С

Самбурки, Садморський хутір – історична місцевість, хутір на Мишоловці, який існував наприкінці сучасної вул. Ягідної. Одна з перших згадок про Самбурки припадає на 1580, коли вони фігурують як володіння Києво-Печерської лаври «Сад Марський» (включало поселення і сад). Походження слова «Марський» невідоме. У 18 ст. поселення згадується під двома назвами – хутір Садморський та хутір Самбурський (остання назва є результатом трансформації першої). У 19 – на поч. 20 ст. усталюється назва хутір Самбурський. 1900 у ньому налічувалося 36 жителів. 1920 вилучений у державне володіння та підпорядкований Мишоловській сільраді, після чого втратив статус самостійного поселення. На Мишоловці існує пров. Самбурський, що в більшості джерел 1950 – 90-х рр., у т. ч. на планах та в довідниках, позначений як пров. Самбірський (начебто від м. Самбір Львівської обл.).

Лідія Пономаренко.

Саперна слобідка, Саперне поле – історична місцевість, поселення на правобережжі Києва, ліворуч від гирла р. Либідь, на південній околиці Печерська. Виникла у 1840-х рр. як Саперні дачі – городи для чинів різних військових команд, насамперед – саперного батальйону. Було відведено 88 десятин 897 кв. сажнів землі, від 13,5 десятин військове відомство відмовилося через те, що вони були вкриті яругами, чагарником. 1860 цю землю було передано за контрактами жителям міста. Крім городів, військові використовували землю для саперних робіт.

1923 – 26 місцевість між Саперним полем, Саперними дачами, Київською об’єднаною вищою командною школою ім. С. Каменєва (тепер Київський військовий ліцей ім. І. Богуна; бульв. Лесі Українки, 25, 25-а, 27/2) ще не було розплановано, але вже існував проект її забудови. Військовий табір у 1920-х рр. було переведено на лівобережжя Києва. У 1980-х рр. більшу частину старої забудови колишньої слобідки знесено під час реконструкції вул. Саперно-Слобідської. Існують також вул. Саперне поле і пров. Саперно-Слобідський.

Лідія Пономаренко.

Святошин – історична місцевість у західній частині Києва, дачне селище, житловий масив. Між залізницею Київ – Коростень, Катеринівкою, Борщагівкою і Біличами.

Місцевість згадується 1539 як невеликий лісок («борок») у грамоті 1619 польського короля Сигізмунда ІІІ Вази київським міщанам: «… від кінця Кудравця просто через діброву до борку Святошицького, по дорогу, що йде з Білогородки до Києва». За однією з версій, назва походить від місця, де в давнину проходили обряди поклоніння язичницьким богам.

В деяких польських середньовічних документах 14 – 17 ст. це місце має назву «свентошицька» земля, або «борок святошицький». Дослідник А. Желєзний виводить назву від тюркського «Суаташу», де «суат» – водопій, «ашу» – відкритий, тобто водопій, відкритий для вільного користування. В слов’янські часи «Суат-ашу» злилося в одне слово «Суаташу», а потім за народною етимологією перетворилося на «Святошин».

У 1880-х рр. місцевість з невеликим сосновим лісом була ще не освоєна. На поч. 1897 влада дозволила будівництво дач в урочищі Святошин, в лісі Києво-Межигірської лісної дачі Першого Київського лісництва. Із загальної пл. 225 десятин 322 кв. саж-ні – 191 дес. 767 кв. сажнів поділили на 450 ділянок по 1 тис. кв. сажнів кожна і здали в оренду тим, хто бажав, терміном на 99 років (решту землі займали ліс, базарна площа, майже 20 вулиць і т. ін.). Орендувати можна було не більше однієї ділянки. Перші торги відбулися в травні 1897, за одну ділянку сплачували 30 – 50, влітку – 50 – 75, незабаром – 100 крб.

Завдяки сприятливим природним умовам, транспортному зв’язку з містом, селище забудовувалося швидше, ніж будь-яка дачна місцевість на околицях Києва. Інтенсивно зростала мережа закладів і установ, призначених обслуговувати дачників. Влітку 1897 було орендовано 200 ділянок, восени виросло 40 дачних будівель, 1900 – орендовано ще 200 ділянок. 1 травня 1900 відкрилося трамвайне сполучення Святошин – пл. Галицька (тепер – пл. Перемоги), на трасі якої було 20 зупинок; 1902 – залізнична платформа «Святошин», яку 1905 перетворено на роз’їзд. 1901 почало діяти Товариство сприяння благоустрою дачної місцевості «Свято-шин». 1902 побудовано літній театр у парку, лазню, лікарню, санаторій.

