Частина 1 Стара і нова природа континенту

"Дика природа – це інше небо та інша земля, в них немає нічого людського"

Лі Тай

Історія формування північноамериканського континенту неозора, повна драматизму та захопливо цікава. Скелясті гори, Великий Басейн та плато посушливого Південного Заходу, Великі Рівнини, долина красуні Міссісіпі, старезні, майже як земна куля, Аппалачі і, нарешті, приатлантична низовина, де розташовується вищезгадана Пенсільванія. Не буду переобтяжувати читача оглядом неозорих геологічних епох. Та чим ми зазвичай цікавимося, якщо йдеться про геологічну історію та викопних тварин? Ну, звичайно ж, динозаврами. Північна Америка – це рай для любителів динозаврів. Вони були поширені тут на всьому континенті, а побачити їх можна у кожному музеї натуральної історії, у Нью-Йорку чи Чикаго, чи навіть на далекій Алясці.

img-4

Тиранозавр рекс донедавна вважався найбільшим наземним хижим динозавром

img-5

Наразі його рекорд не побила ще більша тварина – Giganotosaurus, вагою 8 тонн, з Аргентини

У мезозойську еру Північна Америка являла собою низку окремих брил суходолу, поміж якими на місці сучасних Великих Рівнин знаходилося велике внутрішнє море.

img-6

У часи динозаврів Північна Америка виглядала приблизно так

У Пенсільванії, куди потрапив я, динозаврів теж можна побачити у музеях, проте, імовірно, не менш цікавими є унікальні гори – Аппалачі, які щільною дугою відділюють приатлантичні рівнини, де виникли 13 англійських колоній, від решти континенту. Вважається, що ці гори утворилися 450-250 млн. років тому, у місці драматичного зіткнення всіх континентів планети, що призвело до формування суперконтиненту Пангея та закриття так званого океану Іапетус.

img-7

img-8

Аппалачі – релікт суперконтиненту Пангея

Південні гори (South Mountains), розташовані біля Віфлеєму, є складовою частиною Аппалачів, зокрема, пасма Блакитних гір (Blue Mountains). Матеріал в основі цих гір дуже давній: йому приблизно білліон років.

img-9

img-10

Південні гори поблизу Віфлеєма

Свої таємниці має Пенсільванія і під землею. Адже тут у районі Кутзтауна та Хеллертауна наявні справжні карстові печери.

Як і у випадку інших континентів Північна Америка має дуже строкату будову. Потужні льодовики, що залишилися тільки у Гренландії, колись виробили і заповнили своїми водами Великі Озера. Приблизно 2,5 тис. років тому в Іллінойську епоху льодовики сягали і Пенсильванії, повністю вкриваючи долину річки Ліхай.

img-11

Геологічна будова Північної Америки

Дах Північної Америки – це Скелясті гори та гірські системи Аляски з найвищою вершиною континенту – горою Деналі (європейська назва Мак-Кінлі). Потужна громада Деналі за сотню кілометрів вражає своїми обрисами на горизонті.

img-12

Деналі – найвища вершина Аляски і всієї Північної Америки

Північна Америка має різноманітні кліматичні зони. Пенсільванія, куди я потрапив, здивувала вологим кліматом, з постійним чергуванням дощових та сонячних днів. Пам’ятаю, подумалося, що це реально вологі субтропіки. Все так, саме до атлантичного субтропічного клімату відноситься ця територія. А ось, скажімо, Техас має вже тропічний клімат, висока температура влітку поєднується з високою вологістю. Натомість зима тут не холодна і коротка. Аляска ж надзвичайно сурова – тут на кожному кроці відчувається подих Арктики. Цікаво, що у Феєрбанксі, в якому мені вдалося побувати, спостерігається перепад температур від -55 С взимку до +37 С влітку. Влітку тут панують білі ночі, а взимку прямо на вулицях можна милуватися північним сяйвом.

