Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть
не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

2003 р. Палац гетьмана Івана Мазепи в Батурині

Володимир Ленченко

Історичні джерела свідчать про існування на початку XVIII століття в Батурині, другій гетьманській столиці України, палацу Івана Мазепи. Та перш ніж зосередитися на розгляді їх, нагадаємо історичну долю столиць і резиденцій гетьманів тієї доби.

Першою столицею, військово-адміністративним і політичним центром нової Української держави – Війська Запорозького або Гетьманщини, створеної під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького в середині XVII століття, був Чигирин. Тут містилися резиденції Богдана Хмельницького та його наступників – Юрія Хмельницького, Івана Вигов-ського й Петра Дорошенка. За гетьманський осідок спочатку правив родинний двір Хмельницьких неподалік Успенської церкви. Багатокімнатний будинок великого гетьмана був, імовірно, дерев’яний, джерела називають його „світлицею”, „хоромами”, „палацом” [Ленченко В. Гетьманський двір Богдана Хмельницького в Чигирині // Архітектурна спадщина України. – К„ 1996. – Вип. 3. – № 1. – С. 74 – 81.].

Після поділу України між Московською і Польською державами за Андрусівською угодою (1667 р.) в Чигирині залишалася резиденція правобережних гетьманів до 1675 року, коли місто захопили війська боярина Г.Ромодановського й гетьмана І.Самойловича, а Петро Дорошенко зрікся гетьманства. Знищення Чигирина турецькими й російськими військами в 1678 році поклало край гетьманському періодові в історії міста.

Тим часом осідком лівобережних гетьманів, за рішенням Глухівської козацької ради 1669 року, став Батурин – сотенне місто Ніжинського полку. Впродовж 1669 – 1708 років тут були резиденції гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Брюховецького, Івана Самойловича, Івана Мазепи, містилися державні установи, двори генеральної старшини, козаків і міщан. Значного розвитку досяг Батурин, як столиця Гетьманщини, за часів І.Мазепи. У передмісті Гончарівка гетьман збудував новий мурований палац, а поряд – дерев’яну церкву. Після переходу в розпал Північної війни І.Мазепи та його прибічників на бік шведського короля Карла XII Батурин разом з усім його населенням 2-3 листопада 1708 року знищили російські війська князя Александра Меншикова. Гетьманську резиденцію за рішенням Петра І перенесено до Глухова. Ліквідація Петром І гетьманства в Україні та запровадження правління Малоросійської колегії не сприяли відродженню міста.

У 1726 році запустілий Батурин з волостю указом Катерини І передано у власність А.Меншикову. Не поліпшилося життя Батурина й після падіння в 1727 році А.Меншикова та встановлення гетьманства Данила Апостола. 1729 року місто перейшло у власність Чернігівської єпархії. З відновленням у 1750 -1764 роках гетьманства Батурину повернуто статус гетьманської столиці. Однак через занедбаність Батурина гетьманські установи залишалися в Глухові. Далекосяжні плани гетьмана Кирила Розумовського відновити автономію України-Малоросії в складі Російської імперії й розбудувати Батурин як столичне місто не були здійснені. 1764 року імператриця Катерина II остаточно знищила гетьманство й запровадила в Україні правління Другої Малоросійської колегії. Хоч Батурин і даровано у власність К.Розумовському, колишній гетьман зміг оселитися там тільки на схилі віку, після смерті Катерини II. У 1799-1803 роках на околиці Батурина за проектом видатного петербурзького будівничого Чарлза Камерона К.Розумовський звів розкішний палацово-парковий ансамбль. А в середмісті його коштом піднеслася Воскресенська церква, яка в 1803 році стала місцем вічного спочинку гетьмана.

