Частина 5: Кому воля, кому недоля

Немає іншої події, якою так пишаються, і якій приділяють стільки уваги американці, як їх революція та війна з Британією за незалежність. Цьому тут присвячено дуже багато експозицій, літератури та фільмів. Символами американської революції є колишня колоніальна зала столиці англійських колоній у регіоні Філадельфії, яка після підписання декларації про незалежність почала називатися Зала Волі (Liberty Hall), а також дзвін, що знаходився на вежі цієї зали та бив під час урочистого оголошення незалежності – Дзвін Волі.

Зала Волі, Філадельфія

Ми не будемо переказувати історію тих битв та звершень, адже прочитати про це можна дуже багато. Проте, якщо трохи поцікавитися, революційна війна та проголошення незалежності США не виглядає таким очевидним і необхідним явищем. Варто хоча б враховувати, що більше половини мешканців британських колоній становили власне британці. У таких умовах теза про становлення т. з. «нової нації» від моменту утворення першої колонії до революції виглядає притягнутою за вуха. Альтернативний шлях демонструє сусідня Канада, яка, зберігши повагу до свої метрополії (англійський монарх досі номінальний керівник держави) і отримавши у той же час незалежність мирним шляхом.

Які ж були головні причини американської революції? Дуже прозаїчні: небажання платити податки збіднілій після війни Французів та Індіанців Британії (зауважимо що колоністи не бажали утримувати англійське військо і під час самої війни Французів та Індіанців), а також небажання поселенців рахуватися з потребами індіанців, які гостро постали перед урядовцями Британської імперії після війни Понтіака. В інтересах ініданців англійський король навіть заборонив подальше розселення на захід від Аппалачів, що викликало бурю протесту в колоністів.

Солдати континентальної армії

Що стосується податків, то складається таке враження, що в ідеалі люди вільного Нового Світу взагалі б нікому нічого не платили. Про це свідчить той факт, що те, проти чого протестували американці на початку війни проти Англії, пізніше вже за США викликало не один аналогічний бунт. Найбільшими з них були бунт німецьких колоністів у Пенсільванії (Fries’s Rebellion) 1799-1800 р. та бунт з приводу податку на виски (Whiskey Rebellion) 1794 р. Американському уряду точно так само, як перед цим англійцям, довелося подавляти його за допомогою війська, втім, у цьому разі ніхто не порівнює ці події з спровокованим бостонцями кровопролиттям, яке одразу перетворили на одіозне Бостонське вбивство (Boston massacre).

Д. Вашингтон з військом вирушає на придушення бунту з приводу податків на виски

Небажання дбати про щось, крім особисто себе, продемонструвало і відношення колоністів до своєї континентальної армії, в якій служив лише певний відсоток дорослого населення колоній, до того ж, переважно тих, на території яких велися бойові дії. Задаймо собі питання: чому американські війська постійно недоїдали, а кожна зима перетворювалася для них на боротьбу за власне існування? Чому на листи Д. Вашингтона про необхідність допомоги Континентальний конгрес відповідав мовчанням, солдатські бунти доводилося гасити екзекуціями, а провіант подекуди добувати, погрожуючи мушкетами? Звичайно, запитання це не до власників малих господарств, яким би хоча б самим прокормитися, а, перш за все, до багатих плантаторів південних штатів.

Практично кожну зиму континентальна армія Д. Вашингтона голодувала

Мало хто замислюється над тим, що американська революція була фактично першою громадянською війною поміж американцями. Адже багато колоністів залишалося лояльними до Британії, розуміючи потреби метрополії. Це викликало братовбивство. Так, знайомий вже нам господар Троут-Хола Д. Аллен у сьогоднішньому Алентауні був лояльним і, зважаючи на це, за деякими даними, заплатив за це не тільки майном, але і життям.

Карпентер-хол у Філадельфії – місце першого континентального конгресу

Віддаючи належне як американським, так і британським солдатам, які проливали кров на полях тих боїв, варто відзначити, що патетичне проголошення всіх людей рівними та вільними в американських реаліях розвиненого рабовласництва та нехтування інтересами індіанців виглядає, м’яко кажучи, нещиро. Для цього варто хоча б порівняти цю декларацію з результатами Великої французької революції.

