – походять, очевидно, від особливостей рельєфу і характеру місцевості (рідко заросла рівнина, яка пролягає в зоні річкових плес). Інтенсивна життєдіяльність на цій території спостерігається з глибокої давнини. 1893 тут відкрито Кирилівську стоянку доби пізнього палеоліту 20 – 17 тис. до н. е. (вул. Фрунзе, 59 – 61; див. ст. 212), 1896 – поселення 3 тис. до н. е. з матеріалами пізньотрипільської культури (вул. Кирилівська, 81; див. ст. 446).

Крім того, у різний час на території місцевості виявлено давньоруський культурний шар завтовшки 1,5 – 2 м (досліджено житлові та господарські споруди, склоробні та бронзоливарні майстерні, шляхи з дерев’яними конструкціями), руїни мурованих церков – храму 11 – 12 ст. в районі пізнішого Йорданського монастиря (між вулицями Оленівською та Заводською), що, здогадно, мала назву Миколи Йорданського (в її довкіллі знайдено також два монетні скарби 10 і 10 – 11 ст.); церкви на перетині вулиць Фрунзе і Юрківської, братське поховання 13 ст.

Досліджено також об’єкт 17 – 18 ст.: залишки будівель, дерев’яні конструкції «мостів» (вимощених шляхів), позначених на плані Києва С. Ушакова 1695. До навали Батия Плоске було ремісничим передмістям Києва, його життя відродилося лише через кілька століть. За середньовіччя воно згадується як Плоска, або Плосколіська слобода, 1539 – як с. Плоське. У 17 ст. ці землі були поділені між кафедрою католицького єпископа і Кирилівським монастирем. З 1787 – у державному володінні, після чого розпочалась інтенсивна житлова і промислова забудова. Первісно входило до Подільської, 1834 – 1917 – до Плоскої поліцейських дільниць. З 1917 – у межах Києва.

Лідія Пономаренко.

Поділ – історична місцевість, найдавніший міський район стародавнього Києва, північна частина історичного центру міста. Розташування на частині колишньої заплави Почайни і Дніпра поблизу виступу до Дніпра відрогів Волино-Подільського узгір’я визначили клиноподібну форму місцевості: від Паркового мосту через Дніпро, вузькою смугою вздовж Набережного шосе з наступним розширенням східно-західного перерізу після пл. Поштової.

Північна межа Подолу умовно визначається трасою вул. Заводської, східна – Дніпром і Київською гаванню, західна – Михайлівською, Старокиїв-ською, Андріївською, Замковою, Воловою горами, далі – горами Щекавицею і Юрковицею. Містить ряд мікротопонімів: Біскупщина, Притика, Чортове беремище, Боричів узвіз, Боричів тік, Почайна, Турець, Торговище та ін.

Прилягає до місцевостей Верхнє місто, Гончарі-Кожум’яки, Дігтярі, Копирів кінець, Глибочиця, Плоске, Рибальський півострів та ін. У південній частині від пам’ятника – колони Магдебурзькому праву (див. ст. 222) перпендикулярно до Дніпра пролягає історичний Хрещатий яр.

Назва Поділ – від топографічних ознак цієї місцевості, як низовини під горою (тобто такої, що простягається «по долу» гори). Перші поселення на цій території з’явилися в добу пізнього палеоліту. На схилах узгір’їв, що прилягають до Подолу, виявлено чимало печер, використовуваних у доісторичні часи як житло, у північно-східній частині – пам’ятки зарубинецької (кін. 3 ст. до н. е. – 2 ст. н. е.) та корчацької (6 – 7 ст.) культур.

Поблизу вул. Верхній Вал і Нижній Вал знайдено скарб з 200 римських монет 3 – 4 ст., аналогічний скарб – у районі вул. Оболонської. Як стале поселення Поділ, ймовірно, сформувався на межі старої та нової ери. Його найдавніша, історична частина простягалась із півдня на північ від сучасної пл. Поштової до р. Глибочиця (вул. Верхній Вал), зі сходу на захід – між р. Почайна (у 2-й пол. 19 ст. поглинута Дніпром) і вул. Боричів тік та пл. Житньоторзькою. Відомості про Поділ у значній кількості містяться в давньоруських літописах і «Слові о полку Ігоревім».