Упродовж століть над Батурином тяжіла слава „мазепинського гнізда”, яку викорінювали і в Російській імперії, і в Радянському Союзі. Батурин було перетворено на заштатне містечко Конотопського повіту Чернігівської губернії (нині – це селище міського типу Бахмацького району Чернігівської області). Місто та його пам’ятки занепали. У 1920-1930-х роках сплюндровано всі храми Батурина, 1927 року знищено усипальню К.Розумовського у Воскресенській церкві, розграбовано палац. Кількаразові спроби впорядкувати й відреставрувати палацово-парковий ансамбль у Батурині (зокрема в 1913-1914 і 1960-х рр.) не дали належного результату.

Нині створено Батуринський історико-культурний заповідник (районного підпорядкування). Затвердженою Кабінетом Міністрів України “Програмою відтворення видатних пам’яток історії та культури України” від 23 квітня 1999 р. № 700 передбачено відбудувати ансамбль палацу й надгробок К.Розумовського у Воскресенській церкві. Поновилися археологічні й історичні дослідження Батурина. Серед іншого вони мають на меті виявлення можливих матеріальних слідів палацу гетьмана І.Мазепи та відомостей про нього.

Згідно з історичними джерелами, за часів І.Мазепи Батурин поділявся на дві укріплені частини – міську фортецю і позаміський замок-резиденцію І.Мазепи на Гончарівці, де, мабуть, наприкінці XVII – на початку XVIII століть (достеменно дата невідома) і було споруджено палац гетьмана. Обидві фортеці займали високі пагорби лівого берега Сейму, їх оточували земляні вали й рови бастіонових абрисів з дерев’яними проїзними й глухими вежами.

Офіційна гетьманська резиденція з урядовими, громадськими, житловими й господарськими будівлями від часів попередників І. Мазепи була на території міської фортеці Батурина в невеликому внутрішньому замку, що мав розміри близько 130: 100 метрів; цей замок займав прирічковий мис лівобережної тераси Сейму. До фортець прилягали неукріплені передмістя й урочища з садибами і дворами генеральної старшини, козаків і міщан – уже згадувана Гончарівка, Суха Річка, Шовковиця, Буряківка, Горбанівка та інші.

За планом Батурина 1862 року, площа колишньої міської фортеці становила 17 десятин 1680 кв. сажнів, а „городка” на Гончарівці – 8 десятин 1590 кв. сажнів [План бывшей крепости, состоящей в местечке Батурине Копотопского уезда Черниговской губернии [1862 р.] // Національна бібліотека України ім. B.I. Вернадського. – Сектор картографічних видань. – Од.зб. 19290]. Отже, площа особистої резиденції І.Мазепи була всього в два рази меншою від міської фортеці.

Опис Батурина, виконаний 1726 року, коли місто передавали у власність А.Меншикову, свідчить про його запустіння й занедбаність. Цей документ дає певні відомості щодо розміщення колишніх гетьманських і старшинських дворів, будівель, їхній технічний стан тощо.

„Нині, після розорення, – йдеться в описі, – город Батурин увесь порожній, і біля нього болверки (укріплення. – В.Л.) і стіни всі розвалились, і весь заріс, і в обох замках ніякого будовання старого і нового немає. Тільки дві церкви муровані порожні: Живоначальної Трійці та Миколи Чудотворця, недобудована наполовину, і в них ніякого церковного начиння, дверей і вікон немає, і місцями склепіння обвалилися. Та колишніх гетьманів і зрадника Мазепи був військовий мурований малий дім, три палати (тут і далі курсив мій. – В.Л.), весь розвалився, та зрадника Мазепи бувшого господаря Самійла Целюрика муровані дві палати кладові, порожні, всі розбиті” [Лазаревский A.M. Исторический очерк Батурина (1625 – 1760 гг.) // Чтения в Историческом обществе Нестора-Летописца. – К., 1891. – Кн. V. – Отд. 3. – С.112 (переклад наш)].