Будинок у Філадельфії, в якому Т. Джеферсон підготував проект декларації незалежності США

Відвідуючи історичний центр Філадельфії, варто оглянути місця, де проходили І та ІІ Континентальний конгрес – будинки, в яких народилася Американська декларація незалежності, перша американська конституція та американський прапор.

Типово колоніальний будинок Тодтів у Філадельфії, з якого походила дружина президента Медісона – Доллі Тод Медісон

Будинок Бетсі Росс, де народився американський прапор

Проте варто пам’ятати, що протиріччя рабства з задекларованими цінностями призвели до дуже різких конфліктів між державними мужами «нової нації». Тоді конфлікту вдалося уникнути лише легалізацією рабства. Що ж до індіанців, то про них тоді взагалі ніхто і не думав, американські колоністи загалом трактували їх як дичину, яку набували разом з новозахопленими землями.

Звичайно були й виключення. В американської революції теж були свої романтики, що вірили що воюють за волю. Якщо будете у Філадельфії, не оминайте увагою і невеличкий будинок, де жив революційний польський діяч, за походженням – білорус, Т. Косцюшко. Як же далеко занесла його доля.

Будинок Тадеуша Косцюшка у Філадельфії

Сліди американської революції зберігає і долина Ліхая. Історичний готель Сан Ін та т. з. Стара каплиця пам’ятають багатьох діячів американської революції, серед яких і поляк К. Пуляський, який під час бою у Брендівайн врятував Дж. Вашингтона.

Американські поляки на честь Казимира Пуляського проводять щорічний марш у Філадельфії

Ця вже неодноразово згадувана нами історична фігура стане нам ближчою, якщо ми згадаємо, що це – один з ватажків сумно відомої в Україні Барської конфедерації та керівник оборони бердичівського монастиря кармелітів від росіян.

Бердичівський кляштор кармелітів, який обороняв К. Пуляський

Символічний парк К. Пуляського є і у Віфлеємі

Після поранення у бою у Брендівайн у готелі тривалий час лікувався доброволець –француз маркіз де Лафаєт. А на розташованій на околиці Віфлеєма плантації Бурнсайдів зберігав свої особисті речі під час тяжкої зимівлі у Веллей Форж Д. Вашингтон.

Маркіз де Лафаєт

З долиною Ліхая також пов’язана одна з найпопулярніших історій американської революції про порятунок 11 дзвонів з Філадельфії. Перед тим, як «червоні мундири» захопили Філадельфію, американці вивезли звідси всі дзвони, у тому числі, і дзвін, що під час боротьби проти рабства стане Дзвоном Волі, до Алентауна. Можна уявити собі як фургони, запряжені конями, довго добиралися на периферію тодішньої Пенсільванії.

Дзвін Волі дорогою до Алентауна

Дорогою не обійшлося без ексцесів і віз з дзвоном поламався на площі перед головною Моравською церквою. Його полагодили і кавалькада доповзла до сусіднього Алентауна, де вночі дзвони сховали: Дзвін Волі – у Лютеранській церкві (Zion High German Reformed Church of Allentown), решту – в інших будівлях. (Церква та інші будівлі міста, окрім того, слугували тоді госпіталями для континентальної армії). Там вони благополучно дочекалися капітуляції Ч. Корнуоліса у Йорктауні та евакуації Г. Клінтона з Філадельфії.

Лютеранська церква в Алентауні, де переховували Ліберті-белл, наразі перебудована

Не завадить знати, що сам легендарний дзвін Волі був замовлений у Лондоні та прибув до Філадельфії ще до революції, отже, напис на ньому «І оголосите ви волю на землі всім мешканцям її» відносився ще до порядків у володіннях «тирана» – англійського монарха.

Дзвін Волі було відлито в Англії напередодні революції

Символічно також, що павільйон, де висить Дзвін Волі, знаходиться на місці, де мешкали раби Д. Вашингтона.

Вашингтон перетинає річку Делавер

В Алентауні ми також можемо відшукати місце на перетині Seventh та Gordon Streets, де американці тримали полонених у відомій битві під Трентоном німців-гессенців. А про саму битву нам нагадає широке плесо річки Делавар, яку 26 грудня форсувала армія Вашингтона.

