Церква Різдва Христового
Олексій Овчаренко
Розмір зображення: 688:480 піксел
489.4.11.7. Церква Різдва Христового, 11 – 19 ст. (архіт., мист.).
У північній частині Феодосієвих (Дальніх) печер, поряд з церквою преподобного Феодосія Печерського. Присвячена великому християнському святу народження Ісуса Христа у Віфлеємі.
Документальні відомості про спорудження церкви та її історію до 19 ст. майже відсутні. 1802 у церкві встановлено іконостас (зберігся). 1826 підлогу вимощено чавунними плитами, виготовленими у м. Брянську (тепер РФ). 1913 на пропозицію Імператорської археологічної комісії стіни і склепіння Феодосієвих (Дальніх) печер частково обкладено цеглою, тиньковано і пофарбовано під колір грунту.
1975 – 76 проведено історико-архітектурні дослідження і ремонтно-реставраційні роботи. Виконавець – Українське республіканське спеціальне науково-реставраційне виробниче управління при Держбуді УРСР. Керівник – арх. І. Малакова.
Невеликий храм влаштовано на перехресті ходів. Особливістю його побудови є виняткова роз’єднаність просторів. Планування має типовий для печерних храмів поділ на три частини: вівтар, наву та келію-нартекс. Цікаво вирішено склепіння нави. Глибокі, високо підняті бічні аркасолії утворюють розпалубки, що наближає перекриття до типу монастирського (зімкнутого з розпалубками) склепіння і надає простору нави вертикальної спрямованості. Натомість понижена передвівтарна арка створює висотний контраст з найпросторішою частиною храму. У церкву ведуть шість входів із галерей, що її оточують.
Іконостас, який повністю закриває вівтарну частину храму, встановлено з невеликим відступом від передвітарної арки вглиб вівтаря, завдяки чому перед ним утворився вузький невисокий поперечний простір на всю його ширину. Двоярусний, мідний з позолотою, завершений півциркульним фронтоном, у тимпані якого вміщено живописні композиції. Архітектурне рішення базується на сполученні вертикальних і горизонтальних членувань: ритмічний ряд пласких коринфських пілястрів на п’єдесталах, профільовані карнизи та гурти. Характерною ознакою загального мистецького задуму є домінування іконопису над архітектурно-декоративним оформленням іконостаса. Стилістично належить до перехідного періоду від пізнього стилю рокайль до класицизму. Обрамлення ікон середнього намісного ряду, двері дияконника й царські врата оздоблено витонченими та пишними орнаментами з мотивами рокайль та мушлів, квітів та стилізованих рослинних пагонів.
Орнаментальні вигини утворюють над кожним дверним та іконним полем своєрідний кілеподібний вінець. Їх вибаглива пластика контрастує з класицистично чітким ритмом та геометричною ясністю деталей ордерних елементів. Стилістичні відмінності пом’якшують карбовані на пілястрах візерунки з мотивами рокайль. Найбільш насичений декор царських врат. Суцільне орнаментальне плетиво наповнює їх стулки вихороподібним рухом і, огинаючи чотири медальйони із зображенням євангелістів, підноситься вгору, до променистого диска. Накладне зображення в центрі диска не збереглося.
Живописна частина іконостаса вирізняється стилістичною цілісністю і утворює єдиний ансамбль. Всі ікони написано на міді олійними фарбами на поч. 19 ст. Вони є зразком майстерного поєднання нових на той час класицистичних віянь зі стійкими бароковорокайлевими ремінісценціями.
Ікони першого ярусу «Радій, зірко, являюща сонце», «Світло у темряві», «Радуйся, зірко Іакова» несуть у собі відлуння багатої символіки українського бароко, оповідаючи в метафоричній формі про провіщення майбутньої місії Христа. Ікона «Світло у темряві» композиційно близька до гравюри «Відділення світла від темряви» з Біблії голландського видавця і гравера І. Піскатора (1650) та відповідної переробки з Лицевої Біблії (1645 – 49) гравера Іллі, який працював у Києво-Печерській лаврі.
Класицистична стриманість і врівноваженість зовнішніх форм й емоційного трактування притаманна намісним образам Богоматері Одигітрії та Христа. Локальні пурпурово-червоний та синій кольори їхнього одягу разом із делікатно введеною позолотою м’яко виділяються на брунатно-попелястому тлі хмар. На дверях дияконника зображений св. Стефан із пальмовою гілкою – атрибутом священномучеництва. Типаж його округлого обличчя, м’якість моделювання, соковитість та декоративна ошатність колірного рішення, в якому домінують поєднання темно-рожевого й золотого з акцентами світлої блакиті, свідчать про органічність та силу традицій бароко, нагадуючи образи розписів Свято-Троїцької надбрамної церкви Лаври.
Водночас узагальненість і певна ідеалізація, відсутність пластичної та емоційної напруги споріднюють цей образ із стилістикою класицизму. Остання в ряді храмова ікона «Різдво Христове» – цікавий зразок адаптованих в іншому конфесійному середовищі художніх відкриттів караваджизму. Маленький Христос на зім’ятому простирадлі, молитовно-задумливі Марія та Йосиф, зовні грубі та щирі у своєму благоговінні пастухи і, зрештою, розчахнуті небеса із постаттю Бога Отця – все це майже потопає у темряві брунатного тла. Наслідуючи італійські зразки 17 і 18 ст., місцевий майстер зумів передати відчуття високої драми, що пронизує зображення, хвилююче зіставлення підкресленого, майже натуралістичного побутовізму і виняткової події. Розписи у тимпані фронтону із зображенням «Новозаповітної Трійці», апостолів та пророків виконано з професійного боку набагато слабше.
Іконостас належить до найкращих витворів перехідного періоду від пізнього стилю рокайль до класицизму, що збереглися в Києві.
Як невід’ємна частина комплексу Дальніх печер церква Різдва Христового має велику історико-культурну і мистецьку цінність.
У храмі встановлено раки з мощами Геронтія, канонарха Печерського і Лонгина, воротаря Печерського.
Література:
ЦДІАУК, ф. 128, оп. 1, спр. 1682; оп. 2, спр. 460; Маніфасова Т., Толочко Л. Перелік ремонтно-реставраційних робіт по об’єктах Києво-Печерського історико-культурного заповідника. – К., 1998; Петренко М. З. Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник. – К., 1979; Скарби Києво-Печерської лаври: Альбом. – К., 1997; Тимофієнко В. І. Архітектура і монументальне мистецтво: терміни і поняття. – К., 2002.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1385 – 1386.