На поч. 10 ст. Поділ мав пл. 120 га, за часів Київської Русі був торговельноремісничим і портово-транспортним осереддям Києва, про що свідчать, зокрема, його давні топоніми – Боричів узвіз та Боричів тік (борич, бірюч – збирач мита при в’їзді до міста), Притика (причал), Торговище. У назвах багатьох вулиць відбито спеціалізацію подільських ремісників. Тут було збудовано перший християнський храм на Русі в ім’я св. Іллі, про який згадує літопис під 944. У 2-й пол. 11 ст. тут з’явилися перші штучні укріплення. Не раз був спалений і пограбований під час нападу кочових орд, затоплювався під час повеней. Фігурував у літописах як Нижнє місто, Подольє, Подольне місто.

Після навали хана Батия 1240, коли було зруйновано Верхнє місто (адміністративний центр давньоруського Києва) і Печерськ, Поділ на кілька століть перетворився на єдину життєздатну частину міста, яка мала всі ознаки самостійної адміністративної одиниці (у багатьох джерелах фігурував як КиєвоПоділ). Тут містився Київський (КиєвоПодільський) магістрат, Поділ мав самоврядування, власні печатку і герб (із зображенням арбалета або куші – лука особливої форми), довкола Подолу було зведено укріплення (вали) з п’ятьма брамами: Різдвяною (Хрещатицькою), Духівською, Спаською (Проворською), Воскресенською і Кожум’яцькою.

На півночі вали відокремлювали Поділ від Плоскої слободи, на заході подільська оборонна система прилягала до Старокиївських укріплень, укріплень замка на Замковій горі (Хоривиці, Киселівці), крім того, за природне укріплення правили самі київські висоти. Сполучення з Верхнім містом (а через нього і з Печерськом) здійснювалося трасами Боричевого (приблизно по колії теперішнього фунікулера), Андріївського (був набагато вужчим і крутішим) і Вознесенського (тепер вул. Смирнова-Ласточкіна) узвозів.

За доби середньовіччя й, особливо у 17 ст., Поділ перетворився не лише на діловий та адміністративний, а й культурно-освітній центр Києва. Тут діяли Київське братство, Києво-Могилянська академія (див. ст. 12). 1711 прокладено Володимирський узвіз, який від того часу є головною транспортною артерією між Подолом і нагірною частиною міста. Археологічними дослідженнями, які проводяться з 1950, на Подолі виявлено численні пам’ятки 9 – 18 ст.: могильники, садиби, ремісничі майстерні, храми, залишки укріплень, водогону тощо (див. ст. 433).

З 1797, коли Київ був перетворений на губернське місто, тут було організовано щорічні контрактові ярмарки – Київські контракти, місцем яких був обраний Поділ, звідки й назва його центральної площі – Контрактова, де 1817 почав діяти Контрактовий будинок (див. ст. 226, 227). У цей час Поділ став інтенсивно розвиватися на північ, поглинувши Плоску слободу; було обваловано р. Глибочиця, обабіч якої виникла вул. Верхній Вал та Нижній Вал; освоєно територію, де в давнину розташовувалися капище Волоса (перетин вулиць Волоської і Введенської), струмок Турець (район вул. Турівської).

У перше десятиліття 19 ст. Поділ ще складав більшу частину тодішнього Києва (із 3672 житлових будинків Києва на Поділ припадало 2068). До цього ж часу тут існувала і досить примхлива система вулиць, провулків і площ, яка грунтувалася на принципі ландшафтного (живописного) планування і збереглась, імовірно, від часів Київської Русі (можливо, й раніших).

Переламним для історії Подолу став 1811, коли під час катастрофічної пожежі було знищено майже всю його дерев’яну забудову (вона складала абсолютну більшість споруд, включаючи і церковні). Фактично на місці давнього Подолу протягом 1820 – 30-х рр. було збудовано цілком новий міський район із принципово іншим – регулярним плануванням шляхів сполучень (із вигинами на 45 градусів перед поворотом до набережної). Стару звивисту конфігурацію зберегли лічені вулиці – Боричів тік, Покровська, Притисько-Микільська. Ліквідовано залишки оборонних валів, водночас розпочато освоєння і здійснено забудову початкової частини Набережного шосе, споруджено Подільську браму Нової Печерської фортеці поблизу теперішнього Паркового мосту (браму розібрано у 1950-і рр.). Автор проекту нового планування Подолу – санкт-петербурзький арх. В. Гесте. Повінь 1845 призвела до масового переселення жителів Подолу на Кудрявець і Лук’янівку.