Відкрилася церква св. Миколи, поліцейська дільниця, комерційне училище, двокласне парафіяльне училище, Пожежне товариство, бібліотека, пошта, аптека, три їдальні, ресторан у парку, фотоательє. У селищі було два ставки. 1912 роз’їзд «Святошин» перетворено на станцію. Того року в селищі налічувалося 1287 будівель, з них 23 кам’яних. Влітку в селищі проживало до 12 тис. мешканців, взимку – бл.

3 тис. У 1917 орендувалося 435 ділянок. До 1919 Святошин входив до складу Білицької волості Київського пов. Київської губ. З 1919 – у межах Києва, 1921 повторно включений до міста й одержав статус передмістя Києва, 1923 до меж міста включено Святошинське лісництво. Приєднані до міста землі складали: лісу – 1080,4 десятин, угідь – 36,35 десятин, садиб – 15,65 десятин, дачі Святошина і Катеринівки – 237,3 десятин, інше – 2,2 десятин. У довоєнний час в селищі збудовано шість санаторіїв та будинків відпочинку, багато дитячих таборів.

У 1940 – 60х рр. забудовану територію розширено до теперішніх меж: з’явилася низка лікувальних закладів в його південній частині, промислових підприємств, науково-дослідних інститутів АН УРСР; у північній частині споруджено житловий масив Академмістечко. Протягом 1970 – 80-х рр. значну частину забудови кін. 19 – 1-ї чв. 20 ст. знесено (за винятком поодиноких дач; див. ст. 490), на їх місці зведено багатоповерхові житлові будинки. У Святошині існують вулиця, провулки, площа і ринок Святошинські, станції метро і приміської залізниці «Святошин». 1937 утворено Києво-Святошинський р-н Київської обл. з адміністративним центром у Святошині.

Михайло Рибаков.

Сирець – історична місцевість, річка, житловий масив. Простягається між Петрівською залізницею, околицями забудови вул. Тираспільської, схилом узгір’я над вул. Сирецькою, початком вулиць Тагільської, Верболозної та Петропавлівської, Сирецьким парком, вулицями Оранжерейною, Дегтерьовською, Кузьминською та Новоукраїнською. Прилягає до місцевостей Бабин Яр, Біличе поле, Волейків, Дігтярі, Куренівка, Лук’янівка і Нивки. Річка Сирець протікає вздовж залізниці, по трасі вулиць Тираспольської, Сирецької (в колекторі) і, перетинаючи Куренівку, впадає в оз. Опечень.

На цій території виявлено пам’ятки доби пізньотрипільської культури (див. ст. 450 – 452).

Походження назви науково не обгрунтоване. Під сучасною назвою вперше згаданий 1240 у грамоті князя Романа Галицького, який жалував ці землі Києво-Печерській лаврі. 1381 фігурує як село, подароване київським князем Володимиром Ольгердовичем Домініканському монастирю. Згадувався також як Сірець або Серець. З 1661 – передмістя Києва у володінні Київського магістрату. У 17 – 19 ст. забудоване невеличкими хуторами вздовж р. Сирець (у т. ч. Софіївка), де виникли численні запруди з млинами (1666 налічувалося 15 млинів). У 1840-х рр. на Сирці розміщувалися військові табори, що дали назви місцевим вулицям Лагерній (тепер Дорогожицька) і Тираспільській (від Тираспільського полку).

1799 Сирець включено до складу Києва. 1959 – 65 здійснено основну забудову Сирецького житлового масиву – між вулицями О. Теліги, Дегтерьовською, Кузьминською, Петрівською залізницею і початком вул. Петропавлівської. Топонім «Сирець» дав назви Сирецьким парку, розташованому між вул. Т. Шамрила і Петрівською залізницею, аеродрому (паралельна назва – Святошинський), вулицям Сирецькій, Північно-Сирецькій та Сирецько-Садовій.

Лідія Пономаренко.

Совки – історична місцевість, селище у південно-західній частині Києва.