Отже, на території міста в той час ще стояли дві порожні напівзруйновані муровані церкви, а у внутрішньому замку – руїни гетьманського „військового мурованого малого дому” на „три палати”. Колись тут, напевне, розташовувалась Генеральна військова канцелярія. Цей будинок мав, очевидно, традиційне розпланування української хати на „дві половини” – з сіньми посередині й світлицями та кімнатами обабіч. Його приміщення були раніше перекриті склепіннями. Неподалік стояли дві поруйновані „палати кладові” (кам’яниці), що поєднували функції жител і господарських комор.

В описі згадуються й „двори порожні” на батуринських передмістях:

„двір з садом на Гончарівці, в якому Мазепа сам жив, у цьому дворі муровані палати порожні, розбиті, там же церква дерев’яна вціліла, з деякою частиною іконостаса; у цьому дворі гай березовий і поблизу поле орне; за цим двором, на Шовковиці, гребля млинова порожня, на якій можливі постави (млини. – В.Л.)” [Там само. – С.114 (переклад наш)].

Неподалік замку на Гончарівці – „двір з садом і домове мале будовання колишнього полковника прилуцького Горленка, а живе в цьому дворі Омелько Мазай”; на Буряківці стояли „двір з садом, городом і будівлями Мазепиного кухаря Павла, а живе в цьому дворі Степан Бондар”, пусті неогороджені двори інших „зрадників” – Ломиковського, Орлика, Григорія-канцеляриста; на Горбанівці – хутір Ломиковського тощо.

В іншому тогочасному описі зазначається:

„Город Батурин земляний, у тому городі два замки порожні, біля них болверки і стіни розвалені; в малому [замку], в якому був зрадника Мазепи двір, у довжину 53, а впоперек 38 сажнів. У великому замку дві церкви муровані порожні: 1) Живоначальної Трійці, непокрита, бань (глав), вікон і дверей немає, пов’язей залізних у стінах мала кількість; 2) Миколая Чудотворця, недобудована” [Местечко Батурин // Историко-топографическое описание Черниговской епархии. – Чернигов, 1874. – Кн. 6. – С.335, 336 (переклад наш)].

З обох описів випливає, що в замку на Гончарівці, „ в якому Мазепа сам жив”, на ті часи ще стояли „муровані палати порожні й розбиті”, тобто палац гетьмана І.Мазепи. Зауважимо, що в тодішніх російських джерелах майже не вживано термін „дворец” (палац), муровані житла (зокрема, палаци) вони називають „палатами”, а дерев’яні – „хоромами”.

Руїни якоїсь старовинної мурованої житлової будівлі, яка традиційно пов’язувалася з іменем І.Мазепи, лишалися в Батурині і в XIX столітті. Зображення її вміщено в одному з томів „Живописной России” [Живописная Россия. – Москва, 1897. – Т.5].

Прямі й опосередковані відомості про батуринський палац І.Мазепи зафіксовано ще за життя гетьмана. Палац, очевидно, вже існував у часи родинного конфлікту між гетьманом і генеральним писарем Василем Кочубеем 1704 року, там бувала Мотря Кочубей. У доносі В.Кочубея 1708 року фігурувала гетьманська резиденція на Гончарівці:

„Батурин 20 років стоїть не лагоджений, і тому вали навколо нього осунились і обвалились; через те й одного дня наступу неприятеля відсидітися неможливо […] А подворок свій Гончарівку [Мазепа] звелів обвести потужним валом з якоїсь невідомої причини” [Цит. за вид.: Бантиш-Каменский Д. Источники мало-российской истории. – Москва, 1859. – Ч. 2. – С. 106 (пе-реклад наш)].