З 1494 Поділ користувався магдебурзьким правом, яке 1775 було обмежене російською імператрицею Катериною ІІ, 1834 повністю скасовано. 1803 – 34 Поділ фігурує як Третя (Подільська) поліцейська частина Києва, 1834 – 1917 був поділений між Подільською та Плоскою (північна частина Подолу) поліцейськими частинами, з 1917 – у складі Подільського р-ну (1924 – 44 – Петрівський р-н, названий на честь радянського державного діяча Г. Петровського; Поділ, Плоске і Рибальський півострів у цей час фігурували під назвою Петрівка).

В радянський час Подолу як історичному центру Києва було завдано непоправної шкоди, зруйновано численні пам’ятки історії та культури, переважно культового призначення – Йорданський монастир, споруди Братського Богоявленського, Греко-Синайського Свято-Катерининського, Домініканського (Петропавлівського) монастирів, церкви Успіння Богородиці Пирогощі, Бориса і Гліба, Введенську, Воскресенську, Миколи Доброго, Різдва Христового, Царя Константина та ін.

В 1960 – 70х рр. під тиском громадськості державними органами було проведено значну роботу з інвентаризації історико-архітектурного фонду Подолу для встановлення режиму його охорони (з цією метою було обстежено понад 3 тис. будівель). Незважаючи на це, руйнація і наступна зміна забудови Подолу в 1970 – 80-х рр. продовжувалися. Найбільшої шкоди було завдано під час прокладання траси метрополітену, внаслідок чого вздовж всього Подолу утворився «шрам», що пройняв його територію з півдня на північ – між вулицями Костянтинівською і Межигірською.

Водночас ряд споруд реставровано, відновлено Гостиний двір, фонтан «Самсон» (див. ст. 226), церкву Успіння Богородиці Пирогощі (див. ст. 433.10), Різдва Христового, в якій 6 – 7 травня 1861 перебувала труна з тілом Т. Шевченка, яку перевозили до Канева (див. ст. 344). Цінні пам’ятки історії та культури включено до Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ». Значну частину північних кварталів Подолу тепер займають промислові підприємства (між вулицями Оленівською та Заводською, Нижнім валом і Ратманського тощо).

Переважна більшість вулиць і всі площі Подолу сьогодні мають свої давні історичні назви (частину з них збережено з т. зв. допожежного часу): вулиці Андріївська, Борисоглібська, Боричів тік, Боричів узвіз, Верхній Вал і Нижній Вал, Волоська, Набережно-Лугова і Набережно-Хрещатицька, Покровська, Почайнинська, Притисько-Микільська, Спаська, площі Житньоторзька, Контрактова, Поштова. Під час зміни забудови північної частини Подолу протягом 1970-х рр. зникли давні провулки: Болгарський, Брюханський (з 1955 – Щекавицький), Старо-Введенський (з 1955 – Турівський), Телячий (з 1955 – Ратманського) та Чернечий. Існують Подільський узвіз (з’єднує Лук’янівку, Татарку і Куренівку) і Подільський пров. (до 1955 – Мальський) на Куренівці.

Лідія Пономаренко.

Позняки – історична місцевість, селище, житловий масив, промислова зона на лівобережжі Києва. Простягається між Дніпром, залізницею Київ – Чернігів, житловим масивом Харківський (межа – по вул. Ревуцького) і Осокорками (обабіч просп. М. Бажана, далі по Дніпровській набережній до затоки Берковщина). Прилягає також до місцевостей Березняки й Кухмістерська слобідка. Містить ряд мікротопонімів – Княжий Затон, Срібний кіл, Урлев град та ін.

Позняки виникли за часів Великого князівства Литовського, були розташовані біля Позняківської затоки Дніпра. Згідно з люстрацією 1571, тут проживали бояри, які відбували шляхову повинність київ-ському воєводі. 1635 митрополит Київський Петро (Могила) купив хутір Позняки і подарував його Братському Богоявленському монастиреві, заповідавши: «щоб і в наступні часи жоден з моїх наступників не мав ніякого домагання на той хутір Позняковщину». 1694 згадуються вже як «село Позняки». Тут відомі дві церкви: Трьохсвятительська та Введення у храм Пресвятої Богородиці.

