З – Й

Забайков’є – історична місцевість, поселення на південному схилі г. Байкова. Простягається між вулицями Байковою, Кіровоградською, лінією залізниці, Старим і Новим Байковим цвинтарем, у районі сучасних вулиць Богунської, Волзької, Профінтерна, Псковської, вулиць і провулків Кочубеївських та Кіровоградських. Прилягає до с-ща Монтажник і місцевості Деміївки.

Назва – від розташування поселення за Байкова горою. Вперше згадується 1850, коли власник цієї землі – причт церкви св. Іоанна Предтечі на Звіринці почав здавати її під заселення і забудову. 1858 тут зафіксовано перших чотирьох жителів. Було типовою околицею великого міста, без елементарних санітарно-побутових умов: водогону, каналізації, освітлення, з частими епідеміями (1866 – 78 було вісім епідемій віспи), відсутністю лікувальних та освітніх закладів тощо. Населення складалося з відставних солдатів, солдатських удів, міщан, селян. Частина працювала в Києві, виконуючи некваліфіковану роботу, частина – вдома у різних майстернях, частина займалася дрібною торгівлею в місті.

Завдяки низькій орендній платні (до 1888 – 1,5 – 3 коп. за кв. сажень), селище зростало: до 1864 – 77 будівель, 1864 – 73 – 90, 1874 – 177 житлових будинків (29 мазанок та 148 дерев’яних споруд), 172 садиби, 1010 жителів, два млини, пекарня, 15 кустарних майстерень, дві крамниці, одинадцять шинків. Адміністративно належало до передмістя Деміївки, з 1881 перейшло у відання Либідської поліцейської дільниці. 1901 місто за 13 тис. крб. викупило землю у звіринецької церкви (17,5 десятин), а 252 домовласники здобули право приватизації своїх ділянок. Цей продаж був дозволений ще 1895 російським царем Миколою ІІ.

У 1904 тут налічувалося 252 садиби; 1908 – 4 тис. жителів, 1910 – 255 садиб, 285 дерев’яних будинків і п’ять кам’яних. 1911 утворилося Товариство благоустрою передмістя Києва «Забайков’є», повністю сформувалася система вулиць і провулків. Фактично село входило в межі міста ще з 1901, адміністративно розташовувалося на території Хотівської волості Київського пов. Тому Міська дума в лютому 1908 вирішила звернутися до вищої влади з проханням включити Забайков’є до меж міста. Питання було вирішено лише 1918, коли уряд гетьмана П. Скоропадського прийняв рішення про поділ Києва на 17 адміністративно-територіальних районів, згідно з яким Забайков’є ввійшло до Солом’янського р-ну Києва. Тут частково збереглася забудова межі 19 – 20 ст., будівлі між вулицями Кочубеївською та Кіровоградською (по обидва боки) знесено у 1980-х рр. Пров. Кіровоградський (по дну Байкова яру) прокладено в 1950-х рр.

Михайло Рибаков.

Забара – історична місцевість, урочище в східній частині Пріорки. Назва – від давньослов’янського «бар» – вологе місце перед болотом або між схилами, мілководна гряда на дні річки.

Заселена і забудована, імовірно, у 2-й пол. 19 ст. Від назви місцевості походить назва ряду вулиць у цій місцевості: Забарська (з 1955 – Мукачівська), Старозабарська (на поч. 1960-х рр. більшу її частину приєднано до вул. Автозаводської, решту ліквідовано у кін. 1980-х рр.), Новозабарська, пров. Старозабарський (з 1955 – вул. Радомишльська), під такою ж назвою у 1-й пол. 20 ст. фігурував проїзд (тепер безіменний) на Куренівці між пл. Фрунзе і вул. С. Скляренка.

Лідія Пономаренко.

Загоровщина, Загуровщина, Загорівське, Займище – історична місцевість у північно-західній частині Києва, на території теперішньої обласної лікарні (вул. Багговутівська, 1). Прилягає до місцевостей Лук’янівки (її північно-західна околиця) та Реп’яхового яру.

