Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

Частина 4: Білосніжка проти Покахонтас або конфлікт світів

"Прокладаючи собі дорогу сокирою і плугом, англійські колоністи шли з-над Атлантики зімкнутим строєм, зводячи пущі та знищуючи чи витискаючи на захід індіанців, що їх заселяли".

А. Судак

img-1

Вразлива та неповторна культура індіанців ленапе, званих європейцями делаварами – лише одна з сотень тих, що пали жертвою «Американської мрії». Так вже склалося, що ми українці в своїх симпатіях як правило стаємо на бік слабкого та покривдженого, замість того щоб йти в ногу з подекуди брутальним але успішним переможцем. Повною мірою стосується це північноамериканських індіанців. Потрапивши на мальовничі береги річки Ліхаю в східній Пенсельванії, де ще досі відчувається старий дух тутешніх лісів, а у шумі води на камінні чуються проникливі індіанські мотиви, занурюєшся в атмосферу Великого Духу старого континенту, та мимоволі починаєш шукати сліди його колишньої величі.

img-2

Річка Ліхай на картині Густава Йохана Грюнвальда, 1862, художній музей в Алентауні

Тутешні смарагдові острови на вигинах срібної смуги Ліхая і розкішні прибережні ліси – це залишки колишніх неозорих пущ – володінь природи і її дітей – індіанців. Тут на берегах Ліхаю та Делаверу вони в достатку знайшли необхідну гірську породу – яшму для виготовлення своїх знарядь – кам’яних ножів, наконечників для списів тощо.

img-3

img-4

img-5

Кам’яні знаряддя ленапе

Ленапе жили полюванням та землеробством, вирощуючи тютюн, 15 видів кукурудзи, 60 видів квасолі та 8 видів гарбузів. Вони будували у лісах на берегах річок невеличкі селища з примітивними будинками, типу вігваму, які накривали гілками

img-6

img-7

З культурою ленапе можна познайомитись у музеї і індіанської культури в Алентауні (2825 Fish Hatchery Rd Allentown, PA 18103)

Цікаві деталі про життя ленапе я довідався, розмовляючи з американським подружжям, яке реконструює побут цих індіанців. Так, наприклад, волокна для виготовлення сіток та побутових виробів ленапе добували з американського в’яза.

img-8

Американський в’яз давав волокно для індіанців

При цьому робили це так, щоб не пошкодити дерева. Окрім того, для отримання волокна вони використовували один з місцевих видів ваточника, який теж дає дуже міцні волокна.

img-9

img-10

Американський інженер та його жінка реконструюють життя індіанців ленапе

img-11

Індіанці-ленапе розмальовували тіло

Одяг ленапе був відносно простим. Головним чином його робили з лосячих чи оленячих шкур. Чоловіки носили мокасини, наколінники звані легінсами, стегнові пов’язки та сорочки. Жінки вбиралися подібно. В спекотні дні чоловіки залишалися в самих пов’язках, а жінки в спідницях. Взимку представники обох статей закладали хутряні плащі.

img-12

Жінки-ленапе, ХІХ ст.

Одяг вишивався висушеними голками дикобраза, а після прибуття білих скляними бусинками. Криволінійні рослинні орнаменти прикрашали як одяг так і предмети повсякденного вжитку. Як жінки так і чоловіки розмальовували різними кольорами тіло. Популярними були також татуювання.

img-13

Чоловічі наколінники ленапе, музей природної історії, Нью-Йорк

Сліди ленапе ми й досі можемо побачити також на самому Ліхаї. Варто лише звернути увагу на ті місця де вода з гуркотом перекатується через кам’яні пороги. Та, якщо придивитися, то стає зрозуміло, що це зовсім не пороги – це пастки для лову риби, старанно складені з каміння або у вигляді латинської літери «V», у верхівці кута якої робили проміжок, де ставили сітку, або такі, що відрізали частину русла, спрямовуючи воду до викопаного у березі сліпого «мішка». Саме за допомогою таких пасток практикували лов риби у Ліхай-рівер індіанці-ленапе.