Російські царі та українські гетьмани в 17 – 18 ст. не раз підтверджували Братському монастиреві право володіння на село. Враховуючи, що часто трапляються топоніми, утворені від імен або прізвищ перших власників чи поселенців, можна припустити, що «Позняк» – прізвище бояр Позняків – володарів села. Жителі займалися тваринництвом, рибальством, лозоплетінням.

Продукти продавали в Києві. За реформою 1861 селяни одержали 1214 десятин землі, за що сплачували викуп 46 245 крб. в розстрочку на 70 років. Статистичні дані фіксують зростання: 1723 – 22 двори; 1766 – 31 двір, 253 жителі; 1859 – 66 і 363 (у цей час фігурує, як казенне село); 1897 – 93 і 921; 1917 – 255 і 1519; 1923 – Нові та Старі Позняки – 248 і 1387; 1931 – Нові та Старі Позняки – 390 і 1613; 1939 – 1764 жителі. Адміністративно 1802 – 1902 належали до Броварської, 1903 – 1923 – до Микільсько-Слобідської волостей Остерського пов. Чернігівської губ. 1923 Старі та Нові Позняки включено у межі Києва, 1923 – 30 вони входили до складу Броварського р-ну Київського округу, 1930 – 35 – до Київської приміської смуги, з 1935 – до новоутвореного Дарницького р-ну Києва.

У 1950 – 60-х рр. на території колишніх Нових Позняків збудовано промислову зону Позняки (між вулицями Канальною та Здолбунівською і Дніпровською набережною). З 1989 на намивному грунті споруджується один з найбільших житлових масивів Києва «Позняки», внаслідок чого знесено більшу частину старої одноповерхової забудови селища. 1994 відкрито ст. «Позняки» Сирецько-Печерської гілки метрополітену.

У с-щі Старі Позняки існують вул. і пров. Позняківські.

Михайло Рибаков.

Почайна – річка. Назва походить від давньоруського слова, яке в дещо зміненому звучанні та написанні має в своїй основі термін «вода». Починалася на Оболоні, впадала в Дніпро між сучасними пл. Поштовою та Парковим пішохідним мостом. Протікала вздовж Подолу, від Дніпра була відділена піщаною косою. Ще в прадавні часи її верхів’я замулилися, поросли травою й чагарником. Багато століть вона рятувала подолян від повеней під час розливів Дніпра, тому була оспівана в баладах і легендах. Саме в ній і біля неї хрестили киян за наказом князя Володимира Святославича (дехто заходив у воду, інших священики кропили освяченою водою). 1712 з’єднана з Дніпром штучним каналом. Дніпро почав знижувати русло Почайни, що відображено на планах 18 ст. У кін. 19 – на поч. 20 ст. у середній течії Почайни було створено гавань і намито Рибальський півострів, що призвело до її знищення.

Нині на місці русла річки залишилися невеликі озера на масиві Оболонь, які на картах позначаються під назвою Опечень. На Подолі існує вул. Почайнинська.

Лідія Пономаренко.

Предславине – історична місцевість на правобережжі Києва, поблизу давнього Васильківського шляху (сучасна вул. Червоноармійська) і р. Либідь. Археологічними дослідженнями доведено, що вона розташовувалася на ділянці, яка має сучасну адресу вул. Червоноармійська, 57. Тут за наказом київського князя Володимира Святославича було поселено його дружину Рогніду з донькою Предславою (звідси й назва місцевості). Згодом садиба княгині занепала.

Лідія Пономаренко.

Притика – історична місцевість на Подолі, між сучасною вул. Верхній Вал і Нижній Вал та частиною вул. Набережно-Хрещатицької. Відома з давньоруського часу, коли на повноводній тоді р. Почайна (нині не існує; див. ст. Почайна) робили спеціальні дерев’яні пристрої для швартування – «притикування» човнів.

Лідія Пономаренко.

Пріорка – історична місцевість, поселення у північній частині правобережжя Києва. Умовні межі – Петрівська залізниця, вулиці Вишгородська (по обидва боки), Полярна і П. Дегтяренка. Включає мікротопоніми Забара, Коноплянка, Курячий брід та ін. За деякими джерелами, до Пріорки належить і район вул. Мостицької (тепер тут житловий масив Мостицький).