Походження назви і час її виникнення не встановлені. Вперше згадується 1831, коли міщанин В. Ювженко випадково виявив у цій місцевості стародавню печеру завглибшки бл. 2,8 м. За наказом київського губернатора печеру невдовзі було засипано. Ретельне обстеження печер на Загоровщині, у Реп’яховому яру та понад вул. Кирилівською (тепер – вул. Фрунзе) здійснив 1872 – 73 професор Київського університету О. Рогович, довівши їх належність добі общинно-родового суспільства. 1884 ділянку пл. 3 га на Загоровщині куплено під забудову єврейської лікарні (тепер обласна лікарня; див. ст. 225).

Лідія Пономаренко.

Залізнична колонія – див. Залізнична колонія, кін. 19 – поч. 20 ст. (ст. 156).

Замкова гора, Киселівка, Флорівська гора, Хоривиця – підвищення, історична місцевість між Старим Києвом і Подолом. Прилягає до місцевостей: Андріївська гора (відокремлена від неї Андріївським узвозом), Чорна грязь, Щекавиця (відокремлена від неї вулицями Верхнім валом та Нижнім валом) і Гончарі-Кожум’яки.

Вис. – бл. 80 м., пл. верхівки – бл. 2 га. Спочатку Замкова гора являла собою єдине географічне утворення з Андріївською горою, згодом у процесі прокладання шляху між Верхнім містом і Подолом поступово відокремлена від неї (див. ст. «Андріївська гора»). Маючи форму природного укріплення (досить круті схили, довколишні яри подібні до фортечних ровів), Замкова гора віддавна слугувала місцем проживання людини, оскільки правила за стратегічний пункт, з якого можливо контролювати чималу територію.

Згідно з археологічними дослідженнями, Замкова гора була освоєна людиною ще наприкінці ІІІ тис. до н. е.: тут знайдено залишки поселень трипільської культури, матеріали археологічних культур доби міді – бронзи, виявлено поселення зарубинецької культури (кін. 3 ст. до н. е. – 2 ст. н. е.).

За поширеною версією, саме тут розташувалося городище Кия – полянського князя, одного із засновників міста. За іншою версією, на Замковій горі оселився молодший брат Кия Хорив, від якого вона здобула назву Хоривиця (у 19 ст. одна з вулиць, що розпочинаються біля її підніжжя, отримала назву вул. Хорева, з 1982 – вул. Хорива). За альтернативними версіями, Хорив оселився або на Юрковиці, або на Воловій горі (див. ст. «Волова гора», «Копирів кінець»). Археологічними розкопками доведено існування тут городища 6 – 13 ст. (див. ст. 83). У 6 – 8 ст. центр міського життя змістився на більшу за розміром і розлогу Старокиївську гору.

Життя на Замковій горі не припинялося до 17 ст. включно (була заселена переважно ремісниками і мала статус посадської території). У кін. 14 ст. зростає її політична вага як осереддя міста. З метою більш ефективного захисту Києва від військ Золотої Орди за доби Великого князівства Литовського удільний київський князь (1362 – 94) Володимир Ольгердович спорудив тут замок із великою кількістю адміністративних, житлових і складських споруд, трьома православними церквами і костьолом.

У монетному дворі на території фортеці карбувалася перша українська монета. Замок вперше згадується у літописах 1416 як неприступний для військ правителя Золотої Орди Едигея. Тут була резиденція і наступних київських князів, зокрема сина Володимира Ольгердовича Семена (1440 – 55) та внука Олелька (1455 – 70). Замок був сполучений з Подолом і Щекавицею Воєводською брамою, з Верхнім містом – Драбською (Солдатською) брамою поблизу гори Дитинка (з’єднувалася з нею за допомогою перекидного містка). За охорону Драбської брами відповідали військові, Воєводської – міщани.

