Собор і УАПЦ

Собор був свідком багатьох подій доби Української революції, починаючи з 1917, коли поряд з ним на майдані відбувалися важливі політичні події в новій державі, очолюваній М. Грушевським.

З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського 5 травня 1918 у соборі проходили Великодні богослужіння.

Єпископ Никодим (Кротков) запалив свічку гетьманові, гетьман – міністрам, міністри – присутнім громадянам. 2 липня 1918 відбулась архієрейська служба за участю гетьмана й міністрів з нагоди відкриття другої сесії Всеукраїнського собору, на якій виголосив проповідь митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький).

21 грудня 1918 Київ урочисто зустрічав нову українську владу на чолі з головним отаманом С. Петлюрою. Член Українського революційного комітету, що готував протигетьманське повстання, В. Чехівський зустрів С. Петлюру на залізничному вокзалі, звідки вони поїхали на Софійський майдан. Із собору Святої Софії виступив хресний хід на чолі з архієпископом Катеринославським і Маріупольським Агапітом (Вишневським), оскільки митрополита Антонія (Храповицького) було напередодні ув’язнено. Під час зустрічі С. Петлюра підійшов під благословення Агапіта.

Протоієрей В. Липківський на Софійському майдані виголосив промову, в якій дякував всім полеглим воякам за волю України.

Із встановленням радянської влади споруди на території колишнього монастиря було націоналізовано. Після створення 1919 Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) собор Святої Софії став її кафедральним храмом. Старокиївській українській парафії передали й дзвіницю. До цієї парафії записалися художник Г. Нарбут, неодмінний секретар УАН акад. А. Кримський, Г. Вовкушевський, М. Мороз, І. Тарасенко та ін. До Всеукраїнської церковної православної ради (ВПЦР), яка була утворена в квітні 1919 як керівний орган з координації діяльності українізованих парафій і згодом стала керівним органом УАПЦ, від цієї парафії увійшли Г. Вовкушевський, В. Липківський, М. Мороз, М. Пивоваров, І. Тарнавський, Н. Шараївський та ін.

На першому зібранні Старокиївської парафії при соборі Святої Софії 29 червня 1919 вибухнув конфлікт між представниками кліру собору і прихильниками автокефалії. Протоієреї кафедрального собору М. Златоверховников і С. Трегубов об’єднали навколо себе ту частину парафіян, яка не бажала «українізуватися». Частина кліриків на чолі з М. Ольшевським приєдналася до «українців».

Вперше українську службу в соборі українське духівництво з семи осіб відправило 12 липня 1919 на день святих апостолів Петра і Павла. Напередодні від Старокиївської парафії при соборі до керуючого Київською єпархією – єпископа Черкаського Назарія (Блінова) було подано прохання благословити відправу українською мовою і список кліриків, які мають правити службу – протоієрея В. Липківського, М. Грушевського, М. Ольшевського, П. Тарнавського та ін.

На зборах Старокиївської парафії було ухвалено обрати до складу української парафії тільки частину кліриків з попереднього складу. Серед тих, хто погодився увійти до українізованої парафії, були священики М. Ольшевський, П. Тарнавський, диякон Ф. Гаркавенко, паламар М. Баранов та нижчий склад причту і церковних службовців. Від українізованого духівництва Києва до складу кліриків собору увійшли: настоятель храму – протоієрей В. Липківський, священики М. Грушевський, М. Завадський, М. Ольшевський, Пилипенко та І. Тарнавський, диякони – О. Дурдуківський, І. Недзельницький і П. Попов. При парафіяльній раді собору Святої Софії організували художню комісію, яка співпрацювала з Софійською комісією УАН.

