Равич Іван (1677 - 1762 рр.)
Мабуть не буде перебільшенням, коли скажемо, що найбільш яскраво в цей період [18 ст.] засяяла творчість київського майстра Івана Равича. Народився він у 1677 р. в сім’ї київського міщанина Андрія Равича, жив на Подолі, в приході церкви Миколи Притиска. Дружина його, Марія Василівна, була молодша за свого чоловіка на 30 років. Дітей це подружжя не мало [ЦДІА, ф. 127, оп. 1015, спр. 2, 1737 р„ арк. 43].
Коли Равич ставав на шлях свідомого життя, Київ був найвизначнішим центром культури на Україні, з високорозвинутим ремеслом і торгівлею. Він займав також перше місце по виробництву предметів з дорогоцінних металів. Все це сприяло розквіту великої обдарованості молодого митця. Равич був досить освіченою людиною для свого часу, добре знав кілька іноземних мов, писав латинню. Про широкий загальноосвітній і культурний рівень Равича свідчить також і той факт, що йому було доручено Києво-Печерською лаврою закупити за кордоном книги для монастирської бібліотеки, яка загинула під час пожежі 1718 р.
Невтомна творча праця, тісний зв’язок з ремісничим людом створили йому широку популярність. Равич неодноразово обирався членом київського магістрату. Будучи протягом тридцяти років райцею і лавником, Равич активно відстоював права рідного міста та інтереси його мешканців. У 1737 р. магістрат надіслав на ім’я імператриці скаргу і чолобитну про утиски міщан з боку представників російської адміністрації та безчинства бунчукового товариша Чорнолуцького. Разом з іншими членами міського самоврядування скаргу й чолобитну підписав також Іван Равич. З ініціативи Равича київський магістрат, посилаючись на магдебурзьке право, прийняв у 1753 р. рішення не надсилати учня на курси пробірних майстрів до Москви. Як член магістрату Равич неодноразово їздив у складі депутацій до Москви й Петербурга для вирішення різних питань, зв’язаних з порушенням прав міста [А. Андриевский, Войтовство Ивана Сычевского в Києве (1754 – 1766 гг.). «Киевская старина», 1891, апрель, стор. 3].
Але не громадська робота визначала життєвий шлях Равича. Головним в його діяльності було золотарське ремесло, якому він присвятив близько шістдесяти років життя.
На жаль, нам не пощастило встановити, в кого навчався золотарської справи І. Равич, але з написів на його виробах видно, що він до цього мистецтва прилучився з малих літ. Завдяки неабияким здібностям і сумлінній праці він за короткий час блискуче опанував складну професію золотаря. Вже на 23 році життя Равич став одним з найпопулярніших майстрів на Україні. Як майстер, він формувався в умовах бурхливого розвитку мистецтва після народно-визвольної війни. Равич був допитливим і вдумливим, він не замикався в коло вузько фахових питань, його глибоко хвилювало народне мистецтво, скульптура, гравюра, архітектура. Равич знайомився з ювелірною справою в російських столицях. Він вивчав також це мистецтво в Німеччині у 1740 р. [ЦДІА, ф. 128, оп. 1 (маловажливі), спр. 10, 1740 р., арк. 1] Все це позитивно позначилося на зростанні майстерності Равича. Але основою його творчого натхнення були художні традиції народу й золотарська спадщина вітчизняних майстрів. Саме це і був той грунт, на якому зросла й пишно розцвіла оригінальна й самобутня творчість видатного митця.
Равич залишив по собі велику спадщину, яка дає можливість більш конкретно розглянути художню еволюцію майстра.
В музеях України й Російської Федерації виявлено понад 60 пам’яток з тавром або підписом Равича, здебільшого це великі предмети вагою по кілька фунтів срібла. Ця колекція складається з виробів, які відносяться до різних періодів життя майстра, що дає змогу простежити весь творчий шлях Равича – від часу його становлення й до кінця життя.
Равич був не просто ремісником, а великим майстром своєї справи, мав тонкий художній смак і бездоганно володів пуансоном і штихелем.
У фондах Державного історичного музею УРСР зберігається срібна оправа на євангеліє, зроблена І. Равичем у 1703 р. Всі клейма накладені на малиновий оксамит, яким обтягнуті обидві дошки. Оправа, порівняно з пізнішими виробами цього майстра, має стримані орнаментальні прикраси, простір між головними клеймами вільний. І ця пам’ятка (КДІМ, № 1514) ще не відзначається чистотою обробки.
Творчий розквіт Івана Равича припадає на 10 – 50-і роки XVIII ст. Його вироби відзначаються монументальністю, сміливістю композиційних задумів, винахідливістю й вишуканістю форм. Равич кохався в рослинному орнаменті, він любив оздоблювати речі буйними акантовими розводами з великими квітковими бутонами в завитках, гірляндами соковитих плодів тощо. Для пожвавлення виробів, надання їм урочисто піднесеного настрою й барвистості майстер широко використовував скульптуру малих форм, сюжетні композиції, картуші, медальйони, барвисті фініфті тощо. Равич захоплювався карбованим рельєфом, рідко брався за штихель. Всі прикраси – орнамент, фігури, сюжетні композиції, картуші – виконував пуансоном.