Саме в палаці на Гончарівці наприкінці 1704 року гетьман І.Мазепа приймав Жана де Балюза, надзвичайного посла короля Франції Людовіка XIV до царя Петра І. Посол мав доручення схилити Росію до союзу з Францією, проте за умов Північної війни це йому не вдалося. Повертаючись з Москви, де Балюз завітав до гетьмана І. Мазепи в Батурин. Де Балюзові належать одні з найцікавіших свідчень сучасника про гетьмана. Є в них і опосередковані відомості про гетьманський палац. Так у листі до родича (лист зберігається в Національній бібліотеці в Парижі) він повідомляв:

„З Московщини я поїхав на Україну, країну козаків, де був кілька днів гостем принца Мазепи, що виконує найвищу владу в цій країні. Я мав до нього листа від канцлера Московщини. На границі мене зустріла почесна козацька варта і з великою пошаною допровадила до міста Батурина, де в замку має резиденцію принц Мазепа.

Колись він (хоч козак, але знатного шляхетського роду) мав надвірну рангу при королеві Казимирові. Батько мій і він зналися добре, навіть я бачив замолоду п. Мазепу, гарного і стрункого на дворі.

Знаючи добре, що найвищі почесті міняють людей та що не завжди безпечно нагадувати високим достойникам їхню молодість, я, прибувши до Батурина, привітав принца якнайчемніше, належно його становищу, нічого не згадуючи про минуле. Проте він сам перший запитав мене, чи я не син Антуана Балюза. Отримавши від мене позитивну відповідь, принц Мазепа виявив найприхильнішим способом своє задоволення, що його Прехристиянська Величність має на своїй службі сина його старого приятеля. Пан Мазепа сам згадав свою молодість і те, що бачив мене не раз у Кракові, а потім, зітхнувши, процитував „Eheu, fugaces labuntur anni” [„На жаль, мчать швидкі літа”, з „Оди” Горація. – В.Л.].

Загально кажучи, він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами, а щодо перфектного і досконалого знання цієї мови може ревалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Його мова взагалі добірна й чепурна; правда, коли розмовляє, то більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі – два лікарі-німці, з якими Мазепа розмовляв їхньою мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька у гетьманській резиденції, говорив італійською мовою. Я розмовляв із господарем України польською та латинською мовами, бо він запевняв мене, що не добре володіє французькою, хоч у молодих літах відвідав Париж і південну Францію, був на прийнятті в Дуврі, коли святкували Піренейський мир [1659 p.]. He знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо сам бачив у нього газети французькі й голландські.

Принц Мазепа вже поважного віку, на якихось десять років старший за мене. Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, вершник з нього знаменитий. Він дуже поважаний у козацькій країні, де нарід, загалом свободолюбивий і гордий, мало шанує тих, що ним володіють. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою та розкішними прийняттями у своїй резиденції для козацької старшини. Я був свідком одного прийняття, в якому багато дечого на польський зразок.

Розмова з принцом дуже приємна: має він великий досвід у політиці; на протилежність до москвинів слідкує і знає, що діється в чужоземних країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки.

Кілька разів я дуже обережно навертав розмову на сучасну політичну кон’юнктуру, але мушу признатися, що нічого певного від цього принца не міг витягнути. Належить він до тих людей, що воліють або зовсім мовчати, або говорити й не сказати. Все ж таки, гадаю, що ледве чи любить московського царя, бо ні слова не сказав, коли я йому скаржився на московське життя. Однак щодо корони польської п. Мазепа сказав: вона, мовляв, іде, як у Стародавньому Римі, до занепаду. Про шведського короля говорив із пошаною, хоч уважає його за надто молодого. Що особливо було мені приємне – це почуття пошани, що принц Мазепа виявив до особи його Величності (Людовіка XIV), про якого багато розпитував мене та якому просив засвідчити свою пошану і відданість. Це була не тільки звичайна куртуазія, питома п. Мазепі, вона відповідає, видко, дійсності: у залі його замку, де висять портрети чужоземних володарів, на найвиднішому місці знаходиться гарний портрет його Величності. Там же, але на менше видному місці, я бачив портрети цісаря, султана, польського короля та інших володарів” [Цит. за вид.: Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західно-європейських джерелах. 1687 – 1709. – Київ; Полтава, 1995. – С.104, 105].