ВПЦР, згідно з проголошеними нею принципами демократизації та соборноправності церковного життя, повинна була регулярно скликати збори Всеукраїнської спілки православних парафій (ВСПП): великі – тричі на рік (на Покрову, Різдво та Великдень); малі збори – за потребою. Члени української парафії займались оздобленням храму, «щоб він мав український вигляд», і просили Г. Нарбута організувати прибирання храму квітками і рушниками. Члени Старокиївської парафії прийняли від попереднього російського кліру ризницю, соборну книгозбірню й ухвалили просити Ліквідаційну комісію передати ВПЦР бібліотеки Софійської бурси та Свято-Володимирського братства. 28 липня 1919 рада Старокиївської парафії звернулася до ВУКОПМИСу з проханням зняти двоголових орлів на дзвіниці й замінити їх іншими орнаментами. Було ухвалено заборонити торгівлю в дзвіниці чорносотенними виданнями.

14 – 30 жовтня 1921 в соборі Святої Софії відбувся Перший Всеукраїнський православний церковний собор, на якому було представлено 472 делегати від українських парафій. На Соборі проголошено автокефалію і соборноправність української церкви, ухвалено правити Службу Божу українською мовою, її канони й устрій.

Митрополитом Київським і всієї України УАПЦ було обрано Липківського Василя Костянтиновича (1864 – 1937) – фундатора УАПЦ, випускника Київської духовної академії (1889), священика (з 1891), настоятеля Покровської церкви в Києві (1905 – 19). Ідеолог церковно-визвольного руху в церковному житті України. 1917 заснував Братство Воскресіння (згодом – Всеукраїнська церковна рада), яке скликало Всеукраїнський церковний собор (січень 1918). 1919 брав участь в організації другої Всеукраїнської церковної ради (заступник голови). 9 травня 1919 за його настоятельства відбулася перша Служба Божа українською мовою в Свято-Микільському військовому соборі в Києві. З липня 1919 – настоятель собору Святої Софії. Брав найактивнішу участь у заснуванні українських парафій і в перекладі Служб Божих українською мовою. В умовах більшовицького терору розбудував систему церковного управління. Відомий як талановитий проповідник, відверто викривав більшовицький режим. Не раз був ув’язнений. 1919 – 29 владика проживав на території Софії у пристінному корпусі і південній в’їзній вежі.

Від Першого собору до знищення УАПЦ у 1937 – 38 було висвячено 34 єпископи. Під час собору та відразу після його закінчення в храмі Святої Софії відбулися хіротонії кандидатів, обраних голосуванням на засіданнях: В. Липківського (23 жовтня 1921), С. Орлика-Вишневського (23 жовтня 1921), Н. Шараївського (25 жовтня 1921), І. Теодоровича (26 жовтня 1921), О. Ярещенка (27 жовтня 1921), Ю. Міхновського (28 жовтня 1921), І. Павловського (20 листопада 1921), Г. Стороженка (27 листопада 1921), М. Маляревського (18 грудня 1921), М. Пивоварова (26 лютого 1922), К. Кротевича (26 березня 1922) та ін. В соборі були висвячені також єпископи УАПЦ В. Бржосньовський (1921), М. Грушевський (1922), В. Дахівник-Дахівський (1922), Ю. Калішевський (1922), П. Тарнавський (1922), А. Гриневич (1923), М. Карабіневич (1923), П. Ромоданів (1923), В. Самборський (1923), Ю. Тесленко (1925), О. Червінський (1925) та ін. У храмі висвячували священиків і дияконів УАПЦ, які перед тим проходили короткотермінові пастирські курси при соборі. Після висвяти їм видавали ставлені грамоти із зображенням собору Святої Софії.

25 – 30 травня 1924, 11 – 13 травня 1927, 29 травня – 1 червня 1928 в Софії відбулися Великі Микільські збори, 25 – 30 жовтня 1926 – Великі Покровські збори.