З тавром Равича виявлено в музеях вісімнадцять срібних чарок у формі ковпачка. Дві чарки такого типу з тавром Равича й гербом гетьмана Розумовського зберігаються в Державному історичному музеї в Москві (ДІМ, № 691щ, 23510щ) і одна в Оружейній палаті (ОП, № 15640). Всі інші чарки-ковпачки експонуються в Чернігівському історичному музеї. Серед них є кілька чарок з гербом київського митрополита Тимофія Щербацького (ЧДІМ, № 3620) та декого з козацької старшини.
Равич виготовляв на замовленні й інший столовий посуд, освітлювальні прилади та побутові прикраси. Але більшість його колекції становлять вироби культового характеру: дарохранильниці, потири, оправи євангелій, шати ікон і т. п. Всі вони зроблені з великою майстерністю, мають ефектні форми й багате оздоблення.
Серед цих речей високомистецькою є срібна водосвятна чаша у формі великого кубка (ДМУМ, № 218). З напису, вигравіруваного на піддоні чаші, видно, що вона зроблена «року 1720. Сребра в ней гривенъ тридцять и пять і дванадцять лотов, на позолоту червонцувъ, двадцать вусемъ за работу от гривни по два рубъле. Feocit Joan Ravicz: Kiova».
Чаша масивна і має оригінальну форму великого кубка з заокругленим дном; за ніжку для неї править лита постать ангела, який підтримує тулуб чаші головою та зведеними догори руками і крильми. Зверху чаша прикрита кришкою, увінчаною скульптурною постаттю св. Софії. Тулуб чаші, поверхню кришки й седеса оздоблено рослинним орнаментом у вигляді виткого листя аканта, купок соковитих плодів, квітів та горельєфних голівок ангелів. На чаші два великих круглих медальйони з складними сюжетними композиціями на релігійні теми. За своєю формою ця водосвятна чаша значно ближча до кубка, ніж до культового предмета.
До цього часу [1747 р.] відносяться також два парні срібні стакани з гербом невідомого власника роботи І. Равича. Один з них зберігається в Оружейній палаті (ОП, № 15641), другий – у Державному історичному музеї УРСР (КДІМ, № 461).
Але, мабуть, апофеозом творчості майстра є срібна позолочена дарохранильниця, яка «за пречестной госпожи егумени Елени баронеси Дезантин сооружена… 1743 года» для Києво-Печерської лаври (КПЛ, № 2896). Дарохранильниця являє собою двоярусну, в плані чотирикутну башту, на звіриних лапках з галькою в пазурах, увінчану гранчастою банею.
Форми дарохрапильниці надзвичайно вишукані, легкі, сповнені нестримного руху. Майстер знайшов чудові пропорції, які гармонійно поєднуються з багатими й різноманітними за характером орнаментальними прикрасами. На площинах стіпок викарбувані складні сюжетні композиції, обрамовані рослинним орнаментом. В оздобленні дарохрапильниці майстер широко використав скульптуру малих форм. Всі кути заповнені численними динамічними фігурами зі списами, мечами, сувоями, розкритими книгами тощо. Сяйво довкола «Воскресіння», що увінчує баню, схоже на вибух, який начебто стався внаслідок напруження й стрімкого руху башти вгору.
Проте слід відзначити, що серед переважної більшості чудових творів майстра зустрічаються також окремі речі, які не відзначаються високими художніми якостями. До таких виробів можна віднести, зокрема, срібну соусницю (КПЛ, № 2119) та карбований келих (КПЛ, № 746). В келиху хоч і зберігаються ще форми, типові для стилю кінця XVII – першої половини XVIII ст., але в орнаментальних мотивах немає вже логічної чіткості, відчуваються пошуки чогось нового, майстер став скупим на орнаментальні прикраси, з’явилися сухі мотиви, властиві рококо. Занепад творчості майстра пояснюється головним чином тим, що з 60-х років XVIII ст. в українському золотарстві почали формуватися нові художні ідеї, які аж ніяк не сприяли його дальшому розквіту.
Равич був надзвичайно працьовитим; незважаючи на похилий вік, він не кидав свого ремесла до останніх днів життя. Але робота не забезпечувала його матеріально. Він терпів нужду й помер у злиднях в 1762 р. [ЦДІА, ф. 128, оп. 1 (заг.), спр. 233, 1762 р., арк. 2] Після його смерті виявилися великі борги клієнтам, серед яких були Києво-Печерська лавра, Слободського Сумського полку суддя Олексій Савич, бунчуковий товариш Андрій Полетика, Полтавської протопопії містечка Кобеляки церкви П’ятницької священик Яків Гординський, Ново-Саижарова піп Юхим Базилевський, бориспільської Миколаївської церкви священик Василь Лавриньов та ін. Всі вони звертались до магістрату з проханням вжити заходів і повернути борги. Особливу настирливість щодо цього виявляла Києво-Печерська лавра. Магістрат описав рухоме й нерухоме майно Равича й продав його з прилюдних торгів. Але виявилося, що ви-торгованих грошей не вистачило для покриття всіх боргів.
Так сумно закінчилось життя одного з найвидатніших українських майстрів-золотарів, який вніс значний вклад в культурну спадщину свого народу.
Творчість Равича відіграла велику роль у розвитку українського золотарства, збагатила його новими формами й засобами оздоблення і допомогла йому піднестися на вершину свого розквіту.
Джерело: Петренко М.З. Українське золотарство 16 – 18 ст. – К.: 1970 р., с. 103 – 108, 113.