Прилягає до місцевостей Куренівка, Біличе поле, Замковище, Западинка, Вітряні гори, Крістерова гірка та Оболонь. На Пріорці виявлено сліди палеолітичної стоянки.

Історія Пріорки як передмістя Києва веде відлік з 1-ї пол. 13 ст., коли в цій місцевості виникло поселення Яцківка (або Іоакінфівка). Його засновник – домініканський чернець Яцек (Іоакінф) Одровонж (1183 – 1257), який між 1222 – 26 проповідував у Києві католицизм і заснував Богородицький домініканський монастир. Першим пріором (настоятелем) цього монастиря, якому від того часу належала Яцківка, був Годін. [Все – фантастика. М. Ж., 11.01.2021 р.]

Слобідку ж під назвою Пріорка (від пріора) заснував невдовзі після 1629 домініканський чернець, генеральний проповідник монастиря П. Розвадовський. Згодом його назва трансформувалась у народній традиції в Преварку, Приварку, Переварку та ін. Фігурувала також як «поля Конвентські». З 1650-х рр. належала, за одними відомостями, київському полковнику Яненку-Хмельницькому та його наступникам – полковникам П. Многогрішному (брату гетьмана Д. Многогрішного), К. Солонині, Г. Карповичу і К. Мокієвському.

За іншими відомостями, вона була 1659 конфіскована у Домініканського монастиря і передана київському Братському Богоявленському монастирю (володіння підтверджене грамотою російських царів Петра І та Івана V за 1694). Указом гетьмана І. Мазепи 1701 передана київському магістрату. Це володіння закріплено 1710 грамотою Петра І (передана в управління київського війта Полоцького), пізніше – грамотою гетьмана Д. Апостола, де Пріорку названо селом. 1654 тут налічувалося 20 хат (за свідченнями П. Розвадовського – 200 хат), 1723 – 94, 1736 – 87 хат. Схема шляхів сполучення на Пріорці, залишки якої збереглись і до сьогодні, сформувалась, імовірно, в 2-й пол. 19 ст., коли вона перетворилася на дачне передмістя Києва (значною мірою перебувала у користуванні Товариства київських обивателів). У складі Києва – з 1880. Стару одно-, двоповерхову забудову (значною мірою дерев’яну) повністю ліквідовано в 1970 – 80-х рр., на її місці зведено багатоповерхові житлові будинки.

Лідія Пономаренко.

Провалля – історична місцевість, поселення на Дніпрових схилах правобережжя Києва, обабіч Паркової дороги, до Аскольдової могили. Прилягає на заході до місцевості Липки. Назва народного походження – від особливостей рельєфу цієї місцевості, де в низовині внаслідок стоку весняних вод утворився рів. Як заселений район відомий з 1-ї пол. 19 ст. У 1847 російський цар Микола І наказав знести на Проваллі дев’ять садиб (з 22), оскільки вони увійшли до еспланади Нової Печерської фортеці, 1850 – прокласти вулицю.

Первісна її назва невідома. З 1880 (можливо, й раніше) до 1963 мала назву вул. Козловська – частина майбутньої Паркової дороги (назва походить від прізвищ багатьох жителів вулиці – Козловських). Це була одна з найбільш невпорядкованих вулиць міста. Її благоустрій на поч. 20 ст. здійснено у зв’язку зі спорудженням тут комплексу лікарні Товариства лікувальних закладів для хронічно хворих дітей (див. ст. 242). 1948 від вул. Козловської було прокладено дорогу по середній терасі схилів Дніпра, після чого вся магістраль одержала назву Паркова дорога.

Поселення у Проваллі остаточно ліквідовано у серед. 20 ст. Тепер – паркова зона (прилягає до Маріїнського парку і Міського саду).

Михайло Рибаков.

Пронівщина – історична місцевість, поселення, дачі у південно-західній частині Києва. Розташовувалося за межами міста, в Київському пов., між лівим боком сучасного просп. Червонозоряного, ліворуч від просп. Повітрофлотського у напрямку до Жулян. Прилягала до місцевостей Чоколівка, Олександрівська слобідка. Назва походить від прізвища київського воєводи С. Пронського (серед. 16 ст.). В давнину тут існував завод з виробництва дзвонів, 1799 знайдено 32 уламки міді вагою 13 пудів.