Після ліквідації 1471 Київського князівства тут була резиденція київських воєвод. Серед них – К.-В. Острозький (1559 – 1608), С. Жолкевський (1608 – 20), А. Кисіль (Киселевич; 1649 – 53). Від прізвища останнього місцевість здобула ще одну назву – Киселівка. У замку бували іноземні посли та мандрівники, зокрема 1474 київський воєвода М. Гаштольд приймав тут венеціанського посла А. Контаріні, 1475 – митрополита Кафи Симона.

1416 і 1482 замок брали в облогу кримські татари, 1482 війська хана Менглі-Гірея захопили його разом з воєводою І. Ходкевичем. У серед. 1530-х рр. відбудований київським городничим І. Служкою. З 1552 в люстрації (описі) Київського замку місцевість, в якій він розташований, вперше названа Замковою горою. За свідченнями 1594, Київський замок був покинутий і майже згнив (був споруджений із соснової деревини), 1605 згорів від удару блискавкою. 1592 і 1596 ним оволодівали повстанці під проводом К. Косинського та С. Наливайка.

На лобному місці перед Драбською брамою замка 1481 було страчено князів М. Олельковича та І. Гольшанського за підготовку заколоту проти короля Польщі Казимира ІV Ягеллончика, 1630 за наказом польського коронного гетьмана С. Конецпольського були посаджені на палі ватажки повстанського руху в Україні – київський полковник Б. Кизим із сином. 1649 А. Кисіль здав замок в оренду київському магістрату. В цьому ж році тут відбулися переговори між ним і гетьманом України Б. Хмельницьким з приводу повноважень гетьманської та воєводської адміністрацій у Києві згідно зі Зборівським договором. 1651 Київський замок був спалений повсталими козаками Б. Хмельницького як осердя і символ польського панування в Україні, після чого він став занепадати, його споруди з часом розібрали.

Згодом Замкова гора використовувалася переважно під сільськогосподарські потреби. 1816 тут влаштовано цвинтар для населення Подолу і Гончарів-Кожум’як. 1820 Флорівський (Фролівський) жіночий монастир (див. ст. 532) отримав у власність нижню частину прилеглого до його території схилу гори, 1834 викупив у міста східний схил та верхню територію гори, яка з того часу здобула також назву Флорівська.

У 1840-х рр. територію було обнесено огорожею, на ній влаштовано цвинтар, побудовано ряд споруд, зокрема оранжерею, Свято-Троїцьку церкву. Цвинтар разом із церквою ліквідовані 1935 (у т. ч. поховання професорів Київської духовної академії та Київського університету С. Голубєва, М. Іванишева, М. Петрова та ін.). 1943, після визволення Києва від нацистських окупантів, тут було розміщено секретну радіостанцію (до 1980-х рр.). 1972 Замкову гору включено до складу парку-музею «Стародавній Київ», оголошено археологічним заповідником. 1998 товариством «Щире братство» на південному схилі гори встановлено хрест на братській могилі вояків Армії УНР доби Директорії, загиблих у серпні 1919 під час боїв з Добровольчою армією за Київ. Замкова гора сполучена з Андріївським узвозом сходами завдовжки 65 м (споруджені 1983).

Лідія Пономаренко.

Замковище – історична місцевість, поселення, узгір’я у північній частині Києва. Простягається вздовж більшої частини вул. Замковецької (до пров. Паркового), пров. Замковецького (до 1923 – частина вул. Білецької) та вулиці і провулка М. Старицького (до 1955 – Замковецький тупик і вул. Замковецька Друга). Прилягає до місцевостей Мостища (вздовж вул. Мостицької), Білича поля і Пріорки.

Назва народного походження, від замка, що стояв тут у давні часи. За одним із припущень, за часів Київської Русі тут існував літописний Ольжин град. Під час будівництва приватних будинків місцеві жителі знаходили тут зразки давньої кераміки. Заселення, розпланування і зведення індивідуальних одноповерхових будинків відбувалось у 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст. До складу Києва місцевість включено, ймовірно, 1880 разом із Пріоркою.

Лідія Пономаренко.

Западинка, Западинці, Западинські піщані гори – історична місцевість, урочище в північній частині правобережжя Києва. Вздовж просп. «Правди» (колишнє річище Западинського струмка), між місцевостями Мостищем, Пріоркою, Вітряними горами і Виноградар.

