Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

Ш – Я

Шполянка, Шполянське нагір’я, Шполянська дача – історична місцевість, узгір’я між Сирецьким яром (вздовж вул. Сирецької) і проваллям на початку вул. Верболозної.

Назва – від прізвища власника дачі з фруктовим садом Шполянського, що існувала в цій місцевості на поч. 20 ст. (згадується з 1908). З цим садом були пов’язані й назви прилеглих до нього вулиць – Садова (з 1955 – вул. Тагільська), Фруктова та Шполянська, що існують донині. У 1930 – 50-х рр. територію саду забудовано приватними будинками.

Лідія Пономаренко.

Шулявка – історична місцевість, селище, житловий масив у західній частині Києва, обабіч просп. Перемоги. До побудови Києво-Брестського шосе займала велику територію, обмежену сучасними просп. Повітрофлотським, вулицями Зоологічною, Дегтерьовською, Довнар-Запольського, Маршала Рибалка і В. Чорновола, залізницею та лівим берегом р. Либідь. Прилягає до місцевостей Кадетський гай, Караваєві дачі, Казенні дачі, Лук’янівка, Солдатська слобода.

Історик, перший ректор Київського університету М. Максимович ототожнював місцевість з «Шелвовим борком» і «сельцом Шелвово», згаданими в літопису під 1146 і 1161. Ймовірно, назви походять від імені «Шелв». Шелвове гіпотетично ототожнюється з давньоруським поселенням у районі Караваєвих дач (такої думки дотримуються й сучасні науковці). Історик В. Щербина вважав, що назва походить від птаха шуляк, шуліка. Побутує також версія про походження назви від давньослов’янського «шелвова борка» – низькорослий лісок із великою кількістю галявин.

Очевидно, найдавнішим свідченням про топонім Шулявщина є план І. Ушакова 1695. На ньому зображений Шулявський млин («Шулярский», «Шуляжский»). Тут, у верхів’ях р. Либідь архієпископ Київський і Галицький у 1722 – 30 Варлаам (Ванатович) побудував літню резиденцію. Поряд було посаджено березовий гай, який дав початок майбутньому Кадетському гаю. Садибу – подвір’я Софійського кафедрального монастиря – назвали Шулявщиною. У 18 ст. вона мала пл. 265 десятин 2160 кв. сажнів, з яких 226 десятин 110 кв. сажнів займав гай.

1847 цю земельну ділянку віддано під будівництво Кадетського корпусу. Після реформ 1861 Шулявка швидко розвивалася, тут було побудовано кілька великих підприємств, зокрема Гретера, Криванека і К° (див. ст. 155). Її було поділено в кін. 19 ст. Брест-Литовським шосе на дві частини – праву й ліву.

Щоб їх не плутали, одну називали «права», «міська», «верхня» – вона входила до складу Києва. Другу називали «ліва», «повітова», «нижня» – входила до складу Білогородської волості Київського пов. 1874 у Шулявках налічувалося 2 тис. жителів і майже 50 промислових та торговельних підприємств і закладів. Шулявка стає головним постачальником робочої сили для промислових підприємств цієї частини Києва. 1881, з метою посилення поліцейського нагляду, «ліву» Шулявку включено до Бульварної поліцейської частини Києва. Район був типовою околицею великого капіталістичного міста з безплановою забудовою. Станом на 1874 із 276 будівель 273 були дерев’яні, з глини або землянки, не було опалення, водогону, каналізації, тут часто траплялися епідемії, пожежі. 1911 у «лівій» Шулявці – 200 будівель. Жителі не раз зверталися в Міську думу з проханням приєднати селище до Києва і в 1914. Шулявщина, Караваєві Дачі, колишні Казенні дачі, садиба Політехнічного інституту та цвинтар Шулявської церкви були включені в межі міста.

Права частина Шулявки (територія між сучасними просп. Перемоги та вул. Дегтерьовською) пл. 410 десятин була передана йому ще 1851. Це територія сучасних вулиць Шолуденка, М. Кравченка, Коперника, В. Василевської, Шулявської, Г. Тимофеєвої та ін. Її почали заселяти ще в 1830 – 40-х рр. Жителі захоплювали землю без документального оформлення. До 1875 р., коли вулиці вперше було покладено на план, тут налічувалося вже 82 садиби. 1875 «праву» Шулявку поділили на п’ять кварталів, 1879 включили до складу Лук’янівської поліцейської дільниці міста. Зі згаданих 410 десятин 155 відводилися під площу для військових навчань, 94 – під шляхи і 160 – під забудову. Але земля не продавалась у власність, а тільки здавалася в оренду.

