Механіко-технічне училище (№ 64)
Клара Карафін, Олександр Тищенко, Маргарита Ширяєва, Тамара Шевченко
Розмір зображення: 1134:635 піксел
Фото 2014
Механіко-технічне училище, 1900 (архіт., іст.). Вул. Жуковського, 64. Розташоване на перехресті вулиць Жуковського, Тургенєва та Леппіка, на терасі, в умовах значного падіння рельєфу в бік Дніпра.
Суцільно домінує в оточуючій дво-, триповерховій забудові як одна з найбільших споруд старого міста. Доброму сприйняттю будівлі з різних точок розташованих нижче сусідніх перехресть значно заважає зелень скверу навколо міського театру ляльок.
Побудоване 1900 за проектом відомого петербурзького зодчого Р. Марфельда, детальне креслення розробив (1900 – 03) інж. Гінце, нагляд за будівництвом вів земський інж. І. Бучинський, вартість будівельних робіт та обладнання складала 140 тис. крб. Як навчальний заклад відкрився 1 червня 1900.
Директором училища було призначено Д. Поддєрьогіна, відомого інженера і педагога. До училища приймали хлопчиків віком 10 – 14 років, які мали знання курсу 1 – 2 класів. З 1901 в училищі працювали викладачами випускники Московського, СанктПетербурзького, Київського університетів, Київської духовної академії, СанктПетербурзької академії мистецтв. З 1913 училище стало називатися «Олександрівське ім. імпер. Миколи Олександровича механіко-технічне училище з нижчою при ньому ремісничою школою». В 1920 училище було реорганізовано в трирічний індустріальний технікум, в 1930 технікум реорганізовано в інститут сільськогосподарського машинобудування, в 1944 – в Запорізький автомеханічний інститут, 1947 – 57 – Запорізький інститут сільськогосподарського машинобудування, з 1957 – Запорізький машинобудівний інститут. У 1941, під час окупації, в будинку почав працювати трирічний вчительський інститут. В роки війни (1943) споруда зазнала значних пошкоджень.
Під час відновлювальних робіт 1950-х рр. було радикально змінено стильове рішення чільного та двох бічних вуличних корпусів. Характер первісного стильового рішення добре зберігся в центральних компартиментах дворової частини. До числа повністю втрачених первісних форм споруди слід віднести дві симетричні її повздовжній осі відкриті кам’яні дворові галереї, добре помітні на фотографіях поч. 20 ст. Так само не збереглося й цегляне, з прозорим металевим гратуванням, первісне зовнішнє огородження ділянки. Відповідно до Указу Голови Кабінету Міністрів України, в 1994 на базі Запорізького машинобудівного інституту був створений Запорізький державний технічний університет, у 2000 університету присвоєно статус національного.
Будинок триповерховий, з цокольним напівповерхом, на стрічкових підмурках. Завершений системою вальмових дахів, укритих покрівельним залізом. Поверхи пов’язані кількома сходами, з них головними є розташовані у середній частині симетрично центральній (поперечній) осі троє кам’яних тримаршових сходів. Планування будинку наближене до Ш-подібної форми (але кількість двох бічних та двох дворових крил складає чотири), додатковими кам’яними двомаршовими сходами обладнано бічні крила.
Центральні частини чільного і дворового фасадів акцентовані сильно винесеними ризалітами, останній з них на рівні другого поверху обладнаний переходом до сучасного дворового пятиповерхового корпусу. Внутрішнє планування є двобічно-коридорним. В центральній частині вуличного ряду приміщень поповерхово розміщено найбільш крупні з них: вхідний хол з бічними гардеробами (перший поверх), бібліотека (другий поверх), музей (третій поверх). Санвузли поповерхово розміщено у головному (по одному симетрично повздовжній осі) та у кожному з бічних крил.
Первісний характер стильового рішення у формах неоренесансу (зберігся в рішеннях бічних і дворових фасадів) на чільному фасаді після війни повністю замінено формами неокласицизму радянської доби. Рішення останнього є підпорядкованим центральноосьовій симетрії, яку фіксовано розміщенням на центральній (повздовжній) осі споруди сильно винесеного й увінчаного трикутним класичним фронтоном ризаліту. Головний вхід – на три осі, до нього підведений високий мурований ганок з балюстрадним огородженням та прямими широкими парадними сходами. Центральний ризаліт вирішено як монументальний портик: повний антаблемент із трикутним фронтоном спирається на великі, у висоту стін, простіночні пілястри. Між ними поповерхово розміщений ритм великих (значно більших, ніж у бічних ділянках фасаду) вікон квадратного (другий поверх) та напівциркульного абрису з виразним класичним прямокутно-сітчастим заскленням.
Велетенський портик виразно сприймається завдяки контрасту з рішенням симетрично розташованих двох бічних ділянок, спокійний ритм членувань яких переважною більшістю складає чіткий поповерховий ритм прямокутних (на другому поверсі – перемежовування прямокутних з напівциркульними) вікон.
Приблизно в середніх частинах, суміжних з портиком, з’являється тема висотного акцентування в вигляді видовжених прямих аттиків. Обумовлене великими розмірами споруди, тема видовженості також обіграється за рахунок чітко прокреслених профільованих горизонтальних елементів: міжповерхових гуртів, стрічки низького масивного цоколю з такого ж характеру гуртом, а над площиною стіни – пластично проробленим антаблементом.