img-13

«Aurora borealis» – дивовижне і неповторне Північне сяйво

Північна Америка вражає багатством флори, яка, на перший погляд, подібна до євроазіатської, тим не менш, має велику самобутність. Адже тут поширенні представники багатьох відомих в Європі родів, проте – представлені іншими видами, кількість яких вище, ніж в Європі. Водночас деякі види є спільними для обох континентів. Деякі з них, як, наприклад, представник легендарного роду «квітучих» папоротей – гронянка віргінська, мають природний ареал поширення на обох континентах.

img-14

img-15

Гронянка віргінська – давня папороть поширена як в Європі, так і у Північній Америці

Інші ж рослини поширилися з Європи разом з білими колоністами. Це був не тільки знаменитий «слід білої людини» – подорожник, але і надзвичайно успішна орхідея Європи – коручка чемерникова. Тепер вона прикрашає не тільки Європу, зокрема, зелені зони Києва, але й околиці і навіть клумби у центрі Віфлеєму.

img-16

Слід білої людини – презирливо називали подорожник індіанці

Незважаючи на те, що коручка широко поширилась у приатлантичній Північній Америці, наше дослідження успіху її відтворення у Пенсельванії не показало значного успіху. Більшість особин всихає ще до квітування або під час квітування. Успішно плодоносять же лише окремі екземпляри.

img-17

А це ще один мігрант – надзвичайно пластична орхідея коручка чемерникова

А ще такі зовнішньо схожі і такі не схожі на наші ліси з сасафраса, карії (місцева назва – гікорі), тюльпанного дерева, платанів, місцевих видів ясена, магнолії чи ліани токсидендрона підкреслюють те, що ви маєте справу з субтропічним лісом. І яке ж було моє здивування, коли я довідався. що подібні ліси за участі таких родів дерев як горіх – Juglans sp., гікорі – Carya sp., острія – Ostrya sp., шовковиця – Morus sp., ніса – Nyssa sp. в оптимальний період міндель-риського інтергляціалу (перерви між зледеніннями) вкривали і наше рідне Середнє Подніпров`я. в нас вони не витримали дніпровського зледеніння, а тут збереглися. Тож то фактично подорож назад в часі!

img-18

Магнолія надає пенсільванському лісу тропічного шарму

img-19

img-20

Сасафрас – лікувальне дерево індіанців-ленапе

Сасафрас, до речі, зважаючи на свої лікувальні властивості був одним з найважливіших дерев для індіанців. Вони вважали, що сасафрас відганяє злих духів. Дійсно, вчені встановили, що олія, корені та кора сасафраса мають аналгетичні та антисептичні властивості. Вони можуть бути застосовані проти цинги, зубного болю, ревматизму та інших розладів, окрім того, сасафрас може знайти широке застосування у парфумерії. У ході започаткування колонії Вірджинія у XVII ст., сасафрас був головним експортним товаром до Англії. Заготівля сасафраса навіть стимулювала вивчення сучасних Мейна, Нью-Гемпшира та Масачусетса. Згодом він став другим експортним товаром Америки після тютюну.

img-21

img-22

Восени дерева сасафраса забарвлюються у жовто-гарячі кольори

А ближче до осені листки сасафраса забарвлюються у жовтогарячі та червоні кольори.

Важко повірити, що тут, у цих лісах, трапляються такі унікальні тварини, як сухопутні черепахи, різноманітні види саламандр і тритонів, безліч різноманітних часто тропічне забарвлених птахів.

img-23

На стежинах пенсільванського лісу можна зустріти сухопутну черепаху

Окремо слід відзначити присутність у місцевій фауні єдиної сумчастої тварини за межами Австралії – вірджинського опосума. А ще знайомі нам з фільмів про тайгу бурундуки та навіть білки-летяги. До речі, звичайних білок тут три види проти нашої єдиної. Найпоширеніші всюдисущі сірі каролінські білки. Яким жвавим життям наповнюють вони вулички Віфлеєму!