1886 Дума затвердила назви шулявських вулиць (Брест-Литовське шосе, Шосейний, Овражий, Піщаний, Фабричний, Кривий провулки та ін.). 1892 російський цар Олександр ІІІ задовольнив клопотання Міської думи про включення «правої» Шулявки до зони забудови Києва. 1900 – 01 Шулявку було остаточно розплановано і розширено на захід (мережа вулиць і провулків «правої» Шулявки в основному збереглася до сьогодні). 1898 тут розпочато будівництво комплексу Політехнічного інституту (див. ст. 443), 1902 закладено парк ім. О. Пушкіна (див. ст. 425), 1906 відкрився Сирецький іподром («Бігове коло»; на території сучасної Національної кіностудії ім. О. Довженка), 1914 – Зоопарк (див. ст. 164). «Ліва» Шулявка тепер – житловий масив без назви.

Стару забудову району майже повністю знесено в 1960 – 70-х рр. Назву Шулявська 1861 – 91 мала сучасна вул. Л. Толстого. Існує ст. метро «Шулявська», вул. Шулявська (перетинає вул. В. Василевської).

Михайло Рибаков.

Щекавиця, Щековиця, Шкавиця, Скавика, Олегова могила, Олегова гора, Олегівка, Біскупська гора – історична місцевість у північній частині правобережжя Києва. Являє собою мисоподібне підвищення над Подолом (безпосередньо прилягає до його історичних місцевостей Біскупщина і Торговище Подільське). Простягається також між Глибочицею, Юрковицею, Татаркою, на заході прилягає до Лук’янівського житлового масиву.

Південно-західний схил гори має народну назву Чорний яр (таку саму назву мала до 1910 вул. Мирна, що оповивала цю місцевість). По Щекавиці пролягають вулиці Лук’янівська (початок) і Олегівська. Подібно до Старокиївської та Замкової гір ця місцевість пов’язана із легендою про заснування Києва: тут, згідно з зафіксованими в давньоруських літописах переказами, оселився молодший брат полянського князя Кия Щек і спорудив власний замок (кремль). Від нього місцевість і здобула назву.

Вперше згадується 1151 у зв’язку зі спробою князя Юрія Долгорукого захопити Київ. Вважається, що на Щекавиці похований київський князь Олег, який загинув 912. Документально ця версія не підтверджена. Звідси паралельні назви місцевості – Олегова могила, Олегова гора, Олегівка. За деякими давньоруськими джерелами (свідчення київського католицького проповідника Яцька), Щекавиця «після смерті бездітного Щека» була заселена євреями, згодом примусово виселеними за доби пізнього середньовіччя. В 11 ст. тут були зведені укріплення. Від часу побудови Кирилівського монастиря (12 ст.) фігурує серед його володінь.

За доби Великого князівства Литовського на Щекавиці зведено замок католицького єпископа (біскупа), від якого вона здобула ще одну назву – Біскупська гора. Була сполучена з Подолом вул. Біскупською (частково збігалася з трасою Нижнього або Верхнього Валу, частково – вул. Хорива).

1552 в люстрації (описі) Київського замку місцевість названа Щиковицею. 1616 грамотою польського короля Сигізмунда III Вази була передана у володіння київським міщанам. У 17 – 19 ст. фігурує також як Шкавиця, Скавиця, Скавика – варіанти основної назви. 1772 на верхівці та східному схилі гори влаштовано Міський (згодом – Щекавицький) цвинтар, зведено церкву Всіх Святих із дзвіницею (зруйновані у 1930-х рр.); в серед. 19 ст. – молитовний будинок (зруйнований 1978) і браму (зруйнована 1986) на старовірчому цвинтарі. Із цвинтарем пов’язана давня назва вул. Олегівської – Погребальна (до 1869). Одночасно на південному та південно-західному схилах Щекавиці здійснювалась інтенсивна житлова забудова (приватні садиби, ремісничі майстерні тощо). 1928 офіційно закрито, в 1950-х рр. остаточно ліквідовано Щекавицький цвинтар.