Ріка Делавар біля Істона

В 1777 р. до Алентауна з Віфлеєма була перенесена фабрика, що виготовила паперові картриджі для мушкетів, а на берегу струмка Малий Ліхай було зведено майстерню для ремонту озброєння. А на місці, де зараз відтворена хатина графа Ціцендорфа у парку Роз Гарден Віфлеєма, за переказом, поховані революційні солдати.

Репліка першого будинку, зведеного моравцями у Віфлеємі, за переказом, стоїть на місці, де поховано революційних солдатів

Для індіанців Американська революція була повним крахом. Якщо Британська імперія хоча б якось враховувала їх інтереси, з американськими колоністами можна було розмовляти тільки мовою пострілів. А тут індіанці і чисельно і озброєнням все більше програвали останнім. В новій війні індіанці рішучо виступили на боці англійців і навіть завдали низку поразок американській армії. Поразка Британії однозначно стала їх особистою поразкою. Американські колоністи діятимуть із індіанцями брутально. Так, під час революційної війни пенсільванська міліція провела рейд проти одного селища з моравською місією, яке називалося Гнаденхнуттен (Gnadenhutten), у сучасному Огайо. Підозрюючи, що ленапе будуть союзниками британців, міліція вбила 96 не озброєних чоловіків, жінок та дітей, що пізніше назвали Gnadenhutten Massacre. Загалом таке поводження з індіанцями у випадку сильніших племен вилилось у криваві та затяжні війни.

Це фото з музею Дзвона Волі скоріше – знущання над індіанцями

Внаслідок політики США колишні володарі приатлантичної низовини – миролюбні ленапе, за наказом американського уряду змушені будуть знову залишити свої оселі (вже не первинні, а нові в долині Огайо) і переселитися аж до Оклахоми, а частина – втекти на територію Канади до Онтаріо. Приблизно 13 тис. зареєстрованих ленапе існує зараз, проте жодного ленапе на їх споконвічних землях…

Воістину історію світу пишуть сильні, згадуючи про порушення «демократії» і «тиранів», вони не воліють помічати власної жорстокості чи брутальності, чи навіть справжнього геноциду корінних народів на своїй території. Наразі у США традиційний спосіб господарювання та індіанський спосіб життя завдяки великій резервації мають хіба що Наваху, трохи краща ситуація у північних атабасків, особливо у Канаді. Та загалом світ єдності червоношкірих та Острова Черепахи назавжди відійшов у минуле.

Справжніми володарями північноамериканського континенту завжди були і будуть індіанці. Про це нагадуватиме монументальна скульптура вождя Шаленого коня

Молода нація

ХІХ ст. на північноамериканському континенті аж ніяк не можна назвати спокійним. Молода американська нація одразу після свого народження встигла повоювати зі всіма: своїми колишніми союзниками – французами, потім з англійцями та канадцями, а зрештою і з мексиканцями. Благо, з мешканцями Гавайїв обійшлося без війни.

Причиною конфлікту з Францією стало те, що Сполучені Штати оголосили нейтралітет у конфлікті між Великобританією і Францією і схвалили торгівельні угоди з британцями, що призвели до протесту французів. Останньою краплею, що призвела до війни з Францією, стало невиконання фінансових зобов’язань за допомогу Франції у революційній війні. Американці скористалися тим, що у Франції тепер була республіка, а формально зобов’язувалися платити вони королю. Отака солідарність нещодавніх борців з тиранією з колегами.

.

Війна 1812 р., апогеєм якої стали криваві бої на річці Ніагара, стала черговим проявом «миролюбності» молодих США, які 1812 р., скориставшись боротьбою Англії з Наполеоном, оголосила Британії війну з метою окупації частини Канади. Окрім того, американські колоністи і чути не хотіли про необхідність виділення земель під поселення індіанцям, чого домагались англійці, для створення буферної зони між США та Канадою.