Зі свідчень де Балюза, наведених тут повністю, можна зробити деякі висновки щодо облаштування батуринського палацу гетьмана І.Мазепи. Це була досить велика, простора й імпозантна палацова будівля з особистими покоями, кабінетом і канцелярією гетьмана, бібліотекою, музеєм зброї, історичних реліквій і коштовностей, галереєю історичних портретів. У палаці перебували секретарі, канцеляристи, охоронці, слуги. Тут були зали, де приймали дипломатів і почесних гостей, відбувалися урочистості, музичні й хорові концерти, бенкети. Можливо, палац будували й оздоблювали італійські майстри, яких згадує де Балюз.

Під час плюндрування Батурина російськими військами 1708 року палац І.Мазепи на Гончарівці розграбовано й зруйновано. Руїни гетьманського палацу височіли на берегах Сейму до кінця XVIII століття. За переказами мешканців Батурина, занотованими в XIX столітті, руїни палацу розібрано за часів графа К.Розумовського й начебто використано на будівництво Воскресенської церкви:

„Народ оповідає, що ця церква збудована з величезної башти, яку називає „Мазепиним стовпом”. З наказу графа Розу-мовського стовп цей розібрано і з нього одержано кілька тисяч пудів заліза і стільки цегли, що досить було на будівництво церкви. Крім того, в стовпі цьому знайдено багато грошей […] І все це Розумовський пожертвував на будівництво Воскресенської церкви” [Местечко Батурин. – С.347 (переклад наш)].

Влітку 1960 року історики української архітектури й мистецтва Михайло Цапенко, Пантелеймон Мусієнко та автор цих рядків обстежували пам’ятки Батурина, зокрема замчище на Гончарівці. М.Цапенко, який працював тоді над монографією „Архітектура Гетьманщини”, сподівався знайти тут рештки гетьманського палацу І.Мазепи. На той час по периметру замчища ще добре проглядалися оборонні вали й рови з бастіоновими виступами. Територію вкривали дерева здичавілого саду, чагарники, серед яких виднілися горби, западини, ями. Подекуди, де ґрунт зсунувся по схилах замчища, можна було помітити рештки якихось мурованих конструкцій. Однак, зробивши невеликі розвідкові шурфи, ми не виявили значних фрагментів будівель, траплялися лише уламки старовинної цегли, кахель, побутової кераміки. Очевидно, перекази про руйнацію „Мазепиного стовпа” наприкінці XVIII століття відповідали дійсності.

Археологічні дослідження останніх років, які провадять у Батурині катедра археології Чернігівського педагогічного університету та Інститут археології НАН України, локалізували на території замчища на Гончарівці велику давню яму або ж котлован з рештками будівельного штибу, цегли, кахель, черепками побутової кераміки XVII-XVIII століть тощо. Давніше це місце не раз перекопували шукачі скарбів і місцеві жителі, добуваючи цеглу. З часом тут почалася ерозія ґрунту, утворилися розмиви, провалля, територія заросла деревами й чагарниками. У 2003 році дослідників чекала сенсаційна знахідка – на глибині близько 5 метрів від сучасної денної поверхні знайдено значний фрагмент фундаменту, вимуруваного з характерної великорозмірної цегли кінця XVII століття. Саме тут, очевидно, й містився батуринський палац гетьмана І.Мазепи. Неподалік стояли палацова церква, інші житлові та господарські будівлі гетьманського двору. Однак визначити нині конфігурацію й розміри втрачених будівель неможливо.

