Історія собору в 17 – 18 ст.

Нова доба в історії Святої Софії пов’язана з Могилянським відродженням.

Домігшись на сеймі 1632 офіційного відновлення православної церкви та отримавши висвяту наприкінці 1633 у Львові в сан митрополита, Петро (Могила) призначив свій в’їзд до Києва і нове освячення Святої Софії на 7 липня цього ж року. Ще до приїзду нового митрополита в Київ його прихильники почали відбирати собор в уніатів. 2 липня після кількаразових приступів вони захопили митрополичу кафедру.

Аби підготувати Святу Софію до приїзду Петра (Могили), православні почали розчищати її від руїн. Перебравши собор від уніатів, Петро (Могила) влаштував при ньому чоловічий православний монастир. Це надало Софії значення важливого церковного осередку і дало змогу швидше відродити поруйнований храм. Хоча собор був новоосвячений уже в липні 1633, його реставрація тривала й надалі і не була завершена за Петра (Могили).

Митрополит відреставрував центральне ядро Софії, причому головну увагу приділив вівтарній частині й північному фасаду, в якому на той час містився центральний вхід. Петро (Могила) втілив в архітектурі й живопису собору власну програму прославлення князя Володимира Святославича – хрестителя Русі. Це позначилося на реконструйованій ним північній галереї собору: у внутрішній галереї він улаштував вівтар св. Володимира, у зовнішній – суміжну з цим вівтарем каплицю. На честь Володимира освятили вівтар, де з давнини стоїть гробниця Ярослава Мудрого.

Як вважає Н. Нікітенко, суміжна з цим вівтарем каплиця призначалася для раки Володимира, чиї мощі митрополит виявив 1635 у руїнах Десятинної церкви. Петро (Могила) мав намір перенести мощі князя в Святу Софію після Великодня 1640. Створення меморіалу св. Володимира в «митрополії руській» приурочувалося до Помісного собору, який мав відкритися в Софії на її храмове свято – Різдво Богородиці (8 вересня).

Головним завданням Собору мало стати обговорення нового православного Катехізису, щоб, як зазначив у своєму запрошенні на Собор Петро (Могила), українське православ’я «до звичаїв давніх предків наших, за яких благочестя засяяло, привести». Н. Нікітенко з’ясувала також, що до Собору 1640 Петро (Могила) влаштував ще одну каплицю-усипальню у східному торці південної зовнішньої галереї, призначену для раки з мощами священномученика Макарія, які перенесли сюди зі Свято-Михайлівського вівтаря Софії.

Симетрично розташовані каплиці, задумані митрополитом для вшанування мощей Володимира і Макарія, фланкували вівтарі Софії. Це було важливим діянням Петра (Могили) для повернення собору значення всенародного святилища, де зберігалися зібрані митрополитом мощі й численні православні реліквії. Недаремно митрополит називав Софію «єдиного народу нашого православного оздобою, головою і маткою всіх церков». Після смерті Петра (Могили) 1 січня 1647 труну з його тілом занесли до Софії, і стояла вона тут, за свідченням літописів 17 ст., до 9 березня 1647. На день пам’яті Сорока севастійських мучеників тіло митрополита з великими почестями перенесли в собор Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври (поховання не збереглося).

Його наступника – Сильвестра (Косова) 1647 обрало духівництво і запорозьке козацтво без привілею польського короля. Був висвячений собором руських єпископів у Святій Софії. За нього відбулося зближення козацької верхівки з українською православною ієрархією. За Переяславською угодою 1654 українська православна церква номінально підпала під владу Московського патріархату, хоча владика до кінця життя відстоював самостійну позицію. Сильвестр (Косов) багато зробив для відновлення собору і поповнення його православними святинями. Похований у Свято-Михайлівському вівтарі собору.

Наступні митрополити Київські і Галицькі також відіграли значну роль у зростанні православної церкви та її кафедрального собору в житті українського народу.

1657 – 63 – Діонісій (Балабан), обраний на єпископському соборі в Києві. Підтвердження свого сану дістав у патріарха Константинопольського, чим викликав невдоволення Московської патріархії. Владика відстоював незалежність українських держави і православної церкви, підтримував гетьмана І. Виговського в час укладання і ратифікації Гадяцької угоди. Похований у Корсуні (тепер м. Корсунь-Шевченківський).

1663 – 75 – Йосип (Нелюбович-Тукальський), не визнаний патріархом Московським, жив у гетьманській столиці – Чигирині, де й помер. Похований в лубенському Свято-Преображенському соборі.

1657, 1659 – 61, 1670 – 85 митрополичою кафедрою управляв Лазар (Баранович), призначений місцеблюстителем Київської митрополії патріархом Московським. Мав великий авторитет у Гетьманщині, відстоював перед Москвою права українського козацтва, незалежність української церкви. За допомогою гетьманів повернув відібрані католиками монастирі й землі, залучив до реставрації і будівництва церковних споруд багатьох можновладців, серед яких були і гетьмани І. Самойлович та І. Мазепа. Похований у чернігівському Борисоглібському соборі.

