2010 р. Новобудови у заповіднику. Чи можна Лавру розвивати цивілізовано?

Олег Гречух

Дата: 02.08.2010

Києво-Печерська лавра здавна притягує до себе увагу і тисячні потоки паломників. Нещодавно увагу до святині українського народу, що внесена у список Світової культурної спадщини ЮНЕСКО, привернули активні дії Кабміну і керівництва монастиря по виселенню із території Києво-Печерської лаври установ, які не мають стосунку до заповідника і монастиря.

З іншого боку, керівництво монастиря на території Нижньої лаври кілька років поспіль веде нове будівництво і реконструкцію, всупереч діючому законодавству, що забороняє споруджувати нові будинки у національному заповіднику, а зміна автентичності ансамблю і окремих споруд суперечить вимогам ЮНЕСКО і може призвести до виключення об’єкту зі Списку.

Можна припустити, що після відселення непрофільних установ, серед яких майстерні Спілки художників України, Національна історична бібліотека, музеї театрального і декоративно-ужиткового мистецтва, фондосховища, Академія керівних кадрів культури, інфекційна лікарні, у невідомому напрямку (спеціалізованих вільних будівель, куди б могли переселити ці установи – немає) несанкціонована реконструкція і перебудова без погодження з чинним законодавством торкнеться і Верхньої лаври.

Як відомо, історія з наявністю на території Лаври світських закладів і намаганнями їх виселити тягнеться давно. Монастир було засновано в 1051 році, коли монах Антоній поселився у викопаній на схилі гори печері. Незабаром до нього приєдналися однодумці, які розширили печери і розбудовували наземні споруди. Будівництво тривало віками, ансамбль споруд, відповідно, має різне датування, деякі фрагменти 11-12 сторіччя, основна забудова 18-19 та початок 20 сторіччя.

Увесь цей час вся територія Лаври, у межах оборонних стін 17 сторіччя являла собою цілісний монастирський комплекс, з різними за функцією приміщеннями, від храмів, трапезних і дзвіниць, до цілого ряду допоміжних приміщень: келій, резиденцій, гостинних дворів, друкарні, іконописних майстерень, свічного заводу, ризниць, господарчо-побутових і складських приміщень.

Після приходу до влади комуністів у 1917 році – все майно монастиря було оголошено народним надбанням, а сам монастир незабаром закрили і через деякий час відкрили тут музейне містечко. У 1941 року, під час Другої Світової Війни, було підірвано Свято-Успенський собор. У червні 1988 року новоствореній Печерській громаді було повернуто територію Дальніх печер зі всіма наземними спорудами і печерами, а в 1990 році передана територія Ближніх печер. З цих часів триває виселення установ, що не мають відношення до монастиря, серед яких були і промислові об’єкти і гаражі.

Приймаючи до уваги винятковість архітектурного ансамблю, роль Лаври в розвитку української і світової культури, науки й освіти, 14 сесія міжнародного комітету ЮНЕСКО у 1990 році внесла Києво-Печерську лавру в “Список Всесвітньої Культурної Спадщини ЮНЕСКО”. У 1995 році керівництвом України було вирішено, що руйнація Успенського собору завдала непоправної шкоди не тільки архітектурному ансамблю Заповідника, а й історичному обличчю Києва. Згідно з указом президента Успенський собор було відбудовано в 1999-2000 роках.

Хоча з точки зору автентики споруди її значення, як культурного надбання втратилося, вважали за необхідним відтворити образ і зовнішні форми собору, що є винятковою справою, і цей виняток прописано у законодавстві. Звичайно, спосіб будівництва, конструктивні особливості і будівельні матеріали були не ті, що використовувалися у 12 сторіччі.

Такий метод відтворення пам’яток є неоднозначним у світовій практиці, адже не відбудовується грецький Парфенон, римський Колізей чи єгипетський Сфінкс. Для світової культури наявність “макету” справжньої споруди не може замінити оригінал, нехай навіть значно поруйнований. Україна у даному випадку скористалася саме винятковим способом, який може поширюватись тільки на унікальні споруди.

Історико-культурний заповідник, створений у Лаврі у 1926 році, мав забезпечувати охорону і реставрацію національних художніх цінностей, архітектурного комплексу Києво-Печерської лаври. Після того, як територія Лаври була поділена між монастирем і заповідником, відповідальність за збереження автентичних споруд, що залишилися, все рівно залишилася обов’язком держави.

Згідно з картою охоронної зони монастиря, що є на сайті ЮНЕСКО, територія Лаври знаходиться під охороною разом зі спорудою відновленого Успенського собору. Але на цій карті, окрім знаних давніх споруд, внесених у путівники немає нічого зайвого. Насправді ж, на карті відсутні новобудови, час спорудження яких і стилістичні ознаки, як і автентичність, мають мало спільного з історичними спорудами.

Територіально новобудови розташовані у Нижній лаврі, в тилах заповідника, але в межах ансамблю, що під охороною ЮНЕСКО. Функціонально – переважно виконують роль готелів для священнослужителів і паломників. Також за інформацією Києво-Печерського заповідника відомо, що у корпусів №№ 63, 64, 42, 43, 47 змінені фасади і конструктивні елементи, на ці об’єкти складено акти перебудов і добудов, у яких йдеться про втрату автентичності і пам’яткоохоронного статусу.

Згідно з чинними Державними будівельними нормами ДБН 360-92, п. 11, знесення, переміщення або інші зміни стану пам’яток історії та культури провадяться у виключних випадках з дозволу Кабінету Міністрів України після попереднього погодження з державними органами і громадськими організаціями щодо охорони пам’яток історії та культури.

У заповідниках і заповідних територіях відтворювання втрачених елементів забудови слід, як правило, здійснювати на підставі архівних документів. Натомість маємо реальні факти порушення законодавства.

Можливо на заваді проїзду будівельних кранів стала в’їзна брама до лаври, адже однієї ночі восени 2007 року її було зруйновано. Як потім заявило монастирське керівництво – брама мала незадовільний стан, і коштом монастиря її відбудували за кілька місяців після руйнування, але на 1 метр вищою.

У той час, коли на бюджетні установи, на які поширюються розпорядження про виселення з території Верхньої лаври не мають умов для зберігання існуючих фондів, не кажучи про кошти на розвиток чи будівництво нових приміщень за межами заповідника, монастирська громада має і фінансування і власну адміністративну вертикаль для нового будівництва саме на території заповідника, уникаючи відповідальності перед законом і прийдешніми поколіннями.

Адже цінність заповідника саме в тому, що там знаходяться будівлі у первозданній, автентичній формі, ідентифікують свою епоху, унаочнюють давню культуру і мають світове значення. Зважаючи на вищенаведені факти і фото, чи є гарантія того, що отримавши безпосередній доступ до будівель Верхньої лаври, там не розгорнеться масштабне будівництво, надбудова мансард. Тим більше, що у претендентів є чималий досвід готельного будівництва.

У нещодавньому інтерв’ю “Дзеркалу тижня” керівник Києво-Печерського історико-культурного заповідника Марина Громова сказала: “Дуже цікавим обіцяє бути семінар, який ми готуємо разом з ЮНЕСКО, – “Роль релігійних громад в управлінні об’єктами всесвітньої спадщини”. Координатором конференції буде Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Це дуже престижно для заповідника”.

Цікаво, чи будуть представлені на цьому семінарі фото забудови заповідника монастирем? Чи буде обговорюватись це гостре питання? Чи все зведеться до пафосних заяв і декларацій ніби нічого надзвичайного не відбувається?

Джерело: “Українська правда. Київ”