В соборі було створено український церковний хор під орудою П. Гончарова, який виконував Службу Божу українською мовою в перекладі українських композиторів П. Гончарова, П. Демуцького, М. Лисенка К. Стеценка, Я. Яциневича та ін. Під час свята пам’яті священномученика Макарія, митрополита Київського, після заамвонної молитви все духівництво і парафіяни йшли процесією навколо собору Святої Софії, два єпископи і чотири священики несли раку з мощами св. Макарія, біля головної апсиди храму звершувалася старовинна українська літія. Старокиївська парафія створила і народний хор, з яким працювали брати К. та П. Стеценки (останній загинув на засланні) та псаломщик (1920 – 22), потім протоієрей Д. Ходзицький (ув’язнений 1929, 1944).

На Різдво Христове під керівництвом протоієрея Ю. Красицького посеред собору влаштовувався великий вертеп.

30 травня 1926 на панахиді по І. Франку в соборі було розкидано прокламації з приводу вбивства С. Петлюри в Парижі, що пізніше стало формальним приводом для арешту та звинувачення підсудних на процесі Спілки визволення України в березні – квітні 1930.

Починаючи з липня 1926, коли весь склад ВПЦР було заарештовано, а собор Святої Софії та приміщення колишньої духовної консисторії опечатано, влада почала тиснути на УАПЦ, вимагаючи усунення митрополита від церковного управління. Почалися масові арешти діячів УАПЦ.

17 – 30 жовтня 1927 у соборі проходив Другий Всеукраїнський православний церковний собор, на який мало з’явитися від 250 до 300 делегатів, але в перший день їх було 160, у другий – 198 (16 єпископів, 99 священиків, чотири диякони, 79 мирян), 24 жовтня – 208.

19 жовтня було обрано делегацію від собору до уряду. 20 жовтня до храму Святої Софії увійшли представники уряду і, відсторонивши членів мандатної комісії, які загородили їм дорогу, вимушеним рішенням собору зайняли місця на хорах. Під тиском ДПУ В. Липківського було позбавлено митрополичого сану.

24 жовтня 1927 митрополитом Київським і всієї України УАПЦ поставлений Борецький Микола Миколайович (1879 – 1935). Народився в сім’ї священика в м. Сарни, закінчив бурсу в Умані та Київську духовну семінарію (1901). Після закінчення дворічних педагогічних курсів в Харкові викладав у двокласній вчительській школі в с. Кирилівка Звенигородського пов. на Київщині (1901 – 04). З 1904 – священик, до 1914 служив на парафіях Поділля. Восени 1914 пішов добровольцем на фронт, полковий священик 259го піхотного полку і благочинний 65-ї дивізії. З 1917 – настоятель собору в м. Гайсин. 1921 приєднався до УАПЦ.

Через хворобу (тиф) не брав участі у Першому Всеукраїнському православному соборі 14 – 30 жовтня 1921. В грудні 1921 у кафедральному Свято-Миколаївському соборі Гайсина висвячений на єпископа УАПЦ Гайсинської округи митрополитом В. Липківським і єпископом К. Малюшкевичем. На Другому Всеукраїнському православному церковному соборі УАПЦ 17 – 30 жовтня 1927 обраний митрополитом УАПЦ.

У січні 1930 на «надзвичайному» церковному Соборі УАПЦ, влаштованому на замовлення ДПУ, змушений був підписати «акт самоліквідації» УАПЦ, після чого церкву формально ліквідували, а сам митрополит став парафіяльним священиком. Заарештований 1930 (утримувався у Київській і Харківській в’язницях), перевезений до політізолятора в м. Ярославль, де тортурами доведений до божевілля. З 1933 – на Соловках, з 1935 – у психіатричній лікарні в Ленінграді, де й помер.

Настоятелями собору Святої Софії були: 1919 – 24 – протоієрей, потім митрополит В. Липківський, 1924 – 26 – протоієрей М. Хомичевський (поет Борис Тен; ув’язнений 1923, 1929), після 1927 – Л. Карпов (заарештований 1929, загинув у концтаборі), К. Малюшкевич (заарештований 1926, 1931, 1932, 1937, розстріляний), лютий – червень 1932 – М. Кохно (розстріляний), 1932 – 33 – архієпископ Ю. Міхновський (розстріляний), 1933 – 34 – Ф. Шпаченко, 1934 – С. Мандрика.