У 19 ст. Пронівщина належала Києво-Софійському митрополичому дому, який здавав ці землі в оренду приватним особам (звідси первісні назви частини просп. Червонозоряного і вул. Донської – вулиці Софійська Перша і Софійська Друга). За даними 1879 – 1900, на хуторі Пронівщина при с. Жуляни існував лише один двір, 1879 – 3 жителі, 1896 – 7, 1900 – 10. У 1912 територію хутора було поділено на 400 ділянок під дачі, але справжня забудова індивідуальними одно-, двоповерховими будинками розгорнулася лише в 1950-х рр. Крім хутора таку саму назву мали: урочище, річка, ліс, гай, яр і корчма. Адміністративно Пронівщина належала до Білогородської волості Київського пов. Київської губ., 1921 одержала статус передмістя Києва, 1933 її включено у межі міста Київ.

1993 – 94 над південно-західним схилом Пронівщинського яру розбудоване т. зв. Турецьке містечко (житловий масив, зведений турецькими робітниками коштом уряду ФРН для родин військовослужбовців, які до того часу служили у Групі радянських військ у Німеччині).

Михайло Рибаков.

Протасів яр – історична місцевість, урочище, поселення у південно-західній частині Києва. Простягається перпендикулярно до правого берега р. Либідь по трасі вул. Протасів яр (1944 – 91 – вул. Разіна), пров. Докучаєвського, частини вулиць Докучаєвської, Лінійної та Нововокзальної.

Прилягає до місцевостей Китаєва гора, Байкова гора, «Новоє Строєніє», Клінічне містечко та Олександрівська слобідка.

На території Протасового яру в серед. 19 ст. під час будівництва залізниці Київ – Курськ виявлено залишки пізньопалеолітичної стоянки (крем’яні знаряддя праці та сировину, кістки мамонта, залишки кострища; глибина культурних шарів – 15 м від сучасної поверхні).

Назва фігурує з поч. 19 ст., коли цими землями володів генерал Протасов. Ймовірно, був представником роду Протасових, до якого, зокрема, входили: митрополит Київський у 1568 – 1577 Іона ІІІ Протасович, граф, генерал від кавалерії Микола Олександрович Протасов (1799 – 1855; ймовірно, саме він був власником Протасового яру), бригадир карабінерського полку Протасов (згаданий 1769), перекладач Л. Протасов (згаданий 1777), поміщик М. Протасов (помер 1887, похований у своєму маєтку на Чернігівщині). 1860 фігурує як село, де налічувалося 22 двори; в 2-й пол. 19 ст. – як передмістя Києва. Тут був збудований цегляний завод Бахутіна. 1907 вперше, 1910 остаточно Протасів яр увійшов до складу Києва. Тут значною мірою збереглася індивідуальна одноповерхова забудова кін. 19 – поч. 20 ст.

Більшу частину Протасового яру складає лісопарк, у початковій частині розташований ряд промислових підприємств. Крім вул. Протасів яр, існують узвіз Протасів яр (первісно вул. Дяківська, 1944 – 91 – узвіз С. Разіна), залізнична станція «Протасів яр».

Лідія Пономаренко.

Пуща-Водиця – історична місцевість, лісопарк, дачне селище, кліматичний курорт у північно-західній частині Києва. Південна межа – Гостомельське шосе, східна – Мінське шосе, західна – дорога на с. Мощун, на півночі простягається до с. Демидів, на північному заході межує з с. Горенка.

Через Пущу-Водицю протікає р. Котурка. Відокремлена від решти території Києва пуща-водицьким лісом. Сполучення з містом – автомагістраллю та трамвайною трасою. Відома з 11 ст., згадується як постійне місце полювання великих київських князів. 1571 в грамоті польського короля Сигізмунда ІІ Августа і в грамотах польських королів та російських царів 17 – 18 ст. трапляється під назвою Пуща. У документах йдеться не взагалі про ліс, що оточував Київ з усіх боків, а саме про ліс – «пущу», через який протікали річки Водиця (перша згадка 1523), Котурка (Котор, Котир, Котір, Котура), Горенка (Горень, Горенька, Горинка).