img-14

img-15

img-16

Кам’яна пастка на р. Ліхай нижче острова Стернера

Вони також додатково заганяли гілками рибу до своїх пасток або інколи ловили її ставними сітками типу неводів. Згодом такий спосіб лову перейняли члени моравської спільноти. Наразі у межах Віфлеєму можна побачити кілька таких дамб, що ще залишилися. Одну – типову «V»-подібну поміж островами Стернера та Анни, другу, що спрямовує рибу до невеликої прибережної затоки – нижче за течією від цих островів.

img-17

img-18

Ще одна кам’яна пастка для риби на р. Ліхай

Згідно з літературними даними, на річці могли зберегтися й інші пастки, з приводу яких важко зрозуміти, чи створені вони індіанцями, чи – моравськими поселенцями.

img-19

Острів Стернера – найбільший у районі Віфлеєма (1), 2 – острів Анни

Наразі завдяки зусиллям вчених повернувся до Ліхаю оселедець – одна з найбільш важливих у минулому риб басейну Делавару.

img-20

Оселедець – найважливіша для індіанців риба р. Ліхай

Вистачає тут і іншої риби. Тож, острів Стернера часто відвідують великі блакитні, а інколи і білі чаплі, а невеличкий острів Анни, де розвивається велика кількість птахів, окрім всього іншого заселяють справжні орхідеї. Кому цей острів більше належить – співучій Білосніжці чи спритній Покохонтас?

img-21

Острів Анни на Ліхай рівер

Ми не даремно поставили так питання. Ці казкові персонажі, знайомі нам з дитинства, увічнені Діснеєм, найбільше яскраво унаочнюють конфлікт культур у новому світі. Цей конфлікт причина того, чому нарізі жоден ленапе не живе в долині Делавару та Ліхаю, чому від колишньої індіанської культури залишилися лише затерті сліди. Адже Покохонтас – це реальна історична особа, вірніше її прізвисько, що означає «пустунка». Цю індіанську принцесу звали Матоака, а у хрещенні – Ребека. Вона була донькою вождя племені Похатан, який жив у районі сучасної Вірджинії, де виникла перша колонія англійських поселенців Джеймстаун.

img-22

Білосніжка і Покохонтас «не поділили» долину Ліхая

Білосніжка ж походить з німецьких казок, уособлюючи європейську леді, а саме німці були одним з головних народів, який колонізував Пенсільванію. Цей штат інколи називають американською Німеччиною, а друга назва міста тут німецька. Тож, одна з принцес мусила би поступитися місцем іншій? Ви собі, напевне, уявили справжню жіночу сварку. Реальність же була куди трагічніша.

img-23

img-24

Покохонтас казкова і реальна Покахонтас – донька вождя індіанців Похатан

Після смерті Покахонтас в Англії від такої фатальної для індіанців віспи зникла людина, яка мірила два світи. Світи які вже були не сумісні, навіть в точці мінімального –першого зіткнення в Джеймстауні. Адже білі прибульці навіть перебуваючи в дуже скрутному положенні перших років колонізації, не поставилися до них як до рівних собі, а також не визнали за ними першість на континенті. Індіанці стали ворожими до Джеймстауна і почали морити його голодом та нападати на поселенців, тож, потерпіла не одна європейська жінка – чиясь дружина, чиясь кохана. ..Згодом індіанські рейдові групи тероризуючи англійське приграниччя в Вірджинії та Пенсільванії часто будуть вбивати усіх не жаліючи жінок і дітей.

img-25

Колонія Джеймстаун в Вірджинії – перше постійне англійське поселення на континенті і перше вогнище конфлікту

