Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба

Богдан Хмельницький

?

Н

Наводничі, Неводничі, Наводницький байрак – історична місцевість, урочище у південно-східній частині правобережжя Києва – на Печерську.

Являє собою «віяло» з трьох байраків – обабіч вул. Старонаводницької, кінцевого (узвізного) відрізку вул. Січневого повстання (колишня вул. Новонаводницька) і бульв. Дружби народів, що сходяться на площі Героїв Великої Вітчизняної війни (до 1975 – пл. Наводницька) і вздовж кінцевого відрізку бульв. Дружби народів виходять до Дніпра біля мосту ім. Є. Патона і Наводницького парку. Прилягає до місцевостей Берестове, Видубичі та Звіринець.

Назва, за популярною в літературі версією, – від понтонної переправи (тобто від такої, що наводили) через Дніпро, яка діяла в цьому місці за часів Київської Русі (можливо й раніше) і була одним із головних київських перевозів. За дослідженнями мовознавця І. Желєзняк, назва пов’язана з терміном «неводнич» – давньоруська назва рибалки. У 17 ст. тут діяв Наводницький перевіз, що складався з двох поромів і дерев’яного містка через оз. Тельбин (тоді – затока Дніпра на лівому березі).

З початком будівництва Старої Печерської фортеці і значним пожвавленням перевезень через Дніпро з 1706 регулярно наводили наплавний міст, який розбирали під час льодоставу. 1914 дещо південніше від сучасного мосту ім. Є. Патона було споруджено дерев’яний на палевих опорах Наводницький міст. 1920 – 21 замість зруйнованого побудовано новий міст, на місці якого 1935 введено в експлуатацію ще один дерев’яний міст (зруйнований восени 1941). У 1937 на місці теперішнього мосту ім. Є. Патона розпочато спорудження капітального Наводницького мосту з опорами на кесонній основі, припинене у зв’язку з початком війни. 1943 саперами Радянської армії споруджено низьководний міст, 1944 – 53 діяв висоководний міст, розібраний після введення в експлуатацію мосту ім. Є. Патона (1953).

Байрак і струмок по трасі теперішнього бульв. Дружби народів мали народну назву Душегубиця (на плані Печерського містечка за 1695 Душегубицею названо всі Наводничі загалом); вул. Старонаводницька (як шлях існувала, ймовірно, з часів Київської Русі, але як вулиця із малоповерховою садибною забудовою почала формуватись у 19 ст.) – Наводницький байрак із Наводницьким (Неводницьким) струмком.

Підвищення з північного боку бульв. Дружби народів, на якому тепер розташований Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 45 років», має народну назву Запрєтка (начебто від існування на ній у давнину язичницьких капищ – зони, забороненої, «запрєтної» для нечистої сили).

В 1910-х рр. у верхній частині Наводничів (над сучасною вул. Панфіловців) розпочато будівництво Звіринецьких укріплень Нової Печерської фортеці. У 1940-х рр. укріплення розібрано, а простір між вулицями Старонаводницькою і Новонаводницькою забудовано приватними одно-, двоповерховими будинками (вул. Редутна, пров. Новонаводницький та ін.). Одна з брам Нової Печерської фортеці мала назву Наводницька (виходила на верхню частину вул. Старонаводницької).

В 1980 – 90-х рр. у височинній частині Наводничів, між вул. Старонаводницькою і бульв. Лесі Українки зведено житловий масив під неофіційною назвою Царське село (сформований з багатоповерхових будинків з квартирами поліпшеного планування, первісно призначених для працівників партійних та урядових установ), будівництво якого призвело до істотного спотворення стародавнього ландшафту.

Лідія Пономаренко.

Надове озеро – історична місцевість у західній частині Києва, на правому боці р. Либідь, на захід від Повітрофлотського шляхопроводу. Прилягає до місцевостей Шулявка і Кадетський гай. Походження назви невідоме. Згадується у давньоруському літопису під 1146 як озеро, розташоване біля Шелвова бора і валу (тепер не існує). Озеро остаточно зникло в 1-й чв. 20 ст., тепер на його місці залізничні колії.

Лідія Пономаренко.

Нивки – історична місцевість, поселення, житловий масив у західній частині Києва між просп. Перемоги (його правим боком), залізницями Петровською і Київ – Коростень в бік Берковця, Виноградаря і Куренівки. Головні вулиці – Стеценка, Академіка Туполєва, Щербакова і Маршала Гречка, головний транспортний вузол – пл. Інтернаціональна. Прилягає також до місцевостей: Васильчики, Дігтярі, Святошин, Сирець; увібрала в себе невеличку місцевість Вовча гора (початок вул. Естонської, що до 1971 мала назву Вовчогірська).

Назва – від ниви, що простягалася вздовж Києво-Брестського шосе до початку заселення цієї місцевості. Ймовірно, аналогічне походження має назва р. Нивка (з місцевістю не пов’язана). Назва вперше трапляється в документах серед. 19 ст. (1851, 1853, 1856). З 1880-х рр. Нивки також фігурували під назвою Фузиківка, оскільки належали заможним селянам с. Біличі – братам Фузикам (на Караваєвих дачах існував пров. Фузиків, тепер – пров. Ковальський). За даними 1900, на хуторі Нивка налічувалося п’ять дворів і 27 жителів, 50 десятин землі, два цегельні заводи належали Фузикам, а в урочищі Нивка (15 верст від Києва, – один двір і чотири жителі) їм належало п’ять десятин землі і водяний млин. З 1870-х рр. відома ферма «Нивки» й однойменна дача, що здавалася в оренду.

На поч. 20 ст. у цій місцевості були побудовані електропідстанція, трамвайне депо, влаштовано садову шкілку Крістерів, виник розважальний парк (сад) «Нивка» з однойменним рестораном, ігровим закладом «Ельдорадо» тощо. Станом на 1923 тут проживало 856 чоловік, 1926 – 627, 1939 – 1144. У межах Києва – з 1921, в 1923 – 25 – у складі Будаївського р-ну Київського округу, 1925 – остаточно приєднані до Києва, 1926 одержали статус передмістя Києва. Сектор індивідуальної одно-, двоповерхової забудови значно розширено в 1940 – 50-х рр. У кін. 1950-х – серед. 1960-х рр. зведено житловий масив Нивки. Містобудівна рада Києва 2007 схвалила проект комплексної реконструкції мікрорайону в межах вулиць Маршала Гречка, Стеценка, пл. Інтернаціональної. Назву Нивки мають станція метро, парк і кінотеатр.

Михайло Рибаков.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2089 – 2090.