Простягається вздовж правого боку просп. Червонозоряного (між вулицями Народною та Кайсарова), наближаючись до території с-ща Жуляни. Розташовані на схилах зустрічних пагорбів, розділених р. Совка (права притока р. Либідь) та влаштованих вздовж її річища каскадом Совських ставків; частково – на території с-ща Жуляни (із зовнішнього боку Кільцевої дороги довкола Києва). Головні вулиці – Кайсарова, Каменярів, Крутогірна, Охтирська. Прилягає до місцевостей Пронівщина, Олександрівська слобідка, Ширма і Голосіїв.

На території Совок виявлено кургани з могильниками скіфської доби.

Походження назви «Совки» не з’ясоване. Вперше згадується як поселення Володимирка по обидва боки р. Совка – заміський двір удільного київського князя у 1362 – 94 Володимира Ольгердовича. Згодом було пожалуване (ймовірно, подароване) його сином, київським князем у 1443 – 55 Олельком Володимировичем шляхтичу Михайлові Юрійовичу. Згодом згадується як місцевість Сувка, продана київським Домініканським монастирем шляхтичу (зем’янину) Ярошу Покаловичу. 1618 придбана Києво-Печерською лаврою. 1656 згадано як с. Совка з чотирма млинами – володіння КиєвоСофійського монастиря. 1800 у Совках налічувалося 15 хат, населення складало 155 чоловік, територія ріллі складала 98 десятин 2168 кв. сажнів, сінокосу – 4 десятини 30 кв. сажнів. У 19 ст. сформувалася стара частина Совок, що безпосередньо прилягала до Совських ставків (сучасні вулиці Колоскова, Пржевальського, провулки Заповітний, Ясний, частина вулиць Каменярів, Кіровоградської, Крутогірної). До 1923 входили до Хотівської волості Київського пов., 1923 – 27 – до Совської сільради Київського (Святошинського) р-ну, 1930 – 33 – Київської приміської смуги, з 1933 – у складі Києва.

Лідія Пономаренко.

Соколиний Ріг, Соколій Ріг – історична місцевість у південно-західній частині Києва, на схід від бульв. Лесі Українки та вул. Госпітальної, захоплює частину території заводу «Радар».

Прилягає до місцевостей Клов, Собача тропа, Васильківські рогатки, «Новоє Строєніє», Черепанова гора. Назва – народного походження, визначала місце полювання з використанням приручених соколів.

Поняття «ріг» давньоукраїнською мовою мало кілька значень, зокрема – залом, коліно річки, місце злиття річок (ймовірно, злиття струмків Клов і того, що тік по сучасній вул. Басейній, поблизу Палацу спорту). Згадується 1533 – 1694 як володіння київського Братського Богоявленського монастиря. Під час будівництва Печерської фортеці (1830-і рр.) і житлового масиву обабіч бульв. Лесі Українки первісний природний ландшафт істотно деформований. У межах Києва – з 1820 – 30-х рр.

Лідія Пономаренко.

Сокольники, Скольники – див. ст. Чортове беремище.

Солдатська слобідка – історична місцевість, поселення між сучасними вулицями Артема, Обсерваторною, Воровського та просп. Перемоги.

Виникла в 1830-х рр. як поселення відставних солдатів, звідси й назва. Її розташування зображено на плані Києва 1833. На поч. 1840-х рр. тут було дозволено оселятись й «людям бідного стану», в першу чергу тим, садиби яких розміщувалися поблизу Дніпра й нерідко підтоплювались його повенями. Забудова поселення не збереглася. Назва Солдатська слобідка нині вживається лише в історичній літературі. У 18 ст. існувала невелика Солдатська слобідка в іншому місці: поблизу Рейтарської слобідки, від якої походить назва вул. Рейтарської. Цю слобідку знищено у 1830 – 50-х рр. під час перепланування території Старого Києва.

Лідія Пономаренко.

Солом’янка – історична місцевість, поселення, житловий масив у південно-західній частині Києва. Умовно межі визначають р. Либідь, вулиці Кудряшова, Механізаторів, Солом’янська, просп. Повітрофлотський до р. Либідь. Головна магістраль – вул. Урицького (колишня Велика, 1909 – 26 – Ігнатьєвська), головні транспортні вузли – площі Солом’янська і П. Кривоноса.

Прилягає до місцевостей «Новоє Строєніє», Батиєва гора, Кучмин яр, Олександрівська слобода, Чоколівка, Кадетський гай. Археологічними розкопками в цій місцевості виявлено матеріали доби неоліту. Відома під такою назвою з 1830 – 40-х рр. як невелика слобідка, забудована хатами під солом’яними стріхами (звідси й назва), що належали кріпакам Києво-Печерської лаври, відставним солдатам та ін.

