Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

Театри 1920-х років

На сцені Театру М. Садовського проводила репетиції трупа Леся Курбаса. 16 травня 1916 українська молодь організувала невеликий театральний гурток, до якого, крім Леся Курбаса, входили С. Бондарчук, О. Добровольська, С. Мануйлович, П. Самійленко, А. Смерека, М. Терещенко, Й. Шевченко, Г. Юра та ін. Їх об’єднало бажання творити нові форми театрального мистецтва, які давали б змогу виявити індивідуальність молодого українського покоління, відійти від побутового «українофільського» театру і створити український європейський театр.

21 травня 1917 у приміщенні Театру М. Садовського Молодий театр розпочав свою діяльність п’єсою В. Винниченка «Базар», 24 вересня – відкрив зимовий сезон у приміщенні театру Бергоньє (сучасна вул. Б. Хмельницького, 5).

1917 рік дав могутній поштовх національно-культурному відродженню України, зокрема і в театральному мистецтві. 12 березня 1917 у приміщенні Театру М. Садовського відбулися перші вільні збори діячів театру, які ухвалили скликати Всеукраїнську театральну нараду, організувати Українське театральне товариство. До обраного організаційного комітету увійшли С. Черкасенко (голова), Лесь Курбас (секретар), С. Бондарчук, І. Ковалевський, С. Паньківський, Є. Хуторна та ін.

На зборах було також ухвалено рішення про видання часопису «Театральні вісті», перше число якого вийшло 1 квітня.

24 квітня засновано комітет Українського національного театру, участь в якому взяли М. Вороний, О. Олесь, Л. Старицька-Черняхівська, І. Стешенко та ін. Комітет очолили Д. Антонович, В. Винниченко і Л. Старицька-Черняхівська. Безпосереднє опікування його роботою з боку Української Центральної Ради дало йому змогу в стислі строки створити трупу, орендувати цей будинок і вже 14 вересня 1917 відкрити в приміщенні Троїцького народного будинку Український національний театр. Його завданням було освоєння кращих здобутків світової та сучасної української драматургії шляхом поступового розширення традиційного побутового репертуару.

З липня 1917 театром керувала дирекція: М. Грушевська й О. Кошиць – представники комітету Українського національного театру, І. Мар’яненко – директор, М. Вороний – головний режисер (згодом вийшов з театру). До літературно-репертуарної комісії комітету Українського національного театру входили літератори О. Олесь, В. Самійленко, Л. Старицька-Черняхівська, І. Стешенко та ін. У трупі працювали актори: Д. Антонович, Г. Борисоглібська, Л. Гаккебуш, Н. Горленко, І. Замичковський, М. Заньковецька, С. Каргальський, Ф. Левицький, Л. Ліницька, М. Петлішенко, О. Полянська та ін., режисери – Г. Гаєвський, І. Сагатовський. Музичною частиною завідував і був диригентом театру О. Кошиць. Хормейстер і хореограф – В. Верховинець, головний художник – В. Кричевський, художник М. Бойчук та ін.

Театр розпочав свою діяльність 16 вересня 1917 виставою «Пригвождені» В. Винниченка у постановці І. Мар’яненка, наступного дня показали «Лісову квітку» Л. Яновської. В його репертуарі були твори І. Карпенка-Карого – «Безталанна», «Мартин Боруля», «Чумаки»; В. Винниченка – «Брехня», «Молода кров»; М. Старицького – «Оборона Буші», «Богдан Хмельницький»; Л. Старицької-Черняхівської – «Гетьман Дорошенко»; С. Черкасенка – «Хуртовина»; Г. Зудермана – «Вогні Іванової ночі» (в перекладі М. Загірньої; справж. – Грінченко), Ж.-Б. Мольєра – «Тартюф».

Однак поступальний розвиток театрального руху не раз переривався політично-воєнними протистояннями в Україні 1917 – 19. Театр періодично зупиняв свою діяльність. 1918, за Української Держави, комітет Українського національного театру перетворено на Театральну раду, 14 серпня 1918 театр реорганізовано в Державний народний театр, 1919 перейменовано на Український народний театр, згодом – на Народний театр.

1918 – 22 Державним народним театром керував Саксаганський Панас Карпович (справж. – Тобілевич; 1859 – 1940) – актор, режисер, театральний діяч, народний артист СРСР (з 1936), Герой Праці (1924). Брат І. КарпенкаКарого і М. Садовського; актор українських труп М. Старицького (1883 – 85), М. Кропивницького (1885 – 88) і М. Садовського (1888 – 90), керівник власних труп (1890 – 1910), актор «Товариства українських артистів за участю М. Заньковецької і П. Саксаганського під орудою І. Мар’яненка» (1915 – 16), «Товариства українських артистів за участю М. Заньковецької і П. Саксаганського» (1916 – 17), актор і режисер Театру ім. М. Заньковецької, що розпочинав діяльність у Троїцькому народному будинку (1922 – 32). Помер у Києві.

Як актор був видатним майстром сценічного перевтілення, глибоко розкривав внутрішній зміст образу, відтворював характер людини в усьому його розмаїтті. Поставив понад 260 вистав.