img-24

Всюдисуща каролінська сіра білка

А поблизу будинків прямо на газоні може влаштувати нору звичайнісінький бабак. Берегами річок бабаки можуть «пастися» разом з американськими бобрами. Американському бобру, як і нашому європейському, свого часу дісталося: мода на шапки з його хутра, якій, до речі, посприяв відомий американський діяч Бенджамін Франклін, призвела до майже цілковитого винищення цього звіра.

img-25

Знаменита боброва шапка Б. Франкліна – мода на яку коштувала життя не одному бобру

Звичайно, кожен регіон США має свої фауністичні особливості, але навіть його Пенсільванський фрагмент вражає своїм різноманіттям. Чого варті різнокольорові сонячні окуні з каналів Ліхаю, чи дивовижні та таємничі морські міноги, що масово мігрують до рік долини Ліхая на розмноження. Або відомі з дитинства колібрі, яких на перший погляд і від метелика-то не відрізниш.

img-26

У долині р. Ліхай можна побачити справжнього колібрі

Багатство флори і фауни Північної Америки пов’язано з тим, що цей витягнутий з півночі на південь континент давав можливість теплолюбним видам вчасно мігрувати на південь під час чергового зледеніння, у той час, як в Європі таку можливість блокував Середземноморський морський басейн.

Та людський вплів на фауну континенту виявився приголомшливо руйнівним. Так, з 30-40 мільйонів бізонів лишилося менше тисячі, повністю вимер колись не просто звичайний, а масовий вид – мандрівній голуб. Йому, на жаль, вже не допоможеш. А ось відомому всім дикому індику вдалося розмножити та повернутися назад у природу, навіть до Пенсільванських лісів.

img-27

Дикий індик – діорама у музеї натуральної історії

Тож, якщо вам на зустріч з кущів вилетить таке диво, не лякайтеся. Птах, який нагодував не одне покоління індіанців та європейських колоністів, наразі заслуговує дбайливого ставлення та нашої вдячності.

img-28

На жаль, найчастіше дикому індику відплачують пострілом

Так, мешканцям Віфлеєму пощастило. Південні гори, що простягаються тут вздовж Ліхай рівер та Ліхай Моунтин парк, є цінним вогнищами біологічного різноманіття. Тож, навіть на території Ліхайського університету навіть серед білого дня можна побачити найбільшого місцевого ссавця – білохвостого оленя, який не проти поласувати гілочками екзотів.

img-29

Білохвостий олень

Зелені зони є і у самому Віфлеємі, зокрема – узбережжя каналів та Санд Айленді. Колись у часи активної роботи металургійного комбінату Бетлехем-Стіл все було інакше і на Санд Айленді кипіло канальне господарство. Зараз же закинуті канали замулилися і заросли, а комбінат Бетлехем-Стіл збанкрутів, ставши туристичним об’єктом. Природа долини Ліхаю заліковує рани. Дивовижними звуками цикад, цвіркунів та інших комах переповнене повітря теплої літньої ночі у долині Ліхаю.

img-30

img-31

img-32

Доросла цикада та рештки шкурки личинки

Цикади, як справжні музики, дуже довго і ретельно готуються до своїх концертів. Личинки цикад проводять під землею довгих 17 років, щоб одного дня з’явитися на поверхні та заспівати.

У нічному лісі також вирує життя: то зблиснуть очі оленя, то діловито пробіжить смугастий скунс. Ці тварини, до речі, зовсім не бояться людей, і коли їх починаєш наздоганяти, щоб роздивитися, дуже дивуються та так якось без особливого бажання встають у свою захисну стійку хвостом до гори. Оце тоді треба одразу відступати, якщо не хочете отримати струю смердючої рідини у подарунок.