1858 Київ одержав ці землі під вигін пл. 898 десятин як компенсацію за втрату земель, що відійшли під забудову Нової Печерської фортеці. Інтенсивна забудова місцевості розпочалась у 1860-х рр. під час прокладання залізниць Київ – Курськ і Київ – Балта, спорудження залізничного вокзалу та Головних залізничних майстерень (1868; тепер – ВАТ «Київський електровагоноремонтний завод ім. Січневого повстання 1918 р.»; див. ст. 79) тощо.

У складі Солом’янки виділилися: Нижня Солом’янка (вздовж р. Либідь і залізниці), Верхня Солом’янка (вздовж вул. Великої та прилеглих, що сходили на узгір’я в бік Олександрівської слободи) і залізнична колонія у західній частині Солом’янки, забудована переважно двоповерховими бараками залізничників і робітників залізничних майстерень (окремі будинки збереглися на вулицях Брюллова, М. Лукашевича, Фурманова і пров. Стадіонному).

1895 – 97 споруджено Покровську церкву (див. ст. 439). В 1874 на Солом’янці, Кучминому і Протасовому ярах, Батиєвій горі налічувалося 379 житлових будинків і 3910 жителів. 1879 ці поселення включено до Бульварної поліцейської частини Києва. Але через те, що міська влада, на думку багатьох жителів Солом’янки, приділяла недостатню увагу потребам цього району, 1903 з ініціативи місцевого населення виник проект відокремлення цих територій у самостійне місто Олександрію.

Проект підтримав уряд Російської імперії, але його категорично відхилила Київська міська дума. 1910, після семирічної боротьби, Солом’янка і згадані поселення були включені до складу Києва. Площа приєднаних земель складала 441 десятину 966 кв. сажнів, населення – 13108 жителів (робітники, ремісники, торговці, службовці та ін.), тут налічувалося 189 торговельно-промислових об’єктів (крамниці, майстерні, лавки), одна церква і три навчальні заклади. У 1960 – 70-х рр. майже всю забудову 19 – поч. 20 ст. (переважно індивідуальну одноповерхову) знесено і споруджено житлові масиви. Існують Солом’янські вулиця, площа, парк, ринок, цвинтар. 2002 утворено Солом’янський р-н Києва.

Михайло Рибаков.

Солона гірка – історична місцевість, поселення на Печерську. Вперше згадується 1625 як слобода на Печерську.

Походження назви невідоме. Цю невелику слободу зображено на плані Києва 1695 на північному схилі Печерського підвищення за мурами Києво-Печерської лаври. 1766 тут було 30 садиб, проживало 95 чоловік, 20 з них займалися рибальством, один мав пасіку з 110 вуликів. Землі були власністю Києво-Печерської лаври, 1786 секуляризовані. З 2-ї пол. 19 ст. слобода Солона гірка вже не згадується. Очевидно, поселення зникло у зв’язку з упорядкуванням Дніпровських схилів під час будівництва Ланцюгового (Миколаївського) мосту, спорудженого 1848 – 53.

Лідія Пономаренко.

Софійська слобідка – історична місцевість, поселення у Старому Києві, на схід від собору Святої Софії. Охоплювала територію сучасної пл. Софійської та частину прилеглих до неї вулиць Малої Житомирської, Софійської, А. Тарасової, простягаючись до оборонних валів Старокиївських укріплень. Заснована 1586 київським воєводою, князем К. Острозьким. Назва – від розташованого поряд Софійського монастиря. Ліквідована під час реконструкції Старого Києва в 1830-х рр.

Лідія Пономаренко.

Спаський узвіз, Дніпровський узвіз – історична місцевість на Дніпрових схилах Печерська, між пл. Слави і мостом метро на Набережному шосе. Прилягає до місцевостей Угорське (Аскольдова могила) і Берестове.

Місцевість була заселена ще до нової ери, про що свідчать археологічні знахідки, в т. ч. стародавні монети. Тут виявлено печеру 11 – 12 ст. із написом: «Я Іван Грішний». Вірогідно, від імені цього ченцяподвижника і походить назва давнього Іванівського шляху між Печерськом і Подолом, який проходив по трасі сучасних вулиць Січневого повстання, М. Грушевського (кінцева частина) та Інститутської.