У репертуарі театру були п’єси українських драматургів: «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Дай серцю волю, заведе в неволю» і «По ревізії» М. Кропивницького, «Сава Чалий», «Суєта», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля» І. КарпенкаКарого. Значною подією в історії українського театру були здійснені П. Саксаганським вперше українською мовою постановки: «Урієль Акоста» К. Гуцкова (1918) і «Розбійники» Ф. Шіллера (1920).

До складу трупи Народного театру входили провідні українські митці – І. Замичковський, М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, О. Корольчук, Ф. Левицький, Л. Ліницька, Г. Маринич, С. Паньківський, О. Полянська, Б. Романицький та ін.

Театр під керівництвом П. Саксаганського працював до 15 вересня 1922, коли його було перейменовано на Державний драматичний народний театр Губполітпросвіти, 12 січня 1923 – на Театр ім. М. Заньковецької. Театр очолювали Б. Романицький і О. Корольчук. Скрутне економічне становище змусило театральний колектив 5 лютого 1923 поїхати на гастролі по містах України, що тривали вісім років. 1931 театр одержав статус державного й осів у Запоріжжі, 1944 колектив переведено на постійну працю до Львова (тепер Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької).

До складу трупи входили М. Заньковецька, Ф. Левицький, Л. Ліницька, В. Любарт, І. Мар’яненко, С. Паньківський, О. Полянська, І. Сагатовський, П. Саксаганський, художник І. Бурячок та ін. Репертуар: «Гайдамаки» Т. Шевченка (інсценізація Леся Курбаса), «Украдене щастя» І. Франка, «Остання ніч» М. Старицького, «Розбійник Кармалюк» Л. Старицької-Черняхівської, «Земля», «Чорна рада» С. Черкасенка (за П. Кулішем), «Розбійники» Ф. Шіллера, «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра тощо.

У приміщенні Троїцького народного будинку відбувалося багато культурно-просвітницьких та громадсько-політичних заходів.

1905 будівля використовувалася київськими соціал-демократами для ведення революційної пропаганди, тут відбувалися мітинги та збори.

У жовтні того ж року в будинку проводили свою роботу перші професійні спілки київських робітників, 1906 тут було організаційно оформлено центральне бюро профспілок. 1907 розміщувався центральний книжковий склад, де зберігалося багато забороненої політичної літератури. У жовтні розгромлений поліцією. 1909 тут діяв легальний робітничий клуб.

1913 в Троїцькому народному будинку працював Олімпійський комітет, який займався підготовкою і проведенням першої Олімпіади в Російській імперії.

Вона відбулася 20 – 30 серпня 1913 у плані підготовки до VІ Олімпійських ігор у Берліні 1916. До складу комітету входило одинадцять представників спортивних товариств міста на чолі з лікарем О. Анохіним – викладачем гімнастики Учительського інституту.

Заступники – лікар, відомий спортивний діяч Є. Гарнич-Гарницький, І. Харжевський, секретар – підпоручик 131-го піхотного Тираспольського полку Київського військового округу Г. Кравчук. Комітет виділив незначну суму на проведення ігор – 10 тис. крб., допомога уряду полягала лише в тому, що цар пожертвував приз для спортивного товариства чи гуртка, який найкраще виявить себе на змаганнях.

Прохання комітету виділити додатково 5 тис. крб. було відхилене. Тому Олімпійському комітету довелося провести велику й складну підготовчу роботу з метою збору додаткових коштів, технічної організації стартів тощо. Він звернувся до влади з проханням забезпечити безплатний проїзд до Києва всім учасникам Олімпіади, до керівників гімназій – надати приміщення для учасників-учнів, до лікарів – взяти участь у медичному огляді спортсменів і наданні їм у разі необхідності медичної допомоги. Комітет запросив до участі в Олімпіаді всі спортивні товариства країни та представників армії.

Місцем проведення змагань визначили тодішню околицю Києва – Лук’янівку, де 1912 група ентузіастів побудувала стадіон «Спортивне поле», пристосований для футбольних, легкоатлетичних і велосипедних змагань, а також ковзанярського спорту і мотогонок, з трибунами на 2750 місць і майданом, де могло розміститися стоячи бл. 2 тис. глядачів (згорів під час 1-ї світової війни).

13 липня 1913 Олімпійський комітет уклав з пайовим товариством угоду про оренду стадіону. Було підготовлено стадіон для змагань, для нагород переможців виготовлено медалі, жетони та дипломи. На честь Олімпіади виготовлено пам’ятний знак. До програми змагань увійшли: п’яти- і десятиборство, крос-контрі (біг з природними перешкодами), боротьба, футбол, фехтування, гонки на велосипедах та мотоциклах, гімнастика, плавання, вітрильні та веслувальні гонки, стрільба, теніс, скачки, марафонський біг тощо. Для визначення умов преміювання комітет організував комісії з окремих видів спорту й запропонував міським спортивним організаціям обрати представників до комісій, затвердив зразки нагород, правила змагань, правила для суддів тощо.