Своїми відправами в соборі уславився протієрей Ю. Красицький (заарештований 1929, загинув у Сибіру).

У час, коли Свята Софія була осередком УАПЦ, навколо неї гуртувалися відомі представники української інтелігенції. Активну участь у роботі ВПЦР і парафії брав Чехівський Володимир Мойсейович (1876 – 1937) – громадсько-політичний діяч, член Української Центральної Ради (1917 – 18), Українського національного союзу (1918), голова Ради міністрів і міністр закордонних справ УНР (грудень 1918 – лютий 1919). За його участю уряд УНР розробив і оголосив 1 січня 1919 Закон про автокефалію української православної церкви. У 1920-х рр. – дорадник митрополита В. Липківського, голова ідеологічної комісії УАПЦ, організатор пастирських курсів для підготовки священиків та благовісників (проповідників) УАПЦ, ВПЦР. Заснував у соборі «Братство робітників слова». Працював в Історико-філологічному відділі ВУАН, Київському медичному інституті та інших навчальних закладах. 7 серпня 1927 виголосив у соборі Святої Софії промову на захист митрополита В. Липківського, після чого був заарештований, вдруге заарештований 1929 у справі Спілки визволення України, засуджений на десять років ув’язнення, перебував на Соловках, розстріляний.

У кін. 1920-х рр. діяльність Старокиївської громади поступово занепадала, після численних арештів ієрархів, кліриків і мирян 1933 влада розпустила парафію, 15 лютого 1934 закрила собор Святої Софії. Парафія перейшла до церкви Успіння Пресвятої Богородиці (Пирогощі) на Подолі.

У соборі працювала Софійська комісія, створена 1921 з метою наукової реставрації і дослідження собору Святої Софії, видання праць з його історії.

1 січня 1922 комісію ліквідовано, 25 червня 1923 поновлено. Входила до складу Археологічної комісії ВУАН, перетвореної 1924 на Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК).

1921 – 24 обидві комісії очолював Шміт Федір Іванович (1877 – 1937) – мистецтвознавець, історик, акад. УАН (з 1921), ректор Київського археологічного інституту (1922 – 24). Виступив ініціатором організації Софійської комісії і створення музею на території Софії Київської (в будинку митрополита), був його директором. 1924 переїхав у Росію.

1921 – 24 заступником голови Софійської комісії був Павлуцький Григорій Григорович (1861 – 1924) – мистецтвознавець, професор Київського університету.

1921 – 23 секретарем комісії був Моргілевський Іполит Владиславович (1889 – 1942) – історик архітектури, чл.-кор. Академії архітектури СРСР (з 1941), професор Київського археологічного інституту.

З 1924 Софійську комісію очолював Новицький Олексій Петрович (1862 – 1934) – історик мистецтва, акад. ВУАН (з 1924), голова кафедри мистецтвознавства і ВУАКу, професор Київського археологічного інституту.

1924 – 26 заступник голови – Біляшівський Микола Федотович (1867 – 1926) – археолог, етнограф, мистецтвознавець, акад. УАН (з 1919), директор Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка (1902 – 26).

З 1924 секретар комісії – Козловська Валерія Євгеніївна (1889 – 1956) – археолог, хранитель Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка.

До складу комісії також входили відомі вчені й архітектори: К. АнтоновичМельник, О. Кобелєв, В. Ляскоронський, К. Мощенко, В. Осьмак, В. Пархоменко та ін.

Члени комісії досліджували будівельну техніку, матеріали, розписи, графіті, провели зондаж стін собору, здійснили частковий обмір стін, досліджували первісний архітектурний вигляд храму, розробляли програми і методику реставрації мозаїк і фресок, провели археологічні дослідження на території монастиря. Відсутність державного фінансування не давала змогу розгорнути тут масштабні роботи.

1933 комісія фактично припинила свою діяльність внаслідок реорганізації ВУАН.