1685 – 90 – Гедеон (Святополк-Четвертинський). Мав репутацію мученика за православну віру (навіть під загрозою ув’язнення він, тоді єпископ Луцький і Острозький, відмовився перейти в іншу віру). Обраний митрополитом Київським, Галицьким і всієї Малої Росії на Соборі єпископів в соборі Святої Софії за підтримки гетьмана І. Самойловича. У тому ж році Київська митрополія перейшла у повну канонічну залежність від Московського патріархату із збереженням усіх своїх вольностей та привілеїв. Митрополит забезпечив храм церковним начинням, одягом та великим дзвоном, монастир – хлібним постачанням та грошовим утриманням з боку російської влади. За нього почали розчищати від завалів та відбудовувати західну частину собору, відремонтували дерев’яні споруди монастиря. Обитель володіла у той час лише двома селами Київської округи – Погребами і Зазим’ям. На прохання Гедеона гетьман І. Мазепа дав Софійському монастирю грамоту на володіння десятьма містечками і селами. Митрополит заповів монастирю власні кошти і коштовності. Похований у соборі Святої Софії.

1690 – 1707 – Варлаам (Ясинський), якому гетьман І. Мазепа виклопотав титул екзарха Московського патріарха. За нього пожежа 1697 знищила не лише дерев’яні будівлі монастиря, згорів і його архів. На межі 17 – 18 ст. відбулися значні зміни завдяки підтримці монастиря І. Мазепою. У реєстрі фундацій і донацій гетьмана за 1709 згадано, що на позолочення бані собору Святої Софії він дав 5 тис. дукатів, подарував золоту чашу вартістю 500 дукатів, на відновлення храму виділив 50 тис. золотих. В архієрейській ризниці зберігався подарований І. Мазепою шитий золотом парчевий сакос. У цей час було споруджено південну в’їзну вежу, 1699 – 1706 – триярусну дзвіницю. Митрополит доклав багатьох зусиль для розвитку Києво-Могилянської академії. Був похований у соборі Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври (могила не збереглася).

1708 – 18 – Йоасаф (Кроковський), який до 1697 займав посаду ректора Києво-Могилянської академії, ігумен київських Пустинно-Миколаївського і Братського Богоявленського монастирів, потім – архімандрит Києво-Печерської лаври. Відомий вчений і письменник, підтримував стосунки з багатьма визначними діячами культури і козацькою верхівкою, зокрема гетьманом І. Мазепою. 1718 скликав церковний Собор, на якому було ухвалено не допустити реформування церкви, яке мав проводити уряд Росії. За непокору владі митрополит був викликаний у Москву, де заарештований. Помер у в’язниці, похований у тверському Свято-Преображенському монастирі.

Після його смерті Київ чотири роки не мав архіпастиря. 1722 Київську митрополію понижено до архієпископії.

1722 – 30 архієпископом Київським, Галицьким і всієї Малої Росії був Варлаам (Ванатович). Безуспішно намагався повернути статус митрополії. За нього в єпархії було споруджено ряд мурованих будівель, у Софійському монастирі – трапезну, хлібню, будинок митрополита і митрополичу резиденцію на Шулявці. Опікувався Києво-Могилянською академією. Розпорядився обов’язково навчати дітей духівництва в академії (1723), яку Святійший Синод 1726 підпорядкував архієрею. 1727 домігся відновлення матеріальної підтримки академії з боку Генеральної військової канцелярії. 1730 заарештований у Москві, позбавлений сану за звинуваченням в образі російської цариці. До 1740 перебував у Кирило-Білозерському монастирі в Росії. Після помилування жив і похований у тихвинському Свято-Успенському монастирі.

З 1731 – архієпископ Рафаїл (Заборовський), який 1743 домігся відновлення Київської митрополії. Уславився діяльністю із впорядкування єпархіального господарства, розбудовою Києво-Могилянської академії і Софійського монастиря, де за нього було створено чудовий мурований ансамбль у стилі бароко: брама Заборовского – західний в’їзд на територію монастиря, відновлення і надбудова дзвіниці, добудова будинку митрополита, в якому він і мешкав. Митрополит Рафаїл був великим меценатом, котрий пожертвував чимало власних коштів. За нього у соборі було споруджено розкішний позолочений триярусний іконостас із срібними позолоченими царськими вратами, храм прикрашено срібними панікадилами тощо. Похований в соборі Святої Софії.

1748 – 57 – Тимофій (Щербацький), якого 1728 висвячено на ієромонаха в соборі Святої Софії й призначено писарем Київського кафедрального правління (до 1737). Допомагав Рафаїлу (Заборовському) в управлінні єпархією. З 1740 – архімандрит Києво-Печерської лаври. За його митрополитства було обмежено виборні права українських парафій і монастирів, богослужіння поступово русифікувалося. Заснував митрополичу друкарню (1753), опікувався Києво-Могилянською академією. За нього у Софійському монастирі зведено братський і пристінний корпуси (серед. 18 ст.). З 1757 – митрополит Московський і Севський. Похований у московському Чудовому монастирі.