Назву Спаський узвіз має найдавніший шлях між Печерським містечком і Дніпром, який пролягав у цій місцевості. Походить від церкви Спаса на Берестові, поблизу якої цей шлях починався за часів Київської Русі. Згодом узвіз поступово «зміщувався» на північ. На плані Києва 1695 він вже поданий як Миколаївський узвіз, що пролягав за 195 сажнів на північ від слободи Солона гірка, з’єднуючи Дніпро та одну з брам ПустинноМикільського монастиря. З початком будівництва Києво-Печерської фортеці (1706) рух узвозом був закритий, 1809 поновлений (при цьому проїзну частину вимостили дерев’яними плахами).

Від цього часу він здобув назву Панкратьєвський узвіз, на честь київського губернатора П. Панкратьєва, чий палац розташовувався поблизу пл. Слави.

1852 – 60 узвіз, що мав перетворитися на важливу транспортну артерію після спорудження Миколаївського ланцюгового мосту через Дніпро (виходив безпосередньо до нього), був значно реконструйований і фактично прокладений наново – з метою уникнути крутизни, якою позначався Спаський узвіз. Від того часу магістраль набула сучасної траєкторії й здобула назву Миколаївський узвіз. 1928 – 40 – узвіз Є. Бош, з 1940 – Дніпровський узвіз.

Лідія Пономаренко.

Срібний кіл – історична місцевість у південно-східній частині лівобережжя Києва. Мікротопонім на Позняках.

Назва – від тюркського слова «кол» – затока, рукав річки. Ймовірно, таку назву мала одна з численних заток Дніпра в цій місцевості. Згадується з 17 ст. У межах Києва – з 1935. На житловому масиві Позняки 1994 прокладено вул. Срібнокільську.

Лідія Пономаренко.

Стара поляна – історична місцевість у північно-західній частині Києва, вздовж вул. Стара поляна між Вовчим і Чмелевим ярами та Юрківським байраком. Мікротопонім на Татарці. Назва зумовлена природно-топографічними особливостями місцевості (галявина на плато, дещо похилому у своїй південно-західній частині). Як місце заселення почала освоюватися в останній третині 19 ст. переважно незаможними київськими міщанами. Вперше фігурує в офіційному списку вулиць Києва за 1883 як Полянка. З 1890-х рр., після заселення місцевості Нова полянка з протилежного боку Вовчого яру (обабіч вул. Підгірної), здобула назву Стара полянка.

1899, за клопотанням місцевих жителів, у зв’язку з побудованою тут 1897 церквою в ім’я священномученика Макарія, митрополита Київського (див. ст. 248), офіційно перейменована на вул. Макарівську. На практиці назва не узвичаїлася (на той час неподалік на Загоровщині вже існувала вул. Макарівська). У списках вулиць за 1903 і 1909 фігурує під подвійною назвою – Стара поляна й Антифеєвка. Водночас на Куренівці в Києві було розташоване с-ще Антифеєвка. Під сучасною назвою остаточно утвердилася з 1916. Забудовувалася одноповерховими приватними будинками, переважно глинобитними або дерев’яними. У 1980 – 90-х рр. майже всю стару житлову забудову в цій місцевості ліквідовано, а вул. Стару поляну у зв’язку з будівництвом Лук’янівського житлового масиву значно скорочено.

Лідія Пономаренко.

Старокиївська гора – гора, місцевість в історичному ядрі правобережного Києва. Термін виник і широко вживається для позначення території, де виявлено городище Кия 5 – 8 ст. (див. ст. 85). За літописними та археологічними джерелами, ототожнюється з «Градом Кия», заснованим полянськими князями, братами Києм, Щеком, Хоривом і названим на честь старшого з них. Точні контури гори на планах не позначаються. Під такою назвою розуміється підвищення, яке простягається від нинішньої вул. Хрещатик з півдня до пл. Львівської на півночі.

Східну межу становлять схили гори над Подолом. Західною межею спочатку було згадане в літопису «поле поза градом», на якому споруджено Софійський монастир, після чого західний кордон Старого Києва перемістився західніше. Іменувалася просто Гора – як населена місцевість. У вужчому розумінні до Старокиївської гори належить підвищення між Андріївським узвозом та Золотими воротами в системі давньоруських укріплень (див. ст. 162).

Лідія Пономаренко.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2096 – 2098.