І все ж таки зображення батуринського палацу гетьмана І.Мазепи збереглося! Це відкриття належить історикові архітектури Євгенії Горбенко. Вивчаючи в 1960-х роках в архівах Ленінграда документи про творчість архітекта XVIII століття Йогана-Ґотфріда Шеделя, будівничого великої лаврської дзвіниці, брами Заборовського та інших київських споруд, Є.Горбенко познайомилася там з відомим шведським мистецтвознавцем, істориком архітектури Б’єрном Гальстремом, який тоді був науковим куратором шведсько-радянської виставки культурних скарбів в Ермітажі. Він розповів Є.Горбенко про наявність у фондах Національного музю Швеції в Стокгольмі давніх архітектурних креслеників, пов’язаних з Україною. Керуючись цими відомостями, українська дослідниця звернулася до музею з проханням надіслати копії цих документів. Згодом вона одержала зі Швеції низку фотокопій креслеників XVIII століття із зображеннями пам’яток Києва, Чернігова та інших міст України. Був серед них і кресленик, який датується 1740-ми роками й атрибутується як зображення руїн резиденції гетьмана І.Мазепи в Батурині.

У ті часи опублікувати повідомлення про свої сенсаційні знахідки Є.Горбенко не змогла, проте вона щедро ділилася своїми скарбами й знаннями з колегами, передала добірку одержаних фотокопій до заповідника „Софія Київська” і Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування, в якому працювала протягом багатьох років [Деякі з креслеників (без посилань на першоджерело і Є.Горбенко) опубліковано (див.: Алферова Г.В., Харламов В.А. Киев во второй половине XVII века: Историко-архитектурный очерк. – К., 1982). Серед них – зображення собору Вознесенського жіночого монастиря, ігуменею якого була мати гетьмана І.Мазепи – Марія-Магдалена Мазепина. Монастир і собор містилися навпроти Києво-Печерської лаври, закриті після 1709 року й розібрані наприкінці XVIII століття під час будівництва на цьому місці нового Арсеналу]. [Насправді у вказаній книзі сказано, що зображення походить “зі Стокгольмського архіву”. – прим.М.Жарких] Вперше публікуючи тут зображення палацу гетьмана І.Мазепи в Батурині з Національного музею Швеції в Стокгольмі [Національний музей Швеції в Стокгольмі. – Тесан-Гарлеманська колекція: Т.Н.С. – № 9076. – 25/ІІІ], висловлюємо щиру подяку Євгенії Горбенко за надані матеріали й наукові консультації.

З фотокопії документа важко судити про оригінал, не зовсім прочитується авторська анотація давньонімецькою мовою, що включає терміни латиною. Згідно з цим текстом, зображено руїни резиденції гетьмана Івана Мазепи поблизу фортеці Батурин, знищеної імператором Петром Великим після зради Мазепи; будівля стоїть неподалік руїн дерев’яної церкви, вона мурована, має округлі абриси плану; вікон, дверей та покрівлі немає. Автором кресленика, за даними стокгольмського музею, є Фридрих-Вільгельм фон Берхгольц.

Хто ж він, творець цього зображення? Джерелознавці знають ім’я Берхгольца як автора „Щоденників”, написаних у Москві та Петербурзі в 1720-х роках і виданих у Москві в середині XIX століття [Дневник камер-юнкера Берхгольца, веденный им в России в царствование Петра Великого, с 1721-го по 1725-й год / Перевел с немецкого И.Амон. – Москва, 1857. – ч.1; 1858. – ч.2; 1862. – ч. 3; 1863. – ч.4]. З цього рідкісного видання ми й узяли відомості про нього.

Фридрих-Вільгельм фон Берхгольц походив з родини гольштинського дворянина, генерал-лейтенанта російської служби. Впродовж 1721 – 1725 років жив у Москві й Петербурзі, перебуваючи в почті герцога гольштинського Карла-Фридриха, при якому служив гоф-юнкером, камер-юнкером, камергером. У ті роки Берхгольц вів „Щоденник”, ретельно нотуючи відомості про своє життя в російських столицях, про події, що відбувалися при дворі Петра І та довкола. Пізніше він разом з сином герцога (майбутнім російським імператором Петром III), при якому служив обер-камергером, знову перебував у Росії. В 1746 році вийшов у відставку й замешкав у Вісмарі. Там із ним 1765 року познайомився історик, збирач історичних старожитностей Бюшинґ, який по смерті Берхгольца придбав рукопис його „Щоденника” і надрукував його в журналі „Magazin fur die neue Historic und Geographic” (т. 19-22) [Дневник камер-юнкера Берхгольца… – ч.1. – C.V].