1757 – 70 – Арсеній (Могилянський). Прибув у Київ 1758. Опікувався Києво-Могилянською академією. В Софійському монастирі за нього побудовано бурсу, зведено другий поверх братського корпусу і будинку митрополита, виконано значний комплекс оздоблювальних робіт у соборі, де його й поховано.

1770 – 83 – Гавриїл (Кременецький), намагався унормувати українську церковну службу відповідно до правил російської церкви, реформувати навчальний процес в Києво-Могилянській академії. Надав академії значну матеріальну підтримку. Похований в соборі Святої Софії.

1783 – 96 – Самуїл (Миславський). Відзначився діяльністю, спрямованою на розвиток і покращення матеріального стану Києво-Могилянської академії. За нього 1786 Софійський монастир було ліквідовано у зв’язку з секуляризаційною реформою Катерини ІІ, перейменовано на собор з відповідним штатом і матеріальним утриманням. Відтоді Київський митрополит вважався одночасно й архімандритом Києво-Печерської лаври. Проте собор Святої Софії залишався резиденцією митрополита, котрому дозволялося мати осідок у Києво-Печерській лаврі. Похований в соборі Святої Софії.

1796 – 99 – Ієрофей (Малицький). За нього було відновлено Братський Богоявленський монастир, закритий 1786. Як і його попередники, велику увагу приділяв справам Києво-Могилянської академії. Похований в соборі Святої Софії.

1799 – 1803 – Гавриїл (Банулеско-Бодоні). Упорядкував духовну адміністрацію, провів низку заходів, що ставили за мету пристосувати українську церковну службу до канонів російської церкви, замість богослужбових видань Почаївської лаври впроваджував синодальні. Дбав про Києво-Могилянську академію, добробут її викладачів і студентів. Пізніше – митрополит Кишинівський і Хотинський, екзарх Молдовлахійський. Похований в кишинівському Свято-Успенському Кипріановому монастирі.

1803 – 22 – Серапіон Александровський (Логиновський), який прибув у Київ 1804. Займався відновленням Києво-Могилянської академії і монастирів Києва і Подолу, постраждалих під час пожежі 1811. Похований в соборі Святої Софії.

1822 – 37 – Євгеній (Болховітінов). Доклав багато зусиль для впорядкування занедбаного господарства Софії і Лаври. Головний доробок митрополита Євгенія в історії собору – його фундаментальна праця «Опис Києво-Софійського собору і Київської ієрархії» (1825), яка стала першою спробою комплексного наукового вивчення давньоруського храму. Заповів Софії свою безцінну бібліотеку й архів. Похований в соборі Святої Софії.

1882 – 91 – Платон (Городецький). За нього в соборі проведено значні будівельні й ремонтно-реставраційні роботи (зокрема, прибудовано нартекс), відкрито і відреставровано низку мозаїк і фресок, влаштовано опалення.

Похований в соборі Святої Софії.

Після Євгенія (Болховітінова) всі наступні митрополити (крім Платона), які одночасно були священноархімандритами Києво-Печерської лаври, проживали переважно в будинку митрополита на її території. В соборі Святої Софії вони правили урочисті служби, приймали високих державних і церковних осіб.

Наступними митрополитами Київськими і Галицькими Російської православної церкви були: 1838 – 57 – Філарет (Амфітеатров); 1858 – 60 – Ісидор (Никольський); 1860 – 75 – Арсеній (Москвін); 1876 – 82 – Філофей (Успенський); 1891 – 1900 – Іоанникій (Руднєв); 1901 – 02 – Феогност (Лебедєв); 1903 – 15 – Флавіан (Городецький); 1915 – 18 (з перервою у січні 1916 – грудні 1917) – Володимир (Богоявленський); 1918 – 19 – Антоній (Храповицький); 1921 – 23 – Михаїл (Єрмаков).

1749 – 55 архідияконом собору був Манасія (Максимович), майбутній ректор Києво-Могилянської академії й архімандрит Братського Богоявленського монастиря (1755 – 58).

1771 – 74 у соборі правив службу намісник Софійського монастиря Мельхіседек (Значко-Яворський). Одночасно член Київської духовної консисторії, обіймав цю посаду і після призначення ігуменом Видубицького Свято-Михайлівського монастиря (до 1783).

1758 – 64 проповідником монастиря був Тарасій (Вербицький) – майбутній ректор Києво-Могилянської академії (1768 – 73).

1709, після перемоги у Полтавській битві, в соборі правили урочисту службу в присутності російського імператора Петра І, на якій префект Києво-Могилянської академії Феофан (Прокопович) прочитав панегірик, тоді ж надрукований у Києво-Печерській лаврі.