Чи ж індіанці природжені кровожерливі варвари? Так їх стародавні звичаї передбачали міжусобні війни, які супроводжувалися ритуальними вбивствами полонених та навіть канібалізмом. Втім ніколи індіанські міжусобні війни не були такими запеклими та кровопролитними, як після прибуття білих. Джеймстаун був тільки початком. Швидко освоївши вогнепальну зброю сусідні з колоніями племена тепер вже і на полюванні і в бою покладаються лише на неї. Щоправда індіанці не вміли виготовляти порох, тому були залежні від його закупок від білих. Втім безпринципних ласих до наживи торгівців ніколи не бракувало. Тож будуть війна короля Пилипа, війна французів та індіанців, війна Понтіака, індіанський спротив під час американської війни за незалежність…Причини агресії індіанців, тим не менш, були очевидні, якщо взяти до уваги, яку непоправну шкоду завдала експансія європейців, які ненажерливо забирали їх землю, ділячи поміж далекими та незнайомими імперіями. Вони принесли до Америки страшні, раніше невідомі хвороби, такі як віспа, що буквально опустошили індіанські поселення. Якщо ж ми згадаємо бігунів, які побігли розширювати Пенсільванію, і те, як нехтували американські колоністи забороною англійського короля розселюватися далі за Аппалачі, агресія індіанців виглядає цілком адекватною відповіддю доведених до відчаю людей. Описуючи жорстокість цих «варварів», слід мати на увазі, що білі «цивілізовані» люди дуже часто поводилися навіть набагато гірше. Та цивілізованість зобов’язує? Також необхідно зазначити, що індіанці також дуже часто не вбивали жінок та дітей білих поселенців, а забирали їх до себе та адаптували до племені. Така практика мала служити компенсації втрат, які понесло плем’я внаслідок війн та хвороб.

img-26

Схема розриву в Аппалачах, через який американські колоністи ринулися на індіанські землі у долині Огайо

Чи не першим з кривавих виступів індіанців східного узбережжя проти англійських колоністів була так звана війну короля Пилипа (1675–78 рр.). Тоді доведені до відчаю, колись мирними пілігримами, а тепер ненаситними експлуататорами землі – пуританами, індіанці Нової Англії на чолі з молодим вождем, якого називали Королем Пилипом, почали палити поселення білих. Пуритани тоді перемогли і організували вбивство молодого вождя. Вони повісили його голову посередині Плімуту, а всю його родину продали у рабство. Читаючи таку правду про добрих пілігримів, вже, напевне, не сядеш святкувати так званий День подяки?

img-27

День подяки – чи це свято для всіх мешканців США?

Та найстрашніше почалося тоді, коли американські колоністи через розрив в Аппалачах ринулися до басейну річки Огайо. Це стало останнім поштовхом до того, щоб індіанці вступили до кривавих війн, які потім назвуть війною Французів та Індіанців (1754–1763 рр.) та війною Понтіака (1763–1765 рр.).

В конфлікті з Британією (т.з. семирічна війна і її американський аналог – війна Французів та Індіанців) більшість індіанців стала на бік Франції, проте керувалася, перш за все, бажанням якомога більше роздмухати братовбивство білих та знищити якомога більше самоселів на своїх землях. Загалом індіанці вірили переконанням французів, що вони прийшли тільки торгувати, а не захоплювати землю.

img-39

Схема війни Французів та Індіанців

Французів вони вважали орендарями своєї землі, що жили у фортах, за що платили індіанцям данину. Окрім того вони постачали їм такий необхідний порох та інші товари. Натомість англійці загалом показали себе жадібними та брехливими окупантами, що порушували підписані з індіанцями договори, обдурювали їх, безжалісно позбавляли землі. Внаслідок цього станом на середину XVIII ст. у до того миролюбних але доведених до відчаю, вигнаних зі своїх земель у басейні чарівної Делавар анголкінів, зокрема ленапе, накопичилося стільки гніву на англійців, що все приграниччя англійських колоній тоді запалало.

img-38

Індіанці виступили разом з військами їх «батька» короля Франції проти ненависних їм англійців

Їх потяг до боротьби не зупинив навіть програш Франції та мирні перемовини її з Британією. В індіанському середовищі знайшлася людина, яка зрозуміла, що після падіння Франції на північноамериканському континенті ніщо вже не буде стримувати жадібних колоністів в їх експансії на захід і вперше спробувала вибудувати єдиний фронт племен з-над річки Огайо та численних вигнаних з своїх земель індіанських недобитків. Це був легендарний Понтіак – вождь племені Оттава.

img-37

Нажаль портретних зображень Понтіака не збереглося

Повстання індіанців було як буря. Вони захопили низку англійських фортів та обложили найпотужніші з них, зокрема Детройт. Від раптових нищівних ударів невловимих індіанських груп знову запалало приграниччя.

img-36

Війна Понтіака – 1873-74 рр.