Відомо, що під час подорожі імператриці Єлизавети до Києва 1744 року, яка відбувалася з участю її фаворита, ініціатора відновлення в Україні гетьманства графа Олексія Розумовського, серед великого почту були наступник російського престолу великий князь Петро Федорович (майбутній імператор Петро III) та його дружина цесарівна Софія (майбутня імператриця Катерина II). Берхгольц, як обер-камергер великого князя, супроводив патрона в цій подорожі. Невідомо, чи вів тоді Берхгольц подорожні записи, але він цікавився історичними старожитностями України, збирав їх. З його ім’ям пов’язується авторство низки креслеників петербурзьких палаців, будинків і споруд 1740-х років. Нині вони зберігаються в Ермітажі [Архитектурная графика России. Первая половина XVIII века. Собрание Эрмитажа: Научный каталог. – Ленинград, 1981. – С.100 – 108 (кресленики колекції Берхгольца № 153-181)]. Інша частина креслеників Берхгольца, зокрема українських архітектурних пам’яток, потрапила до Національного музею Швеції в Стокгольмі і їх згодом описав Б.Гальстрем [Hallstrom A.H. Russian Architectural Drawings in the Nationalmuseum. – Stokholm, 1963].

Гадаємо, що, проїжджаючи 1744 року з кортежем імператриці Єлизавети через Батурин, Берхгольц зацікавився величними руїнами палацу гетьмана І.Мазепи на Гончарівці й замалював їх. Як виглядає, подорожні шкіци й оригінали документів зі своєї збірки він пізніше перемальовував або ж копіював. Усі його кресленики – безмасштабні, виконані олівцем на папері в манері, що видає руку художника-аматора. Проте вони відображають основні архітектурні риси зображуваних будівель.

Таким є й Берхгольців кресленик батуринського палацу гетьмана І.Мазепи. Він дещо спрощений і схематизований. Зумовлювалося це, очевидно, технічним станом руїн палацу й короткочасністю авторової роботи.

За креслеником Берхгольца, палац гетьмана І.Мазепи в Батурині мав симетричну центричну композицію, був компактним, триповерховим. Четвертий поверх, мансардовий, завершувався великим бароковим фронтоном-аттиком із заокругленим вікном у центрі. Будівлю оперізував розвинутий цоколь. Зовні поверхи відокремлювалися один від одного карнизами. Наріжжя палацу на кожному поверсі фланкували колони чи напівколони з базами й капітелями коринфського ордера (так їх можна трактувати за креслеником, хоча, можливо, кожен поверх палацу мав свій ордер). Лінію колон над головним карнизом завершували щипцеподібні фронтони, облямовані волютами. По центру розміщено головний вхід до палацу, обрамований порталом з аттиком, у якому колись був герб гетьмана І.Мазепи. За входом розташовувався вестибюль з парадними сходами на три поверхи. Покрівлі будівлі на кресленику немає. Первісно стіни палацу були, очевидно, отиньковані й побілені. На видимій частині будівлі із заокругленими бічними стінами-ризалітами бачимо п’ятнадцять великих прямокутних вікон, облямованих лиштвами з трикутними й лучковими сандриками. Зважаючи на очевидну симетричність будівлі, така сама кількість вікон могла бути на протилежному фасаді палацу. Враховуючи вікна мансардового поверху, бічних ризалітів і цокольної частини будівлі, які на малюнку не зображені, можна припустити, що вікон було загалом понад 50. Палац, безперечно, мав розвинутий цокольний поверх з глибокими мурованими підземеллями.