Вдень, окрім різноманітних квіток, можна побачити літаючі квітки – метеликів-вітрильників: жовтого та чорно-блакитного махаонів.

img-33

img-34

Дивовижні вітрильники – немов би літаючі квіти

Необхідно зазначити, що американські тварини, як правило, не бояться людини та проникають глибоко у міста. Тут можна побачити не тільки білок, але і черепах чи навіть оленів. Безумовно, це пов’язано як з рівнем життя американців, так і зі ступенем збереження зелених зон, а також відсутністю у містах полювання.

А на просторах Аляски, ви зустрінете вже зовсім інших тварин. Адже тут за висловом О. Леопольда є території:

Де безіменні люди безіменними річками подорожують

і в невідомих долинах таємною смертю в самотності гинуть…

Аляска останній в США бастіон повсюдно винищеного бурого ведмедя – грізлі. Відвідувачі Аляски запасаються спеціальними анти ведмежими спреями, забуваючи про те, що в умовах коли на грізлі офіційно дозволено полювання, ведмедики аж ніяк не горять бажанням зустрічатися з людиною. Взимку, коли крига Північного Льодовитого океану досягає узбережжя Аляски з неї на суходіл сходить король Арктики – величний білий ведмідь.

На просторах тундри пасуться тисячі диких північних оленів – карибу, а в тундрових озерах плещуться мільйони птахів. Серед них родич мамонта, що дивом зберігся – приземкуватий вівцебик. Побачивши одного разу його добрі собачі очі, я вже не забуду їх ніколи. Вівцебики на Алясці були винищені, тож їх завезли сюди повторно з Гренландії. Волохаті створіння добре прижилися. Натомість американці дозволили на них полювання. Полювання на тварину добрими очима, яка і бігати то не вміє….

img-35

Вівцебик – релікт льодовикового періоду, що зберігся в Арктиці. Розплідник в Фейербанксі

А ще згадується, як на торф’янистому болті над Юконом я вперше почув голос канадського журавля. А потім ця дивовижна птаха пролетіла просто в мене над головою. Значно раніше подібне враження описав американський екофілософ та природоохоронець О. Леопольд: «Важливе, що ділили ми відлюддя з найдикішими з живучих птахів. Ми і вони знайшли спільний дім в віддалених куточках простору і часу; усі ми повернулися до плейстоцену. Якби ми могли ми б теж затрубили у відповідь на їх привітання. Ще зараз, хоча нас розділяє багато років плавання, все так само бачу, як вони кружляють по небу».

img-36

img-37

Канадський журавель – володар північних боліт

Подорожуючи Аляскою зрозумів один простий факт. Ця земля нас не потребує. Вона по своєму довершена та самодостатня, все що ми можемо зробити – це зруйнувати її

img-38

А на теплому узбережжі Мексиканської затоки я став свідком маленького акту великої трагедії. На пляж о. Галвестон викинуло чергову черепаху Кемпа (Kemp’s ridley sea turtle, Lepidochelys kempii), яка переплутала пластикову пляшку з прозорою рибою.

img-39

Чергова жертва людської глупоти

Фатальне сміття одна з головних причин того, що ця найрідкісніша з морських черепах стрімко вимирає. Відпочиваючі подивилися і розійшлись, а пролітаючі в своїх справах бурі пелікани, пораділи, що цього разу це хоча б не розлив нафти, який став фатальним для стількох їх родичів.

img-40

Саргаси

Ще довго оглядаючи саргаси (Саргасове море тут неподалік) мені не давала спокою трагедія черепахи. Адже, якщо остання черепаха Мексиканської затоки відправиться в плавання небесними морями, хто тоді підхопить наступного разу необережну небесну дівчинку? (продовження див. тут.)

img-41

Мексиканська затока пам`ятає багато трагедій

Автор висловлює подяку Фонду Фулбрайта, Маменко М., Козрецькій І, Зіхенгу Ю., Хантеру Б., Нуру М., Дусюку Р., Мун О., Заворотній Г. та всім тим, хто допомагав мені під час мого знайомства з Америкою.

Використані та рекомендовані джерела:

Іван Парнікоза, НІАМ «Київська фортеця»