Індіанці виганяли англійців за Аппалачі. Колоністи створювали ополченські загони і відповідали терором на терор. Втім, гнів індіанців було вже не спинити. Так шванези робили все щоб знищити англійські поселення. Ленапе ж мстилися за втрачені землі та напади колоністів. Летючі загони ленапе пробиралися на свої давні землі аж до Віфілеєма, досягаючи їх улюбленої річки Делавар і її малої притоки Лакавксен (Lackawaxen). Тут зокрема діяв з своїм загоном безжальний Капітан Бик. Він вдарив на поселенців графства Нортхамптон (в якому знаходиться суч. Аллентаун), всюди сіючи смерть та руйнування.

img-29

img-30

Воїни-ленапе

Причиною їх жорстокості був брутальний напад пенсільванської міліції під час війни французів та індіанців на оселю ленапе, що знаходилася на Великому острові на західному відгалуженні Сускеханни. Індіанцям тоді вдалося втекти. Проте поселення і всі запаси було спалено. Тепер же під томагавками прагнучих помсти індіанців загинуло в графстві біля 54 осіб. Загалом береги Ліхаю та Делавару пам’ятають, як після того як тисячі колоністів втратили життя а їх майно перетворилося на попіл, хвилі втікачів потягнулися на схід – до Філадельфії та інших міст східного узбережжя.

img-28

Американські реконструктори ополченців прикордоння

Напади повстанців Понтіака викликали шалену лють в колоністів, за що заплатили життям не винні індіанці, які адоптувалися до життя поруч з англійцями а часто навіть прийняли християнство. Одним з острівців нейтральності намагалася бути моравська спільнота. Проте колоністи безжально переслідували навернених моравськими братами ленапе та інших індіанців, що мирно жили разом з ними. Через це їх доводилося під охороною війська евакуювати до Філадельфії та тримати на острові – карантині проти чорної віспи. На захист мирних індіанців тоді активно став Бенджамін Франклін. Франклін був одним з організаторів системи оборони приграниччя Пенсільванії від індіанських нападів під час війни Французів та Індіанців. Проте в новій ситуації він рішучо встав на захист червоношкірих. «Та невинна кров волає про помсту до неба» – писав він з приводу вбивства колоністами з Пакстон невинних моравських індіанців. Окрім того він сам на чолі групи мешканців Філадельфії перекрив дорогу юрбі розлючених міщан, що намагалися вирзати евакуйованих сюди індіанців. Серед тих кого переслідувала тепер юрба були і індіанці, які попередили мешканців Віфлієєму про запланований напад войовників мансі.

img-35

Заключний етап індіанського виступу Понтіака

Французи остаточно відмовилися від боротьби. Всі спроби Понтіака притягнути їх на свою сторону провалилися. І хоча індіанці так і не взяли Детройт, англійці тим не менш виявилися практично безпорадними щодо них. Завдяки цій війні на деякий час встановився статус-кво, коли англійські можновладці зрозуміли що з індіанцями необхідно рахуватися. Мирні угоди з індіанськими племенами супроводжувалися забороною розселення колоністів на захід від Аппалачів. Втім в долині Огайо, як і на всьому атлантичному узбережжі дні Британської імперії вже добігали кінця. Ті ж хто приходили їм на зміну не були схильні рахуватися з наказами короля з-за океану чи якимись там варварами, розбудовуючи на кістках їх культур свою власну «Американську мрію». Продовження див. тут.

Автор висловлює подяку Фонду Фулбрайта, Маменко М., Козрецькій І, Зіхенгу Ю., Хантеру Б., Нуру М., Дусюку Р., Мун О., Заворотній Г. та всім тим, хто допомагав мені під час мого знайомства з Америкою.

Використані та рекомендовані джерела:

Sudak A. Detroit, 1763. Warszawa: Bellona -2006. – 223.

Іван Парнікоза, НІАМ «Київська фортеця»