У районі Западинки – Вітряних гір знайдено курган мідної доби.

Назва, що походить від форми місцевості – овальної западини-котловини, відома з 2-ї пол. 19 ст., коли тут здійснювалась інтенсивна житлова забудова (одноповерхові приватні будинки), прокладено вулиці Западинські (Першу, Другу і Третю). У складі Києва – з 1833. Стару забудову і первісний рельєф місцевості знищено в 1970 – 80-і рр. під час прокладання просп. «Правди» та забудови житлових масивів Виноградаря і Мостицького. В той же час забрано в колектор Западинський струмок (ліва притока струмка Курячий брід). Назву вул. Новозападинська до 1955 мала вул. Полупанова на Пріорці.

Лідія Пономаренко.

Звіринець – історична місцевість, поселення у південно-східній частині правобережжя Києва. Простягається між Києво-Печерською лаврою, валами Старої Печерської фортеці (між вулицями Цитадельною та Панфіловців), площею і бульваром Лесі Українки, вул. Кіквідзе, Видубицьким Свято-Михайлівським монастирем. Основні вулиці – бульв. Дружби народів (на відрізку між Печерським мостом і мостом ім. Є. Патона), вулиці Бастіонна, Звіринецька, Старонаводницька, Тимірязєвська.

Вбирає в себе місцевості: Бусова гора, «печерські» Караваєві дачі, Наводничі (між вул. Панфіловців і бульв. Дружби народів), Святоозерська слобідка. Прилягає до місцевостей: Печерськ, Берестове, Видубичі, Теличка, Бусове поле, Соколиний ріг.

Назву Звіринець від давньоруського часу мали спеціально відведені місця князівських полювань, які ретельно охоронялися від сторонніх мисливців. Вперше згадується 1070, коли гора Звіринець разом із прилеглими дворами була передана князем Всеволодом Ярославичем (у цій місцевості існував також його Красний двір – позаміська резиденція київських князів у 11 – 13 ст.; див. ст. 86) у володіння Видубицькому Свято-Михайлівському монастирю.

Право володіння не раз (1608, 1628, 1690) підтверджувалося грамотами польських королів і російських царів.

На території Звіринця виявлено печери, подібні до підземних галерей Києво-Печерської лаври (є припущення, що вони з’явилися раніше лаврських).

У 12 – 17 ст. тут існував печерний монастирський цвинтар (див. ст. 160).

У 1-й пол. 18 ст. у слобідці Звіринець налічувалося 37 дворів, у серед. 18 ст. під назвою Звіринець фігурувала збудована тут Святоозерська слобідка. У кін. 18 ст. Звіринець вже був у підпорядкуванні київської міської влади.

1810 на Наводничах розпочато будівництво Звіринецького укріплення (подекуди фігурує як Звіринецька фортеця). Укріплення зрито 1944, його територію передано Центральному республіканському ботанічному саду АН УРСР (тепер Національний ботанічний сад ім. М. Гришка НАН України), в якому на ділянці Гірського саду збереглася частина Повного бастіону (див. ст. 207.2).

1854 Звіринець фігурує як передмістя Києва, населення якого займалося переважно сільським господарством (складало 164 чоловіка). Зростання Звіринця розпочалось у 2-й пол. 19 ст. після побудови залізниці Київ – Чернігів. 1865 тут налічувалося 123 двори і 2156 чоловік населення, 1877 – 537 будинків, у т. ч. 40 землянок для найбідніших верств населення. На поч. 20 ст. планування Звіринця, забудова якого доти здійснювалася стихійно, було приведене до нормативів міської забудови (мережа тодішніх вулиць частково збереглася дотепер).