Обсягово-розпланувальну структуру палацу за креслеником Берхгольца вповні з’ясувати не можна. Не зовсім зрозуміле заокруглення бічних стін чи крил палацу. Вони трохи нагадують апсиди українських храмів або бічні напівкруглі ризаліти пізнішого батуринського палацу Кирила Розумовського. Можливо, колишній гетьман свідомо замовив Чарлзові Камерону втілити віддалену архітектурну репліку на тему Мазепиного палацу.

Поверхи будівлі заввишки могли бути 2 – 2,5 сажня (4,26 – 5,33 м), а загальна висота палацу з мансардним поверхом і покрівлею, імовірно, перевищувала 25 м (згадаймо перекази про „Мазепин стовп”). Як випливає з Берхгольцового кресленика, перекриття батуринського палацу були не склепінчастими (як у багатьох тогочасних козацьких будинках-кам’яницях, Київській академії чи Київському магістраті на Подолі, будованих коштом І.Мазепи), а пласкими, по дерев’яних балках. Це давало змогу створити просторіші, вищі, світліші, імпозантніші палацові зали та приміщення. Зали тогочасних палаців мали анфіладне сполучення, опалювалися камінами й грубами, їх оздоблювали різьблені кесоновані стелі, прикрашали коштовні гобелени, тканини, люстри, світильники, меблі, зброя, картини. Це все було в батуринському палаці гетьмана І.Мазепи.

Своїми архітектурними новаціями й багатством гетьманський палац І. Мазепи в Батурині вирізнявся серед скромного житла козацької старшини, яке додержувало народних традицій. Досить поглянути на невеликий мурований будинок Василя Кочубея у передмісті Батурина Суха Річка. Автентичною частиною кам’яниці (перебудованої в XIX столітті) є склепінчастий льох на кілька камер, з нішами й невеликими вікнами та продухами. Рідкісними пам’ятками мурованого житла козацької старшини мазепинської доби є Будинок Лизогуба (або ж Полкова канцелярія, Магістрат) у Чернігові, Кам’яниця Лизогуба в Седневі, Кам’яниця Полуботка в Любечі. Усі вони мають розпланування, близьке до української хати, масивні цегляні стіни, пластичний декор, склепінчасті перекриття, глибокі льохи.

Подібні оселі посідав гетьман І.Мазепа в Москві, Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині, Глухові, Стародубі та інших містах і селах України. Заміська резиденція І.Мазепи з колоритною назвою „Поросючка” була неподалік Батурина, в околицях Бахмача.

Свої маєтки гетьман І. Мазепа мав і в суміжних землях. У селі Іванівському (тепер Рильського району Курської області РФ), що з 1703 року належало І.Мазепі, збереглися так звані Палати Мазепи, які датуються початком XVIII століття. Ця будівля – цегляна, має дев’ять невеликих приміщень, перекритих хрещатими склепіннями. Фасади декоровані попарними напівколонами з капітелями, вікна облямовані бароковими лиштвами [Цапенко М.П. По западным землям Курским и Белгородским. – Москва, 1976. – С.54 – 60].

Знищення палацу гетьмана І.Мазепи в Батурині перервало один з нових і перспективних напрямів світського будівництва в архітектурі України. Жоден гетьманський двір у Глухові чи Батурині (за винятком хіба що глухівського дерев’яного палацу гетьмана Кирила Розумовського, збудованого за зразком царського палацу в підмосковному селі Перові) не міг зрівнятися своїми архітектурними якостями, шляхетною витонченістю й багатством з батуринським палацом І. Мазепи. Тільки наприкінці XVIII – на початку XIX століття в Україні з’явилися нові розкішні палацово-паркові ансамблі, будовані в маєтках російських вельмож і нащадків козацької старшини (Качанівка, Сокиринці, Вишеньки, Ляличі та ін.). Але то вже була інша історична доба, з іншими архітектурними й мистецькими стилями, звичаями та уподобаннями.

Джерело: Пам’ятки України, 2003 р., № 3, с. 18 – 33.