Ніагарський водоспад, музей в Алентауні

Не підкріпивши свої апетити ні талановитими воєначальниками, ні вдалим планом ведення війни, американці зазнали нищівного фіаско. Всі спроби агресії до Канади були відбиті невеликими британськими військами та місцевими колоністами, які і чути не хотіли про якесь там поширення «свободи». Симптоматично, що у першому ж зіткненні американці хотіли схилити на свій бік французьких колоністів, які служили тепер у британському війську, обіцяючи їм звільнення від тиранії. Їх французький командир особисто застрелив парламентаря та розгромив непроханих гостей. В цьому інциденті безперечно зіграла роль попередня образа. У результаті війна пройшла з нічийним успіхом: британці спалили Вашингтон, проте американці відстояли Новий Орлеан та перемогли у битві на озері Ері.

Жінка президента Медісона – Доллі перед самим входом британців до Вашингтона вивезла звідти портрет першого президента й інші реліквії молодих США

А історія «складних» взаємовідносин з Мексикою, вже свідчить про претензії США на те, щоб самим стати імперією. Розрекламована американцями так звана Техаська революція (1835-1836 р.), у сутності є підступним захопленням чужої території.

Пам’ятник батькові Техасу – Семові Хьюстону, в однойменному місті

Дозволивши американцям проживати у Техасі, іспанський уряд аж ніяк не сподівався, що отримає там потужну збройну силу, яка введе ці землі до складу США. Розгрібати кашу довелося вже незалежній Мексиці, війська якої, хоча і численніші за американські, були наголову розбиті біля Сан-Хасінто, що на сучасній околиці Хьюстона, а полонений Санта-Анна мусив віддати Техас американцям.

Меморіал на честь перемоги військ Сема Хьюстона над мексиканцями у Сан-Хасінто

Та Техаса виявилося замало, ультиматум щодо території сучасних Колорадо, Аризони, Каліфорнії та Нью-Мекиско призвів до широкомасштабної кривавої американо-мексиканської війни (1846-1848 р.), в якій американці, отримуючи перемогу за перемогою, дійшли до Мехіко і захопили його. Зважаючи на це, вони навіть реально розглядали можливість анексії всієї Мексики. І хоча з цим тоді обійшлося, Мексика втратила майже третину своєї території, чого, звичайно, мексиканці американцям простити не можуть і сьогодні.

Приєднані до США Техас та кілька штатів на південному-заході, тим не менше, і сьогодні зберігають багато слідів іспаномовної мексиканської культури. Тутешня музика і тутешнє життя просякнуте латиноамериканськими мотивами. На жаль, в українців Техас асоціюються аж ніяк не з буремною історією, а з шаблонними ковбоями у капелюхах та родео.

Родео, як і корида, – дурний спорт, його можна прийняти, може, лише у такому вигляді

Проте Техас надзвичайно багатий природними скарбами, цей найбільший після Аляски американський штат поєднує у собі лісисті північ та схід і посушливий захід. І хоча, скажімо, Хьюстон, в якому мені довелося побувати, знаходиться на широті міста Дубаї, тут дуже зелено, а пісками і пустелею і не пахне. Ключем до цього є вологе дихання Мексиканської затоки

Ще однією іронією долі є той факт, що іспаномовне, зокрема, мексиканське населення Техасу, як і інших південних американських штатів, поступово зростає. У перспективі це може призвести до виправлення історичної справедливості, коли і у межах США цей штат буде таки мексиканським. А поки дуже багато іспаномовних написів, які подекуди навіть не дублюються англомовними.

Експансія США у к. ХІХ ст.

Необхідно зазначити, що 1890 р. імперські амбіції США призвели до захоплення Філіппін, низки островів у Тихому океані, та ліквідації незалежного королівства на Гавайях. За дружбу з США та можливість дислокувати американський флот у знаменитій бухті Перл-Харбор, гавайці були назавжди позбавлені суверенності своєї країни.

Остання гавайська королева Лілуоколані пробувала чинити опір американцям, що затримало анексію Гавайських островів до 1890 р.

Автор висловлює подяку Фонду Фулбрайта, Маменко М., Козрецькій І, Зіхенгу Ю., Хантеру Б., Нуру М., Дусюку Р., Мун О., Заворотній Г. та всім тим, хто допомагав мені під час мого знайомства з Америкою.

Деякі використані та рекомендовані джерела:

Іван Парнікоза, НІАМ «Київська фортеця»