Особливості первісного рішення збереглися здебільшого на ділянках центрального сильно винесеного ризаліту та двох найближчих до нього дворових корпусів. На тлі нетинькованої цегляної поверхні стіни чітко вирізняється поповерховий ритм згрупованих подвійно і потрійно прямокутних вікон, вписаних у прямокутні, акцентовані у верхній частині сухариками, ніші малого заглиблення. Поповерхові гурти мають тягнутий спрощений характер, перший поверх трактовано як цокольний та прорізано дощатим горизонтальним рустом. Потужну горизонталь створює і невеликого виносу карниз, лінії якого підсилені широкою стрічкою вирішеного в техніці поребрик фриза. Створений у пілястровому ордері, з високим трикутним фронтоном, центральний ризаліт також акумулює вказані елементи первісного рішення.
Дещо інакше виглядають надбудовані у 1950-х рр. двозовнішні бічні корпуси: їх вигляд нагадує дещо спрощені варіанти рішення бічних ділянок чільного фасаду, відмінність складають непотиньковані стіни й застосування мотиву великого променевого сандрика (другий поверх) у вуличних фасадах.
Значну цінність мають донині збережені фрагменти первісного вбрання інтер’єрів. Поперше, це розчленований системою напівциркульних підпружних арок великий хол головного входу. Арки спираються на квадратні у перетині, з кутовими розкріповками, масивні рустовані устої, підтримувані ними хрещаті склепіння створюють виразні світлотіньові ефекти. Це стосується також центральних поповерхових ділянок коридору в головному об’ємі, а також читальних зал бібліотеки (другий поверх) та музею (третій поверх), де застосований указаний вид склепіння. У плафонах інших компартиментів також широко використані ритми підпружних арок, пілястр, ліплених падуг та ін.
У механіко-технічному училищі в 1904 почав навчатися Чубар Влас Якович (1891 – 1939) – державний і партійний діяч СРСР. У 1920 його призначено заступником голови Раднаркому України, в 1923 – головою, в 1934 – заступником голови Раднаркому СРСР та Ради праці й оборони. Одночасно він – голова комітету резервів країни, а в 1937 – народний комісар фінансів СРСР. Був одним із організаторів Голодомору в Україні 1932 – 33. У 1939 В. Чубаря репресовано і страчено.
У 1907 – 09 в механіко-технічному училищі навчався Пестушко Кость Юрійович (1898 – 1921), псевдоніми Степовий – Блакитний. У вересні – жовтні 1920 був отаманом Холодноярівської республіки. Уродженець с. Ганнівки Катеринославської губернії (нині Петрівський район Кіровоградської області). Учасник Першої світової війни, поручик російської армії. Воював на Турецькому і Східному фронтах. У 1918 став воїном Армії УНР. Один з керівників повстанських загонів літа – осені 1920. Діяв на Херсонщині, Катеринославщині, Холодному Яру на Черкащині. Загинув у 1921. Похований у рідному селі, але точне місце могили не встановлене.
У післявоєнний період в інституті викладали і працювали: Олександр Івченко, видатний конструктор авіадвигунів, академік, доктор технічних наук, Герой Соціалістичної Праці; Павло Андрійович Михайлов, ректор інституту (1957 – 78), Юрій Августович Шульте, доктор технічних наук, член-кореспондент АН УРСР. За 100-річне існування підготовлено понад 60 тис. спеціалістів, серед яких близько тисячі – для країн Азії, Африки, Європи, Латинської Америки. Сьогодні в університеті навчається близько 10 тис. студентів.
Підготовка фахівців проводиться за 33 спеціальностями. Вчені університету виконують великий обсяг науково-дослідницьких робіт, зміцнюють міжнародні зв’язки з навчальними закладами далекого і близького зарубіжжя. Серед випускників вузу відомі на Україні імена: Василь Іванович Омельченко (1918 – 1988), доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки, лауреат Державної премії, з 1958 по 1988 – директор моторобудівного заводу (тепер «Мотор Січ»); В’ячеслав Олександрович Богуслаєв – нинішній директор об’єднання «Мотор Січ», академік НАН України, Герой України [і її зрадник!].
У 2000 на фасаді головного корпусу університету встановлено дві гранітні меморіальні дошки з барельєфним портретним зображенням П. Михайлова та Ю. Шульте.
Будинок є унікальним за розмірами й історико-архітектурною цінністю представником типологічного ряду споруд учбового призначення старого міста. Має історичну цінність у зв’язку з навчанням і роботою тут відомих учених, інженерів та політичних діячів.
Тепер тут головний корпус Запорізького Національного технічного університету.
[Державний архів Запорізької області – Ф. 6, оп. 1, спр. 9. – Арк. 31, 52; спр. 370. – Арк. 60; Архів ЗОКМ – Ф. іст. 3704, 3706, кн. 1. – Док. Ф. 428; Запорізький державний технічний університет – 100 років. – Запоріжжя, 2000. – С. 3-277; Кольяк Т. Влас Чубар. – К. 1967; Тимофієнко В.І. Зодчі України к. XVIII – поч. XX ст. – К., 1999. – С. 244; Коваль Р. Отамани гайдамацького краю. – К., 1998. – С. 16-29.]
Джерело: Матеріали до багатотомного «Зводу пам’яток історії та культури України»: Запорізька область. – К.: 2016 р., , с. 87 – 90.