У цій місцевості було збудовано церкву св. Іоанна Предтечі (18 ст., в районі сучасного пров. Верхнього; зруйнована у 1950-х рр.), 1913 над печерами відкрився Звіринецький скит (на сучасній вул. Мічуріна) зі спорудженими того ж року храмами Різдва Пресвятої Богородиці та св. Йоасафа Білгородського (обитель проіснувала до 1930-х рр., тоді ж зруйновано церкви). У 1880-х рр. облаштовано православний цвинтар (у кінці вул. Верхньої), існували також цвинтарі караїмський, єврейський, турецький (знищені у 1920-х рр.; тепер – територія Національного ботанічного саду НАН України), Братський (для загиблих учасників 1-ї світової війни; розташовувався між теперішніми вулицями Тимірязєвською і Вільшанською; ліквідоване у 1950-х рр.). 1918 внаслідок сильного вибуху на складі боєприпасів більша частина Звіринецької слободи згоріла, у 1920-х рр. відбудована.

1935 на частині колишньої території слободи, «печерських» Караваєвих дач та Свято-Троїцького (Іонівського) монастиря (див. ст. 488) засновано Центральний ботанічний сад (тепер – Національний ботанічний сад ім. М. Гришка НАН України; див. ст. 546). У 1940 – 50-х рр. після забудови Наводничів і Бусової гори індивідуальними одно-, двоповерховими будинками територія Звіринця набула сучасних розмірів. У 1980-х рр. значну частину старої забудови (переважно обабіч бульв. Дружби народів) знесено. У 1990-х рр. музеєфіковано Звіринецькі печери (філіал Музею історії Києва), відродилася чернецька обитель – скит. На Звіринці поряд із вул. Звіринецькою (1944 – 55 – вул. Новозвіринецька) існує пров. Звіринецький. Назву Звіринецька до 1901 мала теперішня вул. Тверська (на «Новому Строєнії»).

Лідія Пономаренко.

Золоча, Золотча, Золотка – річка, старе річище Дніпра. Згадується в літопису 12 ст. Серед істориків існують розбіжності щодо її місцезнаходження.

М. Закревський на картах, вміщених в «Опису Києва» позначає її на Трухановому острові, але вказує, що гирло Золочі розташоване значно нижче Києва.

М. Берлинський вважав, що Золоча впадала в Дніпро навпроти Наводницької пристані. На його плані околиць Києва позначено два «старика» (старі русла) під назвою Золоча – там, де тепер Русанівська протока. Такої ж думки дотримувалися М. Шарлемань і Д. Лихачов. М. Карамзін вважав, що Золоча протікала біля с. Вишеньки, деякі дослідники – вона впадала в Долобське озеро. Останнє спростовується літописною згадкою під 1151. Можливо, Золоча містилася неподалік від Долобського озера, в районі сучасної Русанівської протоки.

Дослідник Дніпра та його басейну М. Максимович стверджує, що Русанівська протока – це колишня Золоча. Згідно з сучасними поглядами, Золоча починалася на суходільній частині теперішньої Довбички, перетинала луки (тепер тут Гідропарк), територію, де нині розташовані Позняки, Осокорки, Бортничі і Гнідин, протікала майже рівнобіжно Дніпру. Назву сучасні науковці-мовознавці виводять від слів «зола» і «теча» з пізнішим переосмисленням у «Золотча», звертаючи увагу на те, що зола – це рештки згорілого лісу.

Михайло Рибаков.

Йорданський струмок, Йорданське озеро – невеликий струмок починався біля підніжжя Лисої гори (Юрковиці) й протікав між нею та горою Щекавицею.

Поблизу Кирилівського монастиря і гирла Сирецького струмка впадав в озеро, яке в документі 1640 згадується як Йорданське. Назва струмка й озера пов’язана з першим християнським таїнством – хрещенням в Йордані Іоанном Предтечею Ісуса Христа, після чого обряд хрещення супроводжується зануренням у воду; а також обрядом обмивання ніг, яке здійснив Ісус Христос на Таємній вечері. Озеро мало паралельну назву – Чернече, пізніше, після його неповного спуску, – Сухотне. У 2-й пол. 20 ст. Йорданський струмок взято в колектор, озеро поступово зникло. Під такою назвою нині існує одне з озер системи Опечень.

Лідія Пономаренко.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2081 – 2083.