У 1980-х рр. переважну більшість споруд на горі знесено, зникли вул. Мирна (Чорний яр), провулки Глибочицький та Олегівський. Тепер ця територія майже на всій площі являє собою дике рідколісся з великою кількістю плодових дерев (залишки приватних садів) та густими чагарниками. Від східного схилу Щекавиці на Подолі бере початок вул. Щекавицька (прокладена у 1830-х рр. як вул. Щекова, з 1940-х рр. – сучасна назва).

Лідія Пономаренко.

Юрковиця, Сверховиця – історична місцевість, струмок, ставок, урочище, гора у північній частині правобережжя Києва. Яр простягається по трасі вул. Нижньоюрківської, з’єднуючи Пласке, Поділ (його північну частину) і Татарку. Гора на північ від яру (до Богуславського узвозу) складає частину Кирилівських висот. З південного боку яру Юрковиця розташована гора Щекавиця.

У цій місцевості виявлено пам’ятки чорноліської (8 – 7 ст. до н. е.) та зарубинецької (кін. 3 ст. до н. е. – 2 ст. н. е.) культур і давньоруської доби. Яром протікав струмок Юрковиця (з 1895 – у колекторі), який у давнину впадав у р. Почайна, за часів Київської Русі згадується як Сверховиця. Обидві назви в історичних документах 12 – 18 ст. вживались як синоніми, з 18 ст. затвердилася назва Юрковиця та Юрків потік – права притока Дніпра.

Долиною, де протікав струмок, 1169 пройшло військо новгородського князя Андрія Боголюбського, яке захопило Київ і поруйнувало його. Згодом Юрків струмок і Юрків ставок (у 19 ст. його вже не існувало) фігурують як кордон між володіннями київського магістрату і Кирилівського монастиря. В наступні періоди Юрків струмок, урочище Юрковиця (Сверховиця) багато разів фігурують в документах на землеволодіння київських монастирів. В серед. 19 ст., коли відбувалася інтенсивна забудова долини й прилеглої до неї місцевості, жителі урочища Юрковиці звернулися до міської влади з проханням впорядкувати звивистий струмок. Згодом було утворено канаву. Цю та деякі інші канави в Києві (Бессарабську, Житомирську) було засипано 1895.

Обидві назви – Юрковиця й Сверховиця пов’язані з топографічним положенням – струмок витікав зі ставка під горою Юрківка, Юрковиця, Юрок – підвищена місцевість, гора, де, майже, завжди дмуть вітри. Вздовж колишнього річища струмка, у т. зв. Юрківському байраку прокладено вул. Нижньоюрківську, її продовженням є вулиці Юрківська на Подолі і Верхньоюрківська (тепер – вул. О. Шмідта) на Татарці.

Лідія Пономаренко.

Яма, Ямки – історична місцевість, поселення на Печерську, між Липками і Собачою тропою. Назва – від занять його жителів. Тут розташовувалися кузні та майстерні з виготовлення та ремонту карет і ямщицького реманенту.

Первісно назва поширювалася на територію сучасної Олександрівської клінічної лікарні м. Києва (вул. Шовковична, 39/1) і поблизу неї (між вулицями Академіка Богомольця, Шовковичною і Мечникова). Поселення виникло після знищення Печерського містечка поблизу Києво-Печерської лаври, яка проводила будівництво на поч. 18 ст. Частина майстрів та солдат заснувала Ямки й Солдатську слобідку. В 1830 – 40-х рр. у зв’язку з будівництвом Нової Печерської фортеці жителів було переселено у «Новоє Строєніє». Одну з нових вулиць названо Ямською. Деякий час тут існували будинки розпусти, яскраво описані О. Купріним в його творі «Яма». На поч. 20 ст. вулицю перейменовано на вул. Батиєву (від розташованої поряд Батиєвої гори), 1944 повернено історичну назву. Тут збереглися будинки каретного цеху і кузні (див. ст. 13, 16).

Лідія Пономаренко.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2102 – 2103.