Змагання проходили також у скеттінг-рінзі на сучасній вул. Архітектора Городецького (не зберігся), на Дніпрі (при яхт-клубі), на території Всеросійської промислової та сільськогосподарської виставки та в інших місцях. В Олімпіаді взяло участь бл. 650 представників спортивних організацій держави, встановлено багато рекордів. Вона була не лише генеральною репетицію Берлінської олімпіади, а й сприяла зростанню спортивних організацій, зокрема в Києві. Офіційним друкованим органом Олімпіади був журнал «Красота и сила», редакція якого містилася на сучасній вул. О. Гончара, 40.

1917 – 18 в будинку діяло Товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка» – військова громадська організація, створена на установчих зборах представників Київського гарнізону. Збори провів у цьому приміщенні Український військовий організаційний комітет (голова – полковник М. Глинський, заступник голови – полковник П. Волошин, члени – капітан Л. Ган, прапорщик В. Павелко, поручик М. Міхновський). 16 березня 1917 на установчих зборах українських вояків Київського гарнізону, які відбулись у цьому приміщенні,затверджено статут, розроблений М. Міхновським і затверджений на загальних зборах членів клубу 18 березня. В ньому було визначено головну мету клубу – утворення власної національної армії з військовослужбовців-українців, залучення військових до процесу національного відродження в Україні.

Виконавчим органом клубу була рада з 24 членів і 12 кандидатів. Його голова – відомий український політичний діяч, засновник самостійницького напряму в українському суспільно-політичному русі М. Міхновський. З ініціативи клубу та особисто М. Міхновського 29 березня 1917 розпочалося формування 1-го Українського охочекомонного (добровільного) ім. гетьмана Б. Хмельницького полку. Першим командиром полку було обрано штабскапітана Д. Путника-Гребенюка. Запис до полку проходив у приміщенні клубу.

Перший Всеукраїнський військовий з’їзд (5 – 8 травня 1917) ухвалив резолюцію про створення 1-го українського козацького ім. Б. Хмельницького полку, зарахувавши до його складу 3400 чол. і призначивши його командиром підполковника Ю. Капкана. 26 липня 1917 за наказом Української Центральної Ради полк виїхав на Південно-Західний фронт. У січні 1918 брав участь у боях з червоногвардійськими частинами у Києві. З квітня 1917 перебував у складі Запорізького корпусу як 3-й Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького піхотний полк, за Директорії УНР – у складі Армії УНР.

Керівники клубу (М. Міхновський, В. Павелко та ін.) у липні 1917 брали участь в організації полку ім. гетьмана П. Полуботка та підготовці виступу полуботківців, які здійснили спробу захопити владу в Києві з метою змусити Українську Центральну Раду проголосити незалежність України.

Клуб мав право відкривати філії по всій Україні. Рада клубу видала масовим тиражем листівку із закликом до вояків-українців об’єднуватися в національні громади та боротися за свободу України. На заклик відгукнулися військові на фронтах і в запіллі. Наприкінці березня – на початку квітня були організовані Український військовий клуб та маніфестація в Москві, Одеський український військовий кіш, відбулися численні українські віча в Тернополі, Коломиї, Харкові, Катеринославі з закликом боротьби за автономію України. Організація та її місцеві осередки активно співпрацювали з товариством «Просвіта», сприяли зростанню національної свідомості шляхом поширення брошур, часописів, звернень. Після створення Українського генерального військового комітету в травні – червні 1917, виступу «полуботківців», висилки М. Міхновського з Києва в липні 1917 клуб поступово втратив провідну роль в українізації армії. Діяв до гетьманського перевороту.

27 травня – 17 серпня 1919 у Троїцькому народному будинку тимчасово працював Перший театр Української Радянської Республіки ім. Шевченка, створений 15 березня 1919. Виник на базі Державного драматичного театру, заснованого 28 листопада 1918 на сучасній вул. Заньковецької, 8 (будинок не зберігся) і Молодого театру Леся Курбаса. Почав свою діяльність 15 (за іншими даним – 11) квітня 1919 у приміщенні театру «Бергоньє» (сучасна вул. Б. Хмельницького, 5) прем’єрою вистави «Ткачі» Г. Гауптмана (постановка О. Загарова). У Троїцькому народному будинку глядач побачив вистави: «Безталанна», «Гандзя», «Паливода ХVІІІ століття», «Наймичка», «Суєта», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого; «Дві сім’ї», «По ревізії» М. Кропивницького; «Зимовий вечір», «За двома зайцями», «Циганка Аза», «Чорноморці», «Як ковбаса та чарка, то минеться і сварка» М. Старицького; «Нахмарило», «Степовий гість» Б. Грінченка; «Казка старого млина», «Хуртовина» С. Черкасенка (постановка М. Вороного); «Наталка-Полтавка» І. Котляревського; «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського; «Сорочинський ярмарок» за М. Гоголем; «Сватання на Гончарівці» Г. КвіткиОснов’яненка; «Урієль Акоста» К. Гуцкова та ін. З січня 1920 містився у колишньому театрі «Бергоньє».