Всі вони входили до басейну Дніпра. У 1-й пол. 17 ст. Пуща була захоплена ченцями Домініканського монастиря, 1651 передана гетьманом Б. Хмельницьким Братському Богоявленському монастиреві. В боротьбу за Пущу та млини на р. Котурка вступив і Межигірський монастир, у 18 ст. – київський магістрат. 1793 за рішенням Сенату «Міську лісну дачу» було віддано Києву. 1798 за наказом російського царя Павла І обміряно. Її площа (з дорогами, річками, галявинами, болотами) становила 3224 десятини 988 кв. сажнів, з них під лісом – 3180 десятин 1148 кв. сажнів.

Назва Пуща-Водиця походить від «Пущі» – лісу і «Водиці» – річки в цьому лісі. Раніше обидві назви не були поєднані, а вживалися окремо: «пуща», «Котурська пуща», «Магістратська пуща», «Мостиська пуща», р. Водиця, лісна дача «Пуща». З 1777 з’являється назва «земля Пущі, званою Водиці», на планах 1853 і 1856 – «лісна дача під назвою Пуща». На поч. 18 ст. на р. Водиця побудували салотопний завод, 1724 – 25 закладено лісове господарство. 1775 здобула статус казенного лісу. Однак, за умов відсутності охорони природного середовища, економічно доцільного ведення лісового господарства, слабкого нагляду лісничих відбувалося хижацьке знищення лісу, самовільні порубки, лісові пожежі. Все це призвело до поступового занепаду унікального природного комплексу Пущі-Водиці.

За 1-у пол. 19 ст. площа лісу скоротилася на 820 десятин. 1840 управління лісом перейшло до Київської думи, яка лише через 30 років почала вживати заходів для збереження Пущі. Економічний розвиток Києва і пов’язане з ним забруднення міського середовища зумовили необхідність створення дачних селищ у приміській зоні. Так виникли дачні селища в Боярці, Святошині, Новій Дарниці. 1893 член міської управи М. Чоколов запропонував Думі створити дачне селище в Пущі-Водиці.

1894 розроблено план селища, який зберігся дотепер. 1895 дано дозвіл на забудову. 1899 територію між річками Котуркою і Горенкою пл. 220 десятин поділили на 600 ділянок і здали в оренду на 24 роки з правом продовження до 96 років. Було прокладено сім вулиць, які перетиналися 16 лініями. Так виникло дачне селище Пуща-Водиця. До 1901 забудовано 126 ділянок, до 1904 – 246. До 1910-х рр. облаштування селища в основному завершено, прокладено трамвайну лінію від Києва, створено розвинену інфраструктуру для потреб дачників. Тут з’явилися базар, пошта, аптека, ресторан, крамниці, поліцейська дільниця, курортний парк (1903) з літнім театром і, пізніше, кінематографом, кілька навчальних закладів, церква св. Серафима Саровського тощо.

Річку Котурку запруджено і перетворено на озера з купальнями (Старцева, Горащиха, Карачун, Двірець). Значну роль у розбудові селища відіграло Товариство благоустрою дачної місцевості «Пуща-Водиця». Тут було відкрито дитячий санаторій і єдиний в Російській імперії санаторій для хворих на туберкульоз (1904). За роки радянської влади Пуща-Водиця стала кліматологічним курортом, де щороку відпочивали та оздоровлялися десятки тисяч людей. Із 750 га величезного лісопарку пл. 4 тис. га [?] було зайнято десятками лікувально-оздоровчих закладів: санаторіями, пансіонатами, будинками відпочинку, турбазами, дитячими таборами тощо. Був створений найбільший в Україні курортний парк з озерами, пляжами, соляріями, місцями для відпочинку та розваг.

З 1990-х рр. житлове будівництво (державне і приватне) негативно вплинуло на екологічний стан і вигляд Пущі-Водиці, значно зменшилася кількість оздоровчо-лікувальних закладів. Адміністративно входила до складу Старо-Петрівської, потім – Ново-Петрівської волостей Київського пов. Київської губ., з 1921 – у складі Києва, 1981 одержала статус селища міського типу, в якому частково збереглася первісна, переважно дерев’яна забудова (див. ст. 460).

Михайло Рибаков.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2091 – 2095.